[R4417]
ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО ПАВЛА СОЛУНЯНАМ
1 СОЛУНЯН 5: 12-24

Заголовний текст: “Глядіть, щоб ніхто нікому не віддавав злом за зло, але завжди дбайте про добро один для одного й для всіх” (в. 15).

Це послання можна назвати уроком виховання характеру. Воно було написане з Коринту під час півторарічного перебування і діяльності св. Павла з його однодумцями в цьому місті, про що ми докладно говорили на минулому уроці. Перше Послання до Солунян, частиною якого є наш урок, вважається першим з новозавітних творів, які дійшли до нас, написаним у 52 р. н. е.

Послання дуже батьківське, дуже ніжне і любляче. Коли ми згадаємо, що віруючі, до яких воно було звернене, були лише “немовлятами у Христі”, яким не виповнилося й року, ми схильні дивуватися, що апостол вважав їх підготовленими до навчання на такому високому рівні. Але річ у тому, що справа Христа була дуже непопулярною через чистоту свого послання, через те, що воно не йшло ні в яке порівняння з мирським духом і закликало до повного посвячення Божій волі і Його провидінню не тільки свого серця, але й повсякденного життя.

Пригадаймо обставини написання цього послання. Менш ніж за рік до його написання апостол і Сила прибули з Филипів у синцях, виснаженні тим, чого вони зазнали під час бунту, побиття та інших важких випробувань у в’язниці в Филипах. У Солуні якийсь час був спокій, і вони могли проповідувати Євангеліє Божої благодаті. Далі апостол знову був змушений утікати, після чого отримав звістку від віруючих Солуня через Силу і Тимофія. З батьківською любов’ю він кілька разів намагався знову відвідати цих віруючих, але провидіння завжди перешкоджало йому. Можливо, саме ці перешкоди призвели до написання згаданого послання, такого корисного для них, а також для всього Господнього народу у світі на протязі вісімнадцяти століть. Ось так Божі провидіння “тим, хто любить Бога... допомагають на добре”. Після виховання віри і розвитку її завдяки чудовим урокам Божого Слова, вона стає міцним фундаментом для миру й радості, розради і спокою за будь-яких умов.

СЛОВО “ХАРАКТЕР” МАЄ ВЕЛИКЕ ЗНАЧЕННЯ

Слово “характер” у грецькій мові точно таке ж, як і в англійській. Спочатку так називали знаряддя скульптора – формувальне долото, яке використовувалося в грецькому мистецтві скульптури. Поступово значення слова розширилося і воно стало означати не лише знаряддя, але й сам процес роботи ним, формування, надання скульптурі форми. Поступово воно також стало означати особливості, тобто характеристики скульптурного витвору. Сьогодні це слово в англійській мові вийшло на ще вищий рівень і асоціюється з Божественним характером, який є досконалим прикладом, а також з людством, оскільки воно більшою чи меншою мірою володіє Божественними характеристиками.

Коли св. Павло пише в Посланні до Євреїв, 1 розд., що Христос є “образом істоти” особи Отця, фраза “образ істоти” в грецькій мові – це слово “характер”. Яка прекрасна думка, що наш Господь Ісус, через якого Отець промовляв до людства, пояснюючи Свою Справедливість, Любов і Свій план нашого примирення, був образом істоти, подобою характеру Небесного Отця, повним благодаті та правди! Нам також не здається дивним, що Отець, запрошуючи “Малу Черідку” до співспадкоємства з Відкупителем у славі, честі та безсмерті, постановив, визначив наперед, що прийняті, “вибрані” повинні бути подібні до Його дорогого Сина, який був подібний характером до Нього самого. Воістину, у цій Божественній сім'ї буде чудова родинна подоба: Отець, Син і Наречена, Дружина Агнця! Кому це по силах? Хто гідний такого звеличення? Безумовно, той, хто хоче його досягти, повинен відкласти всякий тягар, всякий гріх, що напосідає, і повинен наполегливо перебувати у великій праці над собою і розвивати характер – єдиний тип характеру, який Бог може схвалити і винагородити.

Як скульптор повинен мати у своїй уяві образ, перш ніж зможе слідувати йому і витесати його з грубого каменю, так і ми повинні розпізнати справжній ідеал життя, а потім наслідувати його всім серцем, з непохитною волею. Як важливо, отже, щоб ми мали перед очима правильні ідеали, щоб ми мали мету в житті, щоб це була благородна мета високих критеріїв! У цьому полягає цінність доктрин Христа, вчень Святого Письма. Вони ставлять перед Божим народом найправдивіший і найблагородніший ідеал і тим самим допомагають учням у Христовій школі досягти вищих і величніших результатів, ніж вони могли б досягти інакше.

Кажуть, що кожна людина є скульптором своєї долі. Значною мірою це правда, але з християнином інакше. Він віддає себе Господу, а Господь береться викликати в ньому “і хотіння, і чин за доброю волею Своєю”. Знову ж таки, написано: “Ми Його твориво”. Дійсно, Господь не робить в нас роботу без нашої співпраці; але в нашому випадку Він є Директором, Наглядачем, а ми є помічниками, які співпрацюють з Богом для досягнення того, що Він поставив перед нами як Свій ідеал, Свій задум для нас. Славні картини, що постають перед нами в натхненному Слові – участь у Божественній природі та співучасть, співспадкоємство з нашим Господом і Відкупителем, – настільки неймовірно яскраві, що буквально приголомшують. Ми не в змозі усвідомити їхні деталі, якщо тільки все більше і більше не перемінюємося через віднову нашого розуму Духом Правди.

МОДЕЛЬ НАШОГО УРОКУ

Модель, або ідеал цього уроку характеру міститься в заключних віршах (23, 24). Тут апостол представляє нашому розуму вершину християнського характеру. Попередні вірші розповідають нам, як його досягти. Він каже: “А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа”; “Вірний Той, Хто вас кличе, Він і вчинить оте”. Іншими словами, цей стан повного освячення є Божественним ідеалом для вас, і Бог виконає його в вас, якщо тільки ви будете слідувати встановленим вказівкам. [R4418] Після цього кожен удар молотка і долота самоконтролю, а також досвід поступово перетворять і сформують нас по подобі характеру нашого Господа.

“Стоїмо, немов ті скульптори життя, –
Наші душі неприкриті перед нами.
Ми чекаємо, коли наш ідеал
В час належний Божий стане перед нами.
Якщо прагнем, то на камені оцім
Завдяки усім обтісуванням гострим
Ми досягнемо небесної краси.
Що за радість це видіння нам приносить!”

“В ВАС СТАРШИНУЮТЬ У ГОСПОДІ”

“Благаємо ж, браття, ми вас, шануйте тих, що працюють між вами, і в вас старшинують у Господі, і навчають вас вони”.

Хоча Святе Письмо дуже чітко підтримує свободу совісті всього Господнього народу і запевняє нас, що в Христі немає ні чоловіка, ні жінки, ні раба, ні вільного, але Його посвячені “всі одно” в Ньому як Його члени, проте воно виразно наводить нам думку, що Бог є наглядачем за справами Свого народу і що його успіх буде результатом визнання Господнього головування і визнання тих, кого Бог “поставив у Тілі” – апостолів, пророків, пастирів і вчителів, помічників тощо. Весь Господній народ є Божими дітьми, і “Христос для волі нас визволив” (Дерк.), але Він дав нам не волю чинити гріх, а волю від гріха, від його рабства, від його згубності. Звільнені, введені вірою і посвяченням у Божу сім’ю повинні усвідомити, що дім Отця і всі його улаштування перебувають під першим небесним Законом – Порядком. Спочатку вони повинні навчитися добровільно і з радістю підкорятися цьому порядку як умові, за якої вони можуть перебувати в Божественній любові й прихильності та брати участь у благословеннях цієї сім’ї. Нехтуючи цим, вони ніколи не зможуть досягти прогресу в глибших і духовніших справах цієї сім’ї, і їм, як немовлятам, невмілим і неслухняним, не буде дозволено піти далі ясел.

Визнання Господа і спостереження за Його керівництвом через Його Слово та обітниці дасть змогу Господньому народові розпізнати тих, кого Він поставив над ними в Господі. Отже, в Божественному порядку Церква повинна обирати своїх слуг, старших, дияконів, пастирів. Кожен член Церкви повинен “піднімати руку” при голосуванні не лише за власним судженням, але й відповідно до свого розуміння Божественного суду, волі. Отже, якщо з Господнього провидіння наше бачення цього не здійсниться, якщо за справедливого розуміння і голосування хтось буде поставлений у Церкві всупереч нашому баченню Божественної волі, ми повинні бути покірними і співпрацювати з такою особою в міру наших можливостей, тому що, визнаючи Божественну мудрість і силу, ми повинні усвідомлювати, що воля більшості посвячених повинна бути прийнята як Божественна воля. Якщо іноді може здатися, що Господь допускає в Церкві речі, які суперечать її найвищим інтересам, ми не повинні боятися, але довірити все Йому і задовольнитися повним і вільним вираженням нашого судження про Господню волю, незалежно від того, згодні з нами інші чи ні.

Апостол у нашому уроці приймає як належне, що Церква діє впорядковано і в ім’я Господа поставила деяких зі свого числа, щоб вони старшинували в Господі – мали нагляд і певну міру контролю над інтересами праці. Апостол закликає, щоб їх знали, щоб їх визнавали не тільки особисто, але й як слуг Церкви, як Божественно призначених через Церкву. Вони повинні очікувати від них настанов. Вони повинні усвідомлювати, що як вірні слуги вони повинні стояти на сторожі інтересів Церкви. А всі, хто любить Господа і Правду, повинні прагнути, щоб на їхньому шляху було якомога менше труднощів, і робити все, що в їхніх силах, щоб підтримувати їхні настанови і належний вплив. Ці вибрані слуги повинні трудитися серед братів і сестер, а також наставляти їх. Служіння в Церкві – це не просто почесне служіння. Слово “служитель” означає “слуга”, воно є правильним і сповненим змісту – більш сповненим змісту, ніж багато хто, здається, бачить.

Продовжуючи, апостол закликає: “В великій любові їх майте за їхню працю”. Не дозвольте, щоб з’явилося якесь суперництво духа і стало у вашому власному серці та в серцях інших коренем гіркості. Не дозвольте жодному недоброму слову критики злетіти з ваших уст на адресу будь-якого слуги Церкви. Навпаки, поважайте їх, шануйте, як того вимагає їхнє становище, бо вони певною мірою представляють Господа. І шануйте їх тією мірою, якою їхні труди заслуговують любові в Церкві. Таким чином, чим більше вони будуть схожі на Христа, тим більше їх будуть любити.

Більше того, св. Павло закликає: “Між собою заховуйте мир”. Чому? Чому взагалі потрібно було радити мир, злагоду між тими, хто залишив світ позаду, визнав ім’я Христа і збирається разом як послідовники Князя Миру? Що може заважати їхньому миру? Напевно, кожен з них на власному досвіді дізнався щось про суперечки та гамір світу. Як вівця, кожен з них певною мірою був у небезпеці від вовків або, принаймні, відчував їхні погрози. Чому б цим стурбованим вівцям, зібравшись разом, не мати спокою, миру, радості та втіхи під доглядом Сина Великого Пастиря і призначених Ним пастирів-помічників у Господі? Таким є ідеал миру, любові, злагоди. Звичайно, не миру за будь-яку ціну, не злагоди за будь-яку ціну, але миру і злагоди внаслідок дотримання в Тілі Христа Божественних норм; того, що до голосу Учителя прислухалися при виборі старших, дияконів тощо; того, що всі прагнуть пізнати Господа, пізнати Його волю, пізнати тих, кого Він поставив старшинувати в Церкві; того, що всі прислухаються до голосу Пастиря і словом та ділом борються з егоїстичним духом.

НАПОУМЛЯЙТЕ НЕПОРЯДНИХ

“Благаємо ж, браття, ми вас: напоумляйте непорядних, потішайте малодушних, підтримуйте слабих, усім довготерпіть”. Ми повинні припустити, що в цих словах апостол звертається до всієї Церкви і що деякі риси цього заклику стосуються саме обраних представників Церкви – старших. Хоча відомо, що будь-який член Тіла Христа може належним чином наставляти будь-якого брата, підбадьорювати малодушного, надавати допомогу слабкому і бути терплячим до всіх, проте деякі з цих обов’язків належать саме обраним старшим. Їх треба обирати з огляду на те, що вони є більш розвинутими в знанні і характері, є “старшими” братами. Молодші брати, не призначені Церквою спеціально як “старші”, повинні відчувати інтерес і турботу, але повинні проявляти велику обережність щодо напоумляння непорядних, усвідомлюючи, що Церква спеціально призначила певних братів як братів-старших і що саме на них такі обов’язки належним чином спочивають. Навіть коли непорядні потребують виправлення, це потрібно робити мудро, інакше з цього може бути більше шкоди, ніж добра. Багато дорогих Господеві осіб повинні засвоїти цей урок і стримувати себе, щоб не бути непорядними у виконанні того, до чого за Божественним розпорядженням призначено інших.

Ми вже зазначали, що слово “старший” відноситься до духовного розвитку, а не до віку. Наприклад, Тимофій, хоч і був молодою людиною, був старшим у Церкві. Так і в цій молодій Церкві в Солуні, хоча ніхто з них не був довго в Правді, деякі були визнані компетентними служити іншим – “пасти стадо Боже... наглядати”.

Зверніть увагу на мудрість Господнього наказу через апостола. Він був заради миру, але не заради миру за будь-яку ціну. Непорядних, анархістів, потрібно було напоумляти. Малодушних потрібно було підбадьорювати. Слабким треба було допомагати. І кожен член Тіла повинен був намагатися бути терплячим, довготерпеливим до інших членів. Яка чудова картина! Який величний ідеал Церкви з апостольського погляду, з Божественного погляду, з нашого погляду!

Давайте щораз більше трудитися в цьому напрямку. Пам’ятаймо, що хоча Господь має справу з нами як з окремими особами, Він має справу з нами також у колективному значенні. Якщо в кожному з нас окремо має відбуватися розвиток, формування та шліфування подібності до Христа, то про Церкву в цілому слід мати те ж саме на увазі. Ніхто не живе для себе і не вмирає для себе, і жоден член Церкви Христа не має права ігнорувати інших членів Тіла Христа. Такою є позиція апостола в цьому уроці.

“НЕ ВІДДАВАТИ ЗЛОМ ЗА ЗЛО”

Звичайно, кожен повинен сам стежити за тим, щоб, по-перше, не віддавати злом за зло, і, по-друге, щоб Церква теж стежила, щоб ніхто з її членів, спілкуючись, не робив цього, не отримавши при цьому застереження. Як ми бачили, особливий обов’язок “старших” – пильнувати всі інтереси черідки і стосунки Церкви з іншими. Церква – це Господня сім’я, і що б не робив один член цієї сім’ї всупереч Справедливості та Любові, це принесе докір або безчестя всім членам і, особливо, Голові Дому – нашому дорогому Відкупителю. Навпаки, ми повинні стежити, щоб усі “дбали про добро один для одного й для всіх”. Таким є цілісне вчення Святого Письма. Воно виражає вищий принцип і більш піднесений характер, ніж загально прийнято. Чоловік або жінка, які забули б про доброту або проігнорували би благодіяння, були б [R4419] визнані “жалюгідними” всіма, цивілізованими або язичниками. Але світ веде свою лінію і заявляє, якщо не словом, то ділом, що ворогів треба ненавидіти, протистояти їм і піддавати їх суворому ставленню, як тільки трапиться нагода. Той, хто був би однаково добрим до друзів, ближніх і ворогів, безсумнівно, був би богоподібним до такої міри, що позбувся б симпатій своїх ближніх і друзів. Якби він не виступав проти своїх ворогів, якби не був невдячним до своїх друзів, якби щедро ставився до своїх ворогів, то Його вважали б м’яким і боягузливим. Але ми не повинні наслідувати ідеали світу.

Наш Господь подав приклад і дав послання: “Любіть ворогів своїх... творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує”. Він сказав: “Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять?”; “Щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних”. Так ми бачимо, що Дух Господа проявляється і через слова Його апостолів, і приклад цих небесних вчень повинен проявлятися в житті кожного послідовника Христа. Нам сказано, що таким чином ми прославимо нашого Небесного Отця і будемо формувати в собі та в інших, на кого ми маємо вплив, подобу характеру нашого Відкупителя та нашого Отця.

“ЗАВЖДИ РАДІЙТЕ”

З мирської точки зору це, мабуть, дивні слова, які звучать з вуст того, хто роками служив Христові як місіонер, не тільки добровільно позбавляючи себе домашнього затишку, переваг свого становища в житті та навчанні, а також римського громадянства, але й терплячи побої та бичування і, за його власними словами, вважаючись “сміттям для світу... викидком”. Чому він повинен був думати про радість і, передусім, чому він повинен був писати до Церкви в Солуні, щоб вона раділа? Хіба не він приніс їм переслідування, які довелося пережити? Без його послання вони б нічого цього не зазнали. Яке недоречне слово для таких людей за таких обставин – “Радійте!”. Що ж, світ не знає нас, не знає джерела нашої радості і миру. Як може світ зрозуміти, що ті, хто приймає Божественне послання в добре і чесне серце, а також намащення від Святого, мають не тільки постійне джерело відсвіження в Божественній провіденційній опіці у всіх життєвих справах тепер, а й натхнення від “великих і цінних обітниць”, яке включає вінець слави, вічне життя і Божественну природу.

“БЕЗПЕРЕСТАНКУ МОЛІТЬСЯ”

Для когось молитва в будь-який час є надокучливою, нудною, але для справжнього християнина вона є одним з найбільших Божих благословень. Для нього привілей наблизитися до престолу небесної благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать для своєчасної допомоги, – це привілей, вартість якого неможливо переоцінити. Господній народ радий часто збиратися, щоб помолитися і віддати шану не тільки в неділю, але й посеред тижня. Він радий щоранку схиляти коліна в молитві, дякуючи Подателю кожного доброго дару за життєві ласки – за всі життєві благословення і привілеї. Наприкінці дня він радий підвести підсумки і прославити Бога за Його благословення і захист, за отримані милості, за виконані обітниці, за відповіді на прохання. Він також радіє нагоді розповісти про пережите за день, попросити вибачення за недоліки, відновити свої обіти вірності та відданості в імені й силі Відкупителя. Ці благословенні привілеї молитви належать Господній сім’ї, бо вона є Його і має постійний доступ до Нього через свого великого Заступника, свого Відкупителя.

Однак апостол каже “безперестанку молитися”. Що він має на увазі? Відповідаємо, наступне твердження дає пояснення: “Подяку складайте за все”. Одним словом, життя розвиненого християнина повинно бути життям молитви в тому сенсі, що бажання пізнати волю Господа повинно бути постійно в його розумі. У кожному життєвому переживанні, у кожному випробуванні, у кожній перемозі, у кожному починанні слід шукати й приймати волю Господа і складати подяку. Інтереси дня, доручені Господу вранці, слід постійно пам’ятати як такі, що перебувають під Його люблячою опікою впродовж усього дня. Життєві обставини слід приймати з вдячністю, як Божественну волю, і дякувати за них, прийнятні вони чи неприйнятні для природної людини: “Бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі”. Це те, що до вподоби Богові. Це означає жити відповідно до високих привілеїв, які Його благодать дала нам. Стараймося все більше прагнути жити на вершині наших привілеїв. Пропорційно ми ставатимемо ближчими до Господа, розвиваючи у своєму характері Його подобу і радіючи надією на Божу славу та цінні речі, які Він приготував для тих, хто Його любить.

“ДУХА НЕ ВГАШАЙТЕ”

Святе Письмо представляє Бога як світло. “Бог є світло”. У Наметі Він був представлений блискучим світлом на місці вблагання, яке називалося славою Шекіна. Господа нашого Ісуса, сповненого світлом святого Духа, називали “правдивим Світлом”. І саме Він сказав про Своїх послідовників: “Ви світло для світу... Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли Отця вашого, що на небі”. Схожим чином Божественна сила в П’ятидесятницю була представлена полум’ям світла, вогняними язиками. Так само Дух Господа з Його Слова у Святому Письмі змальований як полум’я світла світильника. Читаємо: “Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї”.  Полум’я священної любові (святий Дух Отця і Сина) було запалене в наших серцях Словом благодаті і отриманням святого Духа. Наскільки ми підживлювали це полум’я (Дух) Правдою, настільки ставали палаючими і сяючими світильниками у світі – Духом Господа в нас.

Але як легко може згаснути таке святе полум’я, як швидко! Достатньо подуву духа світу, щоб погасити наше полум’я, задути його. Навіть поставивши його під посудину, ми можемо позбавити себе доступу до Божественного постачання олією і духовним киснем, від чого скоро згасне полум’я любові – святий Дух. Ми не згадали про ворога, проте він є одним із наймогутніших впливів, з яким треба боротися. Він постійно намагається поставити нас у такі обставини, які б погасили наше світло, погасили Дух. Так чи інакше, перепони на нашому шляху походять від світу, плоті або супротивника. Однак апостол підкреслює, що ми, і тільки ми, вирішуємо, чи святий Дух у нас погасне, чи ні. Божественний устрій такий, що ми можемо вирватися з Господніх рук, якщо захочемо, але ні святий, ні грішник не може зробити цього за нас. Супротивник сам безсилий торкнутися одного з “малих” Господніх, поки той перебуває в Ньому у вірі, любові, послуху. Отже, це залежить тільки від нього самого, оскільки Бог пообіцяв, що не дозволить спокуси, якої б він не був здатен витримати, але разом зі спокусою дасть йому шлях до порятунку. Як кожне серце повинно підтримувати полум’я любові, так і Церква повинна оберігати і підтримувати його.

“НЕ СТАВТЕСЬ ІЗ ЗНЕВАГОЮ ДО ПРОРОКУВАННЯ” (WTB)

Ми не повинні гордувати пророцтвами, а повинні їх поважати і прислухатися до них. Але це не те, що має на увазі апостол. Під словом “пророкування” він мав на увазі навчання, публічні виступи. Не гордуйте тим, що хтось може як Божа дитина публічно виголосити в Церкві Христа. Якщо хтось є справжнім християнином (наскільки ви можете це розпізнати) не тільки у своєму визнанні віри у Відкупителя і Його жертву, але й сповідує це у посвяченому житті, будьте готові вислухати його. Приймайте його не для того, щоб дебатувати про його сумніви, але дозвольте йому висловити своє бачення Правди Божественного Плану, якщо він має щось, що гармоніює з основою, що, на його думку, може бути додатково корисним для інших і для Церкви. Словом, не ставте себе вище того, щоб вислухати будь-кого з братів.

Проте усе випробовуйте і тримайтеся того, що добре – що витримує випробування. Те, що брат щирий, ревний, ще не доводить, що він правий у своїх біблійних викладеннях. Бог міг би перешкодити таким отримати якусь можливість у Церкві. Проте, якщо Він дозволяє їм, це може бути благословенням для всіх, хто має правильний стан серця. Навіть якщо ви не можете прийняти його пропозицію, то вивчення предмету, дослідження Святого Письма з метою переконатись може принести вам тривалу користь, утвердивши вас в Правді більше, ніж будь-коли. Але давайте будемо впевнені, що ми тримаємося доброго. Ми знаємо випадки, коли цієї поради не дотримувалися ретельно. Щось погане змішувалося з добрим і в результаті виходили невимовні збитки.

“СТЕРЕЖІТЬСЯ ЛИХОГО В УСЯКОМУ ВИГЛЯДІ”

Згідно з Переглянутою Версією це означає утримуватися від будь-якої форми зла. Дійсно, наскільки вичерпною є мова апостола. Супротивник, використовуючи стару природу, хотів би, щоб ми повірили, що, хоча слід утримуватися від деяких відвертих форм зла, проте не потрібно і неправильно намагатися утримуватися від зла у будь-якій формі. Вмовляння полягає в тому, щоб ми дали “старій людині” шанс, а не вбивали її занадто швидко. Щасливий той, хто слухає Господа, каже апостол, і не звертає уваги на “стару людину”. Першим кроком до того, щоб утримуватися від усякого зла, є постанова, обіт так робити. Визначення волі, мети, наміру повинно відбутися до того, як вести успішну боротьбу. Воля вирішує, на чиєму боці ми можемо [R4420] стояти в кожній справі. Така постанова перед Богом є Обітом, і такий Обіт утримуватися від будь-якої форми зла і будь-якого вигляду зла в міру наших можливостей, власне, і є тим Обітом, який ми рекомендували протягом минулого року і який склали так багато читачів цього журналу, і який, як вони повідомляють, став для них джерелом багатьох благословень.

Дехто скаже: “Так, ми схвалюємо кожний пункт цього Обіту як такий, що відповідає настановам Божого Слова – кожен пункт без винятку, але ми його не склали. Річ у тім, що ми не любимо себе зв’язувати. Ми хочемо зберегти свою свободу і вирішувати кожне питання тоді, коли воно заслуговує на увагу”. Ми відповідаємо, що наша Угода з Господом полягає в тому, що всі життєві інтереси слід формувати згідно з нашим розумінням Божественної волі, і ми повинні прославляти Господа та бути найбільшим джерелом благословення для інших і для нас самих. Питання в тому, скільки свободи це нам залишає. Якщо ми зберігаємо свободу до моменту спокуси, то наша первісна Угода зобов’язує нас тоді робити те, що до вподоби Господу, і бути тим, ким Йому до вподоби. Різниця, здається, полягає в тому, що, складаючи цілісний Обіт, який враховує практично всі джерела спокус на дні, тижні і роки вперед, ми більш повно, ніж перед тим, відтинаємо голову “старій людині” і готуємо її до поховання. Вона воліє, щоб ми продовжили агонію і вирішували, якщо доведеться, в останню мить. Чому? Тому що вона сподівається, що час від часу спокуса може прийти в найбільш витонченій формі або в несподіваний момент, і таким чином вона зможе, хоча б на мить, отримати невелику перевагу і свободу на шкоду Новому Створінню. Чи розумно дбати про плоть настільки, щоб до останньої миті триматися за нашу особисту свободу? Чи не було б на користь переважній більшості вирішити ці питання раз і назавжди і тим самим змусити надію старої людини померти, а її саму – скоріше піддатися?

“А САМ БОГ МИРУ”

Тепер ми підходимо до заключних віршів, на які звернули увагу на початку, – до підбиття підсумків, до загальної картини характеру. Якщо ми дотримуємось шляху, накресленого апостолом, то сам Бог освятить нас цілком і досконало. Хіба не цього ми прагнемо? “Вірний Той, Хто вас кличе, Він і вчинить оте”. Отже, відповідальність лежить на нас.

Апостол переносить свій аргумент за межі особистого на Церкву, Дух Церкви, Душу Церкви, Тіло Церкви, щоб вона, молився він, збереглася цілою і бездоганною до приходу Ісуса. Безсумнівно, вона збереглася б і донині, якби зберегла свій ранній і правильний зв’язок з Господом. Але, відступивши від цього, Церква в Солуні не збереглася. Сьогодні від неї не залишилося і сліду. Давайте ж індивідуально і колективно, як Церква Господнього народу, прагнути до того, щоб ця освячуюча Божа сила цілком і досконало контролювала кожну властивість в нас, а також наш язик, щоб ми могли прославляти Бога в тілі і дусі, які є Його. Ми, що живемо в кінці віку, можемо усвідомити, що не лише настав час суду в Божому домі, але й що всі вірні можуть бути збережені і зазнати славної зміни “раптом, як оком змигнути” – “Першого Воскресіння”.

R4417 (1909 р.)