[R4496]
АВРААМОВА УГОДА – НЕ НОВА УГОДА

Яку відповідь ми повинні дати тим, хто сьогодні намагається “навчати”, що Авраамова Угода, яка не мала посередника, була лише обітницею з боку Бога, а не Угодою взагалі? Вони стверджують, що Божа обітниця Авраамові була лише попередньою заявою, а Нова Угода була запечатана і набула чинності смертю нашого Господа Ісуса, і що Він, як Посередник Нової Угоди, є посередником спочатку між Богом і Церквою, а впродовж Тисячолітнього віку буде посередником між Богом і світом людей.

Здається, навряд чи варто давати якусь відповідь на таке необґрунтоване і небіблійне викладення питання, якщо йдеться про “вчителів”. Однак сміливі заяви і неправильно застосовані тексти іноді мають вагу для неутверджених і не вивчених з Писання; тому ми відчуваємо, що маємо право розглядати це питання публічно. Що стосується твердження, що обітниця не є Угодою, то це, безсумнівно, вірно в юридичному сенсі, коли це стосується людей. Так, адвокат сказав би, що проста обіцянка без підтвердження не матиме обов’язкової сили в суді, тому що людські думки і плани можуть змінюватися; і що будь-яка людина може змінити свої наміри і не нести відповідальності за свою зміну, якщо не було ніякої обов’язкової домовленості, або угоди, або підтвердження. Але це, безумовно, не стосується жодної обітниці Бога, Який не може обманути, Чия обітниця не може бути порушена. Отже, Божа обітниця, безумовно, є угодою і зобов’язуючою домовленістю. Її зобов’язує вся вага Божественної вірогідності. Але, щоб людська слабкість і невіра не поставили під сумнів Божественне Слово, Бог зглянувся і зробив Свою обітницю Угодою у найбільш зобов’язуючий і авторитетний спосіб, який тільки можна собі уявити. Він зв’язав Свою обітницю клятвою.

Святе Письмо знову і знову посилається на Божі слова, сказані Авраамові, не тільки як на обітницю, але й як на Угоду. Наприклад, перед тим, як вона була укладена, Бог сказав Авраамові: “Вийди з землі твоєї до землі, яку Я покажу тобі, і Я укладу з тобою Угоду”. У згоді з цією обітницею Авраам переселився в землю Ханаан, де Бог каже, що Він уклав з ним Угоду про те, що в його насінні будуть благословенні всі племена землі. Пророк говорить нам, що ця Угода була тричі підтверджена Авраамові з клятвою – знову Ісакові і знову Якову (див. 1 М. 17: 19; 22: 18; 26: 4; 28: 14). Те, що апостол називає (Тією) Обітницею (винятковою і особливою над усіма обітницями), називається також Угодою (Заповітом) тринадцять разів в одній лише Книзі Буття, не кажучи вже про численні інші посилання, які будь-хто може знайти, скориставшись конкордансом.

Дійсно, здається дивним, що бажання створити теорію може спотворити розуміння християнина, який вивчає Біблію, до такої міри, що він намагатиметься ігнорувати найбільшу з усіх мислимих Угод, записаних у Біблії, – Угоду, від якої залежать усі наші християнські надії. Послухайте, як апостол Павло оцінює цю Угоду в посланні до Євреїв 6. Закликаючи ізраїльтян до терпеливості і віри, щоб вони могли успадкувати обітниці, св. Павло говорить: “Бо Бог, обітницю давши Авраамові, як не міг ніким вищим поклястися, поклявся Сам Собою. ... Бо люди клянуться вищим, і клятва на ствердження кінчає всяку їхню суперечку. Тому й Бог, хотівши переважно показати спадкоємцям обітниці незмінність [непохитність] волі Своєї [наміру], учинив те при помочі клятви, щоб у двох тих незмінних речах, що в них не можна сказати неправди Богові, мали потіху міцну ми, хто прибіг прийняти надію, що лежить перед нами”. Таким чином, апостол показує, що Авраамова Угода (без посередника, бо вона була безумовною) була міцно скріплена способом, який був би задовільним навіть серед людей, а саме – клятвою.

Наскільки переконливішою є Божа клятва, яка гарантує незмінність основної Угоди, укладеної з Авраамом, запевняючи спадкоємців обітниці (“нас”), що врешті-решт усе людство отримає благословення, і що воно прийде через нас (Гал. 3: 29). Апостол говорить нам, що ця клятва була призначена Богом для нас, а не для Авраама, щоб дати нам міцну потіху, щоб ми міцно трималися надії, даної нам у цій обітниці – в Авраамовій Угоді. Він додає (в. 19), що ми маємо цю надію як якір душі, надійний і непохитний за завісою, куди Ісус увійшов як наш Предтеча, до Якого ми наближаємося як члени до нашого Голови. Він є Головою цього Насіння обітниці. Ми, члени Його Тіла, незабаром підемо за Ним за завісу і розділимо Його славну працю благословення народів, починаючи з Ізраїлю, в рамках Нової Угоди. Ми, як прийняті члени Тіла Христа, є безпосередніми бенефіціарами первісної Угоди. (Бенефіціар – особа, яка отримує вигоду від чогось. Прим. ред.). Інші риси благословення світу будуть здійснені через нас – згідно з порядком Нової Угоди з Ізраїлем.

Безумовно, немає ніякої послідовності або причини в тому, щоб ігнорувати цю велику, скріплену клятвою Угоду, укладену за днів Авраама і завершену Божественною клятвою. Якщо це не була Угода, або якщо, як Угода, вона не була ратифікована чи введена в дію до днів Ісуса, то чому апостол говорить, що Угода Закону була додана до Авраамової Угоди через 430 років після укладення Авраамової Угоди? Очевидно, св. Павло вважав Авраамову Угоду добре встановленою, бо він додає, що Угода Закону, встановлена згодом, не могла скасувати Авраамову Угоду (Гал. 3: 17). Це мала бути повністю завершена Угода, міцно пов’язана з Божественною клятвою, інакше твердження, що вона не може бути скасована, було б неправдою.

Знову звернімося до обговорення цього питання св. Павлом у Посланні до Галатів. Ось його слова: “А я кажу це, що заповіту, від Бога затвердженого [“попередньо ратифікованого” – Лексикон Стронґа (Strong’s Lexicon)], Закон [Угода], що прийшов по чотириста тридцяти роках, не відкидає, щоб обітницю він зруйнував”. Показуючи нижчість Угоди Закону в порівнянні зі Старою (первісною) Авраамовою Угодою, св. Павло говорить нам (Гал. 4: 22-31), що дві дружини Авраама, Сарра і Агар, були алегоричними; що син Сарри представляв Христа, Церкву, Голову і Тіло, тоді як син Агар представляв народ тілесного Ізраїлю. Він каже: “Розуміти це треба інакше, бо це два заповіти: один від [R4497] гори Сінай, що в рабство народжує, а він то Аґар. Бо Аґар то гора Сінай в Арабії, а відповідає сучасному Єрусалимові, який у рабстві з своїми дітьми”. У свою чергу, він заявляє, що Сарра відповідає Єрусалиму, який є вишнім і вільним, матір’ю всіх нас. Він додає: “А ви, браття, діти обітниці за Ісаком” (в. 28). Майже сімнадцять століть знадобилося для розвитку сина Агар, тілесного Ізраїлю, під Угодою Закону. Син Сарри (первісної, або Авраамової Угоди) вже понад вісімнадцять століть перебуває в процесі розвитку. Через нього благословляться всі народи. Своїм послухом Він забезпечив земні права на життя; Він приніс їх у жертву, тобто поклав на Голгофі; Він протягом цього віку зробив їх доступними для Свого “Тіла” і незабаром знову покладе їх жертовно. Тоді Він буде готовий передати їх у спадок природному Ізраїлю і світу (Рим. 11: 31).

Ізраїль усвідомлював цінність цієї Угоди, укладеної з Авраамом: вона становила основу всіх їхніх надій, віри і довір’я. Вони припускали, що до неї потрібно додати Угоду Закону, і тому прийняли її як поправку; але вони далі довіряли первісній Угоді, сподівалися на неї, як каже св. Павло: “Її виконання чекають побачити наші дванадцять племен, служачи Богові” (Дії 26: 7). Саме після того, як Ізраїль зневірився у своїй здатності дотримуватися Закону, Бог підбадьорив його, запевнивши, що укладе з ним Нову Угоду, яка буде діяти більш сприятливо – більш на його користь. Так воно і буде. Враз із кінцем цього Євангельського віку, коли буде вибране Духовне Насіння Авраама, Нова Угода з Ізраїлем вступить в силу, як написано: “Це заповіт їм від Мене, коли відійму гріхи їхні... Прийде з Сіону [Євангельської Церкви] Спаситель [Посередник, Пророк, Священик, Цар] і відверне безбожність від Якова [природного Ізраїлю]” (Рим. 11: 26, 27).

Без сумніву, ми можемо запевнити всіх, хто має вуха, щоб слухати, що Євангельська Церква є насінням не двох матерів, тобто Угод, а однієї, і що цією однією є Угода Сарри, стара, первісна, зв’язана клятвою Угода. Сарра мала лише одну дитину, Ісака, який зображував Христа, Голову і Тіло, – спадкоємця всього. “А ви, браття, діти обітниці за Ісаком” – спадкоємці великого привілею благословляти всі племена землі як члени великого позаобразного Посередника Нової Угоди Ізраїлю, яка витіснить і замінить стару Угоду Закону.

“ПО ЦИХ ДНЯХ СКЛАДУ З ДОМОМ ІЗРАЇЛЯ... НОВИЙ ЗАПОВІТ”

У Єремії 31: 33 читаємо, що це відбудеться “...по цих днях”, тобто наведена дата Нової Угоди. Чому це так? І які дні повинні передувати укладенню Нової Угоди?

Бог провістив, що якщо Ізраїль буде вірним, Він благословить ізраїльтян у всіх значеннях цього слова, але якщо вони будуть чинити всупереч Йому, то Він буде чинити всупереч їм і “семикратно покарає їх за їхні гріхи” (3 М. 26: 28). Цей вираз у такому контексті, з різними варіаціями, повторюється тричі. В одному випадку вживається слово “ПОБІЛЬШУ”. “Я семикратно побільшу кару на вас за ваші гріхи”. Єврейське слово, згадане тут, згідно з перекладом Стронга, правильно було б перекласти як “безперервно”.

Цю погрозу покарання ми розуміємо не як те, що Господь дасть Ізраїлю в сім разів більше покарання, ніж вони мали б отримати, а як те, що Він семикратно (сім часів, років) побільшить кару, тобто безперервно каратиме їх за їхні гріхи. Ці сім разів-часів, або сім років, звичайно, не були буквальними роками, оскільки Ізраїль неодноразово отримував більше покарання, ніж це. Сім разів-часів ми інтерпретуємо як символічні роки, у гармонії з іншими місцями Писання – день за рік, на тій основі, що в році триста шістдесят днів. Таким чином, сім разів-часів означає 7х360, що дорівнює 2520 буквальних років. А слово “побільшу”, або “безперервно” означає, що цей період у 2520 років не буде сумою всіх їхніх різних років покарань у різні “часи”, але цей досвід 2520 років покарання як народу буде одним безперервним періодом.

Далі ми повинні запитати, чи був такий безперервний період немилості в історії народу Ізраїлю? Відповідь – так. За часів Седекії, останнього царя, який сидів на троні Господнього Царства, Господнє Слово з цього приводу було таким: “А ти, недостойний, несправедливий князю Ізраїлів, що надійшов його день у час провини кінцевої, так говорить Господь Бог: Зняти завоя й скинути корону! ... Руїною, руїною, руїною покладу його [корону, царство]! ... аж поки не прийде Той, Хто має право, і Я Йому дам” (Єзек. 21: 30-32). Цей період у 2520 років, або сім символічних часів, закінчиться, за нашими підрахунками (ВИКЛАДИ СВЯТОГО ПИСЬМА, т. II, розд. IV.), у жовтні 1914 року. Іншими словами, період Часів Поган, верховенства поган у світі, є точною паралеллю періоду втрати Ізраїлем царства і очікування його від Месії.

Месія під час Свого Першого Приходу знайшов їх неготовими як народ бути Його Нареченою, щоб бути з Ним як Духовне Насіння Авраама, тому потрібен був, як Бог знав і передбачав, весь цей проміжний період, щоб вибрати Духовний Ізраїль, царське священство, “святий народ”, “обраний народ” (Турк.), Тіло Христа, Тіло Посередника між Богом і людством.

Це ті “дні”, про які йдеться в пророцтві Єремії щодо Нової Угоди, “по цих днях”: після “семикратно” покарання Ізраїлю настане час Божої прихильності під Новою Угодою з її кращим Посередником – великим Пророком, Священиком, Посередником, Суддею і Царем – Ісусом, Головою, і Церквою, Його Тілом, Ісусом, Нареченим, і Церквою, Його Нареченою і співспадкоємицею.

Зверніть увагу, як це гарно співвідноситься з поясненням св. Павла в Посланні до Римлян 11 розд. Він вказує на той факт, що всі Божі благословення були в Авраамовій Угоді, яка, як корінь, розвинула Ізраїль як народ – насіння Авраама по плоті. Ізраїльтяни, які жили тоді, були гілками цього оливкового дерева (вірші 16-21). Якби вони були в правильному стані серця, “справді ізраїльтянами”, вони всі разом були б прийняті Христом як Його члени – їм було б дозволено залишатися членами, гілками оливкового дерева, яке представляло Духовне Насіння Авраама. Але вони не були готові, і тому всі, за винятком небагатьох, які стали Духовними Ізраїльтянами, були відламані через невіру. У цьому Євангельському віці місця відламаних гілок були заповнені покликаними і вибраними з кожної нації, народу, племені і мови. Таким чином Духовний Ізраїль став “святим народом”, класом Царства під головуванням Месії, як Його майбутня Наречена, Тіло, або Царське Священство.

Апостол нагадує нам (вірші 25-29), що відкинення Ізраїлю від Божої милості не є вічним, а лише відкиненням щодо цього Високого Поклику до членства в Духовному Насінні Авраама, членства в Тілі Месії, великого позаобразного Пророка, Священика, Посередника, Царя, Який, завершившись наприкінці цього віку, розпочне велику працю благословення всіх племен землі. Апостол запевняє нас, що в Божественному плані Ізраїль матиме частку в цій праці благословення світу, але на нижчому рівні, ніж Духовне Насіння. Вони, як природне насіння Авраама, першими отримають благословення від прославленого Посередника під Новою Угодою, яка буде укладена безпосередньо з цим народом, як провістив пророк Єремія (31: 31), – “по цих днях” печатання цієї Угоди великим Посередником Своєю кров’ю.

Св. Павло прямо посилається на цю Нову Угоду, яка буде укладена з Ізраїлем наприкінці цього віку (вірш 27), кажучи: “І ось їм [природному Ізраїлю] від Мене завіт, коли заберу їхні гріхи” (Рим. 11: 27). Забрання їхніх гріхів є необхідністю для них, перш ніж вони зможуть отримати цю Нову Угоду, тому що Бог не укладає угоду з грішниками. Гріхи Ізраїлю не були скасовані нашим Господом, коли Він вознісся на висоту і з’явився перед Богом за нас, в образі окропивши кров’ю Віко Вблагання за гріхи тих, за кого вона була застосована, – за нас, “одновірних [дім віри]”, не за них, не за Ізраїль у плоті, і не за когось іншого, окрім “нас”.

Відповідно до цього образу, мала бути принесена друга жертва за гріх: “козел Господній” мав також бути принесений у жертву священиком, і його кров мала бути покроплена на Віко Вблагання, але вже не за дім віри, а “за весь народ”. Цей “козел Господній”, як ми бачили, зображував Церкву, Тіло Христа, яке стало прийнятним для жертви завдяки заслузі Христової крові і приноситься в жертву нашим Первосвящеником протягом усього цього Євангельського віку. Ми радіємо цій жертві і “віддаємо наші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу нашу”, бо ми запевнені, що коли ми страждаємо з Ним і мертві з Ним Його жертовною смертю, то й житимемо з Ним і царюватимемо з Ним у Його Посередницькому Царстві, яке благословить Ізраїль і весь світ (Рим. 12: 1).

Цей же вираз “по цих днях” зустрічається в пророцтві Йоіла про злиття святого Духа. Через нього Господь проголошує остаточне злиття Божественного благословення, святого Духа, на всяку плоть; але він повідомляє нам, що це буде “потому”. Це все ще в майбутньому. Отже, це ще одне свідчення того, що вираз “по цих днях” означає, що це відбудеться після завершення праці обрання Церкви, Нареченої Месії – Посередника, Христа. Далі Господь через пророка говорить, що Його святий Дух спочатку буде вилитий на Його особливих рабів та невільниць “за тих днів”. Так і сталося: від П’ятидесятниці святий Дух призначався для Господніх рабів і невільниць, і ні для кого іншого. До інших – світу людства загалом – він не може прийти раніше, ніж “потому”. Таку ж думку висловлює апостол, коли каже, що “Він [Ісус Христос] ублагання [задоволення] за наші гріхи [гріхи Церкви протягом цього Євангельського віку], не тільки за наші, але й за гріхи всього світу [у свій час]”  (1 Ів. 2: 2). [R4498].

Це вторинне застосування заслуги нашого Господа на Віко Вблагання, за світ, відповідає другому кропленню кров’ю в День Поєднання – “кров’ю козла Господнього”, “Його власною кров’ю” “за весь народ”, запечатуючи для них, тобто завершуючи, Нову Угоду.

Чому ж Нова Угода так довго затримувалася? Ми відповідаємо, що, хоча її обіцяно за багато століть до Христа, вона не стала доконаним фактом, поки наш Господь Ісус не помер. Його смерті було достатньо, щоб запечатати цю Нову Угоду і одразу ж принести реституційні благословення Ізраїлю, а через Ізраїль – усьому світові, коли б Відкупитель, коли Він вознісся на висоту, застосував заслугу Своєї жертви таким чином. Але очевидно, що Він не застосував її таким чином: по-перше, виходячи з того, що реституція Ізраїлю не почалася тоді, не почалася досі, і не почнеться до часу, названого “потому”; по-друге, це доводить інший факт, що заслуга Христової жертви, яка не була дана Ізраїлю для запечатування Нової Угоди [Закону], була дана іншому класу, новому народові, Духовному Ізраїлю, і була застосована за нього і принесла йому явні благословення протягом усіх цих століть Євангельського віку.

Отже, кажучи мовою Святого Письма, те, що зробив наш Господь щодо обіцяної Нової Угоди між Богом та Ізраїлем під час Свого першого приходу, полягало в тому, що Він став “поручителем” і гарантом її подальшого виконання (Євр. 7: 22). Відтоді Нову Угоду можна вважати запевненою, або законодавчо закріпленою, гарантованою, але не введеною в дію, оскільки, як стверджує апостол, заповіт, або волевиявлення, не має зобов’язуючої сили до смерті заповідача. У згоді з Божественним Планом Відкупитель застосував заслугу Своєї жертви за особливий клас “покликаних” і “притягнених Отцем” у цьому Євангельському віці, щоб вони стали Його членами, приєдналися до Нього в Його жертві. Вони мали прийняти з Його повноти, Його заслуги як поєднання за свої гріхи, а потім мали пити з Його крові, тобто повинні були мати участь в Його смерті, щоб Його кров, заслуга Його жертви могла як благословення пройти через них і дозволити їм через жертву реституційних благословень досягти божественної природи і слави (2 Петр. 1: 4). Жоден з них не міг зберегти благословення реституційних привілеїв. Кожен був зобов’язаний заздалегідь віддати своє життя в жертву з Господом перед своїм остаточним прийняттям і зачаттям святим Духом, щоб стати співспадкоємцем з Головою в Його славі, честі та безсмерті. Отже, причина того, що Нова Угода, обіцяна за днів Єремії і запевнена смертю нашого Господа, ще не вступила в силу і не стала чинною в реституційних благословеннях для Ізраїлю та світу, полягає в тому, що смерть заповідача ще не була повністю звершена, оскільки заповідачем, через якого Ізраїль отримає це велике благословення Нової Угоди, є не лише сам наш Господь Ісус, але Христос, Голова і Тіло.

Із цим узгоджуються слова апостола, а саме, що природний Ізраїль “тепер спротививсь для помилування вас [Духовного Ізраїлю], щоб і сам був помилуваний” (Рим. 11: 31). Покладання реституційних прав, отриманих нами від Господа через віру в Його Кров, є нашою жертвою цих прав, умертвінням Тіла Заповідача (2 Кор. 4: 10). Ізраїль має бути бенефіціаром цього заповіту, цієї спадщини, цього волевиявлення, уся заслуга якого, як сказав Ісус, є “в Його крові”, в Його чаші, яку ми повинні пити.

ОХРИЩЕНІ В МОЙСЕЯ – ОХРИЩЕНІ В ХРИСТА

Якщо Церква має бути членами великого Посередника, то чому Ізраїль, який був охрищений у Мойсея (1 Кор. 10: 1, 2), не став таким чином членами Посередника Угоди Закону?

Божественний задум із задіянням Мойсея, Аарона, племені Левія і всього Ізраїлю як образів є складним, тому неуки і неутверджені наражаються на небезпеку перекрутити його на власну шкоду. Той, хто почне з пасхального образу визволення первородних і продовжить історію образного народу аж до часу входження в Ханаан, а потім звернеться до смерті Христа як позаобразного пасхального Агнця і спробує провести паралель між випробуваннями Церкви і світу та випробуваннями Ізраїлю, цілковито заплутається, поки не зрозуміє, що в Ізраїлі ряд образів змішався і наклався один на одного.

Наприклад: визнаючи Пасхального агнця образом нашого Господа Ісуса та Його смерті, і визнаючи первородних Ізраїлю, які уціліли “тієї ночі”, образами духовного Ізраїлю, ми знаємо, що “та ніч” зображувала Євангельський вік. Ми також знаємо, що наступний ранок зображував ранок Тисячоліття. Отже, визволення Ізраїлю при переході через Червоне море, здається, зображує остаточне визволення всього світу людства від рабства гріха і смерті, які зображував фараон і його військо. Так само загибель фараонового війська, мабуть, представляла остаточне знищення сатани і всякого злого впливу в кінці Тисячолітнього віку. Це був кінець цього образу.

Із закінченням цього образу розпочався інший, адже похід Ізраїлю до гори Синай, де вони вступили в стосунки угоди з Господом, зображував наближення Євангельської Церкви і всього світу до стану речей, описаного св. Павлом у Посланні до Євреїв 12 розд., – кінця цього віку, часу утиску і встановлення Нової Угоди [Закону] з Ізраїлем для благословення всіх поколінь землі. І після цього мандрівка пустинею є ще іншим образом, що представляє Божий народ і нездатність багатьох увійти в Його відпочинок через брак віри. Згодом Мойсей вдаряє скелю, і йому не дозволено увійти в обіцяну землю – це ще один образ. Перехід через Йордан – це ще один образ. Призначення Ісуса Навина, нового вождя, замість Мойсея – це ще один образ. Падіння мурів Єрихону – це ще один образ. Перемога Ізраїлю над різними ворогами в землі Ханаан – це ще один образ.

Повертаючись тепер до першого зі згаданих образів – того, що почався з заколення пасхального ягняти, кроплення його кров’ю, споживання його плоті в “ту ніч”, коли первородні переходили і були врятовані, – ми помічаємо, що особливістю цього образу, яка має відношення до “Церкви Первородних” і цього Євангельського віку, було те, що вона проминула ще до того, як ізраїльтяни як народ були охрищені в Мойсея в морі і хмарі. Відповідно, це хрищення в Мойсея, очевидно, зображувало не хрищення Церкви Первородних у смерть Христа, а хрищення всього світу людства в життя Христа впродовж Тисячоліття.

Церква переходить від виправдання життя до жертовної смерті з Господом, щоб стати членами “Тіла” Посередника. Але ізраїльтяни перейшли через море і хмару не на смерть, а на волю – на волю як народ. Тому хрищення в Мойсея, очевидно, представляло визволення стогнучого створіння на волю, якою Христос пропонує звільнити всіх, хто прийде до Нього у відповідь на Його притягнення протягом Тисячолітнього віку. Таким чином, апостол говорить нам, що, як Ісус уже є Головою Церкви, яка є Його Тілом, так у кінцевому підсумку Він буде Головою всього створіння, тому що Божа воля – “усе об’єднати в Христі [під одним Головою]” (Еф. 1: 10).

Це ми намагалися проілюструвати на малюнку Плану Віків у ВИКЛАДАХ СВЯТОГО ПИСЬМА, т. 1. У піраміді цього малюнку ми показуємо нашого Господа Ісуса як Голову, Церкву – як Його Тіло, а Велику Громаду, відновлений тілесний Ізраїль, і, врешті-решт, усі народи – як приведені під єдиного Голову. Цю ж думку, що світ стане Христовим у присвійному значенні, висловлює св. Павло. Розповідаючи про воскресіння, він каже, що “настане воскресіння праведних і неправедних”, “первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу” (1 Кор. 15: 23). Цю ж думку про те, що світ буде приведений під владу і під ім’я Христа, апостол висловлює, кажучи: “...від Якого іменується всякий рід на небі і на землі” (Еф. 3: 15, Дерк.).

Отже, у цьому образі хрищення Ізраїлю в Мойсея ми маємо натяк на те, що стосується Тисячолітнього віку, але жодного натяку на те, що стосується Церкви Первородних у цьому віці, – жодного натяку на хрищення в страждання і смерть Христа. Дійсно, ніде в цьому образі не показаний зв’язок між Головою і членами. Він просто зображує нам заколеного Божого Агнця і наш привілей бути врятованими, тобто перейти від смерті до життя в цьому Євангельському віці, ще перед загальним визволенням людства від влади гріха і смерті.

ЧИ ПОТРІБНО БУЛО СПОЧАТКУ ВІДКУПИТИ АДАМА?

Приймаючи біблійне висловлювання про те, що “як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили” (Рим. 5: 12-19); приймаючи також твердження Писання: “Смерть бо через людину, і через Людину воскресіння мертвих” (1 Кор. 15: 21); а також приймаючи запевнення, що “так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть” (1 Кор. 15: 22), чи повинні ми розуміти, що Адама потрібно було першого відкупити і поєднати, перш ніж хтось із його дітей може отримати примирення? Якщо так, то чи повинні ми розуміти, що Адам був включений до числа віруючих, дому віри, за який Ісус, наш великий Первосвященик, з’явився і вчинив задоволення за гріх, коли з’явився в присутності Бога за нас?

Безумовно, ми не повинні цього робити! Св. Павло не згадує Адама у своєму переліку Стародавніх Гідних у Посланні до Євреїв 11. Навпаки, наше очікування щодо Адама полягає в тому, що його гріх, як людини класу світу, “всього народу”, отримає примирення в кінці цього віку, коли великий Первосвященик позаобразним чином окропить Своєю кров’ю Віко Вблагання за гріхи всього світу, “за весь народ”, як на початку цього віку примирив наші гріхи – Церкви. Ми також очікуємо, що батько Адам буде одним з останніх [R4499], хто прокинеться від сну смерті і отримає привілеї, благословення, можливості та випробування Тисячолітнього віку.

Ми вважаємо, що благословення реституції почнуться з покоління, яке житиме під час інавгурації Царства Посередника; що воно в першу чергу матиме справу з ними і приведе їх до певної міри одужання, перш ніж мати справу з тими, хто спить у земному поросі. Далі, ті зі сплячих, які потрапили в сон смерті найпізніше, піднімуться першими, тоді як ті, які потрапили першими, піднімуться останніми. Іншими словами, перші будуть останніми, а останні – першими. Ми вважаємо, що цілком ймовірно, що пробудження людей буде відповіддю на молитви їхніх друзів протягом Тисячоліття; і що ті, хто житиме в той чи інший час, будуть особливо зацікавлені в молитві за тих, які були їхніми знайомими або родичами. Ми не бачимо жодної причини, чому батько Адам повинен мати якусь перевагу у зв’язку з працею відкуплення. Щоправда, він був тією людиною, через яку гріх і смерть увійшли у світ, тим не менше, серед мільярдів його дітей він не має жодної переваги в очах Справедливості, яка, як ми розуміємо, у своїй книзі каже про людство так: “Гріх однієї людини, потім покарання, смерть”.

Схожим чином, хоча наш Господь Ісус є тим, хто заплатив за наше покарання, однак Справедливість у своїй книзі, ймовірно, не буде особливо відзначати цей факт, а просто напише: “Одна свята, невинна, незаплямована Людина померла і застосувала заслугу Своєї смерті за дім віри”. Пізніше ми можемо припустити, що в книзі Справедливості з’явиться запис: “Заслуга однієї Людини, яка померла, Праведного за неправедних, була застосована за «одновірних [дім віри]». І тепер, коли вона знову жертовно покладена, вона знову застосована – цього разу «за весь народ», який не був включений у перше застосування”.

Жертва Людини Ісуса Христа була достатньою за гріхи всього світу, і те, що в кінцевому підсумку вона стане доступною для скасування гріхів світу, пояснюється тим, що Справедливість при засудженні засудила лише батька Адама як людину і не звернула уваги на його дітей, не винесла їм окремого осуду, але зарахувала їх усіх як членів однієї людини. Отже, смерть Ісуса могла бути застосована за будь-кого з Адамового роду, або за будь-яку кількість з них, або за всіх, включаючи Адама. І це останнє буде остаточним результатом.

R4496 (1909 р.)