[R4398]
“КОЛИ РАЗОМ ІЗ НИМ МИ ТЕРПИМО”

“Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові, коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись” (Римлян 8: 16, 17).

Св. Юда говорить про “наше спільне спасіння” – спасіння від гріха, від смерті, від людської недосконалості до людської досконалості, до всього, що Бог задумав для нашого роду, що наш рід втратив через непослух Адама. Божественний задум полягає в тому, щоб, як сказав наш Господь, Він “прийшов знайти і врятувати загибле” (Мт. 18: 11, Гиж.).

Світ потрібно навідати і відновити протягом Тисячоліття, у період суду (покарання) і випробування щодо вічного життя. Тоді вірні і слухняні зі всіх народів отримають повну Реституцію й вічне життя. Але зараз, напередодні цього, “спільне спасіння” через віру приходить до певного класу – до тих, хто має вуха віри, очі віри і слухняне серце. Завдяки заслузі Христа, застосованій за них, відколи Ісус “піднявся на висоту”, “щоб з’явитись тепер перед Божим лицем за нас”, їм приписані, завдяки їхній вірі, усі вигоди реституції. Вони отримують реституцію не дійсним, а лише умовним чином. Їхня віра зараховується їм за праведність, тобто досконалість.

Чому існує така дискримінація в Божественному провидінні: одні чують голос Сина Людського і живуть завдяки виправданню вірою зараз, у той час як інші почують голос Сина Людського, оживуть і вдосконаляться не раніше Тисячоліття, до того ж фактично, а не умовно? “Поправді, поправді кажу вам: Наступає година, і тепер уже є, коли голос Божого Сина почують померлі, а ті, що почують [послухаються], оживуть” (Ів. 5: 25).

Відповідь полягає в тому, що це частина “Таємниці” Бога: що Господь зараз шукає і обирає особливий клас, щоб той був співспадкоємцями з Його Сином – співучасниками жертви з Ним і співучасниками слави Його Царства, “Нареченою, Дружиною Агнця”. Особливий порядок, який дозволяє їм бути виправданими вірою, а не дійсно (удосконаленими), має на меті надати їм привілей складати належну жертву, “святу, приємну Богові, як розумну службу їхню” (Рим. 12: 1). Це виправдання вірою необхідне, бо ніщо нечестиве або нечисте не могло потрапити на Господній вівтар, як виразно навчає Закон і чітко показують образи. Кожна жертва для Господнього вівтаря повинна бути “без плями чи вади”. Кожен член нашого роду був заплямований і зіпсований успадкованим гріхом і недосконалістю. Звідси Божественна вимога бути виправданим вірою – не вірою в Угоди, а вірою в дорогоцінну кров Христа, “Агнця Божого, що на Себе гріх світу бере”. Ця віра усвідомлює факт, що хоча гріх світу ще не взятий Божим Агнцем, і світ далі перебуває під осудом, тим не менш, заслуга крові була застосована за “дім” віри і у свій час буде, під Новою Угодою, дієвою для надання прощення кожному створінню з можливістю вічного життя.

А під якою саме Угодою Бог має намір прийняти виправданих вірою, які жертвують собою? Відповідь наступна: Божественна пропозиція Відкупителю пожертвувати Собою і в нагороду за Його жертву бути високо піднесеним до Божественної природи і слави, поширилася, на основі милостивого Божого задуму (як благословення, що належало тільки Ісусу і стосувалося тільки Його жертви), на всіх, хто в цьому Євангельському віці має характер, подібний до характеру Відкупителя. Вони запрошені до участі в Його жертві, і їм обіцяно, що у випадку вірності вони стануть учасниками Його слави.

Але що це за жертва? Чи могла Справедливість вимагати чогось більшого, ніж життя за життя – смерті Ісуса як викупної ціни за смертний вирок батька Адама? Звичайно, ні. Справедливість не має голосу в тому, що тепер стосується Благодаті. Справедливість не може втручатися, якщо Великому Судді і Відкупителю до вподоби прийняти “Малу Черідку” виправданих віруючих в якості членів під головуванням Відкупителя. Саме ця річ до вподоби Отцю і до вподоби Сину, а отже, є частиною Божественного задуму. Ці члени є “вибраними із передбачення Бога Отця, посвяченням Духа” і через віру в Правду (1 Петр. 1: 2). Їхній вибір не є зміною в Божественному задумі, бо вони були “вибрані в Ньому перше заложення світу” (Еф. 1: 4). Їхній вибір був несподіваним для ангелів і людей, а отже, був “таємницею” і досі залишається “таємницею” для людства. “Світ нас не знає тому, що Його не пізнав” (1 Ів. 3: 1). Але вибір цього класу завжди був Божественною метою. Бог і Отець Господа нашого Ісуса передбачив нас через Ісуса.

Отже, яким би не був Божественний задум для Учителя, Предтечі, Первосвященика, таким є теж Божественний задум для Його членів: вони повинні “ходити слідами Його”, повинні “страждати з Ним”, повинні “доповнювати недостачу скорботи Христової”. Якщо хтось відмовляється від цього, він втрачає своє місце як член Тіла. Знаємо, втім, що повне число “вибраних” врешті-решт буде знайдено, і кожен з них буде брати участь у жертвуванні, бо ніхто інший не є членом Його Тіла. Саме дух Голови, що сходить на них, робить жертву плоті (виправданої плоті) “святою, приємною Богові” (Рим. 12: 1).

Жертва, яку Бог передбачив, яку Ісус виконав і виконує у всіх тих, хто стане Його членами, має на меті лише одне – бути жертвою за гріх. Вона приноситься Богові, є святою і прийнятною. У цьому вона відрізняється від інших жертв, які приносять люди. Наприклад, батько чи мати можуть пожертвувати комфортом або навіть життям ради свого нащадка, але такі жертви, якими б доречними вони не були, не є жертвою Христа – не є “кращими жертвами”, образно представленими в жертвах тельців і козлів.

Св. Павло звертає нашу увагу на факт, що тільки ті жертви, які спалювалися поза табором, були Жертвою за Гріх. Далі він показує, яким чином наш Господь був жертвою за гріх. Ще далі він вказує на те, що якщо ми є вірними членами Його Тіла, то ми також повинні страждати поза табором як члени жертви за гріх, представленої в “козлі Господньому”. Ця жертва ще не завершена. Вона є в процесі виконання. Звідси вислів апостола: “Тож виходьмо до Нього поза табір, і наругу Його понесімо”. Так само зарізаного козла виносили за табір і спалювали, як це робили попередньо з тельцем (Євр. 13: 11-13). Ці питання, дорогі читачі, належать до Божих глибин, бо “не знає ніхто речей Божих, окрім Духа Божого” (1 Кор. 2: 10). Світ нічого про них не знає. “Вам дано знати таємниці Царства Божого, а тим зовнішнім все подається в притчах” (Мт. 13: 11, Гиж.). Зовнішні перебувають у тому, що Писання називає “зовнішньою темрявою” – темрявою, яка є в теперішньому часі невігластва і забобонів (Мт. 25: 30). Лише небагатьом дозволено входити в бенкетну залу і бачити славну красу багатства Божественної благодаті. Блаженні очі ваші, що бачать, і вуха ваші, що чують. Що ж до тих, хто ніколи не бачив, то ми співчуваємо їм, і не слід очікувати від них так багато, як від нас самих, благословенних знанням про цю важливу жертву і про славну нагороду за неї. Більше того, оскільки ми зараз перебуваємо в часі просіювання і випробувань, нас не повинно дивувати, що деякі, хто колись поділяв з нами погляди в цих питаннях, стають сліпими до них і йдуть у “зовнішню темряву” щодо них та інших питань, і ми не знаємо, як далеко вони зайдуть. Істини так переплітаються, що одна з них, загублена або спотворена, шкодить сьогодні [R4399] красі всього полотна.

Ми повинні очікувати, що розбіжності зростатимуть і що втрата духовного зору врешті-решт пошириться на інші риси Божественного Плану. Ми не можемо висловити їм нічого, окрім співчуття. Дійсно, для нас їхня справа найбільш жалюгідна. Це практично безнадійна річ, тоді як деякі з тих, хто ніколи не бачив і ніколи не скуштував, можемо сподіватися, ще побачать і скуштують цієї благодаті. Але про тих, хто бачить, а потім стає сліпим, наш Господь говорить: “Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява” (Мт. 6: 23). Краще було б не знати дороги Правди, ніж відступити від святої заповіді. Та не нам судити один одного. Залишмо все в руках Господа, будучи впевненими, що Він не помилиться. Ми можемо думати, що в чиємусь серці все гаразд, та Господь може бачити, що воно помиляється. Але наслідки покажуть. І те, що ми не змогли прочитати, та й не повинні були намагатися прочитати про невірність Правді, проявиться в Господній час і в Господній спосіб. Не забуваймо, що той, хто освячує, і ті, хто освячується (Його члени), – одне ціле. Він є у всіх нас. У нашому посвяченні ми втрачаємо нашу людську природу і всі її права, обмінюючи їх на наше духовне членство в Тілі Христа.

R4398 (1909 р.)