НОВА УГОДА В ПОСЛАННІ ДО ЄВРЕЇВ
Якщо Нова Угода в жодному значенні слова не має відношення до Церкви, тобто, якщо ми не є під Новою Угодою, і вона стосується лише Ізраїлю, а через Ізраїль – світу, то чому апостол так багато говорить про неї у Посланні до Євреїв?
Щоб зрозуміти потребу в Посланні до Євреїв, ми повинні в думках перенестися в апостольські дні і уявити собі, що ми живемо в тамтешніх умовах. Розглядаючи речі з доброзичливого погляду, бачимо, що відповідь на це питання дуже проста, дуже зрозуміла. Перша Церква протягом семи років після хрищення Господа, три з половиною роки після Його хреста, складалася виключно з юдеїв. Лише в кінці обіцяних Ізраїлю “сімдесяти тижнів” особливої милості євангельське послання могло вийти за межі цього народу. Пам’ятаємо, як Корнилій, справедлива людина, який завжди молився і давав щедру милостиню, був першим прийнятим з поган. Пам’ятаємо, як у його випадку потрібно було, щоб Бог особливо приготував св. Петра для такого знаменного переходу в Божественному способі діяльності.
Пам’ятаємо, що з роками питання, чи приймати поган і їсти з ними або в якому-небудь значенні слова вважати їх рівними з юдеями, було одним з тих, які викликали постійний неспокій у Церкві та серед найбільш знаних апостолів. Через кілька років після того, як Корнилій отримав святий Дух, учителі з Єрусалима відвідали Антіохію і знайшли, що погани прийняті на рівних умовах з юдеями в Церкву Христа, при цьому в жодному значенні слова не приєднуючись до Мойсея та Угоди Закону. Вони були приголомшені і висказалися так однозначно, що Церква в Антіохії послала Павла та Варнаву з іншими до Єрусалима, щоб повною мірою обговорити це питання. Ведені святим Духом, апостоли прийшли до правильних висновків, однак навіть Петро так мало погоджувався з ними, що через кілька років св. Павло докорив йому за удавання та відмову їсти з братами з поган, коли в товаристві були брати з юдеїв, – через шанобливе ставлення до Угоди Закону, яку всі юдеї вважали за обов’язок визнавати і виконувати. Св. Павло, здається, був одним з тих апостолів, які швидко здобули правильний погляд на дану річ.
Бачимо, що вчення про дотримання юдейських звичаїв не тільки домінувало у Палестині, але його вплив значною мірою торкнувся поган. Послання св. Павла до Галатів, наприклад, показує нам, скільки з поган за народженням помилково почало вірити, що які би благословення вони не отримали через Христа та первісну Авраамову Угоду, вони повинні також коритися Угоді Закону. Зверніть увагу на те, що лист апостола до Галатів майже виключно присвячений цій темі, і пам’ятайте, що галати не були євреями, або ж, принаймні, більшість з них. У цьому Посланні він вважав за потрібне показати, що він має рівні права, як учитель, з іншими апостолами – що галати можуть знати, що він не поступається іншим і має таке саме право навчати їх їхніх обов’язків; що його слова такі ж повноправні; що погани знаходяться не під Угодою Закону, а під Угодою Благодаті – первісною Авраамовою Угодою. Він стверджує, що не здобув свої ради чи знання Євангелія від апостолів у Єрусалимі, але став їхнім наставником через Господнє провидіння, а не вони його наставниками (Гал. 2: 1-14).
Зауважте звернення апостола до Галатів (3 розд.): “О ви, нерозумні галати! Хто вас звів не коритися правді, вас, яким перед очима [розуміння] Ісус Христос переднакреслений був, як ніби між вами розп’ятий? Це одне хочу знати від вас: чи ви прийняли Духа ділами Закону, чи із проповіді про віру?” і т. д. Весь його аргумент в цьому розділі має на меті показати, що Угода Закону ніколи не стосувалася і не зобов’язувала поган, а була тільки для юдеїв. Він показує також, що Угода Закону, замість того, щоб принести користь юдею, засудила його, так що юдей потребував бути особливо відкупленим від прокляття, від вироку цієї Угоди Закону, смертю нашого Господа через розп’яття. У всьому цьому розділі св. Павло протиставляє Угоду Закону, від якої юдеї прагнули звільнитися, первісній Авраамовій Угоді, яка мала тільки вільних дітей. Він показує, що погани були прийняті під Авраамову Угоду благодаті (милості), благословення якої приходять на основі віри, а не вчинків, як було під Угодою Закону.
Св. Павло показує далі, що Угода Закону мала Посередника Мойсея, бо ця Угода ставила обов’язкові вимоги слухняності Закону перед усіма, хто входив під неї. Натомість, аргументує апостол, первісна Угода, укладена з Авраамом, такою не була. Вона не висувала жодних обов’язкових умов, тому не потребувала жодного посередника і не мала жодного. “Але посередник не є для одного, Бог же один” (Гал. 3: 20). Тобто, посередник не потрібен для Угоди, яка зобов’язує тільки одну особу. У випадку Авраамової Угоди саме так відбулося: Бог є тією особою, яку зобов’язує ця Угода, тому немає жодної потреби в посереднику для цієї Угоди, щоб простежити за вірним виконанням контракту. Оскільки не було посередника, щоб гарантувати контракт, тобто Угоду, з боку Бога, Він дав Аврааму і всім, хто матиме його віру, найкращу з можливих гарантій, що Бог не уклав цієї Угоди легковажно, жартома або нерозсудливо, бо на додаток до запевнення Свого Слова Бог дав клятву, що Угода була певною, незмінною і не може зазнати невдачі. Це давало Ізраїлю велику надію на цю зв’язану клятвою Угоду.
Апостол далі показує, що Угода Закону добре прислужилася юдеям у тому, що приготувала їх і привела до Христа, великого Учителя; що, слухаючи Його послання, Його запрошення, вони могли показати слухняну віру, жертовну віру, і, охристившись в Христа, могли зодягнутися в Христа – стати членами Його Тіла. Усі вони, юдеї та погани, раби та вільні, чоловіки та жінки, мали стати членами одного Тіла, Головою якого є Ісус Христос. Цей розділ закінчується переконливим виразом: “А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці” Угоди, укладеної з Авраамом.
Весь цей аргумент мав показати галатам, що їм не тільки не потрібно входити під Угоду Закону, але й вони взагалі не мають в ній потреби, а ті, які були під нею, потребували вийти, щоб змогти вірою прийняти Христа як свого Відкупителя та бути виправданими Ним, і вірою посвятити своє життя до смерті, щоб стати прийнятними для Бога як члени Тіла Христа.
Четвертий розділ Послання до Галатів продовжує цей аргумент, намагаючись переконати в помилковості бажання увійти під Угоду Закону, аж врешті апостол пише зі сльозами: “Дітки мої, я знову для вас терплю муки породу, поки образ Христа не відіб’ється в вас! Я хотів би тепер бути в вас та змінити свій голос [на строгий], бо маю я сумнів за вас. Скажіть мені ви, що хочете бути під Законом [Угодою Закону]: чи не слухаєтесь ви Закону?” Хіба ви не розумієте її рабства, її неможливих для виконання вимог? “Ось я, Павло, кажу вам, що коли ви обрізуєтесь, то нема вам тоді жадної користі від Христа. І свідкую я знову всякому чоловікові [кожному юдеєві], який обрізується, що повинен він виконати ввесь Закон. Ви, що Законом [Угодою] виправдуєтесь [вірите, що так є насправді], полишилися без Христа, відпали від благодаті!” (Гал. 4: 19-21; 5: 2-4).
Здається, що ми сказали достатньо, щоб переконати, що справа Угоди Закону була пекучим питанням у першій Церкві – не тільки для євреїв, але й для поган. Здавалося неможливим, особливо для перших, зрозуміти, що Угода Закону, яка була в силі, з усіма чудовими належностями юдейської епохи, її законами, жертвами тощо, попри все не була обов’язковою, і поганину насправді було легше мати доступ до Авраамової Угоди через Христа, ніж юдеєві.
Щоб спростувати велику помилку того часу св. Павло написав Послання до Євреїв. Воно, зрозуміло, було цінним посланням до поган, але писалося передусім до євреїв з причини завзятої прихильності до Угоди Закону, від домінуючого впливу якої вони, здається, ніяк не могли звільнитися.
Послання до Євреїв було написане для того, щоб підтвердити, що зовсім нова епоха Благодаті, а не Вчинків, настала через Ісуса у П’ятидесятницю. Він хотів дати їм зрозуміти, що вірність Мойсея як слуги та Голови образного священства поступалася вірності Христа та Царського Священства, якого Він є Головою. Він хотів, щоб вони знали, що Мойсей та його дім були образами та слугами, тобто ілюстраціями, майбутнього добра; що Христос та Його “вибрані” є Божими синами, які в майбутньому будуть прислуговувати справжніми благословеннями. Він хотів розповісти їм про відпочинок в Ханаані, до якого Мойсей вів охочих і слухняних священиків та народ Ізраїлю, і про те, що є більший відпочинок, який залишається для Божого народу, до якого Христос поведе Свій народ; і ті, які вірою приймають Христа зараз, можуть увійти вірою в Його відпочинок заздалегідь, своїм серцем.
Помітивши, що євреї віддавна звикли звертатись до земних священиків та щорічного служіння, щоб очиститися від гріха, апостол звертає увагу на факт, що Господь Ісус є Первосвящеником нового чину священиків, і що Його Церква є підлеглими священиками. Відповідаючи на їхнє заперечення, що Ісус не був з Левіїного племені, а тому не надавався до священства, він показує, що Бог вже передбачив нове священство іншого виду, і Мелхиседек був образом цього нового священства. Він дає зрозуміти, що хоча Ісус та Його Церква у плоті у їхньому жертовному ділі були зображені Аароном та його синами, однак справжня праця цього вищого священства є славною працею майбутнього, коли Ісус, великий Священик, і Церква, Його Тіло, підлеглі священики, пов’язані з Ним, займуть царське, а також священицьке становище і будуть мати владу керувати та навчати. Ці славні прикмети Христа, Царського Священства Тисячолітнього віку, взагалі не були представлені в Аароні, зате були добре представлені в Мелхиседеку, який був царем і священиком одночасно. Його велич показана в тому, що Авраам ушанував його і заплатив йому десятину. А так як Левій, батько священицького племені, ще був у Авраамових стегнах у той час, коли платилася десятина, він і всі його сини непрямо заплатили десятину Мелхиседекові, і тому чин священства Мелхиседека був визнаний вищим від чину Аарона.
Беручи це за основу своєї теми, апостол (Євр. 7: 18-22) показує, що в наміри Бога не входило дозволяти Угоді Закону тривати постійно, ані дозволяти її священицьким постановам продовжуватися вічно. Він показує далі, що пророчо Ісус став священиком Божественною постановою ще задовго до того, як прийшов у світ, і що Бог сказав про Нього: “Клявся Господь і не буде Він каятися: «Ти Священик навіки за чином Мелхиседековим»” (Євр. 7: 21), а не за чином Аароновим. Ця клятва показує, що священство Ісуса перевищувало священство Аарона, встановлене без будь-якої Божественної Угоди такого роду. “То постільки Ісус став запорукою кращого Заповіту”, тобто Угоди. Інакше кажучи, факт, що Бог Своєю клятвою визнав цей вищий чин священства, особливо має на увазі, що у відповідному часі Нова Угода замінить Угоду Закону, яка, як здавалося євреям, повинна тривати безконечно.
Апостол не переконує, що Нова Угода вже встановлена і що нове священство зайняло становище об’єднаних царських та священицьких повноважень. Він тільки звертає увагу на факт, що така Нова Угода запевнена Божою обітницею, яка свідчить про покінчення з Угодою Закону та її священством і запровадження кращої. Далі він показує, що Ізраїль та світ потребували вищого чину священства, ніж Ааронове, для запровадження царювання праведності під Новою Угодою. Він звертає увагу на дві жертви з Книги Левит, 16 розд., даючи зрозуміти, що наш Господь виконає образ Дня Примирення шляхом двох жертвоприношень: першої – за власні гріхи (не за Свої особисті гріхи, бо в Нього їх не було, а за гріхи тих, котрі прийняті в цьому Євангельському віці як підлегле священство, як “члени Тіла Його”), а потім другої жертви – за гріхи народу, тобто світу в цілому.
Він розповідає нам, що образна праця примирення, яку проводив левитський священик, повторювалася щороку (в День Примирення), але наш великий Священик здійснює її раз на всі часи у великому позаобразному Дні Примирення, в якому Він приносить на жертву Себе – по-перше, особисто, і, по-друге, Своїх членів, колективно. При цьому ми повинні пам’ятати, що так само як Христос приніс Себе на жертву в Йордані, а не на Голгофі, так Він приніс на жертву Своє Тіло, Церкву, колективно у П’ятидесятницю. І як віддавання життя людини Ісуса Христа тривало три з половиною роки і закінчилося на Голгофі, так і віддавання життя Церкви тривало від П’ятидесятниці і не закінчиться, доки останній член Тіла не постраждає з Ним – не буде вірний аж до смерті.
Це було показане в образі: після того як священик покропив кров’ю тельця, він з’являвся у дверях намету, клав руки (силу) на голову Господнього козла (який представляв Його посвячену Церкву) і забивав його. Отже, бачимо, як уся ця праця жертвування, можна сказати, була здійснена в той час, коли св. Павло писав Послання до Євреїв. Апостол не веде далі мови про завершення цього Євангельського віку, а зупиняється, показавши складення двох жертв. Він хоче дати нам зрозуміти, що друга жертва Примирення була принесена у П’ятидесятницю, і це виникає з факту, що він згадує Церкву як підлеглих священиків у “Святе”, де вони мають світло золотого свічника, стіл з покладними хлібами і золотий вівтар привілеїв, чекаючи аж випробування закінчаться і ми всі перейдемо за завісу, в саме небо, де кров цієї другої жертви Христа буде представлена за світ у місці благання.
ПОСЕРЕДНИК КРАЩОЇ УГОДИ
8 розділ Послання до Євреїв починається словами: “Головна ж річ у тому, про що я говорю: маємо Первосвященика, що засів на небесах, по правиці престолу величності, що Він Священнослужитель [слуга] святині й правдивої скинії”. Вірші 3-5 показують, що вже згадана праця жертвування була обов’язковою, перш ніж Він міг взятися за ще вищу працю роздавання Ізраїлю та світу благословень Божої милості, забезпечених “кращими жертвами”.
Славний Первосвященик на небесах має набагато вищу службу (служіння), ніж земні священики, і, відповідно, є Посередником кращої Угоди, тобто Завіту, ніж Угода Закону. Апостол показує тут, що жертовна праця нашого Господа не має тривати всю вічність. Ні, Він возвеличений до небесного рівня і має іншу працю для виконання, а саме: працю Посередника кращої Угоди, ніж Угода Закону. Апостол намагається відволікти їхній розум від думки, немовби вони є під Угодою Закону. Якщо він зможе переконати їх, що Христос є позаобразом Мойсея і позаобразом Аарона, тоді він переконає їх, що повинна бути вища Угода і вищий порядок для благословення світу, ніж Угода Закону, якій вони довіряли і яку вважали незмінною. Інші вірші цього розділу та Єр. 31: 31 показують, що саме така краща Угода малася на увазі.
Ані св. Павло, ані євреї-християни у Єрусалимі та в інших місцях, до яких він писав це послання, не вважали, що вони живуть під умовами Нової Угоди. Як він показує у розділі 6: 19, 20, всі вони покладали надію на Авраамову Угоду, однак деякі з них помилково думали, що вони додатково потребують Угоди Закону, і вона буде довічною. Аргумент св. Павла полягає в тому, що Бог ніколи не мав наміру, щоб вона була довічною. Вона мала існувати певний час як вихователь до приходу Христа, позаобразного Ісака – позаобразного спадкоємця Авраамової Угоди. Тепер він показує, що великий Христос у своєму часі має бути Посередником Нової Угоди з Ізраїлем, як доказ того, що їхня стара Угода Закону не мала тривати вічно. Чому б вони мали довіряти старій Угоді Закону, якщо Бог виразно говорить, що “Новий Заповіт... по цих днях складу з домом Ізраїлю”, і що Месія (зі Своїми членами, які зараз вибираються) має бути Посередником цієї Нової Угоди і тільки чекає на укомплектування Церкви, щоб закінчити все послуговування, потрібне, щоб ввести цю Угоду в дію – благословити Ізраїль і всі роди землі?
9 розділ зіставляє образні постанови, дані для служіння Угоди Закону, і її благословення, які стали чинними для Ізраїлю, і постанови для служіння Нової Угоди, щоб зробити її благословення чинними для Ізраїлю та всіх людей, які остаточно скористаються з її привілеїв. Усі речі Намету та праця, якою супроводжувалося образне жертвоприношення, були надзвичайно потрібні, щоб ця Угода Закону почала успішно діяти на користь всього народу Ізраїлю. Схожим чином на духовному рівні є позаобрази, з кращими жертвами включно, які супроводять впровадження Нової Угоди в дію для Ізраїлю, щоб все людство могло скористатися з її привілеїв. Позаобразний священик вже з’явився – “Христос, Первосвященик майбутнього доброго”. Це майбутнє добре представляє прославлення Тіла Христа, благословення Ізраїлю та всіх племен землі.
Усі ці благословення на вищому рівні щедро передбачені у Божому задумі. Бо якщо образні речі під Угодою Закону потребували очищення кров’ю від гріха, і це образно досягалося кров’ю тельців та козлів тощо, то наскільки більш цінною ми повинні вважати жертву Христа – наскільки більш спроможною очистити наше сумління! Чи ж не повинні ми вважати кров Христа більш дієвою за наші гріхи, ніж це було би під Угодою Закону? Як віруючі у Його заслугу, чи ж не повинні ми добросовісно полишити мертві вчинки Угоди Закону і довіряти чомусь вищому – заслузі позаобразного Первосвященика? Власне для цього, з цією метою Він є Посередником Нової Угоди, щоб остаточно всі євреї, засуджені на смерть під Угодою Закону, могли бути звільнені від неї (як у Рим. 11: 27 він каже, що так буде, як тільки вибрані, Тіло великого Визволителя, великого Посередника, великого Священика буде укомплектоване).
У Євр. 9: 15 св. Павло показує, що Христос має особливу працю для юдеїв: оскільки вони були під вироком смерті з боку Угоди Закону, Христова смерть на дереві була потрібна для них, бо таким було особливе “прокляття” Закону. Ось так покладена основа, завдяки якій всі провини євреїв під Угодою Закону можуть бути повністю скасовані на умовах Нової Угоди, коли вона вступить у дію (Рим. 11: 27). І це ще не все: особливе відкуплення євреїв дозволило покликаним Богом з цього народу під час Євангельського віку отримати частку в обітниці вічного спадку як члени Христа під первісною Угодою Авраама.
Далі йде викладення загального правила: там де є Волевиявлення, Заповіт, там мається на увазі смерть заповідача, і тільки після смерті заповідача можна сподіватися благословень Заповіту. Наш Господь, Який заслужив право на людську досконалість і людське життя через слухняність умовам Угоди Закону, поклав ці земні права на жертву на основі волі Отця. І коли Він був піднятий з мертвих як Нове Створіння Божественної природи, то володів цими земними правами, які Він поклав як ціну викупу за людство, а також правом розпоряджатися ними. Його Заповіт (Його Воля) розпоряджатися цими земними правами міг бути укладений таким чином, щоб дати їх тілесному Ізраїлю одразу, запечатавши для них обіцяну Нову Угоду. Замість того Заповідач дав ці земні благословення дому віри, покликаним з номінальної юдейської церкви під час і після Свого земного служіння, а також “нам” (поганам) відтоді, на умові, що вони приєднаються до Його жертви “терпіти разом із Ним”, “із Ним померти”, брати участь з Ним у славних привілеях Авраамової Угоди, щоб благословити світ під розпорядженням Нової Угоди.
Брати розуміли, що вони покликані бути “членами Тіла Христового”, і що після укомплектування цього “Тіла” Господня милість повернеться до буквального Ізраїлю, що Він відбудує Давидову скинію занепалу, щоб через них, як членів великого Благодійника, Посередника Нової Угоди, благословення могло прийти для світу і “щоб шукали Господа люди зосталі та всі народи, над якими Ім’я Моє кликано, говорить Господь” (Дії 15: 16, 17). Апостол нагадав братам, до яких звертався, що для цього була обов’язкова смерть Заповідача: не тільки смерть Ісуса як первісного заповідача, щоб дати благословення Церкві, Його Тілу, але й смерть Церкви, Його членів під Його головуванням, щоб послужити як Заповідач і померти, тим самим залишивши реституційні права на користь Ізраїлю та світу під Новою Угодою.
Ніколи не втрачаймо з поля зору головну ціль, задля якої ця Книга була написана: довести, що Угода Закону повинна поступитися, уступити місце Новій Угоді. Тому все, що пов’язане з образною Угодою Закону, як треба сподіватися, мало позаобразні відповідники, пов’язані з позаобразною Новою Угодою. Так жертви Закону, які складали на початку року в День Примирення, до того, як гріхи народу могли отримати прощення, повинні знаходити свою паралель у “кращих жертвах”, ніж телець і козел. Нова Угода не може увійти в дію, доки ці позаобразні жертви не завершаться. Таким чином він показує другорядність всього юдейського, пов’язаного з Угодою Закону, щоб всі християни побачили, що замість того, щоб іти назад до неї чи триматися її, вони повинні радше вхопитися позаобразів, звернутися до них і триматися своєї частки у “кращих жертвах”.
У 24 вірші 9 розділу Послання до Євреїв апостол показує, скільки жертвування вже завершилося, а саме, що Первосвященик увійшов у “Святе Святих”, “щоб з’явитись тепер перед Божим лицем за нас” – Духовний Ізраїль. Але, додає він, ми не повинні сподіватися, що Він це робитиме щороку, як було в образі. Ми не повинні думати, що Христова жертва може допомогти нам тільки спільно з юдейськими інституціями, як додатком до неї. Так припускати, означало б робити твердження, що такі щорічні жертви були потрібні від закладин світу. Але так не було: Авраам та інші були виправдані вірою перед укладенням Угоди Закону. У кінці віку Христос з’явився, щоб власною жертвою знищити гріх. І як людям-священикам було призначено померти (що символічно було представлено у тваринах, які вони жертвували), а потім вони входили у Святе і були там поставлені на суд, тобто випробувані, перш ніж увійти в “Святе Святих”, так Христос був принесений на жертву раз, щоб понести гріхи багатьох. І для тих, які виглядають Його, Він з’явиться удруге, не як жертва за гріх, а щоб дати спасіння, забезпечене заслугою Його жертви – запровадити Нову Угоду і як її Посередник встановити її Царство для повалення гріха та смерті і для встановлення праведності та життя.
Христос був раз принесений, щоб понести гріхи багатьох, каже апостол. Образ показує нам два жертвоприношення, однак ці два були частинами одного. Перше представляло Голову, а друге – Тіло. Дві жертви Дня Примирення були насправді однією, тому що друга базувалася на першій. Це жертвоприношення в цілому було, очевидно, за гріхи всього світу. Мабуть, як каже апостол, наступною річчю, якої треба сподіватися, на яку треба розраховувати, є завершення Ним Його жертовного діла, завершення покроплення кров’ю вдруге, після чого Він вийде, як було образно показано у первосвященику, зодягненому в “одежу” слави та краси, що представляла складові Його слави та влади. Він виступить як Посередник Нової Угоди, великий Месія, Пророк, Священик, Цар і Суддя.
Тільки ті, які розуміють, що священики є членами Первосвященика, можуть оцінити цю картину. Господь власною кров’ю виправдав нас, Свою Церкву, Своїх майбутніх членів, коли “піднявся на висоту”, “щоб з’явитись тепер перед Божим лицем за нас” як наш Заступник та Первосвященик, щоб покропити Ублагальню – задовольнити Божественну справедливість ради нас. Він почав Своє друге жертвоприношення Своїх “членів” одразу після того, як Отець прийняв Його жертвоприношення за нас, у П’ятидесятницю.
У той час був забитий “Господній козел”, був принесений в жертву, після чого починалося ганебне палення його за табором. Те, що відбулося з готовими у П’ятидесятницю, продовжувалося з їхніми наступниками відтоді аж дотепер, протягом майже дев’ятнадцяти століть. Жертвування, палення і т. д. продовжувалося. І як було з образним помазанням Первосвященика, коли олія стікала аж до стіп, так в позаобразі святий Дух зійшов на кожного “члена”, прийнятого до співучасті в жертві. Тим часом Господь сидить праворуч Божественної милості, чекаючи на завершення палення Його жертви – чекаючи, сподіваючись на те, щоб востаннє покропити Своєю кров’ю “за весь народ”, перш ніж Справедливість передасть Йому контроль, тобто панування, над світом для відбудови його під час Тисячоліття на умовах Нової Угоди.
З’явлення вдруге має бути для тих, хто чекає – для стогнучого створіння, яке чекає на “з’явлення синів Божих” у славі Царства (Рим. 8: 19, 22). Це щось зовсім інше від Його приходу, тобто парусії, в жнивному часі до Церкви. Його з’явлення буде у силі та великій славі, та Ізраїль і світ побачать це тоді, коли будуть виглядати за Його Царством та шукати його. “Коли з’явиться Христос,.. тоді з’явимося з Ним у славі і ми [Його члени]”.
У 10 розділі св. Павло продовжує у тому ж напрямку, доказуючи, що Ісус є великим Первосвящеником. Він представляє Його як Того, Хто говорить: “Ось іду, щоб волю Твою чинити, Боже” (вірш 9). Христос тоді почав відміняти перше, образну Угоду, щоб поставити друге, позаобразну Угоду. Вірш 10 показує, що ми, які стали Його учнями, є освячені прийняттям Його волі і кажемо так як Він: “Ось іду, щоб волю Твою чинити, Боже”. Ми освячені через жертвоприношення Тіла Ісуса Христа, бо ми, прийняті як члени Його Тіла, є відокремлені до цієї великої священицької, царської, посередницької праці з Ним. При цьому зауважте, що попередньо ми були “виправдані” заслугою Ісусової жертви, а тепер ми освячені жертвоприношенням Тіла. Тільки здобувши цей великий привілей жертвування як члени Його Тіла, ми можемо мати сподівання на участь з Ним у Його славі. Це Тіло було принесене раз за всіх. Окремі члени Церкви не є принесені поодинці. “Господній козел” представляв усе Тіло Христа, “Малу Черідку”, всіх, які під час Євангельського віку будуть прийняті як члени і будуть віддавати своє життя на жертву з Ним. У вірші 12 св. Павло показує, що коли ця одна жертва Христа (у двох частинах, Голова і Тіло) буде пожертвувана (Голова – в Йордані, а Тіло – у П’ятидесятницю), наш Господь відпочине від усього подальшого жертвування, знаючи, що повне відшкодування буде досягнуте вже виконаною працею.
С тих пір великий Священик чекав до встановленого Отцем часу, щоб привести всі речі на землі у Його підпорядкування, тому що одним жертвоприношенням (у двох частинах) Він удосконалив навіки освячених. Тобто, перша частина Його жертвоприношення виправдала Його членів, а їхня участь у другій частині здійснила їхнє освячення і забезпечила для них участь у Першому Воскресінні. Більше того, вдосконалення всього людства, яке остаточно спасеться у Тисячолітті, буде результатом однієї Христової жертви у двох частинах (тельця і козла). Як наслідок цих “кращих жертв”, в кінцевому результаті все людство матиме нагоду стати освяченим, святим, досконалим. Апостол каже, що святий Дух свідчив про це через пророцтво Єремії (31: 31), доводячи кінцеву ефективність праці позаобразного священика. Далі він цитує це посилання на Нову Угоду, “по цих днях”, і запевняє нас, що тоді, коли прийде час на прощення гріхів, більше не буде жертвоприношення за гріх. Дякувати Богу, враз із кінцем цього віку, коли завершаться страждання Тіла Христа, всі нагоди жертвувати закінчаться, а можливості благословити людство через заслугу цих жертв тільки почнуться.
СВЯЩЕНИКИ СЬОГОДНІ ВХОДЯТЬ У СВЯТІ МІСЦЯ
У 19 вірші апостол повертається до факту, що хоча ця велика праця ще не завершена, ми, брати (майбутні священики) можемо мати сміливість (відвагу) входити у найсвятіші місця кров’ю Ісуса, новою і живою дорогою, яку Він посвятив для нас, через завісу, тобто Свою плоть. Ми можемо вірою усвідомлювати себе священиками, членами Тіла Первосвященика, які жертвують себе разом з Ним і під Його доглядом. Сьогодні ми маємо привілей та благословення “Святого” і запевнення, що як члени великого Первосвященика та Посередника ми зможемо остаточно увійти за завісу, в саме небо, увійти на славний рівень життя шляхом участі з Ним у Його смерті. Цю особливу дорогу Він посвятив для нас як Первосвященик, застосовуючи за нас заслугу Своєї смерті, представлену у крові тельця, дозволяючи нам на основі цього виправдання складати жертву разом з Ним і стати Його членами у славі.
Св. Павло наказує всім членам-послідовникам міцно триматися своєї віри, заохочувати один одного до любові, не занедбувати збиратися разом і т. д. Якщо Закон Мойсея давав вирок смерті, то, зрозуміло, той, хто свідомо вчинятиме провини, маючи більше світло, зазнає значно більш суворого покарання. Покаранням під Законом Мойсея була смерть, однак не Друга Смерть, бо вони ще не звільнилися від першої смерті. Але для нас – які здобули звільнення через “віру в [Його] кров” і посвятилися, приєдналися до Нього в жертві – поставитися з презирством до всіх цих милостей та привілеїв Божої благодаті, проігнорувати великого Первосвященика, вважати буденною річчю наші зобов’язання, наше посвячення брати участь з Господом у Його смерті, у Його жертві, у крові Нової Угоди, означало б цілковито самоусунутися від всього, що міститься в Божественній постанові, передбаченій для нашого благословення. Вірш 30 показує, що це не безґрунтовне зауваження апостола. Пам’ятаймо, з Ким ми маємо справу, завдяки Чиїй милості в Христі ми виправдані, Чий святий Дух ми отримали як завдаток нашої спадщини, коли віддали своє тіло на живу жертву, відповідно до Його поклику, щоб стати співспадкоємцями з Ісусом у славі. Втратити все це було би жахливою річчю – Другою Смертю.
Однак, радить апостол, не будьмо знеохочені, а пам’ятаймо наш минулий досвід, наше освічення і страждання, які ми витерпіли, і не відкидаймо нашої довіри та вірності, бо нагорода буде великою. Розділ 11 веде мову про вірність Божого народу під час минулих віків та епох і на завершення говорить, що в Божому великому плані є нагорода для всіх цих вірних, але щось набагато краще є для нас, членів Тіла Месії, Посередника, Священика і Царя, щоб вони без нас не стали досконалими, тобто, як каже св. Павло в Рим. 11: 31: “Вони тепер неслухняні для помилування вас, щоб самі вони також були помилувані” (Гиж.). А тоді через них під Новою Угодою Ізраїль та всі народи отримають свою заплановану частку тієї ж Божественної милості, яка перейшла через Христа і згодом через Церкву, Його Тіло.
Розділ 12 далі звертається до цього посвяченого священицького класу. Він радить цим слугам та служницям, і передусім зачатим святим Духом, особливо покликаним, тим, які мають “високий поклик” і особливо віддані жертвуванню, подумати про Стародавніх Гідних і про вірне свідоцтво про Бога та Правду, яке вони несли – свідчили своїми муками, щоб ті зміцнили нас і заохотили бігти вірно в змаганні, яке нас чекає. Він радить цим майбутнім царям та священикам не звертати увагу на лиха та переслідування, що супроводжують їх жертву та відданість Христу, а дивитись на Ісуса, автора їхньої віри, Котрий також є її завершителем; щоб вони пам’ятали Його приклад і те, що Він витерпів, щоб кожний, кого Отець приймає в дім синів під цим покликом сподівався картань, виправлень та різних випробувань віри і слухняності заради розвитку і кристалізації характеру. Він наказує (вірш 15) нам пильнувати уважно, щоб хтось не занедбав скористатись з повного привілею Божої благодаті. І ще він перестерігає, щоб гіркий корінь не виріс і не осквернив; що поступки утіхам гріха, навіть на хвилю, будуть означати продаж великого первородства, так само як Ісав отримав миску юшки, тоді як Яків здобув первородство своїм самовідреченням. Так і ми повинні витримати.
ЗАПРОВАДЖЕННЯ УГОДИ ЗАКОНУ ЯК ОБРАЗ ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УГОДИ
Приводом для усієї цієї пильності з боку посвячених священиків є те, що вони не прийшли (не наблизилися) до гори Сінай та визначних місць і сцен, що супроводжували запровадження Угоди Закону, а наблизились (підійшли близько – Strong’s Lexicon) до Сіону, Гори та Міста живого Бога – Небесного Єрусалима. Ми підійшли так близько до позаобразної Гори, Божого Царства, так близько до позаобразного Нового Єрусалима, що вірою вже бачимо цей Новий Єрусалим, прославлену Церкву, Наречену, Дружину Агнця, від якої благословення потечуть до Ізраїлю та світу, що образно показано як сходження з неба на землю. Ми напевно є ближче до цього славного завершення, ніж був апостол. Якщо він міг сказати, що Церква Христа, йдучи за Ним, своїм Вождем, наблизилася або наближалася, підходила ближче до цього стану небесного Царства, то наскільки ми маємо право на це сьогодні. “Бо тепер спасіння ближче до нас, аніж тоді, коли ми ввірували” – ближче, ніж тоді, коли перші члени Тіла Христа йшли цим вузьким шляхом самопожертви.
Апостол далі протиставляє речі, яких ми можемо скоро сподіватися при запровадженні Нової Угоди з Ізраїлем, і речі, які відбулися як образи при запровадженні Угоди Закону. Він продовжує: Ми не тільки наближаємося, тобто приходимо ближче, з кожним днем до Небесного Єрусалима, стану Царства, але й приходимо ближче до нашої єдності зі святими ангелами, число яких незліченне, тоді як наше число обмежене – 144 000. Більше того, ми наближаємося, тобто приходимо ближче, до “урочистого собору і Церкви первістків” (Гиж.) через участь у “Першому Воскресінні” – “Його Воскресінні” (Фил. 3: 10), адже ми – “члени Його Тіла”. На додаток, ми наближаємося до Бога, Судді всіх; скоро ми предстанемо перед лицем великого Царя віків. Як каже апостол, наш Господь, наш Відкупитель, наш Заступник, Який доглядав за нами під час нашого шкільного навчання та жертвування і, як представник Отця, підняв нас з мертвих до слави, честі та безсмертя, нас “поставить перед Його славою непорочними в радості” (Юди 1: 24). Він – суддя всіх. Упасти в Його руки зараз, під час жертвування і до завершення нашого шляху, означало б випасти з рук нашого Відкупителя та Заступника і заслужити осуд на Другу Смерть. Натомість бути представленим перед Ним без вади буде означати, що великий Суддя схвалить нас, так як схвалює всіх святих ангелів.
Крім того, ми наближаємось, тобто приходимо ближче, до “духів праведників, що досягнули досконалості” (Гиж.). Це, мабуть, стосується “Великої Громади”, яка буде виправдана в дусі через знищення плоті, хоча вона не виконала угоди жертвування і тому не буде належати до Тіла Христа, Священика, Посередника, Царя слави. Далі читаємо, що ми наблизились до Ісуса, Посередника Нової Угоди. Про Нього пророкували здавна, що Він буде Месією Ізраїлю і Посланником, тобто Посередником, Угоди Ізраїлю. Він – наш Наречений, наш Заступник, наш Голова. Ми, Його члени, незабаром будемо назавжди з нашим Господом і будемо бачити Його таким, яким Він є, і будемо ділити з Ним славну працю Його Посередницького Царства, через яке спочатку Ізраїль, а через Ізраїль всі народи отримають благословення від Духовного Насіння Авраама.
Коли Нова Угода буде запечатана (в напрямку Божественної Справедливості, через застосування дорогоцінної крові, яка перейде через Церкву і стане дієвою для “всіх людей”), настане час для застосування крові покроплення за всіх людей під час Тисячоліття.
Читаємо, що в образі, при встановленні Угоди Закону, Мойсей покропив спочатку Книгу Закону, яка представляла Божественну Справедливість, а тоді, на основі цього відшкодування, почалася Його посередницька праця для людей, що було образно представлено через покроплення їх тією ж кров’ю Угоди. Так і в позаобразі. Кров нашого Господа (кров тельця, 3 М. 16 розд.) була застосована за нас – за Його Тіло і Його дім, – і гарантувала пробачення наших гріхів та відкриття “нової й живої дороги” до нашого освячення – нашого привілею мати участь з Ним у “Його смерті”, пити з “Його чаші”. Остаточно, коли Церква закінчить використання крові і, по Божій благодаті, здобуде через неї Божественну природу в славі, ця сама заслуга (як кров Господнього козла) буде застосована за “весь народ” в кінці цього віку через запечатання Нової Угоди.
Друге застосування за народ, “за гріхи всього світу”, повністю задовольнить всі вимоги Божественної Справедливості щодо кожного члена Адамового роду і віддасть майбутні інтереси всіх у руки Посередника – Ісуса та Церкви, Його Тіла. Тоді почнеться праця примирення в напрямку людини. Це представлено в покропленні людей кров’ю Нової Угоди.
Кожен з Адамового роду, приходячи до властивої єдності з Господом, отримає свою частку з крові кроплення, доки при кінці Тисячолітнього віку, коли великий Посередник передасть Царство Отцю, кожний член Адамового роду не отримає найповнішої нагоди мати свою частку в цьому кропленні. Чи це символічне кроплення в якому-небудь значенні слова означає осуд, відповідальність за кров Христа, як у випадку Авеля, коли його кров, як сказано, образно кликала до Бога про помсту над його убивцею? Ні! Хоча смерть Христа і багатьох Його членів була насильницькою, однак це не кликатиме про помсту, бо їхнє життя було добровільно віддане на жертву за гріхи світу. Отже, кроплення кров’ю Нової Угоди всіх людей під час Тисячолітнього віку означатиме надання кожному його частки у великому благословенні, гарантованому жертвою, складеною нашим Господом, “Агнцем Божим, що [остаточно] на Себе гріх світу бере”.
“ТОГО, ХТО З НЕБА ЗВІЩАЄ”
Апостол дає зрозуміти, що наш Господь, Який піднявся увись і прославився, має промовляти з неба у встановленому часі, до якого ми наближаємось, тобто приходимо. Пророк говорить, що всі сліпі очі розплющаться, щоб бачити Його, щоб усвідомлювати Його панування; що всі глухі вуха почнуть чути, щоб збагнути Його послання. Св. Петро, говорячи про цей час, каже: “І станеться, що кожна душа, яка не послухала б того Пророка [Ісуса, Голову, і Церкву, Його Тіло, піднятих під час цього Євангельського віку], знищена буде з народу” (Дії 3: 23).
Апостол перериває свій аргумент стосовно майбутнього, щоб дати попереджувальну пораду священикам, членам Тіла Христа, кажучи: “Глядіть, не відвертайтеся від того, хто промовляє”. Наші очі та вуха розплющилися раніше від світу. Ми отримали велике благословення від цієї Божественної милості. Та наша відповідальність пропорційна нашій милості. Якщо ми не послухаємось рад нашого Голови, нашого Господа; якщо ми не підкоримось дисципліні в Школі Христа; якщо ми занедбаємо брати участь в Його смерті і віддавати наше тіло на живу жертву на основі нашої угоди; якщо, як галузки, ми не принесемо плоду Виноградини, наше випробування стосовно вічного життя може закінчитися невдало.
Завершуючи свою розповідь про велику річ, до якої ми наближаємось, приходимо ближче, апостол продовжує протиставляти грядущі речі, які стосуються Нової Угоди, і запровадження образної Угоди Закону. Він каже: “Що голос Його захитав тоді землю, а тепер обіцяв та каже: Ще раз захитаю не тільки землею, але й небом”, – де земля символізує суспільство, а небо – церковність. Апостол коментує це пророцтво, кажучи, що вираз “ще раз” має на увазі таке повне потрясіння, що все тимчасове, що не погоджується з Божественним ладом, буде витрясене, щоб на початку посередницького Царства і адміністрування Нової Угоди нічого не залишилося при владі та в устрої, крім тих речей, які непохитні, бо є в згоді з Богом.
Продовжуючи цю думку, що тоді ми будемо з нашим Господом як Його члени, зайняті в Його посередницькій праці, ми читаємо, що оскільки ми повинні прийняти непохитне Царство, слід з повагою та побожним страхом триматися дарованої нам Божої благодаті, що дозволить нам служити Богу прийнятним чином (не тільки жертовним чином зараз, але й при урядуванні в Царстві), бо хоч наш Бог милостивий, Він немов пожираючий огонь для усякої неправедності.
Апостол закінчує Послання закликом до Царського Священства, даючи корисні поради щодо братньої любові, гостинності, задоволеності, слухняності тим, які, віримо, є над нами в Господі (13 розд, 7-17 вірші). Він каже нам уникати нових Євангелій і пам’ятати, що так само як земне священство годувалося з вівтаря, так і ми маємо право їсти з духовного вівтаря, з якого інші їсти не можуть. Тоді він звертає увагу на жертвоприношення за гріх (вірш 10), щоб усі були спалені за табором. Ісус, позаобразний телець, не тільки був розп’ятий за брамою Єрусалима, але й постраждав, відкинений суспільною та релігійною системами того часу. Св. Павло наполягає, щоб ми, Царське Священство (зображене Господнім козлом з 3 М. 16 розд.), також виходили жертовним чином за табір, щоб зазнати з Христом громадського висміювання, бути мертвими для світу. Цим уривком він ототожнює нас з “Господнім козлом” з 3 М. 16 розд, запевнюючи, що тільки кров жертвоприношень за гріх була внесена за завісу, щоб покропити місце благання. Він також ідентифікує це жертвоприношення за гріх, кажучи, що тіла тварин, кров яких була благанням за гріх, були палені за табором. Радячи Церкві йти у цьому слідом за Господом, він виразно ототожнює нашого Господа з тельцем Дня Примирення, а Церкву – з Господнім козлом, який зазнав всього, що було з тельцем.
R4510 (1909 р.)