[R4466]
“НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ГОСПОДНЯ”
ДІЇ АПОСТОЛІВ 21: 1-17 (Хом.)

Цей урок показує нам, що апостол та інші з ранньої Церкви зазнавали труднощів, розчарувань і протистояння, як і ми сьогодні. Той факт, що Господня сила була з ними – дари мов, чудес, зцілення, вигнання бісів і т. д., – компенсувався іншим фактом, що їхній життєвий шлях аж ніяк не був гладким. Навіть коли вони перебували на місіях милосердя і миру, чи не були зайняті євангелізацією, вони вели безпосередню боротьбу з ворогом і його силами темряви. Покинувши Мілет, св. Павло та його супутники потрапили в залежність від сил та законів стихії. Їм не трапилася жодна швидка яхта, з якої б їх помітили, взяли на борт і доставили до місця призначення. Замість цього вони були змушені сісти на вантажний вітрильник, який зупинявся то тут, то там задля торгівлі, зовсім не зважаючи на важливого юдея і його вісьмох супутників на борту. Як же здивуються деякі з моряків, коли у Тисячолітті вони вийдуть і здобудуть пізнання Правди, дізнавшись, що колись вони мали честь перевозити благородного св. Павла. Можемо бути впевнені, що будь-які вчинки доброти, зроблені йому або його супутникам, будуть належним чином згадані і нагороджені, згідно з обітницею нашого Господа, що нагорода буде дана тим, хто подасть хоча б кухлик холодної води навіть одному з найменших Його учнів.

Ми повинні пам’ятати, що “світ нас не знає тому, що Його не пізнав”. Якщо ми покірного розуму, ми не будемо очікувати великих речей для себе чи особливої уваги від тих, з ким перебуваємо в товаристві, ані не повинні очікувати чудес від Господа. Радше ми повинні оцінювати той факт, що в нас проявляється чудо Господньої благодаті – милість, яка принесла нам добру звістку і привілей бути її слугами, Божими послами. Крім того, за цих умов, ходячи вірою, а не видінням, ми, безсумнівно, досягнемо кращого прогресу в розвитку характеру як Нові Створіння, ніж якби Господь вів нас по квітучій ниві безтурботності, без бурі, без опору, без труднощів. Труднощі приносять віру і привертають наші серця до великого Джерела благословення, а отже, є одним з того “усього”, що працює для нашого духовного благополуччя.

Поки корабель розвантажувався в Тирі, св. [R4467] Павло та його супутники шукали когось в Правді, з ким вони, мабуть, провели особливий час, спілкуючись протягом семи днів очікування. Це нагадує нам про те, як Господні послідовники в наш час люблять зустрічати пілігримів під час їхніх подорожей і як пілігрими з палким серцем шукають тих, хто знає і любить Відкупителя – “...кого б тільки покликав Господь, Бог наш”. Тут дехто з друзів апостола передав йому послання, переконуючи не йти до Єрусалиму. Та все ж він продовжив свою подорож. Коли він покидав друзів у Тирі, чоловіки, жінки й діти супроводжували його до корабля, бо місто, очевидно, знаходилося на невеликій відстані від пристані. Потім на березі вони, в єдності з Господом і один з одним, разом попросили благословення для тих, хто йшов, і для тих, хто залишався. Як це нагадує нам теперішні переживання і любов, спілкування, зацікавленість, які ми маємо один до одного і які сильніші за будь-які земні зв’язки!

Зупинка на ще один день дала додаткову можливість зустрітися з братами в Птолемаїді – мати ще одну одноденну конвенцію, можемо бути певні! Наступним місцем, де вони зупинилися, була Кесарія, дім благовісника Пилипа, одного із семи дияконів, обраних в Єрусалимі. Мученик Степан був ще одним із семи обраних, щоб дбати про щоденні справи Церкви в той час, коли Господь допустив невдалу спробу комунізму, демонструючи недоцільність такого устрою в Церкві.

При цьому згадується, що Пилип мав чотирьох незаміжніх дочок, “які пророкували”, але що саме мається на увазі під цим, ми не можемо знати достеменно. Не потрібно поспішно припускати, що ці чотири молоді жінки були публічними вчителями в Церкві, попри чіткі висловлювання апостола на цю тему. Можливо, вони мали якесь публічне заняття на кшталт публічних виступів чи навчання – були шкільними вчителями. Тогочасне навчання відбувалося не через вивчення книг, як зараз, а через усні виступи, або пророкування. Ми вважаємо за краще розуміти цей уривок у такому світлі і в гармонії із загальним вченням Святого Письма, яке зобов’язує до публічного навчання в Церкві братів.

“ПРОРОКУВАТИМУТЬ ВАШІ СИНИ Й ВАШІ ДОЧКИ”

Посилання, яке знаходиться в нашій Біблії, пов’язує цих чотирьох дів з тим, що сказано в пророцтві Йоіла: “Пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння”. Ми не бачимо жодного зв’язку між цим пророцтвом і згадкою про чотирьох дочок Пилипа. Дійсно, немає навіть натяку на те, що вони посвятилися Господу або отримали святий Дух. Той факт, що вони були дівами, ще ні про що не говорить. До речі, тут буде добре кількома словами пояснити, що на нашу думку означають слова пророка Йоіла.

Св. Петро ототожнює це пророцтво в цілому з благословенням Церкви в П’ятидесятницю через десять днів після вознесіння нашого Господа. Це, однак, не означає, що пророцтво сповнилося в повному обсязі саме тоді. Св. Петро каже, що те, чого вони були свідками, було тим, або частиною того, про що говорив пророк Йоіл. Чи є якась вказівка на те, що в П’ятидесятницю святий Дух був вилитий на синів і дочок віруючих? Жодної! Він зійшов тільки на посвячених віруючих. Чи всі молоді християни, які отримують святий Дух, мають особливий досвід того, що вони бачать видіння? І чи всі старі, досвідчені християни мають особливий досвід того, що їм сняться сни? Безумовно, ні! Напевно, ні! Пророцтво ділиться на дві частини: одна стосується цього Євангельського віку, а інша – Тисячолітнього віку. Господь до певної міри приховав розуміння цієї речі, говорячи спочатку про благословення Тисячолітнього віку, а потім про цей Вік та його благословення.

Тому ці два віки та їхні благословення розрізняються виразами: “за тих днів”, що означають Євангельський вік, і “потому”, що означає Тисячолітній вік. Ми все ще перебуваємо в Євангельському віці, названому “за тих днів”. І ми все ще маємо благословення, обіцяні в цьому віці, а саме: дарування святого Духа Божим рабам і невільницям, незалежно від віку, статі чи національної приналежності. Це благословення почалося в П’ятидесятницю і завершиться помазанням останнього члена Тіла Христа. Тоді почнеться інша частина благословенної обітниці, а саме: “Потому виллю Я Духа Свого на кожне тіло”. Це благословення, безумовно, не стосується теперішнього часу; і так само, безумовно, воно матиме виконання під час служіння Тисячолітнього Царства. Тоді настане час, коли “пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки”, навчатимуть. Це не буде навчання в Церкві чи Церквою, але навчання світу світом, під наглядом прославленого Христа на духовному рівні і удосконалених Стародавніх Гідних на людському рівні як земних представників небесного Царства.

Тепер зверніть увагу на вираз: “Вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння”. Ми надаємо перевагу іншому перекладу, який, віримо, передає властиву думку, а саме: “Ваші юнаки будуть бачити славні видіння [Реституції, благословень тощо в процесі виконання], про які мріяли ваші древні [те, на що вони неясно сподівалися, що невиразно розуміли і чого так прагнули]”.

“ПЛАЧУЧИ ТА СЕРЦЕ МЕНІ РОЗРИВАЮЧИ”

Агав був наділений духом пророцтва за прикладом древніх пророків, так що він передбачав майбутні події. Він був добре відомий Церкві. Саме він пророкував про великий голод у всьому світі, який стався за часів кесаря Клавдія (Дії 11: 28). Він прийшов до Кесарії, коли там перебував св. Павло, і, взявши пояс св. Павла, зв’язав собі руки і ноги і сказав, що святий Дух свідчить, що таким чином юдеї в Єрусалимі зв’яжуть св. Павла, власника поясу, і видадуть його поганам. Це пророцтво повністю збігалося з іншими передбаченнями про лихо для апостола. Тож не дивно, що друзі, які супроводжували його та інших у Кесарії, переконували його відмовитися від свого наміру і таким чином уникнути лиха, яке мало статися, якщо він туди піде. Зазвичай ми припускали б, що ця порада була доброю і що нерозумно було завдавати собі труднощів. Та св. Павло, очевидно, мав якусь іншу пораду від Господа, [R4467] згідно з якою він діяв, – щось обов’язкове для нього, що змушувало його відважитися на все, щоб виконати свій обов’язок. Ми не повинні думати про апостола як про того, хто стійко, холоднокровно поринав у ці клопоти. Така думка зникає, коли ми помічаємо його відповідь друзям, які його вмовляли. Сповнений почуттів до них, як і до самого себе, він відповів: “Що робите ви, плачучи та серце мені розриваючи? Бо за Ім’я Господа Ісуса я готовий не тільки зв’язаним бути, а й померти в Єрусалимі”. Героїчні слова! Благородні почуття! Яке уособлення вірності!

Очевидно, Господь випробовував апостола, виробляючи в ньому характер, стійкість, вірність. Не те, щоб він не мав цих якостей раніше, але щоб усі ці події сприяли поглибленню і утвердженню цього характеру. Він натякає нам, що йшов до Єрусалиму, ведений певним обітом, певною урочистою обіцянкою перед Господом, вірним виконанням певного обов’язку. Питання тепер полягало в тому, чи він дотримається цього обіту? Чи він виконає свій обов’язок, чи його відверне від нього страх перед тим, що йому можуть зробити люди, або ж вмовляння друзів? Ми радіємо духом апостола, його вірністю, його відвагою. Оскільки він розумів, що воля Господа в тому, щоб він пішов до Єрусалиму, тому він знав, що Отець все спрямує згідно з радою Своєї волі.

Очевидно, його візит до Єрусалиму був доречним і, можна сказати, необхідним для скріплення “одновірних” і того, щоб допомогти деяким з них зайняти більш чітку позицію щодо зобов’язань Закону і свободи від Закону для тих, хто прийняв Христа. Далі, Господь постановив, що апостол звідти повинен йти до Риму, щоб звіщати Його ім’я там, у політичній столиці світу, і щоб він спочатку звіщав Євангеліє Агріппі, Фесту та іншим знатним особам, а через них привернув до себе особливу увагу імператора та інших можновладців у Римі. Цілком зрозуміло, що друзі апостола полишили подальші наполягання. По-перше, тому що вони усвідомили, що він виконує волю Господа; по-друге, тому що подальші зусилля, очевидно, не змогли б відвернути його від його мети – були б безплідними. По-третє, тому що вони ще більше ускладнювали йому життя, розбиваючи його серце.

Пам’ятаймо, що всі особливі стосунки Господа зі Своїм народом під час цього Євангельського віку мають на меті розвинути в ньому не просто добрий, а постійний характер. Недостатньо, щоб ми прийняли Христа, і недостатньо, щоб ми проповідували Його іншим. Щоб бути придатними для небесного Царства, ми повинні розвивати характер у гармонії з нашим Господом – лагідний, але твердий; милий, але сильний. Про це йдеться в умовах нашого учнівства. Ми повинні копіювати нашого Учителя, Який також є нашим Відкупителем. Ми повинні дозволити Його світлу світити. Важливо, щоб ми бачили цей факт. Труднощі більшості людей, мабуть, у тому, що вони не бачать і не розуміють мети життя, а тому втрачають цінні нагоди і вартісні уроки.

М-р Марден нещодавно сказав: “Я знаю людину, чиї досягнення викликали подив у всіх, хто її знав, і яка ще в дитинстві прийняла рішення: «Нехай кожна нагода буде великою нагодою, бо ти не можеш вгадати, коли доля приготує тобі щось більше». Коли він навчався в школі, то постійно думав: «Я не повинен ухилятися від важких проблем, бо вони можуть збільшитися, коли я стану дорослим [R4468], і свідчити проти моєї вірності як дитини, і можуть здолати мене. Я повинен бачити можливість у кожному уроці і виховувати в собі звичку перемагати, звичку бути вірним і старанним»”.

Це лише роз’яснення того, про що сказано в Добрій Книзі: “Все, що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості”. І ще: “Хто вірний в найменшому, і в великому вірний”.

Труднощі на шляху ще не доводять, що це неправильний шлях. Паломник Буньян, прямуючи до небесного міста, зустрів на своєму шляху Пагорб Труднощів. І Господь попередив усіх, хто піде Його слідами, що їхній шлях неминуче буде сповнений скорбот – випробувань. Нагорода є тим, хто перемагає. Без труднощів не можна перемагати.

ЯК РОЗПІЗНАТИ ГОСПОДНЮ ВОЛЮ

Апостол не говорить нам, на чому ґрунтувалася його впевненість у тому, що він виконує волю Господа, йдучи до Єрусалиму, але ми можемо бути впевнені, що в нього були вагомі підстави вважати, що він йде Господнім шляхом. Весь його характер показує нам, що він був надто обережним, а також надто вірним, щоб йти в якомусь напрямку всупереч Божественній волі.

А щодо того, як нам вирішити, що є, а що не є для нас Господнім шляхом, то ми бачимо, що правило, якого, за словами Джорджа Мюллера, він дотримувався, настільки близьке до того, якого ми самі дотримуємося, що ми з задоволенням цитуємо його:

“Я прагну на початку привести своє серце в такий стан, щоб воно не мало власної волі щодо тієї чи іншої справи. Дев’ять десятих труднощів долаються, коли наше серце готове виконувати волю Господа, якою б вона не була. Зробивши це, я не залишаю результат почуттю чи простому враженню. Якщо я так роблю, то наражаю себе на велику оману. Я шукаю волю, або Дух Бога через Боже Слово або разом з ним. Дух і Слово треба поєднувати. Якщо я шукаю тільки Дух, без Слова, я також піддаюся великій омані. Якщо святий Дух і веде нас, то тільки в згоді зі Святим Письмом і ніколи всупереч йому. Далі, я беру до уваги провіденціальні обставини. Вони часто ясно вказують на Божу волю, пов’язану з Його Словом і Його Духом. Я прошу Бога в молитві, щоб Він належним чином відкрив мені Свою волю. Таким чином, через молитву до Бога, через вивчення Слова і роздуми я приходжу до свідомого судження відповідно до моїх знань і можливостей, і, якщо в моєму розумі є мир, я дію відповідно”.

ВИСОКОШАНОВАНИЙ МНАСОН

У свій час апостол і його супутники вирушили до Єрусалиму. Читаємо: “А по цих днях, узявши клунки, ми пустилися в Єрусалим” (Хом.). Слово “клунки” зараз загально не вживається. Воно походить з давньої мови і означає “багаж, поклажа, мішок, майно, ноша”.

Кіпрянин Мнасон, що довгий час був учнем, у якого мандрівники зупинилися в Єрусалимі, зустрів мандрівників у Кесарії і разом з деякими братами, що перебували там, супроводжував їх до Єрусалиму. Вони були щасливою громадкою, десь із тринадцяти осіб, водночас маючи побоювання, сподіваючись, що щось неодмінно трапиться з їхнім улюбленим братом, апостолом Павлом, бо “коли терпить один член, то всі члени з ним терплять”. Коли вони прибули до будинку Мнасона, їх привітали інші брати, хоча зібрання і офіційне привітання відбулося пізніше в присутності св. Якова, який, здається, був провідним серед братів, їхнім представником.

Мнасон, очевидно, високо цінував своїх гостей, радіючи привілеєм приймати їх. Та ми можемо тільки уявити собі, наскільки його радість з часом стала ще більшою. Наступні роки життя апостола, його видатне становище в Церкві, благословення, які поширювалися від нього на всіх публічним чином, неминуче супроводжували Мнасона в повсякденному житті, благословляючи в усіх життєвих обставинах. Якщо було великою честю приймати Господа, як це зробили Лазар, Марія і Марта у Віфанії, а також великою честю приймати апостола, як це зробив Мнасон, то сьогодні великою честю є приймати учнів Господа, чи то слабких, чи то малих, чи то вартих уваги в очах світу. Таке бажання повинен мати кожен християнин, якщо в ньому є братерська любов. І кожен, хто приймає пророка, може сподіватися нагороди пророка – нагороди, пропорційної честі пророка в очах нашого Великого Царя, Чиїми послами [R4468] ми всі є. Хоча в певному сенсі було б набагато більшою честю приймати самого Господа, ніж приймати когось із Його братів, проте, оскільки особиста увага до нашого Відкупителя неможлива, Він запевнив нас, що прийме все, що зроблено найменшому з Його братів, як те, що зроблено Йому Самому.

R4466 (1909 р.)