[R4526]
СВ. ПАВЛО ПРО ТЕ, ЩО БЛАЖЕННІШЕ ДАВАТИ
2 КОРИНТЯН 8: 1-15

Заголовний текст: “Треба... пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати” (Дії Апостолів 20: 35).

Біблія від початку до кінця вільна від того, щоб просити грошей. Пророки були бідні. Сам Спаситель не мав, де голову прихилити, а Його послідовники, як зазначалося, були з простих людей, які “залюбки Його слухали”, належавши переважно до “бідарів цього світу”. І все ж ми не знаємо про які-небудь збори грошей, чи то для особистого користування, чи то для будівництва церков. Вірш, який ми розглядаємо сьогодні, можна назвати єдиним, записаним у Біблії, закликом давати гроші, які, до того ж, призначалися для бідних у Єрусалимі, які сильно постраждали від голоду за часів римського імператора Клавдія (Дії 11: 28). Якби сторінки Біблії рясніли розповідями про те, як наш Господь і апостоли просили милостиню і “виманювали гроші”, їхнє життя і слова мали б набагато менший вплив на нас.

Той факт, що їхня віра та проповідь не принесли їм багатства, а коштували великої самопожертви, є для нас переконливим доказом їхньої щирості, їхньої чесності – того, що вони вірили в те, що проголошували. Якщо не згадувати про самозречення великого Відкупителя, а лише поглянути на Його послідовників, ми побачимо, що, виступаючи за непопулярну справу, вони стали об’єктами ненависті й глузувань, бойкоту в суспільстві й скрізь. Замість того, щоб отримати вигоду з Євангелія, його прийняття, за Божественним Провидінням, коштувало їм “втрати всього”. Якими благородними були їхні характери. Їх не потрібно було купувати за гроші, але вони з радістю заплатили ціну за Правду. Вони вважали своє земне майно і надії втратою і сміттям, аби розділити страждання Христа і тим самим отримати співспадкоємство з Ним у Його Тисячолітньому Царстві через Перше Воскресіння (Фил. 3: 8; Об. 20: 4).

“БЛАЖЕННІШЕ ДАВАТИ”

Наш текст надає ключ до цього дослідження. Св. Павло довів істинність слів Ісуса: “Блаженніше давати, ніж брати”. Він був щасливий, “збагачувався радістю при всякому своєму горі”, постійно віддаючи зі свого запасу благодаті й Правди на благо інших. Він був більш благословенний у тому, щоб давати, ніж будь-хто з його слухачів в отриманні послання. Словами цього послання він прагнув передати Церкві в Коринті благословення і радість того, щоб давати. Вони вже знали про потреби головної громади християн – у Єрусалимі. Вони вже знали, що св. Павло мав намір вирушити туди, і що інші з поган вирішили послати подарунок через нього – немовби визнання того, що духовні благословення Євангельського послання прийшли до них через представників юдейського народу.

Св. Павло знав, що давати підбадьорить і зігріє їхні серця та принесе їм велике благословення, тож, не з егоїзму, а як істинний друг, він спонукав їх до прояву щедрості, щоб збільшити їхню духовну силу та радість. Однак Він нічого не просив для себе. Щоб надихнути їх на наслідування, він розповів про те, як церкви Македонії вносили пожертви, навіть перебуваючи в тяжкому становищі. Достаток їхньої радості спонукав їх до великої великодушності, незважаючи на їхню власну велику бідність. Очевидно, що тут, як і в інших місцях, серед “покликаних” було не багато заможних. Вони давали в міру своїх сил і понад те без примусу. Дійсно, вони просили апостола виступити їхнім представником у цьому служінні святим Єрусалима. Їхня поведінка в цій справі була шляхетнішою, ніж смів сподіватися апостол. Вони, по суті, сказали: “Ми Христові у цій справі, і твої після Нього, тому що, розуміємо, така Божа воля”.

ПРЕДСТАВТЕ СВОЇ ТІЛА ЖЕРТОВНИМ ЧИНОМ

Апостол хотів прищепити думку, що давати треба від щирого серця. Якби коринтяни дізналися, яке благословення давати хоч трохи грошей на допомогу бідним, якби вони побачили, що внаслідок цього приходить велике благословення, то, подібно до македонян, це спонукало б їх віддати себе Господу більш повно, ніж будь-коли. І це останнє було метою апостола щодо всіх християн: “Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” (Рим. 12: 1).

Він похвалив їх за віру, висловлювання, знання, [R4526] старанність і любов і закликав для їхнього ж блага, щоб вони не нехтували благодаттю давати. Це послужить доказом щирості їхньої любові до Господа і братів. Наголошуючи на необхідності розвитку духа доброзичливості, він нагадав їм про Господа Ісуса, Який заради нас залишив багатство слави й честі, коли упокорив Себе, щоб стати “людиною Ісусом Христом”, щоб викупити наш рід від смертного вироку. Якщо наш Взірець став убогим, щоб ми могли досягти багатства вічного життя і спілкування з Божественним, то Його Дух у нас, без сумніву, спонукає нас “класти душі за братів” (1 Ів. 3: 16). І той, хто покладе своє життя за брата, безсумнівно, з ще більшою готовністю покладе час або грошовий вплив для допомоги йому.

Але, наголошує апостол, це не означає, що вони повинні обтяжувати себе надто щедрими пожертвуваннями, так само як і не означає, що інших слід повністю залишити без такого тягаря їхнім коштом. Серед людей, і особливо серед тих, хто становить сім’ю Бога, має панувати дух співчуття і рівності. Він також нагадав їм, що Бог дивиться не на суму, а на стан серця, який спонукає до дару. І, звісно, всі погодяться, що на темній дорозі скорботи і смертної тіні, якою ми щодня йдемо, є вдосталь можливостей бути щедрими, навіть тим, хто не має грошей, щоб давати. Добре слово співчуття чи поради, та навіть добрий погляд, іноді вартували для пригніченого брата більше, ніж жменя золота:

“Справа не в наших ділах,
Хоч ці діла й будуть чесні,
Але в любові, що прагне Господь,
Схованій глибоко в серці,
Що творить ці діла чесні.

Справді безцінна любов.
Треба цей скарб цінувати.
І жоден даний для Господа дар,
Хоч би який був багатий,
З любов’ю не порівняти”.

R4526 (1909 р.)