[R4399]
“ПРИЙДИ І НАМ ПОМОЖИ”
ДІЇАПОСТОЛІВ 15: 36; 16: 15

Заголовний текст: “Прийди в Македонію, і нам поможи” (Дії Апостолів 16: 9).

Сьогоднішній урок пов’язаний з принесенням Євангелія в Європу. Після наради в Єрусалимі, про яку ми говорили на попередньому уроці, Павло і Варнава залишилися на деякий час в Антіохії. Але побачивши, що там було багато робітників, а ще більше поле потребує обробітку, вони запланували другу місіонерську подорож. Варнава та його племінник Іван Марко вирушили в одному напрямку, натомість зі св. Павлом пішов Сила (Силуан), з яким він познайомився на нараді в Єрусалимі і який, як повідомляється, був римським громадянином, як і св. Павло. Саме з цією останньою парою ми будемо мати справу на цьому уроці. Їхній шлях пролягав через Сирію та Кілікію, Дервію та Лістру. У цих місцях вони утверджували віру тих, хто вже був прийнятий Господом під час першої місіонерської подорожі апостола і в кому Правда діяла весь цей час. Саме в Лістрі їм зустрівся Тимофій, юнак від матері-юдейки, добре навчений Святого Письма від неї та від своєї бабусі, тоді як його батько був греком. Зауважимо, що серед речей, представлених Церквам, було рішення Єрусалимської наради про те, що юдейський Закон не повинен вважатися обов’язковим для поган, за винятком деяких особливостей, про які ми говорили на попередньому уроці.

Досі місія проходила доволі успішно, і апостол мав на думці подорож через Малу Азію, але, очевидно, далі справи пішли не так, і апостол дійшов висновку, що Господь перешкоджає їхнім зусиллям. Стурбований, він почав думати про інше поле праці. Момент вагань став для Господа нагодою вказати йому шлях. Йому приснився сон, в якому він бачив чоловіка в одязі македонянина, який кликав його до себе і говорив: “Прийди і нам поможи”. Апостол сприйняв це як Божественний провід і негайно вирушив у подорож, яка привела його до Європи. Перед нами свідчення того, як Бог доглядав усі інтереси Своєї Церкви. Він не був проти того, щоб послання дійшло до Малої Азії, бо воно так чи так дійшло туди, хоча й пізніше, можливо, у більш сприятливий час, натомість це був час відправити послання до Європи.

Очевидно, Господь міг спрямувати Своє послання на південь, в бік Африки, здаля від Європи, але існує “свій час”, пов’язаний з кожною рисою Божественного Плану. Тепер, за Божественним задумом, послання Божої благодаті в Христі повинно було піти до греків, які в той час вважалися передовим народом світу в літературі та мистецтві.

Припускають, що приблизно в той час до товариства Павла приєднався Лука, лікар. Як освічену людину, книжника, а також лікаря, Господь, очевидно, дав його за секретаря св. Павлу, щоб листи апостола дійшли до багатьох Церков того часу, а також до Господнього народу відтоді й донині. У результаті Лука написав не тільки версію Євангелія, але й книгу Дій Апостолів і майже всі послання св. Павла. Перед нами ще одна ілюстрація привілеїв різних членів Тіла Христа. Лука не міг бути апостолом Павлом і не міг виконувати працю св. Павла, але він міг бути використаний Господом з честю і ефективно для більшого поширення Правди.

Так само і з нами. Ми не можемо бути апостолами. Ми не можемо зробити щось дуже велике, але, якщо ми сповнені Духом Господа, наш привілей – бути використаними якоюсь мірою в якомусь служінні Правді. І будь-яка служба для Господа і братів, навіть вмивання ніг і будь-яка непримітна послуга, є, як показує наш Господь, почесною і привілеєм.

ЛІДІЯ З ТИЯТІР

Филипи, одне з головних міст Македонії, в Греції, здається, було першим місцем проповіді Доброї Новини в Європі. Як завжди, в суботу апостол і його товариші шукали когось, хто поклоняється Богові, хто надіється на обіцяне Богом Царство, знаючи, що такі будуть найкраще підготовлені до прийняття послання, яке він мав донести – що Ісус з’явився як Відкупитель і заклав основу Тисячолітнього Царства жертвою самого Себе; що благословення Його жертви врешті-решт стануть доступними для кожного створіння; що зараз, перед тим, як мати справу з усім світом, Господь кличе Духовний Ізраїль, “Малу Черідку”, бути Його царями і священиками разом з Ісусом в управлінні Тисячолітніми благословеннями.

Очевидно, у Филипах не було синагоги, і справи могли здаватися несприятливими для Павла та його товаришів. Однак вони прочули про невелике релігійне зібрання, яке відбувалося щосуботи на березі річки, за міською брамою. Це було переважно молитовне зібрання, місце Божественного спілкування. Не маючи будинку синагоги, вони, очевидно, не мали теж пергаментів Святого Письма, а тому не читали Закону, а просто молилися і поклонялися. Все складалося сприятливо для євангельського послання, яке апостол мав представити. Він звернувся до тих, хто туди прийшов, наголосивши на важливості побожного стану їхнього серця і прославлення Подателя всякого добра. Далі він розповів добру звістку про жертву Ісуса, про Його смерть і воскресіння, а також про Його Другий прихід у силі і великій славі. Він виразно показав, що запрошення, яке зараз дано, стосується тих, хто жертвує себе з Ісусом, і нагородою буде спадкоємство з Ним у Тисячолітньому Царстві як членів Його Тіла, Церкви.

Скільки б зібраних не було – багато чи мало, – серед них був хтось, чиє серце знаходилося в правильному стані, щоб прийняти послання, а саме, жінка на ім’я Лідія, купчиха кармазином. Барвники в давнину коштували набагато дорожче, ніж зараз, і таємні знання, як їх виготовляти, ставали фінансовою підмогою. Таким чином, можна припустити, що Лідія фінансово перебувала у чималому достатку. Правда не тільки відкрила її серце, просвітивши очі її розуміння, але й спонукала до негайного послуху через повне посвячення й до того, щоб символічно показати це посвячення шляхом водного хрищення – “вона й її дім”.

Не завжди релігійні батьки мають релігійно налаштованих дітей. У Святому Письмі згадується кілька таких випадків. Особистий досвід вчить нас також, що батьки, які щиро посвячені Господу і ведені Його Словом, як правило, мають добрий вплив на тих, хто перебуває поруч з ними і безпосередньо під їхньою опікою. Батько чи мати повинні сподіватися такого впливу, повинні молитися про нього, повинні його шукати. Але його не можна набути інакше, як через дбайливість, обачність у словах і вчинках. Під покорою мається на увазі те, що самі помисли серця потрапляють у полон до Божої волі в Христі. Проте батьки, які не змогли зрозуміти Правду і збагнути відповідальність, яку вона несе, до того як їхні діти вийшли з віку, коли слухалися батьківських настанов, не повинні немилосердно картати себе, якщо їхні діти не поважають їх і їхні релігійні переконання. Радше вони повинні пам’ятати, що Господь добре обізнаний із ситуацією і покладе на них відповідальність за те, що вони роблять чи не роблять, лише після того, як вони пізнають Його і отримають можливість зрозуміти настанови Його Слова щодо власного життя і виховання своїх дітей у Господньому навчанні та застереженні.

“І ЗМУСИЛА НАС”

Той факт, що домашні Лідії повірили, означає, що вона була матір’ю дорослих дітей. І вони були настільки під її впливом, що разом з нею віддавали шану істинному Богові, нехтуючи ідолопоклонством, поширеним у Филипах. Можемо припустити, що вона була вдовою, оскільки її чоловік не згадується. Отже, вона мала право, ні з ким не радячись, запросити апостола та його товаришів розділити гостинність свого дому. Здається, вона правильно зрозуміла, що замість того, щоб вшанувати їх, вона вшановує себе і свій дім, приймаючи таких гостей під своїм дахом – служителів Бога, братів Христа. Зверніть увагу на її мову, коли вона запрошувала: “Вона... благала нас, кажучи: Якщо ви признали, що вірна я Господеві, то прийдіть до господи моєї й живіть. І змусила нас”. Останні слова означають, що апостол не був надто готовий нав’язувати себе комусь, не наполягав, кажучи: “Звичайно, мені й товаришам, які проповідували вам, ви повинні послужити у земних речах”, – хоча [R4400] це було правдою. Натомість апостол нічого не згадав про земні речі. Дійсно, коли Лідія запропонувала це, вони, очевидно, не одразу погодились, даючи зрозуміти, що учні Ісуса не мають бажання себе нав’язувати. Про це свідчать слова, що їх “змушували”, поступово переконували, підводили до того, щоб вони прийняли запрошення. Як приємно бачити, як Божі діти мудро поводяться в таких справах! Наскільки більше зростає їхній вплив на інших для добра!

Цей урок можна розглядати як такий, що особливо навчає про Божественний нагляд за істинним Євангелієм та його служителями. Наскільки різноманітні Божі діяння і наскільки важливо, щоб Його діти, служачи Правді, повністю покладалися на Його мудрість, любов і силу! Зверніть увагу на різкий контраст: після того як Господь спеціально направив апостолів до цього місця, а потім до маленького зібрання і, очевидно, до однієї сім’ї навернених, Він далі допустив те, що здалося великою катастрофою, яка прийшла на Його вірних слуг. Це випробування прийшло через злих духів. Молоду жінку, опановану (одержиму) злим духом (одним із упалих ангелів), використовували для ворожіння тощо. Дух діяв через неї, пророкував або повідомляв про загублені речі, розповідав долю і т. п. Вона була служницею і приносила прибуток своїм господарям – групі, як видно, впливових людей.

Кілька днів, коли апостол і його товариші ходили до дому Лідії, зайняті Господньою справою, ця одержима дівчина йшла за ними, вигукуючи голосно: “Оці люди це раби Всевишнього Бога, що вам провіщають дорогу спасіння”. Звичайно, дівчина не знала їх, але злі духи знали їх. Наскільки вони передбачали наслідки, ми не можемо точно знати, але цілком можливо, що сталося те, що вони задумали, а саме: що апостол прожене злого духа і що за це на них та на всіх новонавернених люто нападуть господарі дівчини, їхні приятелі та всі, у кому вони могли розпалити шалене незадоволення, гнів і бунт. Або ж злий дух міг просто сказати правду, не допускаючи, що апостол звелить йому вийти з жінки, – можливо, гадаючи, що вони будуть радше задоволені тим чи іншим свідченням. Але читаємо, що з кожним днем, як лунало це свідчення, св. Павло щораз більше журився. Він був зажурений не з причини свідчення про Правду, а тим, що воно походило зі злого джерела, бо знав, що воно не матиме жодної поваги до Правди. Будь хто з упалих ангелів, маючи повагу до Бога і принципів праведності, не прагнув би заволодіти людьми, знаючи, що це буде їм на шкоду і всупереч Божественній волі.

У посібнику для вчителів середніх шкіл, мабуть, написали б, що ця жінка мала істерику або була трохи недоумкуватою. Але це не відповідає фактам, викладеним у Святому Письмі, і цілком суперечить словам апостола. Він не сказав жодного слова молодій жінці, вважаючи, що вона не несе ніякої відповідальності. Він звернувся саме до злого духа і наказав в ім’я Ісуса вийти з жінки – так само, як Ісус і апостоли, яких Він навчав, часто виганяли цих духів.

МАЛА ВІЩУНСЬКОГО ДУХА

Як власники свиней розгнівалися на нашого Господа через втрату своїх свиней, коли “легіон” демонів, вигнаних з людини, увійшов у свиней, від чого господар зазнав збитків, так і тут: поки апостол і всі, хто мав правильне серце, раділи, що жінка звільнилася від влади злого духа, її господарі, які наживалися за рахунок її плачевного стану, розлютилися. Ця річ зачепила їхні гаманці. Вони не могли законно напасти на апостола, бо він не зробив жінці нічого поганого. Але вони могли помститися, тому підняли бунт, стверджуючи, що ці люди з новою релігією зазіхають на права жителів Филипів, які були римською провінцією в Греції.

Господь допустив все це. Дійсно, Він дозволив, щоб заворушення набули розмаху. Павла і Силу привели до правителів на ринкову площу для винесення вироку. Правителі, які займали посади, призначені для запобігання заворушенням і збереження порядку, були дуже збуджені. Вони роздерли свій одяг, щоб показати невдоволення і роздратування тим, що в їхньому місті сталося таке безладдя. На їхню думку люди, проти яких повстали мешканці, повинні бути в чомусь винні і заслуговують на покарання. При цьому вони не знали, що до розпалювання бунту причетні злі духи. Св. Павло сказав в іншому місці: “Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти... піднебесних духів злоби”.

Щоб задовольнити натовп і швидко відновити спокій, місіонерів привселюдно побили, імовірно, палицями, а потім кинули до в’язниці. Який жаль, кажемо ми, яка винагорода за місіонерські зусилля! Яка відплата за те, що вони пожертвували своїм життям для Господа і Правди, – коли про них казали зле, думали зле і поводилися з ними зле!

Пам’ятаймо, що Бог, Який не змінюється, є нашим Богом і сьогодні доглядає інтереси Церкви так само, як тоді. Пам’ятаймо, що Він вимагає від нас сьогодні, як вимагав від тих місіонерів, щоб ми були готові представляти Його, готові терпіти лихо і таким чином давати вичерпний доказ нашого служіння – нашої служби Христові та Його посланню. Чи потрібна була віра з боку місіонерів, щоб прийняти такий досвід як провидіння і не думати про нього як про свідчення Господньої немилості чи нехтування? Тож ми повинні вчитись подібних уроків віри в Христовій Школі, радо йти слідами Ісуса та апостолів і вчитись радіти як у скорботах, так і в благополуччі.

R4399 (1909 р.)