[R4484]
УВ’ЯЗНЕННЯ ПОСЛА ХРИСТА
Дії Апостолів 21: 27-39

Заголовний вірш: “А ти терпи лихо, як добрий вояк Христа Ісуса!” (2 Тимофія 2: 3).

Св. Павло у супроводі Луки та Трохима з Ефесу, Аристарха з Солуня, Сопатера з Верії, Секунда з Солуня, Гая з Дервії, Тимофія з Лістри та Тихика з Ефесу прибув до Єрусалиму в п’ятницю, 27 травня 57 р. н. е. Він повертався зі своєї третьої місіонерської подорожі серед поган. Він був відсутній сім років. Як ми бачили, Господь допустив, щоб до нього дійшли попередження про те, що у Святому місті його чекають неприємності – узи та ув’язнення. Однак цей благородний посол Христа, не злякавшись, прибув до міста. Він і його супутники, як ми пам’ятаємо, принесли зі собою грошові збори від церков Малої Азії для церкви в Єрусалимі, яка, очевидно, перебувала у фінансовій скруті.

Їхній прийом у перший день був, мабуть, приватним і особистим, але наступного дня, який, правдоподібно, був днем П’ятидесятниці (Дії 20: 16), апостоли і провідні брати зібралися разом, щоб прийняти св. Павла і його товариство в більш офіційній обстановці. Св. Яків, брат (або двоюрідний брат) нашого Господа, очевидно, був визнаним лідером Єрусалимської Церкви. Про інших апостолів не згадується. Мабуть, деякі з них були відсутні, зайняті працею в інших місцях. Св. Павло розповів про свою місіонерську подорож до поган і про Господнє благословення на його служіння Правді, незважаючи на дозволені труднощі. Можемо також припустити, що в той самий час були передані зібрані кошти.

СТРАХ ЛЮДСЬКИЙ – ПАСТКА

Короткий запис вказує на те, що брати в Єрусалимі були дуже стурбовані присутністю св. Павла з ними. Вони боялися не лише за його особисту безпеку, але й за те, щоб його прихід не спричинив переслідування їх усіх. Задля своєї активності й наполегливості він став відомим серед юдеїв тієї впливової частини світу, в якій займався працею. Юдейський звичай, згідно з яким ревні віруючі часто приходили до Єрусалиму на релігійні свята, дозволяв єрусалимським юдеям бути обізнаними з релігійними справами в усьому світі. Св. Яків та його товариші розуміли, що цілком імовірно, що на святі П’ятидесятниці можуть бути присутніми юдеї з Ефесу, Афін, Солуня, Верії та інших міст. Вони знали, що про діяльність св. Павла вже відомо, і що деякі, навіть з віруючих християн, були стурбовані його вченням, що Закон мертвий і ніхто не повинен більше звертати на нього увагу. Вони закликали св. Павла спростувати ці частково хибні уявлення, пішовши до храму і поспілкувавшись з деякими братами, які склали назарейський обіт. Вони не пропонували св. Павлу скласти цей Обіт, а бути присутнім з цими братами в якості визнання правильності того, що вони робили, і щоб він взяв на себе їхні витрати, які включали не тільки постриження голови і спалення волосся, але й витрати на жертвоприношення – по чотири тварини за кожного.

Очевидно, св. Яків та провідники Церкви досить добре розуміли становище св. Павла. Він навчав поган, що їм не обов’язково ставати юдеями чи підкорятися юдейському ритуалу. Замість того, щоб шукати Божої милості в образах і тінях, вони повинні дивитися на Христа і Його позаобразне виконання вимог Закону. Він навчав, що Закон не міг спасти ні юдея, ні поганина, і що тільки віра в Христа може привести душу до стосунків з Богом. Він навчав, що хоча деякі Божі благословення все ще залишаються для юдеїв (Рим. 11: 37), Бог у цьому Євангельському віці обирає Духовне Насіння Авраама як з юдеїв, так і з поган. Він також навчав, що якщо хтось (чи то юдей, чи поганин) намагатиметься дотримуватися Закону, щоб таким чином заслужити вічне життя, то неодмінно втратить його, бо “жодне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним”. Однак жодна ця річ не завадила св. Павлу зробити так, як св. Яків та інші закликали його зробити для чотирьох чоловіків, що склали назарейський Обіт. Постриження їхніх голів і принесення жертв на вимогу Закону, що регулював їхній Обіт, у жодному сенсі слова не перешкоджало заслузі Христової жертви і не намагалося додати щось до неї. Тим не менше, на нашу думку, можна було б піти більш сміливим шляхом. Очевидно, що сам метод, застосований для відвернення публічної опозиції, лише спричинився до її розпалювання. Не забуваймо, однак, що Господь міг би розпорядитися інакше, міг би спрямувати речі інакше, якби захотів. Пам’ятаймо, що Господь знав, що апостола Павла спіткають скорботи, і звістив про них наперед. Ті, хто перебуває в близьких стосунках з Господом, мають Його запевнення, що всі їхні кроки є впорядковані Ним, і що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Яка втіха! Яке підбадьорення для всього Господнього народу! Не дивно, що вони можуть мати тишу, спокій, мир навіть у часи бурі та утиску! [R4485]

ПОСТУПКА УПЕРЕДЖЕННЯМ НЕ ПРИНЕСЛА УСПІХУ

Кілька днів задум, за яким св. Павло буцімто частково схвалює Закон, здавався успішним, але коли сім днів майже закінчилися, його впізнали юдеї, які прийшли з Азії. Вони побачили апостола з греком Трохимом і поспішили зробити висновок, що останній був одним з чотирьох чоловіків, чиї голови були пострижені. З юдейського погляду це було тяжкою провиною. Лише юдеям дозволялося заходити на священну територію Храму, за межами якої знаходився Двір Жінок, а також Двір Поган. Кам’яна огорожа розділяла ці два приміщення і становила те, що апостол в іншому місці називає “серединною перегородою” (Еф. 2: 14). Ця стіна була заввишки чотири з половиною фути, і на ній була табличка, нещодавно знайдена Палестинським археологічним товариством, де було написано: “Жодна людина чужої раси не повинна входити в межі балюстради й огорожі, що оточують Храм. Якщо когось схоплять на цьому, нехай знає, що він сам винен у смертній карі, яка за цим послідує”. У цьому злочині звинуватили св. Павла, а не грека, якого апостол нібито ввів в оману. Саме через це життя св. Павла опинилося в небезпеці від натовпу, який швидко зібрався на крик одного азійського юдея про осквернення храму.

Коли натовп бив апостола з наміром убити його, головний начальник, полковий тисяцький римських вояків у фортеці Антонія, що поряд із Храмом, дізнався про заворушення і поспішив на місце події з загоном вояків. Побиття припинилося. Народ, який так і не навчився поважати велич римського закону, упокорився перед його військовою силою.

Апостола прикували за руки до вояків. Начальник, намагаючись з’ясувати причину заворушення і не маючи змоги розібратися в суперечливих свідченнях, відправив в’язня до фортеці. Проте натовп, розчарований тим, що втратив можливість позбавити його життя, вчинив шалений напад, щоб вирвати його у вояків або вбити, коли він ще знаходився в їхніх руках. Який дух убивства може прокинутися, та ще й раптово, у серцях не тільки юдеїв, але й поган! Як часто ми знаходимо на сторінках історії, що таке насильство і нерозсудливість проявлялися в ім’я та на захист різних релігій! Яким чужим всьому цьому є, за словами св. Павла, “дух здорового розуму” – дух розсудливості, справедливості, не кажучи вже про дух доброзичливості, люблячої доброти і лагідного милосердя! Як вигляд дурості та брутальності п’яної людини повинен служити великим уроком тверезості для кожного добропорядного чоловіка і жінки, так і подібна сцена, побачена нашими природними очима чи подумки через друковані сторінки, повинна стати тривалим уроком проти всього брутального і нерозумного. Нехай кожен випадок сліпої релігійної прихильності і фанатичного насильства промовляє до наших сердець як урок у протилежному напрямку і утверджує в нас переконання, що з Божої благодаті ми ніколи не будемо такими нерозумними, такими злими, а навпаки, з кожним днем ставатимемо все більш лагідними, добрими і христоподібними.

Натиск натовпу змусив вояків притискатися один до одного, щоб не втратити свого в’язня, і тоді вояки підняли апостола і понесли по сходах вгору.

Відвага посла Христа і його готовність скористатися кожною нагодою, щоб розповісти про свого Вчителя, була чудово показана на прикладі. Можна було б припустити, що пересічна людина, побита натовпом, після грубого поводження з нею перед дверима фортеці, мала б злякатися і розгубитися від хвилювання. І тут св. Павло, незворушний і зібраний, попросив у начальника привілей поговорити з людьми, натякаючи, без сумніву, на те, що вони неправильно зрозуміли його поступок, і що кількома словами він зможе їх заспокоїти. Тисяцький був здивований, що апостол вільно розмовляє грецькою мовою. Він подумав, що це “той єгиптянин”, про якого згадував Йосиф Флавій, який незадовго до цього зібрав великий натовп незадоволених юдеїв, яким представився як Месія і які, як його послідовники, завдали римській владі чимало клопоту. Св. Павло відповів, що він юдей з почесного міста. Після цього він знову попросив привілею промовити до народу, який і був йому наданий. Апостол одразу почав говорити про Христа. Без сумніву, він вважав, що його хвилюючі переживання були винагороджені привілеєм цієї миті – привілеєм розповісти багатьом зібраним про Ісуса: про те, що Він є Месією, обіцяним у Законі та пророцтвах; що Його жертовна смерть стала викупною жертвою за втрачене життя батька Адама і, одночасно, викупною ціною за всіх його дітей, які померли під його вироком. Звичайно, він також зазначив, що зараз Месія кличе духовний клас “перших плодів” (WTB), щоб вони стали його супутниками в Тисячолітньому Царстві, і що незабаром Ізраїль і всі народи відчують привілеї та благословення цього Царства. Безумовно, він також вказав на те, що зараз прийнятна пора; що зараз настав час зробити наше покликання і вибрання певним у найголовнішій, духовній частині Авраамової Угоди.

Павло продовжував розповідати їм про свої місіонерські подорожі і про те, як багато поган з радістю приймали звістку і віддавали свої серця Господу в повному посвяченні. Але юдейські упередження були настільки сильні, що одна лише згадка про те, що це велике благословення поширюється на язичників на рівних умовах, знову розпалила полум’я ненависті та насильства, вибухнувши криками та глузуванням. Римський полковий тисяцький, спантеличений цією ситуацією, дійшов висновку, що там, де є стільки протистояння, повинні бути якісь підстави для нього. “Немає диму без вогню”. Він наказав бити апостола батогами доти, доки той не зізнається, що він зробив, що викликало такий галас, і не пообіцяє покаятися. Одразу ж наказ почали виконувати. Св. Павла почали прив’язувати до зігнутого стовпа для бичування. Але той швидко зупинив це запитанням: “Хіба бичувати дозволено вам громадянина римського та ще й незасудженого?”. Тисяцький наказав негайно відпустити його, адже він і так уже перевищив закон у цій справі. Він повірив апостолові на слово, що той – римський громадянин, бо таке твердження, якщо б воно виявилося неправдою, означало б вірну смерть.  Далі апостола тримали ув’язненим до суду.

Тут є кілька уроків для нас. Не засуджуючи суворо юдеїв за їхнє егоїстичне, гірке почуття протистояння поганам, звернімо увагу на те, скільки шкоди ця гіркота і егоїзм принесли самим юдеям. Якби не цей поганий дух, то, безсумнівно, багато людей того часу були б готові почути Євангеліє. Тому урок для нас повинен полягати в тому, щоб викинути підлість, егоїзм, ворожнечу, гіркоту з нашого серця, з нашого розуму, з нашої поведінки і слів, а натомість зодягнутися в дух Господа нашого Ісуса Христа – дух покори, лагідності, терпеливості, довготерпіння, братерської доброти, любові.

Інший урок у тому, що, зазнаючи випробувань і труднощів, якими б несправедливими вони не були і як би ми не усвідомлювали, що вони не могли прийти на нас без Господнього дозволу, ми все ж вільні використовувати будь-які законні засоби для власної допомоги і визволення, так само, як св. Павло скористався своїм римським громадянством. Бог заздалегідь надав йому цей засіб захисту, і було б злочинною недбалістю з його боку не скористатися ним, а чекати, що Господь визволить його якимось чудесним чином.

R4484 (1909 р.)