[R4458]
“ПИЛЬНУЙТЕ СЕБЕ ТА ВСІЄЇ ОТАРИ”
ДІЇ АПОСТОЛІВ 20: 2-38

Заголовний текст: “Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі” (Филип’ян 4: 13).

Коли св. Павло пішов з Ефесу після заворушень, він здійснив подорож європейськими Церквами, які заснував. Пройшовши через Македонію до міста Коринт, він знову прибув на кораблі до Мілету, приблизно в п’ятдесяти милях на південь від Ефесу. Його супроводжували представники кількох церков Малої Азії. Св. Павло прямував до Єрусалиму, для бідних якого за його радою в чотирьох провінціях, де він проповідував, були зібрані пожертви. Його супроводжували семеро делегатів – представники Церкви з Солуня, Верії, Дервії та Ефесу. Ці візити, вважається, зайняли кілька місяців часу, і тепер, у Мілеті, він мав останню можливість попрощатися зі старшими ефеської церкви. Корабель, на якому вони мали вирушити до Єрусалимського порту, затримали в Мілеті на невизначений час, тому була послана звістка старшим в Ефесі, і вони прибули до Мілету.

Наш урок звертає увагу передусім на звернення апостола до цих старших. Ми не повинні вважати його хвалькуватою заявою, а радше звичайним нагадуванням про речі, з якими його слухачі повністю погоджувалися і якими він зовсім не хвалився. Це нагадування було дане не заради нього самого, не як свідчення особистого марнославства і самохвальби, а для того, щоб оживити спогади слухачів і щоб цей урок справив на них більше враження. Апостол нагадав їм, що протягом трьох років вони близько познайомилися з ним, зі способом його життя, з його відданістю Господу, служінням Правді і служінням братам. Він нагадав їм про свій смиренний розум, про те, що він не був з ними хвальком, що його поведінка не була гордовитою і владною, і він не прагнув “панувати” над Церквою, а навпаки, переніс серед них багато випробувань і труднощів як від юдеїв, так і від “фальшивих братів”.

Вони знали про його працю, його витривалість, про те, що він не приховував від них нічого, що могло б бути їм корисним. Вони знали, що він навчав їх і публічно і приватно, як обставини відкривали перед ним можливості. Він свідчив однаково юдеям і грекам, що є тільки одне Євангеліє Христа, яке потрібно прийняти вірою і полишити гріх. Привертаючи увагу до цих складових свого характеру, він закладав основу для подальшого заохочення, щоб вони наслідували його ревність, його вірність. Він був вірним наглядачем, єпископом, що стояв на сторожі їхніх інтересів. Він був вірним пастирем, дбаючи про їхній добробут і про те, щоб вони живилися духовними речами. Знаючи правдивість цих слів і маючи в розумі все це, вони були б краще підготовлені прийняти від такого пастиря його прощальне напучення – великий урок, який він повинен був їм дати.

“ПОБУДЖЕНИЙ ДУХОМ”

Св. Павло повідомив братів, що, маючи фізичну свободу, він відчуває неволю, обмеження свого розуму, якого не може позбутися; що він повинен йти до Єрусалиму; що таким було Господнє провидіння для нього; і що в той же час він отримав запевнення від інших через “дари”, що в Єрусалимі на нього чекають кайдани й в’язниця. Тоді він мужньо додає: “Але я ні про що не турбуюсь, і свого життя не вважаю для себе цінним, аби но скінчити дорогу свою та служіння, яке я одержав від Господа Ісуса, щоб засвідчити Євангелію благодаті Божої. І ось я знаю тепер, що обличчя мого більш не будете бачити всі ви, між якими ходив я, проповідуючи Царство Боже”. Апостол познайомився з ефеською церквою, мабуть, ближче, ніж з будь-якою іншою. Вона, імовірно, була однією з найуспішніших. З Господнього провидіння він провів з ними більше часу, і, судячи зі всього, отримані результати виправдали його тривале перебування. Розставання з друзями завжди сумне. А розставання без надії побачитися знову з цього боку завіси – подвійно важке випробування.

“ПРОПОВІДУЮЧИ ЦАРСТВО БОЖЕ”

Принагідно звернемо увагу на послання, яке апостол приніс і яке особливо підкреслює як Євангеліє Христа – “проповідуючи Царство Боже”. З усією слушністю треба визнати, що це те саме Євангеліє, яке ми проповідуємо сьогодні, інакше, якщо це не так, то ми проповідуємо неправильно. Божа благодать проявилася в дарі Його Сина, щоб Він, з Божої благодаті, скуштував смерть за кожну людину. Далі Божа благодать проявилася в описі того, як смерть Христа була призначена принести благословення нашому роду:
(1) Через остаточне встановлення Царства під усіма небесами для управління людством, для придушення гріха і смерті, для піднесення тих, хто зв’язаний цими ворогами.
(2) В якості передумови загального благословення світу, про яке ми молимося “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі”, Божественне проголошення спочатку закликає “Малу Черідку” бути співспадкоємцями зі своїм дорогим Відкупителем у цьому Царстві. Слава Богу, що ці дорогоцінні правди стосовно Божої благодаті та Божого Царства, так довго закриті та приховані від нашого ока традиціями темних віків, тепер виходять назовні, відкриваються через просвітлення наших очей Духом, щоб ми могли пізнати речі, дармо дані нам Богом, і таким чином отримали допомогу вчинити наше покликання та вибрання певним!

Недарма апостол міг додати такі переконливі слова: “Тому дня сьогоднішнього вам свідкую, що я чистий від крови всіх, бо я не вхилявсь об’являти вам усю волю Божу”. Те, що він проповідував Церкві в Ефесі протягом трьох років свого перебування серед них, безсумнівно, є тим самим посланням, яке, за Божественним задумом, дійшло до нас у його посланнях, адресованих різним церквам. Зауважмо, що в посланні св. Павла немає жодного слова про вічні муки, які не є частиною Божественного Плану. З цих послань ми, звичайно, бачимо, що св. Павло був дуже терпеливим, коли докоряв, навчав, підбадьорював дорогих Господеві людей. Господь великою мірою вжив його, тому що він повністю віддався Йому.

Відзначимо різницю між дією святого Божого Духа і дією нечестивих духів, упалих ангелів. В обох випадках контроль зростає пропорційно до того, як особа відмовляється від власної волі. На щастя для людства, нам усім притаманний страх перед потраплянням в залежність. Якби не ця природна тенденція, ця природна воля в нас, то весь світ сьогодні, безсумнівно, був би одержимий злими ангелами або, принаймні, значною мірою перебував би під їхнім контролем. Навіть серед медіумів, як правило, спостерігається лише часткове підкорення волі і спонукання духами до повного потрапляння в залежність. Однак медіумів відкрито попереджають у журналах і книгах про те, що існує велика небезпека повної відмови від волі, коли злий дух отримає повну владу – опановує медіума. Який жаль! Бідні медіуми! Вони не знають, що всі духи, які спілкуються через них, є злими духами, демонами, упалими ангелами, які інколи видають себе за людських істот і представляються нашими померлими друзями.

Навіть чоловіки і дружини не наважуються повністю віддавати один одному свою волю без небезпеки зазнати шкоди. Батьки також не повинні намагатися примушувати своїх дітей до стану повної безвольності. Цим вони завдають дитині шкоди, принижуючи її особистість і роблячи її більш легкою здобиччю для упалих ангелів.

Той, Єдиний, Кому ми наважуємося повністю, цілковито підкорити свою волю, – це Господь. Він запрошує до повного підкорення волі Йому; і ми, в Його ім’я і як Його посли, можемо вільно запрошувати наших дітей, наших друзів, наших ближніх до такого ж повного підкорення їхніх сердець Господеві. Чим повніше посвячена воля, тим більша покірність, тим благословеннішим має бути досвід – більша корисніть у Господній службі. Така суть заклику св. Павла: “Наповніться Духом”, освятіться, повністю відокремтеся для Господа. Наскільки досягається цей стан посвячення, підкорення волі, такою ж мірою ми можемо бути вжиті Господом як Його речники, Його знаряддя, готові до Його служби, служби Правді, служби черідці. Св. Павло був благородним прикладом такого повного посвячення себе Господу, такого наповнення Духом, такого спустошення власної волі, такої мертвоти для світу, його волі, його планів, його служіння.

Не дивно, що апостол зміг запевнити братів, що вони можуть слідувати за ним, як він слідував за Христом. Христос був сповнений Духом Отця. Св. Павло, вірний Його послідовник, мав подібний досвід наповнення, хоча й меншою мірою. І всі, хто буде жити побожно в Ісусі Христі, повинні так само наповнюватися Його Духом, волею Христа, волею Отця, і бути мертвими для земних амбіцій. Звертаючись до старших, апостол хотів вселити в них думку, що вони, як і він сам, не тільки посвячені Господеві, але й, як учителі в Церкві, мають подвійну відповідальність – за себе і за Церкву, наглядачами якої Господь поставив їх.

Зверніть увагу на його слова: “Пильнуйте себе та всієї отари, в якій святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною [Сина] кров’ю набув Він” (в. 28).

Кілька моментів у цьому тексті заслуговують на пильну увагу. Виправлена версія, процитована вище, говорить: “В якій святий Дух поставив вас єпископами”, таким чином погоджуючись із загальним твердженням Писання, що старші Церкви не є над Церквою в сенсі вищого класу, або “духовенства”, але є в Церкві – є її членами, наглядають за членами, допомагають членам, призначені Господом через Церкву. Зверніть увагу на два моменти [R4459]:
(1) Їм потрібно було пильнувати себе і пильнувати черідку. Той, хто намагається здійснювати пастирство в Церкві, потребуватиме, перш за все, стежити за собою, щоб не впасти в спокусу, бо, як каже апостол, ті, хто приймає становище старших у Церкві, пастирів, наглядачів, піддані особливим випробуванням, особливим труднощам. Їм потрібно насамперед пильнувати себе, щоб, проповідуючи іншим, самим не стати негідними.
(2) Ті, хто приймає служіння, службу Церкві як брати-старші згідно з Божественною постановою, повинні усвідомлювати, що вони взяли на себе велику відповідальність, за яку вони повинні “дати за себе звіт Богові” (Рим. 14: 12, Гиж.). Це не означає, що потрібно шукати винуватців у братах. Це не означає просто проповідувати їм, не означає просто відвідувати хворих і давати ради засмученим. Це означає нагляд, турботу про всі інтереси громади та окремих її членів у кожній подробиці. Ті, хто перевантажений турботами цього життя, не в змозі, в будь-якому розумінні цього слова, прийняти на себе обов’язки такої служби в Церкві живого Бога, і їх не слід запрошувати до цього, не слід обирати старшими. Тільки ті, хто шукає насамперед інтереси Господнього Царства і праведності, яку воно представляє, у тому чи іншому сенсі або ступені належним чином придатні для такої служби в Церкві. Вони повинні вважати частиною свого обов’язку помічати, як дорогі брати і сестри роблять поступ, особливо в духовних інтересах. Вони повинні вважати своїм обов’язком застерігати, заохочувати їх усіх, допомагати їм, як трапиться нагода.

Прерогативою всіх братів і сестер у Церкві не є намагання виправляти один одного, хіба що йдеться про якусь особисту справу, яка стосується тільки їх самих. Тоді слід суворо дотримуватися Мт. 18: 15. Старший, однак, самим своїм обранням покликаний здійснювати такий нагляд за справами громади, давати такі поради, робити такі докори, яких вимагає характер справи, – в лагідності, пам’ятаючи про себе, щоб не спокуситися, якщо не в тому ж напрямку, то, можливо, в якомусь іншому напрямку спокуси. Він теж, звичайно, повинен дотримуватися Мт. 18: 15.

ЛЮТІ ВОВКИ І ТІ, ЩО ГОВОРИТИМУТЬ ПЕРЕКРУЧЕНЕ

Апостол, наголошуючи старшим на цьому обов’язку нагляду, нагадує, що Господь відкупив цю черідку дорогоцінною кров’ю Божого Агнця і що цінність цього в Господніх очах повинна бути настільки глибоко закарбована в їхньому розумі, щоб вони були готові віддавати своє життя за братів у будь-якій службі, яку тільки могли б виконати.

Підкреслюючи вже висловлену пересторогу, апостол пророчо сказав про велику потребу пильнувати себе, бо серед них самих, серед самої черідки, і особливо серед старших, з’являться люди, які будуть говорити перекручене, щоб потягти учнів за собою. Бажаючи бути лідерами, вони не вагатимуться вносити розкол, поділ у Церкву, щоб задовольнити власні амбіції. Слово “перекручене” (тут) в оригіналі означає “спотворене”, “викривлене”. Ті, хто починає втрачати Дух Господа, починають втрачати ясність сприйняття Правди. Коли особисті та егоїстичні амбіції затьмарюють їхній зір, вони бачать Писання більш туманно і вважають, що можуть спотворювати, викривлювати його, щоб воно підтримувало їхні амбітні настрої. Наскільки правдиві слова апостола; наскільки велика небезпека існує в цьому напрямку, особливо для старших, наглядачів за черідкою! Очевидно, що егоїстичні амбіції є одним з найбільших ворогів, з якими вони повинні боротися.

Ці амбіції також не проростають, не розквітають і не приносять плодів раптово. Це поступовий процес, а отже, більш небезпечний, більш оманливий, і є менше шансів, що ми його помітимо. Як важливо, щоб уся Господня черідка, і особливо старші, пильнували себе й ретельно аналізували власну поведінку, і передусім мотиви, які ховаються за їхніми вчинками! Пам’ятаймо, що необхідна абсолютна чистота волі. Кожна домішка егоїзму, навіть незначна, є отруйним вірусом, який, якщо його не зупинити, приведе до Другої Смерті. “Пильнуйте себе”, – це застереження, бо, каже далі апостол, з вас самих постануть люди, які говоритимуть правду в спотвореному вигляді з метою заманити за собою учнів, з метою бути лідерами в черідці, з метою мати похвалу і пошану людей. О, яка дорога ціна – втрата Божественної ласки і вічного життя!

“Вовки люті” – це хижі вовки. Якийсь час вони можуть обманювати овець зовнішнім виглядом і зовнішнім красномовством, прикриваючи свою вовчу вдачу. Вони та їхня зовнішня поведінка, якою вони обманюють, отримує в Писанні визначення “вовки в овечій шкурі”. Пастир, безумовно, знає їхній характер ще до того, як він стане явним для овець, натомість слухняні, невинні вівці є введені в оману, поки ці вовки не почнуть кусати, пожирати і розсіювати отару. Виття гніву, злоби, ненависті, заздрості та колотнечі у Святому Письмі названо “ділами плоті та диявола”, а не ділами праведності, миру та любові, Господнього Духа. Вовк завдає шкоди своєю пащею. Так само і ці – обмовляють, лихословлять і чинять усяке лихе діло.

Св. Павло попереджав старших ефеської церкви, чого їм очікувати, і його слова справдилися. Гіменей і Олександр, Фігел і Гермоген, а також Філіт згадуються поіменно. (1 Тим. 1: 20; 2 Тим. 1: 15; 2: 17.) Ті ж самі принципи діють і досі. До цих застережень все ще потрібно прислухатися. Дійсно, Святе Письмо в цілому передбачає, що найтяжчі випробування в цих напрямках повинні прийти на Церкву в “злому дні”, яким завершиться євангельська епоха.

“ДЕНЬ І НІЧ ЗО СЛІЗЬМИ”

“Тому то пильнуйте, пам’ятаючи, що я кожного з вас день і ніч безперестань навчав зо слізьми ось три роки”. Тут перед нами два моменти: по-перше, обов’язок старших Церкви – пильнувати проти цього зла, змальованого так яскраво; пильнувати інтереси черідки так, як пильнують проти вовків; пильнувати, щоб дати вовкам якомога менше можливостей розірвати черідку і загризти овець, а також застерігати овець, щоб котрась із них, заразившись вовчим сказом, не проявила ознак цього сказу і не почала кусати одна одну, проявляючи очевидні симптоми гідрофобії – явну спрагу води (Правди), проте відмову її пити.

По-друге, старші повинні пильнувати і проти тих, хто, напевно, постане “з вас самих”. Належна пильність починається з нашого власного серця: “Чи не я то, о Господи?” І належна пильність зможе вчасно розпізнати такі характери, які мали Гіменей і Філіт, і, за прикладом апостола, викриє їх – не з почуття гіркоти до них, але в інтересах і для захисту черідки. Св. Павло нагадує братам, що таким був його власний шлях – шлях великої пильності, зацікавленості, турботи про них і про всі церкви Малої Азії. Вираз “день і ніч зо слізьми” явно показує нам, що великий апостол належним чином відчував тягар відповідальності, який лежав на ньому як на Божому слузі і послі Царя царів, на пастирі і наглядачеві Господньої черідки  – на “служителеві Нового Завіту”, делегованому Великим Головою для допомоги в покликанні тих, хто стане членами Його Тіла, для їхнього навчання і зміцнення в “найсвятішій вірі”, щоб врешті-решт вони всі могли досягти повної міри зросту повноти в Тілі Христа як великого Посередника, Пророка, Священика і Царя світу.

ОТРИМАНА БОЖЕСТВЕННА ДОПОМОГА

Послання закінчувалося так: “А тепер доручаю вас Богові та слову благодаті Його, Який має силу будувати та дати спадщину серед усіх освячених”. Думка апостола, здається, в тому, що його слова, його щирий заклик можуть не тільки розбудити, але й змусити запитати, на який захист можна покластися в кризову хвилину, про яку він говорить. Він звертає увагу на факт, що Бог, великий Осередок усіх наших благословень, від Якого походить кожний добрий і досконалий дар, є на нашому боці, є на боці всіх тих, хто прагне співпрацювати з Його задумами. Далі він пояснює Святе Письмо, Слово Божої благодаті, євангельське послання. Він каже, що вони (і ми також) можуть бути певні, що Боже Слово здатне збудувати нас, дати нам необхідний розвиток характеру, серця і розуму, і, врешті-решт, дати нам частку у великій спадщині, яку Бог зберіг для всіх тих, хто освячений цим посланням.

Покладімо це собі на серце: нехтування Божим Словом благодаті, нехтування Його обітницями означає брак сили, щоб витримати випробування, яке приходить на нас. Це також означає, що ми відкриваємо двері для сатани, щоб ставити світло за темряву, а темряву – за світло для нашої  подальшої розгубленості. Це означає, що ті, хто не буде пильно слідувати, не зможуть відрізнити бекання овець від “опівнічного виття вовка”; не зможуть відрізнити тих, хто тримається і сурмить у сурми Господнього Слова, від тих, хто прагне внести розбрат серед овець і говорить перекручене, спотворюючи факти, щоб розділити черідку і відтягти частину за собою.

Давайте не будемо робити помилки. Йдеться про спадщину або відсутність спадщини серед освячених. Той, хто вірний у найменшому, визнає Господа і дані Ним речі, супутні усім Його благословенням, тимчасовим і духовним, буде готовий прямувати вперед з постійним запалом, і Пастир, відповідно, дбатиме про нього. З іншого боку, ті, хто не цінує “харч у пору” і особливі пропозиції цього часу Жнив, не будуть підготовлені; вони, швидше за все, будуть обмануті тими, хто намагатиметься ввести їх в оману і перетягнути на свій бік. [R4460]

БУТИ ЗРАЗКОМ ДЛЯ ЧЕРІДКИ

Св. Павло вже вказував на урок з Закону: віл, який обмолотив зерно, повинен мати частку з нього в харч. Так і ті, хто служить Церкві в духовних речах законно, справедливо, повинні мати частку в тимчасових благословеннях тих, кому вони служать. Він також зазначив, що якби він служив Церкві духовними речами, які мають для неї незмірно більшу цінність, ніж земні речі, то для Церкви було б справді незначною річчю послужити його щоденним потребам. Але, відзначаючи це як елементи справедливості, яких повинна дотримуватися Церква, він не вимагав цього від братів. Для них було б корисно бачити ці речі у властивому світлі і діяти відповідно. І якщо вони не бачили своїх привілеїв у тому, щоб служити йому та іншим служителям Правди в щоденних речах, то він усвідомлював це як ще більшу можливість для самопожертви, самозречення в служінні Правді. Він не обурювався їхнім нехтуванням: “Ви відмовили мені в щоденних потребах, тож я відмовлю вам у духовній утісі”. Навпаки, він міркував так: “Ці дорогі овечки потребують духовних благословень, і я дуже радий, що Господь доручив мені бути Його слугою в роздаванні їх. Чим більше це буде коштувати мені на шляху самопожертви, самозречення, тим більше воно буде свідчити Господу про мою любов до Нього, до Його Правди, до Його черідки, і тим більше я матиму прихильність Великого Пастиря, бо буду більше схожий на великого Відкупителя, Який купив овець жертвою самого Себе”.

При цьому апостол далі звертає увагу на свій шлях – не хвалькувато, але для їхньої користі, щоб вони могли краще розпізнати, яким повинен бути характер Господнього пастиря. Він каже: “Ні срібла, ані золота, ні одежі чиєїсь я не побажав”. Він служив їм не для накопичення багатства, не для забезпечення комфорту теперішнього життя. Він прагнув їхніх сердець. Він прагнув насолоди від того, що може привести їх до стосунків з великим Головою Церкви як членів Його Тіла. У всьому цьому він цінував свої привілеї служителя Нового Завіту – готувати членів Христового Тіла, Посередника, і допомагати їм вчинити своє покликання і вибрання певним до славних речей, обіцяних у Слові.

Він продовжує: “Самі знаєте, що ці руки мої послужили потребам моїм та отих, хто був зо мною”. Очевидно, деякі з тих, хто був у товаристві св. Павла, не мали ремесла або не могли знайти прибуткового заняття, тоді як ремесло апостола – виготовлення вітрил, наметів – було, мабуть, прибутковим і забезпечувало роботою в різних приморських містах, які він відвідував. Очевидно, що інші значною мірою залежали від цього лідера як у матеріальному, так і в духовному плані. Він ніколи не скаржився. Він не скаржився і зараз. Він просто звернув їхню увагу на правильну поведінку, якої, як він вважав, він дотримувався, і яка, як він вірив, була приємною в очах Господа. Він рекомендував їм подібний дух любові до Господа, любові до черідки і любові до Правди: щоб усе це було з самопожертви. Тоді вони могли би бути вірними управителями Божого милосердя, вірними наглядачами Його черідки. Форму викладу апостолом цього послання можна підсумувати так: “Я показав вам приклад, як, працюючи, ви повинні підтримувати немічних і пам’ятати слова Господа Ісуса, як Він сказав: «Блаженніше давати, ніж брати»”.

R4458 (1909 р.)