СТРАЖДАННЯ ХРИСТА ЗА ЦЕРКВУ ТА СВІТ

Св. Павло пише: “Доповнюю недостачу скорботи Христової в тілі своїм за Тіло Його, що воно Церква” (Кол. 1: 24). Як зрозуміти цей вірш у контексті думки, що Церква представлена в жертві Господнього козла, кров якого була кроплена “за весь народ”?
Ми повинні “класти душі за братів” (1 Ів. 3: 16) у служінні їм, натомість заслуга цієї жертви та її застосування в кінці цього віку, при завершенні позаобразного Дня Примирення, є іншою річчю. Заслуга жертви (Ісусова заслуга, яка переходить через Його “Тіло”), представлена Первосвящеником Справедливості на Вблагання, це щось зовсім інше, ніж віддавання сил. Хто твердитиме, що апостол у цьому вірші мав на увазі, що він або ми могли би складати жертву за гріх Церкви? Наш Господь застосує заслугу як Свою власну “за гріхи людей”.
Цей самий принцип справджується і в стосунку до жертви нашого Господа. Він віддавав Своє життя день за днем не в службі світу, а в службі особливому Божому народові, Ізраїлю, і, перш за все, у службі тим з нього, які давали доказ, що вони “справді ізраїльтяни, що немає в них підступу”.
Хоча заслуга жертви Христа (після того як вона перейде через Церкву, вибрану з юдеїв та поган) остаточно має бути застосована для скасування “гріхів всього світу”, Він у жодному значенні й жодною мірою не віддавав Свого життя в служінні світу. Він сказав до учнів: “Не від світу ви, як і Я не від світу” (Ів. 17: 16). Висилаючи їх проповідувати Євангеліє, Він наказав їм не йти до світу, говорячи: “На путь до поган не ходіть, і до самарянського міста не входьте, але йдіть радніш до овечок загинулих дому Ізраїлевого”. Одним словом, для Справедливості не важливо, яким чином наш Господь витрачав, тобто віддавав, Своє життя – одразу чи протягом трьох з половиною років. Це була жертва, віддавання певних життєвих прав, які Йому належали, – активів, достоїнств, ціни, яку Він як Нове Створіння мав привілей роздавати і справді дав нам, “рідним у вірі” (Хом.). Так само “рідні у вірі” (Хом.), виправдані заслугою жертви Ісуса, представленою Справедливості, були запрошені стати мертвими для земних прав разом із Ним, пожертвувати реституційними правами та привілеями. Не важливо, як у Божому провидінні буде віддане наше життя або в якій службі потрачене – за пранням, у магазині, за кафедрою чи ще якось, – реституційні права є віддані на жертву і в кінці будуть доступні для тілесного Ізраїлю та світу під розпорядженням Нової Угоди. “Щоб і вони тепер зазнали милосердя” (Рим. 11: 31). Ми не повинні вибирати, як Господь має прийняти нашу жертву. Якщо перед нами відчиняються різні двері, ми повинні йти за радою апостола і, наскільки можливо, “робити добро всім, а зокрема рідним у вірі” (Хом.), повинні “класти душі [у службі] за братів”. Ми, складаючи жертву, не маємо нічого спільного з тим, як саме наш Господь, великий Первосвященик, остаточно застосує ці реституційні привілеї, які ми жертвуємо, для запечатання Нової Угоди.

ПАСХА ТА ЖЕРТВИ ПРИМИРЕННЯ

Який зв’язок між жертвою пасхального ягняти та жертвою за гріх Дня Примирення?
Ці образи дозволяють глянути на примирення за гріх з двох різних сторін. Як ми вже показували не раз, Ісус, Божий Агнець, був позаобразним пасхальним ягням. Пасха, яку юдеї святкували щороку весною, пригадувала перехід, тобто врятування, первородних Ізраїлю в той час, коли всі інші первородні Єгипту були вбиті за Божественним наказом. Смерть ягняти, яка образно зображувала смерть Ісуса, була не за всіх людей, а тільки за первородних, які перейшли “тієї ночі”. “Рідні у вірі” (Хом.) у Святому Письмі представляли “Церкву первородних” (Хом.), а ніч зображувала Євангельський вік, коли землю вкриває густа темрява й вкриватиме доти, доки Сонце Праведності зі зціленням у його проміннях не встане, запроваджуючи Тисячолітній День. Тоді настане велике визволення всіх ізраїльтян з рабства Єгипту, світу. Іншими словами, коли буде запроваджений тисячолітній ранок, на той час тільки Церква, яка перейшла, спасеться, перейде, визволиться від смерті завдяки дієвості крові Агнця. Однак після цього прийде черга на загальне визволення людей, і на волю вийдуть усі, хто прийме це в Тисячолітті. Зараз переходить тільки Церква. Черга на загальне визволення світу прийде зовсім скоро. Це визволення не може відбутися, доки спочатку в Божому порядку не перейдуть первородні. Отже, бачимо, що образним Пасхальним Агнцем є сам наш Господь Ісус, а ми, Його Церква, Його члени, зовсім не представлені в цьому ягняті та в його смерті. Тож апостол, кажучи про цього Агнця, нашого Господа Ісуса, говорить: “Наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений, тому святкуймо”.
Жертви Дня Примирення були Божественно уміщені якраз в протилежному кінці року, мабуть, щоб розділити ці два образи. Вони дають детальну ілюстрацію праці примирення (наскільки вона стосується Бога). Як показано в “Тінях Намету”, День Примирення в цілому представляв увесь Євангельський вік – “день уподоби”, день жертви. Телець, який представляв священика, був образом нашого Господа Ісуса в плоті. Його жертва зображувала Його смерть, “Праведного за неправедних”. Застосування крові було дієвим за членів сім’ї Первосвященика – за священиків, за “Себе”, за Своє Тіло, за весь “дім”, за дім покоління Левія. Вона не стосувалася нікого іншого. Тоді прийшла черга другої жертви Дня Примирення” – “Господнього козла”. Він був складений у жертву не за священика, ані за його дім, а за “весь народ”. Він представляв Наречену Христа, Церкву. Він і “козел для відпущення” (Гиж.) постачалися народом, тому представляли в загальному значенні людство, тоді як тельця постачав священик, і телець представляв плоть Ісуса – “Тіло Мені приготував” для “перетерплення смерті”. З Господнім козлом було так само, як із тельцем, тобто ми маємо запевнення, що клас Нареченої повинен страждати з Христом і мати схожі з Ним випробування. При кінці Дня Примирення (дня складання жертв), по-іншому названого “роком Господнім сприятливим” (Хом.), а також “днем уподоби”, коли Бог приймає нас як жертви, відбудеться кроплення кров’ю “Господнього козла” у Святому Святих, як це було з кров’ю тельця. Позаобраз цього настане при кінці цього віку, коли заслуга (кров) Христа, перейшовши через Церкву, буде застосована на Вблаганні за “весь народ”, залагоджуючи справу його гріхів і запечатуючи Нову Угоду (Закону) та її Посередницьке Царство.
Обидві ці тварини представляли Первосвященика: телець – нашого Господа і Голову, а козел – Його Тіло, Церкву. Коли Первосвященик кропив кров’ю тельця, вона представляла “Його кров”, заслугу Його власної жертви. Він застосував її за нас, не за світ, тому досі тільки віруючі, а не весь світ, отримали благословення, гарантовані жертвою нашого Господа. Тим часом, згідно з Божественним наміром, Церква поступово проходить процес вибору (завдяки її готовності жертвувати земними інтересами), ідучи слідом за нашим Господом, доповнюючи страждання Христа, віддаючи своє життя за братів. Ми віддаємо себе Господу біля дверей Намету, як було представлено у прив’язанні козла. Таким чином, ми віддаємо себе, і коли ми прийняті, починається наша жертва як класу Господнього козла. Про це прийняття свідчило забиття. Відтоді ми перестаємо бути людьми і визнані на новому рівні як “члени Тіла Христа”, які більше не мають власної голови. Відповідно, коли в кінці Дня Примирення жертвування позаобразним Первосвящеником здійснить повне представлення крові козла на Вблагання, ця кров буде “Його кров’ю” у двох значеннях цього слова.
(1) Це буде Його власна кров у тому значенні, що вся заслуга початково була Його й була присвоєна нам, щоб ми мали можливість брати участь з Ним у жертві. Жертовна заслуга тільки переходить через нас, клас “Господнього козла”. Нам ласкаво дано привілей “разом із Ним терпіти, щоб [у відповідному часі] разом із Ним і прославитись”. Навіть немає потреби питати, чи наша жертва може щось додати до заслуги цієї справи, тому що не потрібно було більше заслуги, окрім тої, яку наш Господь мав і яку застосував на нашу користь.
Зрозуміло, праця Церкви має заслугу, інакше Святе Письмо не вказувало би на це. Та навіть коли б ми дійсно були досконалі, а не умовно, все одно, знаємо, що тільки одна людина була прямо засуджена Справедливістю, і смерть тільки однієї людини була потрібна, щоб становити викупну ціну за весь світ. Однак Справедливість не проти додаткової жертви. Справді, Справедливість обіцяла велику нагороду співучасникам жертвування (144 000): вони можуть стати співспадкоємцями з Ісусом Христом, їхнім Господом та Головою. Виправдання – вільний дар від Бога через Ісуса, нашого Господа. Та “високий поклик” скрізь названий заслуженою нагородою, яка є тільки для “переможців”. “І будуть ходити зі Мною у білих шатах, бо вони гідні” (Гиж.), хоча в той час, коли Отець притягнув нас до Сина, ми були “грішними”, “опоганеними”, “дітьми гніву”. “Але [ми] обмилися, але освятилися, але виправдалися йменням Господа нашого Ісуса Христа і Духом Бога нашого” (1 Кор. 6: 11).
Що Бог очистив, не називайте нечистим. Хоча Бог покликав “погорджене”, Він не залишає його таким, але виправдовує через віру в Христа і освячує Правдою, даючи можливість мати участь у Христовій жертві; мати участь у Христовій “чаші” крові Нового Заповіту, пролитій за них і за багатьох; мати участь у Христовому хрищенні в смерть, щоб вчитися в школі Христа слухняності до самої смерті й остаточно мати участь у Його славі, честі та безсмерті – божественній природі.
Очищення через виправдання вірою є для того, щоб очистити нас, щоб ми були прийнятними жертвами на Його жертовнику (див. Мал. 3: 3; Рим. 12: 1).
(2) Кров (заслуга), яку наш Господь застосує, як тільки Церква закінчить свою участь у Його жертві, буде “Його кров’ю” в тому значенні, що Він визнав, тобто прийняв, нас в якості Своїх членів. Замість того ми втрачаємо свою особистість у такому ж значенні, як наречена втрачає своє ім’я та особистість при одруженні. Все, що ми маємо і чим ми є, належить великому Нареченому, і ми раді, що Йому подобається зарахувати нас до Себе в кожному значенні слова: у стражданнях теперішнього часу і в майбутній славі.

“ГРІХ СВІТУ”

Іван Христитель сказав про Ісуса: “Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере”. Образ Пасхи показує смерть ягняти тільки в стосунку до первородних Ізраїлю. Його кров на одвірках була для захисту первородних, а не решти Ізраїлю. А оскільки первородні представляли “Церкву первородних” (Хом.), яка зараз вибирається, а інші з Ізраїлю представляли тих зі світу, які остаточно спасуться з рабства фараона та Єгипту (образ сатани, гріха та нинішніх умов у світі), то як ми можемо застосувати слова Івана: “Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере”?
Коли б не було інших віршів на цю тему, ми б не дізналися, як зрозуміти цю розбіжність. Однак інші вірші показують нам, що Церква Первородних, яка переходить під час ночі цього Євангельського віку, скоро буде Церквою в славі. Тоді під головуванням Христа вона становитиме Царське Священство, яке в Тисячолітньому віці благословитиме людство підтримкою, вказівками та усіляким впливом, який допоможе йому підвестися. Божий Агнець ще не взяв гріх світу. Він почав віддавати викупну ціну при Своєму хрищенні в Йордані та закінчив це на Голгофі. Він піднявся на висоту з цією ціною в руках, так би мовити, і представив її не за світ, а за Церкву. Як говорить апостол, “Христос увійшов... у саме небо, щоб з’явитись тепер перед Божим лицем за нас” – за дім віри, за позаобразних священиків та левитів. Інші вірші показують, що заслуга Христа, коли перейде через Церкву, стане доступною в кінці цього віку за гріх світу. Тоді й там Божий Агнець візьме гріх світу – у відповідному в Бога часі та порядку.
Тут можна знову помітити відмінність між образами: Мойсей не був одним з первородних, натомість Аарон, його брат, був первородним. Отже, у цьому образі Мойсей відсутній. Згодом, коли всі, які перейшли, були замінені Божественним розпорядженням на покоління Левія, священицьке покоління представляло цих первородних, натомість Аарон, первосвященик, – нашого Господа, Первосвященика нашого сповідання, нашого чину.

ВИКУПНА ЦІНА ТА ЖЕРТВА ЗА ГРІХ

Як нам розрізнити викупну ціну та жертву за гріх?
Викупна ціна стосується лише цінної речі – крові, смерті Христа. Цієї викупної ціни достатньо, щоб заплатити за покарання одного члена людської сім’ї або всіх, залежно від її застосування. Жертва за гріх показує спосіб застосування викупної ціни, її дієвість для скасування гріхів усього світу. Як вже згадувалося, викупна ціна в першу чергу стала дієвою, на основі Божественного порядку, для Церкви і виправдала дармо кожного віруючого в прийнятному стані розуму – стані посвячення, щоб бути відданим послідовником Господа Ісуса. По-друге, у кінці цього віку, після застосування викупної ціни за Церкву, яка скористається з неї і віддасть її у смерті, вона стане доступною в руках великого Первосвященика як жертва за гріх, як ціна Примирення за гріхи всього світу (окрім дому віри, вже виправданого через її заслугу).
Наведемо ілюстрацію: припустімо, що хтось володіє маєтком вартістю 10 000 дол. Припустімо, що кількох його друзів захопили бандити й тримають у заручниках, вимагаючи 10 000 дол. за їхнє звільнення. Припустімо, що наш приятель продав свій маєток вартістю 10 000 дол. і отримав готівку, щоб заплатити їхню викупну ціну. Ця готівка буде викупною ціною за звільнення його ув’язнених друзів. Жодна менша сума не підходить, і більшої суми не потрібно ані за одного, ані за всіх. Продаж майна й отримання на руки грошей для викупу ще не є задовільним для його друзів. Це має бути пізніше. Він може, якщо вважає за потрібне, взяти цю викупну ціну й застосувати її за одного захопленого або за двох, або за більше, або навіть за всіх. Таке застосування грошей – однією частиною чи різними частинами в різний час – відповідає представленню жертви за гріх на користь грішників.
Після продажу власності її грошова вартість стала викупною ціною за грішників, хоча й незастосованою. Так само Ісус дав Себе, віддав Своє життя як викупну ціну, достатню за гріхи всього світу, в інтересах людського роду. Ця праця почалася в Йордані й закінчилася через три з половиною роки на Голгофі. У мить, коли Він помер, викупна ціна була повною, була відданою. Але ця вартісна річ ще не була передана Справедливості й не була застосована за людство, коли Ісус помер, ані через три дні, коли Він устав з мертвих, ані через сорок днів, коли Він піднявся на висоту. Трохи пізніше, після того як Він піднявся на висоту, Він з’явився в присутності Бога за нас (дім віри) як наш Відкупитель, наш Заступник, наш великий Первосвященик. У Своєму розпорядженні Він мав заслугу Своєї жертви, викупну ціну, і тоді Він запропонував її за нас. Це показано в образі, коли Первосвященик вносив до Святого Святих кров тельця, яка представляла його людську жертву, викупну ціну, яку він мав. Він брав цю кров, тобто викупну ціну, у “Святеє Святих” і там кропив нею Вблагання і перед Вблаганням, тим самим застосовуючи її за нас (Своє Тіло, “Малу Черідку”) і за Свій дім – дім віри.
Як ми вже показували, ця вартісна річ, ця викупна ціна є вільно доступною для кожного скромного віруючого, даючи йому (шляхом приписання) земні права, досконалість та привілеї. Але вони дані нам умовно, на основі нашої Угоди жертвувати ними за прикладом нашого Відкупителя, нашого Господа. Коли ми погодилися на таку жертву, ми були прийняті як члени Його “Тіла”. Відтоді ми втратили свою тотожність з людством і були зачаті святим Духом, вважаючись тепер Новими Створіннями в Ісусі Христі – “членами [Тіла Христа] кожний зокрема” (Хом.), – маючи з Ним участь тепер у привілеях Святині (світла свічника, показних хлібів та привілеях золотого жертовника) на основі домовленості, що у відповідному часі ми, “Його члени”, перейдемо за завісу до Святого Святих, щоб надалі бути з Господом. Цей час позначить завершення “Його воскресіння” – Першого Воскресіння. Тоді великий Первосвященик (Голова і Члени) у славі, у Святому Святих, представить Свою другу жертву, тобто Свою викупну ціну, яка жертовним чином перейшла через Його Церкву, Його Тіло. Оскільки заслуга Голови перейшла через членів Тіла, то по суті це та сама жертва, що й перша, але тепер вона готова до нового застосування. Образ (3 М. 16: 1-34) показує це застосування, застосування “крові Господнього козла”, яка була застосована за “весь народ”.
Отже, разом з кінцем цього віку Христос представить Справедливості (представленій Вблаганням) повне відшкодування за гріх світу – гріх Адама. Це задовольнить Отця, і відтоді весь світ буде переданий великому Месії, Пророку, Священику, Судді, Посереднику між Богом і людством, щоб Він міг поводитися з ним так, як забажає. На основі порядку, встановленого Отцем, наш Господь одразу почне виконувати функції Своїх посад, у тому числі посади Посередника Нової Угоди. Ізраїль, покинутий, повернеться. “Бо вийде з Сіону [духовного Ізраїлю] Закон, і слово Господнє з Єрусалиму [Царства на земному рівні]”. Господнє благословення остаточно дійде до всіх племен землі через Ізраїль. “Земля буде повна пізнання Господнього”. Благословення реституції, які ототожнюються з новим посередницьким Царством, усе людство зможе здобути через прийняття умов Нової Угоди, стаючись справжніми ізраїльтянами.

ЧИ НАШІ ЖЕРТВИ МАЮТЬ ЗАСЛУГУ?

Чи є якась вартість і заслуга в жертві, в якій Церква запрошена мати участь, про що свідчать слова апостола: “Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” (Рим. 12: 1)?
Ми звикли казати, що ми спаслися від гніву і стали Божими дітьми не за якісь діла чи заслугу, чи праведність з нашого боку, а тільки й виключно завдяки Божій благодаті, Божій милості. І будь-яке намагання з нашого боку пропонувати Господу добрі вчинки зіткнеться з Його відмовою, бо як “діти гніву” ми не можемо робити нічого, що Бог міг би прийняти, і є грішниками під справедливим осудом. Тому прощення наших гріхів і наше примирення з Отцем повинно бути тільки і виключно на основі заслуги та жертви Ісуса – Його викупної жертви.
Усе це цілком вірно, і саме так ми представляли це впродовж років, і далі тримаємось цього, і представляємо це. Цю благодать, це прощення, це примирення ми називаємо по-біблійному “виправданням вірою”, не вчинками. Проте, після виправдання вірою, після того, як Бог вважає нас вільними від Адамової недосконалості через застосування заслуги нашого Відкупителя, ми перебуваємо в зовсім іншому становищі й можемо робити вчинки, прийнятні для Бога. Більше того, ми зобов’язані робити ці вчинки. Скасування гріха, законне закриття наших вад може відбутися тільки тоді, коли (на основі нашого виправдання вірою) ми стаємо послідовниками нашого Відкупителя і зобов’язуємось іти Його слідами. Тоді ми отримуємо зачаття святим Духом і стаємо Новими Створіннями в зародку, майбутніми членами Тіла Христа, Царського Священства. “А честі цієї ніхто не бере сам собою, а покликаний Богом, як і Аарон” (Євр. 5: 4). Відколи ми відгукнулися на Божественний “поклик” і увійшли в угоду жертви з Христом (Пс. 50: 5), щоб бути мертвими з Ним, страждати з Ним, відколи ми отримали святий Дух на знак прийняття Богом цього контракту, відтоді від нас можна сподіватися і навіть вимагати вчинків, самовідречення, страждань і вірної витривалості.
Кожен, хто стає гілкою Правдивої Виноградини, здобуває певну річ без діл, без власних заслуг. Але відколи він став гілкою, від нього вимагається приносити плоди. Хіба наш Господь не пояснив цього, кажучи: “Я правдива Виноградина, а Отець Мій Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає [позбавляє приналежності до Виноградини], але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила” (Ів. 15: 1, 2). Отже, наше виправдання було з віри вільним даром від Бога через нашого Господа Ісуса Христа. Але від миті нашого освячення наш привілей – приносити плоди, працювати, поки зветься сьогодні, й бути слугами та послами Бога. Ми – Божі слуги, які виконують підготовчу працю в інтересах Нової Угоди, яку Бог обіцяв віддавна і якої наш Господь Ісус при Своїй смерті став запорукою, гарантом (Євр. 7: 22). Незабаром вона буде запечатана заслугою Його жертви, “Його кров’ю”, коли ця кров виконає свою теперішню працю виправдання дому віри й надання можливості страждати з Христом і увійти в Його славу. Одним словом, від виправданих вірою й освячених в Ісусі Христі вимагається виконувати своє спасіння зі страхом та трепетом, тоді як Бог працює в них через Свій святий Дух, обітниці Свого Слова та Своє провидіння.
Отже, згідно зі Св. Письмом, Церква має перед Богом завдання, працю, жертву, а також заслугу за вірне виконання цього. Про нашого Господа Ісуса написано: “Тіло Мені приготував” для “перетерплення смерті” (Євр. 10: 5). Тіла віруючих, народжених у недосконалості, внаслідок гріхопадіння, не придатні для жертви. Своїм розумом ми хочемо виконувати Божу волю, але наші тіла недосконалі. Замість того, щоб приготувати для нас особливі тіла для жертви, Господь дає через жертву Ісуса заслугу для виправдання, яка вкриває в Його очах усі вади та недоліки тих, хто має дух відданості та слухняності, хто дає обіт посвячення як член Тіла Христа. Тіло Ісуса, особливо приготоване для жертви, було святе, невинне, неосквернене, відлучене від грішників. Наші тіла стають святими та прийнятними перед Богом не дійсно, не завдяки угоді, не через посередника, але через Відкупителя, через віру “в Його кров”.
Заслугою нашого Господа було слухняне серце, охочий розум, який радо виконував волю Отця в досконалому тілі, в якому був випробуваний, “бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної”. Схоже з нами: тим, що заслуговує на увагу в очах Отця, є охочий розум, слухняне серце, хоча й у недосконалому тілі, яке вважається досконалим через віру в дорогоцінну кров. Ми маємо запевнення, що наші проби, наші випробування будуть не за плоттю, а за нашою відновленою волею, розумом, серцем. Різні члени Тіла Христа дуже відрізняються своїми фізичними властивостями, вадами, спадковістю, оточенням і т. д. У всякому разі, ціль Божественних проб зовсім не в тому, щоб упевнитися в нашій плоті, яка, треба визнати, справді недосконала й не варта уваги, тому проігнорована в цьому випробуванні і вважається мертвою. Бог випробовує Нове Створіння і каже нам: “А ви [умовно] не в тілі, але в дусі, бо Дух Божий живе в вас” (Рим. 8: 9). Ще сказано: “Через те відтепер ми нікого не знаємо за тілом” (2 Кор. 5: 16). Бог знає нас за духом, волею, серцем, намірами.
Нове Створіння робить прийнятні вчинки, які будуть винагороджені в Царстві. Ця нагорода буде різною, як показано у притчах нашого Господа про Міни та Таланти і як про це свідчать слова апостола: “Бо зоря від зорі відрізняється славою! Так само й [згадане] воскресіння мертвих”, Воскресіння Церкви. Висновок: як люди, ми не можемо запропонувати себе Богу на основі якихось наших вчинків, бо ми всі недосконалі й наші вчинки теж недосконалі. Та наше охоче служіння і наші, як Нових Створінь, жертви є “святі, вельми угодні Богові” (Гиж.) і є нашою розумною службою.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ НЕ ВИМАГАЄ НАШОЇ ЗАСЛУГИ

Якщо Церква як Нове Створіння справді має заслугу, якщо її жертва є святою й угодною в очах Бога, то чому ми стверджуємо, що всією заслугою плану відкуплення є заслуга Ісуса, що жодна частка цієї заслуги, яка гарантує скасування гріха світу, не походить від Церкви?
Річ не в тому, немовби Церква не має жодної заслуги, а в тому, що її заслуга не потрібна, що в Божественному задумі до неї немає звертання, і в такому значенні вона неприйнятна. Жертва нашого Господа була достатньою ціною за гріхи всього світу, і волею Отця було дозволити, щоб одна жертва була дієвою за гріхи всього світу, а не щоб наша заслуга об’єдналася з нею. Об’єднання заслуги Церкви зі заслугою Господа могло неправильно бути сприйняте ангелами та людьми, немовби заслуги Ісуса недостатньо і потрібно доповнити її заслугою жертви Церкви. Але доповнювати не потрібно, тому що в Божественному задумі тільки одна людина, Адам, була на випробуванні, і тільки Адам був прямо засуджений на смерть. Ніхто з його роду не був так засуджений. Ми всі тільки маємо участь у наслідках його вироку смерті.
Коли у відповідному часі Бог послав Свого Сина, особливо приготувавши Йому тіло, щоб Він став Відкупителем Адама, заслуга Його жертви була достатньою як відшкодування за гріх Адама, а, отже, достатньою, щоб прикрити всі наслідки цього гріха в роді Адама. Тому жертва нашого Господа містила достатньо заслуги за гріхи всього світу. Перед використанням її за світ, перед застосуванням її для запечатання Нової Угоди з Ізраїлем та всіма народами через Ізраїль, наш Господь Ісус, на основі Божественного плану (який існував ще перед заснуванням світу), використав цю заслугу для дому віри, “кого б тільки покликав Господь, Бог наш” (Дії 2: 39). Дозволивши нам скористатися з неї і вимагаючи її назад, Він (і ми разом з Ним) застосує Свою заслугу за “весь народ”. Ми разом із Ним і під Його проводом як нашого Голови будемо великим Посередником між Богом і людьми (світом) – Посередником Нової Угоди, якої ми з Ним зараз є служителями та слугами, зайнятими в справах приготування. Отцеві сподобалося, а тому подобається всім, хто в згоді з Ним, щоб у нашому Господі Ісусі мешкала вся повнота – щоб у Ньому був повний кредит викупної праці, а заслуга нашого жертвування щоб не враховувалася, бо вона не потрібна. Як усе є від Отця, так, згідно з Його задумом, усе буде від Сина, і ми через Нього, і світ через Нього.

“КРОВ ІСУСА” І “КРОВ НОВОЇ УГОДИ”

Святе Письмо раз за разом згадує факт, що ми виправдані вірою в Його кров, кров Ісуса. Воно також говорить про кров Угоди, якою ми освячені (Євр. 10: 29). Також в Євр. 13: 20, 21 читаємо: “Бог... кров’ю вічного заповіту, Господа нашого Ісуса, нехай вас удосконалить”. Як це зрозуміти? Чи всі ці три вірші стосуються одного й того ж?
Ні, ці вірші не стосуються одного й того ж. Перший із них має відношення до нас як тілесних людей, грішних, ще перед тим, як ми посвятилися Господу й стали Новими Створіннями. Ми, як члени деградованого роду, спочатку були виправдані вірою через заслугу крові Христа. Це виправдання підняло нас із рівня гріха та осуду смерті до певного становища перед Богом – становища життя та єдності. З такого становища ми запрошені стати співспадкоємцями з Ісусом Христом, нашим Господом, учасниками з Ним у Його великій праці для людства – запечатанні Нової Угоди Його кров’ю й остаточному благословенні світу під час Тисячоліття під умовами цієї Нової Угоди. Тому, відколи ми виправдані вірою в кров Ісуса, ми освячені, відокремлені, посвячені через “кров Нової Угоди” (завдяки їй) шляхом нашого посвячення бути мертвими з Христом, щоб стати похованими з Ним хрищенням у Його жертовну смерть (пити Його чашу страждання, безчестя, ганьби, смерті – споживати Його кров, мати в ній участь) – бути відокремленими, тобто присвяченими служінню Новій Угоді для Ізраїлю та світу. У результаті укладення нами цієї великої домовленості Небесний Отець освятив нас, тобто відокремив, відділив від світу через зачаття до нової природи Своїм святим Духом: “Не від світу вони, як і Я не від світу” (Ів. 17: 16).
Вірш, процитований в останньому запитанні, “Бог... кров’ю вічного заповіту, Господа нашого Ісуса, нехай вас удосконалить”, стосується не вдосконалення плоті, ані чогось, що має відношення до нас як тілесних людей. Він стосується нас як Нових Створінь, зачатих святим Духом, тому що, відколи ми виправдані через віру в кров Ісуса, ми представили наші тіла живою жертвою, святою і вельми угодною Богу, як невід’ємною частиною жертви нашого Господа Ісуса, щоб, під Його Головуванням, з’єднатися з Ним у Його жертві для запечатання Нової Угоди і згодом з’єднатися у славній праці запровадження цієї Нової Угоди, коли вона буде запечатана для благословення Ізраїлю та світу. Через нашу слухняність Обіту жертвування “померти з Христом” як співучасники жертви, пов’язаної зі запечатанням Нової Угоди, ми можемо стати членами Його Тіла, Виноградини. Це жертвування з Ним зробить нас досконалими як Нові Створіння і дасть частку з нашим Господом у Його славі, честі та безсмерті. Тому, бачимо, що виправдання вірою в кров Ісуса є першим кроком, завдяки якому віруючі відокремлюються від світу на основі волі Бога; натомість участь з нашим Господом у Його жертві є другим кроком освячення. Жодний такий крок освячення, жодне вдосконалення як Нових Створінь “божественної природи” не були би можливі, коли би Бог не дав нам привілею брати участь із нашим Господом у Його жертовній смерті, у Його праці запечатання Нової Угоди Його кров’ю.
Більшість християн, звичайно, не пішла далі першого кроку виправдання вірою в кров Ісуса. Не зумівши піти далі, щоб “повіддавати свої тіла на жертву живу” і, тим самим, мати участь із Христом у Його жертовній смерті, вони не мають привілею розуміти “Божу таємницю” (Об. 10: 7), якою є “Христос у вас, надія слави” (Кол. 1: 27) – ваше членство у Тілі Христа, ваша частка з Ним у теперішніх стражданнях та в майбутній славі.
Коли учні Яків та Іван звернулися до Учителя: “Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи праворуч від Тебе один, і ліворуч один”, – вони вже були посвячені в тому значенні, що погодилися взяти хрест і йти слідом за Ісусом вузькою дорогою. Але Отець ще не прийняв їхнього посвячення, ще не відокремив їх і не зробив цього до П’ятидесятниці. Тому наш Господь Ісус звертався до них не як до Нових Створінь, а як до виправданих людей, коли відповів на їхнє прохання, кажучи: “Не знаєте, чого просите. Чи ж можете ви пити чашу, що Я її п’ю, і христитися хрищенням [у жертовну смерть], що Я ним хрищуся?” (Мр. 10: 37, 38).
Тут ми бачимо, що пиття чаші (пиття і споживання крові Нової Угоди, пролитої за нас і за всіх для скасування гріхів, і хрищення Христовим хрищенням у жертовну смерть) було чимось зовсім іншим, ніж виправдання вірою. Вони вже були виправдані вірою, однак не могли сидіти на престолі, поки не були освячені через участь у Христовій смерті.

ОДИН ПОСЕРЕДНИК, ІСУС

Св. Павло стверджує, що є “один Посередник між Богом та людьми, людина Христос Ісус, що дав Самого Себе на викуп за всіх” (1 Тим. 2: 5, 6). Чи нам слід розуміти, що цим одним Посередником, людиною Ісусом Христом, є повний Христос, Голова і Тіло, як каже апостол, говорячи, що Церква остаточно досягне “звершеності мужа, міри повного зросту повноти Христа” (Еф. 4: 13, Хом.)? А ще він заявляє, що Бог вибирає декого з юдеїв і декого з поган, щоб “із двох зробити в собі одну нову людину” (Еф. 2: 15).
Ми визнаємо, що інтерпретація, яку пропонує поставлене запитання, має в собі щось істотне, і багато що можна сказати на його користь, беручи до уваги слова апостола, що Бог, Який передбачив нашого Господа Ісуса, передбачив і нас і, відповідно, передбачив частку, яку має Церква, “доповнюючи недостачу скорботи Христової”.
Проте, це не та інтерпретація, яку редактор вважає думкою апостола. Хоча ця річ, треба визнати, є відкритим питанням, ми віддаємо перевагу думці, що апостол, кажучи: “Людина Христос Ісус, що дав Самого Себе”, – має на увазі нашого Господа Ісуса особисто, а не усю Церкву, Його Тіло. Сподіваємося представити в наступному номері нашого журналу детальний розгляд цього вірша.

ЗДАТНІ СЛУЖИТЕЛІ НОВОЇ УГОДИ

В якому значенні наш Господь Ісус був “Ангелом [Посланцем] Заповіту”, і в якому значенні ми є “здатними служителями [посланцями] Нового Заповіту” (Мал. 3: 1; 2 Кор. 3: 6)?
Наш Господь був Посланцем Нової Угоди завдяки божественній обітниці. Ізраїль знав, що їхня Угода Закону під посередництвом Мойсея не принесла їм довгоочікуваних благословень, які мала на увазі Авраамова Угода. Бог обіцяв, що в майбутньому Він укладе Нову Угоду з ними (Єр. 31: 31), даючи зрозуміти, що вони праві, не сподіваючись багато від Угоди Закону. Звичайно, Нова Угода має на увазі нового посередника цієї Угоди. Про це Мойсей сказав наперед: “Господь Бог вам Пророка [Учителя, Посередника] підійме від ваших братів, як мене [але більшого]” (Дії 3: 23). Вони розуміли, що цим великим Пророком, Посередником буде Месія, і, відповідно, сподівалися Його приходу та раділи з такої перспективи.
Саме така думка захована в пророцтві Малахії: “Прибуде... Ангел заповіту [Угоди], Якого жадаєте”. Зрозуміло, у той час наш Господь ще не став ангелом, слугою Угоди, адже це було тільки пророцтво про Його майбутню працю. Він став Ангелом, Слугою Нової Угоди в Йордані, коли посвятив все, що мав, до смерті як викупну ціну за світ (щоб застосувати її у властивому часі). Там Він почав служити Новій Угоді, даючи ціну, кров, яка остаточно повинна запечатати Нову Угоду, тобто зробити її дієвою. Покласти Своє життя ще не означало запечатати Угоду. Це була тільки підготовча праця. Там Він став “запорукою”, гарантом того, щоб у відповідному часі Нова Угода буде запечатана і стане дієвою. Жертвуючи Собою, наш Господь служив Угоді, яка ще не була запечатана, а була тільки обіцяна, гарантована.
Схожим чином Господь зараз збирає Свою Церкву, “Малу Черідку”, щоб вона була членами позаобразного Пророка, Священика, Царя, Судді, Посередника між Богом і людством під час Тисячоліття. Ці покликані, вибрані, духовно зачаті є “здатними служителями Нового Заповіту” на зразок свого Господа – Його послідовниками. Вони прислуговують, тобто служать, Новій Угоді так, як повірений служить при укладанні договору, Угоди. Ця Угода не буде Угодою, доки не буде запечатана, та оскільки вона є в процесі приготування, про неї говориться як про Угоду. Виписуючи договір, повірений служить цьому договору тим, що надає йому вигляду, готує його до запечатання і т. д. Так і Христос та Його члени є здатними, кваліфікованими служителями, тобто слугами, Нової Угоди, яку Бог обіцяв і в якій зосереджена надія Ізраїлю та світу.
Яким чином Христос і Церква тепер прислуговують, служать цій Новій Угоді? Різним чином:
(1) Збираючи членів Тіла великого Посередника.
(2) Навчаючись і навчаючи інших уроків, потрібних для цього становища.
(3) Готуючи кров, якою вона має бути запечатана – “Його кров”, “кров Ісуса”, використовуючи її спочатку для Церкви, а потім (коли вона послужить своїй цілі – виправданню Церкви) передаючи її далі, щоб благословити світ через запечатання Нової Угоди з Ізраїлем.

R4492 (1909 р.)