[R4385]
ГЕРОЇ ВІРИ
ЄВРЕЇВ 11: 1-40

Заголовний текст: “А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого” (вірш 1).
На попередніх уроках ми обговорювали віру і діла як непоказний вплив в напрямку добра чи зла, яким володіє язик. На цьому уроці ми більш детально розглянемо віру, щоб дізнатися про її важливість як впливу, що мотивує до добрих думок, добрих слів і добрих учинків.

Розділ, який ми розглядаємо, є одним із шедеврів Святого Письма. Дійсно, вся книга Послання до Євреїв займає чільне місце в Біблії. Дехто, щоправда, ставить під сумнів її авторство, але нам здається, що немає жодних сумнівів у тому, що вона була написана св. Павлом. Вона позначена його майстерною логікою, шанобливістю й особистим смиренням. Вона дає розуміння Божественного Плану Віків, яке повністю узгоджується з іншими посланнями св. Павла і набагато перевершує в цьому відношенні всі інші твори Біблії. Дехто зазначає, що її стиль більш піднесений, ніж стиль деяких інших послань св. Павла, але це можна легко пояснити. Інші послання, хоча й сповнені здорових міркувань і логіки, написані простим і батьківським стилем для широкого загалу читачів. Це послання було написане спеціально для користі інших одинадцяти апостолів та навчених євреїв, які повільно розпізнавали зміну епохи. Тому природно, що це був видатний твір св. Павла, оскільки він, очевидно, витратив на нього найбільше зусиль, демонструючи образний характер юдейської епохи, вказуючи на позаобрази євангельської епохи, а також на деякі з них, що сягають далеко вглиб Тисячоліття. Посилання в тринадцятому розділі на Тимофія і вислів “Вітають вас ті, хто в Італії” означають, що св. Павло писав це послання з Риму, де він перебував у в’язниці.

Однак не слід вважати дивним, що Господь використовував цю велику й одночасно смиренну людину, св. Павла, як Своє мовне знаряддя, представляючи багато “глибоких речей” Божественного Плану. Його добра освіта в молодому віці й добрі стосунки з поганами в поєднанні з глибокою духовністю, а також повнота посвячення Господу, зробили його, як і було сказано наперед, “вибраною посудиною” Господа. Пам’ятаймо такожзгаданий порядок:
(1) Носити Ім ’я Моє перед народами;
(2) І царями;
(3) І синами Ізраїлю.

Місіонерські зусилля св. Павла на початку були спрямовані Господом на поган. Вже пізніше він став перед царем Агріппою та іншими вельможами Палестини; ще пізніше його відправили в ’язнем до Риму, де він, без сумніву, свідчив перед Двором. Пізніше в Посланні до Євреїв Боже послання через цього князя апостолів багато посприяло “справді ізраїльтянам”, які були сковані тим, що було в Угоді Закону, і не могли вивільнитися, щоб правильно розрізнити тіні в образах і вічні реалії, які позаобразно виконалися в Христі, Голові та Тілі, а також у Його великій праці як позаобразного Священика, позаобразного Пророка, позаобразного Судді і позаобразного Посередника Нової Угоди (Закону).

“ПІДСТАВА СПОДІВАНОГО”

Строго кажучи, надія не є чимось матеріальним – не є реальністю. Вона не має автентичного підґрунтя, вона – лише надія. Вона не має ваги. Натомість віра – це щось більше, ніж надія. Віра має на увазі обітницю. А коли обітницю дає Всемогутній Бог, Який не змінюється і настільки ж всемогутній, як і незмінний, тоді віра може твердо довіряти Йому, що б не сталося. Надія знаходить основу – знаходить у вірі сутність, бо віра спирається на Божественну обітницю. Отже, хто має надію без такої Божественної обітниці, той має безпідставну надію. Тому ми бачимо язичників з надіями й страхами, повними непевності; та й багато християн, сподіваючись на деякі речі, мають непевність, страх і сумнів, оскільки не мають віри. А не мають віри вони тому, що сподіваються речей, яких Бог не обіцяв; водночас для багатьох з них те, що Він обіцяв, є незнаним, незрозумілим, а отже, не є підставою для віри, не є підставою для надії. Усвідомлюючи це, ми повинні бути обережними, щоб наші надії не злітали до непевної фантазії, але були міцно збудовані на фундаменті віри в Божественну обітницю. Ті, хто має цю належну віру, повинні обов ’язково стати дослідниками Божественного Слова, і чим більше вони будуть досліджувати, тим більшою буде їхня віра; а чим більшою буде їхня віра, тим більше вони досліджуватимуть ці обітниці.

Апостол приводить нам на згадку плеяду героїв віри минулого. Він згадує їх, щоб ми захоплювалися ними, щоб вони сяяли, виблискували, викликали в нас подив і, віримо, стимулювали нас до подібного героїзму віри. Ніхто з перелічених апостолом не був мрійником-язичником, що шукав Бога, сподіваючись проти надії і витаючи уявою. Усі вони були рішучими, сильними характерами, які знали, в кого вірять, і засвідчили свою віру послухом Богові.

ВИЗНАЧЕННЯ ВІРИ, ДАНЕ ЖАНОМ КАЛЬВІНОМ

“Вічне життя нам обіцяне, але тільки після смерті. Нам сказано про блаженне воскресіння, а ми натомість стаємо здобиччю тління; нам обіцяна праведність, а в нас живе гріх; ми чуємо, що ми названі блаженними, а тим часом ми потопаємо в нескінченних лихах; нам [R4386] обіцяний достаток усіх благ, а ми натомість усі дні проводимо в голоді і спразі; Бог каже, що Він завжди буде поруч, щоб допомогти нам, але здається глухим до нашого плачу. Що було б з нами, якби ми не покладалися на надію, і якби наш розум, керований Словом і Божим Духом, не визирав крізь тіні і не підносився над цим теперішнім світом?”

Апостол коротко підсумовує суть теперішніх уроків віри для християнина, кажучи: “Бо ходимо вірою, а не видінням”. Чим уважніше ми ходимо з Богом, тим мирнішою і радіснішою може бути наша паломницька мандрівка до Нового Єрусалиму. Зовні світ, плоть і супротивник можуть турбувати нас, але жодна прикрість, жодна скорбота не можуть похитнути нашої внутрішньої радості, якщо вона добре заснована на фундаменті віри в Божественні запевнення, що ми – діти Бога, тісно пов’язані з Безмежним, улюблені нашим Відкупителем, Який запевняє нас, що “Сам Отець любить вас”. Також ми маємо запевнення апостола, що “тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре”.

ІЛЮСТРАЦІЇ ВІРИ СВ. ПАВЛОМ

“Нею [вірою] засвідчені старші були”. Не всі старші, тобто стародавні, отримали свідчення, що вони догодили Богові. Число тих, хто отримав таке свідчення від Бога, порівняно невелике, і в кожному випадку вони отримали похвалу не за досконалі вчинки, а за свою віру. Їхня віра була їм “зарахована в праведність”. Божественний намір полягав у тому, що ті, чия шанобливість до свого Творця і послух Його Слову обітниці формували й отісували людське життя в нинішніх умовах недосконалості і ворожнечі світу до Бога, давали тим самим доказ, що вони мали серце, настільки повне довіри й властивого духа, що Бог міг зарахувати це як праведність, як досконалість. Тому, коли у воскресінні вони отримають досконалі тіла в досконалих умовах, то, безсумнівно, будуть ретельно виконувати Божественну волю. Отже, їхня віра в Бога і Його обітниці, засвідчена недосконалими вчинками, виправдовувала їх до такого Божественного спілкування, яке вони матимуть сповна, коли здійсниться те, на що вони надіялися.

Таким чином, у кількох словах апостол підсумовує саме те, що потім продовжує розвивати на прикладі цих Стародавніх Гідних. Він починає з визначення віри. Вірою ми приймаємо, що світи були створені Божим Словом – у послуху Божественному керівництву. Віримо, що це в однаковій мірі правда, як би ми не розуміли сім днів творення, згадані в Книзі Буття, – чи то як дні з двадцяти чотирьох годин, чи як довші епохи – дні по сім тисяч років. Той факт, що Божественна енергія діє різним шляхом і через різні знаряддя, і що про світи не сказано, що вони почали існувати в одну мить, не має значення. І хоча Бог міг сказати й світи з’явилися б (так само як наш Господь Своїм словом перемінив воду на вино), зазвичай Він так не робить, як це видно на прикладі, коли плід виноградини виростає під сонячним світлом і дощем, що падає на землю, на якій була посаджена лоза. Проте, ми віримо, що все, що ми бачимо, було сформовано чудесним чином, хоча і поступово.

Розповідь Книги Буття про створення світу не сягає формування нашого світу з елементів, а починається з твердження: “А земля була пуста та порожня”. Оскільки сім днів, або епох пройшли у поступовому піднятті гір і заглибленні океанів, появі риб, плазунів, птахів, звірів, а також трав’яного покриву, ми цілком можемо припустити, що формування самої землі було поступовим завершенням ще більш віддаленого періоду, під час якого утворилися різні шари земної поверхні. Одна побожна людина писала: “Завжди всі речі Божественно керовані, і в однорідності природи ми бачимо Боже діло; в протилежному випадку (інакше) ми бачимо навколо себе те, що неможливе, немислиме, – силу, мудрість, план без розуму; нескінченний інтелект у безбожному, безмежному світі”.

Добре написав псалмист: “Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід. Оповіщує день дневі слово, а ніч ночі показує думку, без мови й без слів, не чутний їхній голос” – для тих, хто має вуха, що чують.

“І ВМЕРШИ, ВІН ЩЕ ПРОМОВЛЯЄ”

Розповідь про героїв віри апостол починає з першого мученика, Авеля, який чотири рази згадується в Новому Завіті і в трьох з них особливо названий “праведником”. Він промовляє своєю смертю – він помер через свою відданість Господу. А хіба не так було з багатьма Божими святими: їхнє життя промовляло до сусідів, друзів і дітей після смерті більш переконливо, ніж за життя? Ми знаємо багато випадків, які це підтверджують. Так, Авель, перший мученик за праведність в історії світу, все ще промовляє своєю відданістю Богові та принципам.

Образно його кров волає до Бога про помсту. Божественна Справедливість, мабуть, повинна врешті-решт подбати про те, щоб кожен злочин, кожна вчинена несправедливість якось і колись отримали справедливу відплату у вигляді покарання чи то в теперішньому, чи в майбутньому житті. Апостол звертає нашу увагу на те, що Кров Христа, навпаки, промовляє зовсім протилежне, і замість того, щоб закликати до справедливості, помсти, щодо тих, хто розіп’яв Ісуса і переслідував членів Його Тіла, остаточно буде закликати до милосердя. Наш Господь був великою жертвою за гріх за людство, і всі, кого Він приймає як членів, по-особливому названі жертводавцями на користь грішників, щоб запечатати для Ізраїлю Нову Угоду, через яку всі роди землі зможуть отримати благословення Божественного прощення.

ЕНОХ ХОДИВ З БОГОМ ВІРОЮ

Свідчення про Еноха полягало в тому, що його життя було життям віри; що він ходив з Богом, а не зі світом; що він прагнув ходити праведно, у згоді з Божественною волею. Це свідчить, що всі, хто наближається до Бога, повинні вірити, що Він є (інакше вони не прагнули б наблизитися до Нього) і винагороджує тих, хто старанно шукає Його (інакше вони не відмовлялися б від усього, що високо цінується серед людей, і не прагнули б ціною жертви робити те, що приємне Небесному Отцеві). Відомості про Еноха дуже скупі, але ми знаємо, що він був пророком і що через нього прийшла звістка, що Месія прийде з десятками тисяч своїх святих, щоб чинити праведність, суд на землі – повалити гріх і встановити Божественні критерії серед людей. “Ось іде Господь зо Своїми десятками тисяч святих, щоб суд учинити над усіма” (Юди 14, 15).

Енох не тільки пророкував це, але й вірив у це, що наклало відбиток на весь його характер, відокремило від світу і наблизило до Господа. Так само віра в прихід нашого Відкупителя, встановлення Його Царства, нагороду за Його вірність, а також у суд, тобто випробування світу протягом Тисячоліття, в якому кожна людина отримає справедливу винагороду, незалежно від того, добра вона, чи погана, далі має силу, яка освячує. Виховуймо щодня, щогодини наші почуття, спрямовуймо їх на те, що вгорі, що Бог приготував для тих, хто Його любить, і про що ми молимося “Нехай прийде Царство Твоє”.

“СПАДКОЄМЕЦЬ ПРАВЕДНОСТІ”

Ной – третій з цих героїв віри, яких ми розглядаємо. Жоден з них не був праведним в абсолютному розумінні, бо Писання говорить: “Нема праведного ані одного”. Про Ноя написано: “Ной був чоловік праведний і невинний у своїх поколіннях” – він і його сім’я були відокремлені, вільні від скверни того часу, від неналежних стосунків з ангелами, які не зберегли свого початкового стану (1 М. 6: 4).

Віра Ноя в Бога проявилася в тому, що він збудував ковчег, слухняний Божественній вказівці, що прийде великий дощ і повінь, яка знищить все живе і зітре зіпсований людський рід. Це також було неабияким випробуванням віри, адже ми повинні пам’ятати, що Святе Письмо говорить, що до того часу дощу на землі не було. Вона зволожувалася зрошенням, а також імлою та парою. “Бо на землю дощу Господь Бог не давав ... І пара з землі підіймалась, і напувала всю землю” (1 М. 2: 5, 6).

Протягом тривалого часу віра Ноя була на випробуванні аж до входу в ковчег і замкнення, перш ніж пішов дощ і почався потоп. Тому про нього добре сказано: “Він... став спадкоємцем праведності, що з віри вона”. Бог радо називає Ноя і всіх інших, хто повністю, щиро довіряє Йому, друзями. Він визнає їх окремими і відмінними від світу загалом. Їхньою відмінною рисою є віра. Проте потрібен прояв віри й випробування її ділами послуху. Блаженна людина, яка має велику і міцну віру в Господа, яка витримає випробування, перевірку, бо згодом їй буде дароване відповідне благословення. Щобільше, Господь запевнив нас, що Він “не попустить, щоб ми випробовувалися більше, ніж можемо”, і Він каже, що знає створення наше, пам’ятає, що ми порох.

ЧЕКАВ ВІН МІСТА ВІД БОГА

Наступним у списку Стародавніх Гідних є Авраам, названий “отцем усіх віруючих” – не тому, що Ной, Енох та Авель не були вірними, а тому, що з Авраама Бог започаткував сім’ю віри, якій були дані численні й великі обітниці. Ця сім’я стала відома як народ Ізраїлю, а пізніше – як Духовний Ізраїль. Знову ж таки, Авраам був батьком віруючих тому, що хоча герої, які були перед ним, проявляли віру в Бога [R4387], це було більш в абстрактній формі, тоді як Божественне об’явлення Авраамові було Євангелієм, доброю звісткою в конкретній формі – що в його насінні і через нього всі роди землі повинні отримати благословення. Таким чином, апостол стверджує, що Бог заздалегідь проповідував Євангеліє Авраамові, і тому всі, хто вірить у це Євангеліє, невіддільною частиною якого є відкуплення через Месію, називаються “дітьми Авраама”, а про нього сказано як про їхнього батька, як про того, через кого зійшла ця євангельська надія.

Проте Авраам був Отцем віруючих ще в іншому сенсі: у тому, що він зображував Небесного Отця, як Ісак зображував нашого Господа Ісуса, а наречена Ісака, Ревека, зображувала вибрану Євангельську Церкву.

Божий поклик Авраама був наслідком його віри в Бога і того, що він жив саме тоді, коли Божественні цілі мали отримати своє вираження. Спочатку його віра була випробувана Божественним повелінням залишити рідну країну, щоб проводити життя у мандрах по Палестині як пастух, мешкаючи в наметах без якогось сталого місця, без жодних спроб заволодіти цією землею і позостатися на ній, будуючи укріплення тощо. Обітниця полягала в тому, що в майбутньому Бог приведе його нащадків у цю землю і дасть їм її у володіння.

Обітниця сягала далі, стверджуючи, що коли він буде слухняний, Господнє благословення триватиме далі, насіння Авраама стане великим і впливовим, і через нього всі народи отримають благословення, а отже, всі потраплять під його владу. Потрібна була велика віра, щоб у таких умовах повірити у все це. Випробування продовжувалося, оскільки рік за роком дружина Авраама [R4387] старішала, поки час для її материнства не минув. Однак читаємо, що віра Авраама не похитнулася.

Згодом, коли народився Ісак, син обітниці, і став дорослим, Господь випробував віру цієї надзвичайної людини, сказавши йому принести свого сина в жертву. Ми не повинні думати, що ця вказівка була дана під впливом простого впливу на розум, і було б неправильним, якби Авраам погодився на щось або вчинив щось, окрім того, що абсолютно відповідало б Божественної волі в такій справі. Батьківська любов, багаторічні надії й, очевидно, Божественне Слово та Клятва – все це було готове зазнати руїни. Але його віра не похитнулася, бо він вважав, що Бог здатний підняти його сина з мертвих і обов’язково виконає кожну обітницю, якою Він зв’язав Себе не тільки Словом, але й Клятвою.

Вигукуючи: “Чудова віра!”, пам’ятаймо, що це була саме та риса Авраама, яка дозволила Всевишньому вважати його особливим другом. І пам’ятаймо, що якщо ми хочемо мати особливу дружбу, благословення і спілкування з Господом, то їх слід шукати тільки шляхом віри, довіри, послуху. “Догодити ж [Богові] без віри не можна”. Чим більше у нас віри, тим приємнішими ми будемо в очах Господа і тим більше Він може використовувати нас як шлях благословення інших, якими б недосконалими ми не були в інших відношеннях.

Тут варто зазначити, що Авраам не був досконалим з усякого погляду. Двічі язичницькі царі докоряли йому, показуючи, що в деяких випадках, принаймні в одному, він мав менш високі ідеали, ніж ті, які вони хотіли б бачити в ньому. Однак Бог не відкинув Авраама через ці недоліки. Насправді ж, ці недоліки, мабуть, частково були результатом намагання Авраама триматися Божественних обітниць і робити все, що в його силах, щоб вони здійснилися. Він знав, що за Божественною обітницею його дитина, яка має стати знаряддям Божого благословення світу, буде сином Сари; тому він відчував, що не повинен ставити під загрозу ні її життя, ні своє власне. Саме це бажання не робити нічого, що б перешкодило Божественній обітниці, мабуть, мало відношення до прояву ним слабкостей (1 М. 20).

“МІСТО, ЩО МАЄ ПІДВАЛИНИ”

Коли апостол говорить, що Авраам “чекав міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець”, ми не повинні думати, що він, мандруючи Палестиною, сподівався колись натрапити на новозбудоване місто божественного авторства. Ми також не повинні думати, як дехто робить, що Авраам шукав Нового Єрусалима, який зійде з неба, – міста, збудованого з буквального дорогоцінного каміння і з брамами з буквальних перлин. Ні, Авраам нічого не знав про таке місто, бо про нього ще нічого не було об’явлено.

Місто в давнину означало і представляло укріплення, уряд, владу. Авраам розумів, що земля сповнена гріха й насильства, перебуває в незгоді з Богом. Він знав, що Енох, його попередник, Божа людина, вже пророчо звістив, що прийде Месія, представник Єгови, і встановить Уряд, Царство, Місто Праведності. Він прагнув цього праведного уряду і розумів, що його фундамент праведності буде глибоко закладений, що це буде вічне Царство. Він знав, що час від часу на земний трон сходять монархи, які мають добрі наміри й частково навіть здатні їх здійснити, але незабаром їхній трон, їхнє царство руйнується і переходить до інших.

Тому Авраам ні в той час, ні опісля не ставився прихильно до жодного з них і не чекав земного царства, але чекав Царства дорогого Божого Сина після них – Тисячолітнього Царства. Споглядаючи очима віри, він бачив Месію, вивищення Ізраїлю та благословення всіх родів землі в Тисячолітній День. Наш Господь Ісус засвідчив це, кажучи: “Отець ваш Авраам прагнув із радістю, щоб побачити день Мій [Тисячолітній день Христового царювання], і він бачив, і тішився”. Юдеї неправильно зрозуміли нашого Господа, немовби Він був з Авраамом. Інші неправильно зрозуміли, думаючи, що Авраам вірою бачив Його працю жертвування. Відомо, що наш Господь дійсно з’явився Авраамові. Відомо, що в певному значенні Авраам бачив наперед жертву Христа в образній жертві Ісака, але відомо також, що “День Христів” – це Тисячолітній день благословення світу, і що саме його бачив Авраам і радів очима віри.

Ми бачимо те саме і, поділяючи ту саму віру, поділяємо ту саму радість і утіху надії та сподівання. Ми бачимо ще ясніше, ніж Авраам, з чого складатиметься це місто, це Царство: наш Господь буде великим Царем, Головою над Церквою, яка буде Його Тілом (Його Членами, Його Нареченою), і ця Наречена, Дружина Агнця, символічно зображена в Новому Єрусалимі, наріжними каменями якого у славі будуть “дванадцять апостолів Агнця” (Об. 21: 2, 11-14). Ми бачимо ясніше, ніж Авраам (оскільки ми ведені святим Духом через Слово), що Стародавні Гідні будуть земними знаряддями, засобами, через які це Небесне Місто посилатиме свої благословення Ізраїлю та всім родам землі. Написано: “Побачите ви Авраама, та Ісака та Якова, та пророків усіх у Царстві Божім”. Христа і Його вибрану духовну Наречену люди побачать тільки так, як ми зараз бачимо нашого Господа, очима віри.

“ВІРНИМ ВВАЖАЛА ТОГО, ХТО ОБІТНИЦЮ ДАВ”

Ми раді, що дружина Авраама окремо згадується в цьому списку героїв віри. Це допомагає нам глибше зрозуміти думку апостола про те, що відмінність статі не діє на шкоду ні чоловікові, ні жінці, коли йдеться про Божественні обітниці. Навряд чи можна сказати, що віра Сари не завагалася, але якщо вона на якийсь час і похитнулася, то неодмінно відновилася. Хоча, говорячи про материнство, вона була вже в похилому віці, вона вірила Богові, “вірним вважала Того, Хто обітницю дав”. Таким чином, вона була зарахована до титулованого списку тих, про кого апостол говорить: “Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць [обіцяного], але здалека бачили їх [очима віри], і повітали, і вірували в них, та визнавали, що вони на землі чужаниці й приходьки”.

Так, тут є важлива особливість. Недостатньо бачити славні речі Божественного задуму, недостатньо вірити в них, недостатньо радіти їм. Ми повинні бути готові також витримати випробування як чужинці та пілігрими в теперішньому часі. Ті, хто не витримає такого випробування, не будуть вважатися гідними участі в цих славних речах. Стародавні Гідні, незадоволені жодною із земних перспектив, шукали небесного, але не в тому значенні, в якому ми шукаємо небесного, духовного – в значенні надії на завершення зміни природи від земної до духовної. Вони шукали, тобто бажали небесного в тому значенні, яке виражене в молитві нашого Господа. Вони бажали, щоб Боже Царство прийшло і було встановлене на землі – небесне правління праведності, небесне місто, уряд. “Тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто” – запланував таке небесне Царство, таке панування, на яке вони надіялися. Це Царство, запевняє нас Святе Письмо, врешті-решт стане “бажанням усіх народів” (Ог. 2: 7).

ІСАК, ЯКІВ, ЙОСИП, МОЙСЕЙ

Ми проходимо залами віри-слави й дивимось на картини, на які звертає нашу увагу апостол: на Ісака, на Якова, на Йосипа, на Мойсея. Кожен з них інший, має свої характеристики та особливі риси, але всіх їх робить Божим народом віра, що лежить в їхній основі. Йому до вподоби визнати їх, і Він уже пообіцяв їм благословення в майбутньому за їхню віру. Якщо щось і здатне надихнути Божий народ до плекання благодаті віри [R4388], то це, безсумнівно, прогулянка цією портретною галереєю Героїв віри минулого.

Ісак показав свою віру в обітницю Авраама в тому, що з повною довірою передав благословення Авраама своєму синові Якову. Тим більше він виявив віру в цю обітницю, коли благословив Ісава, розуміючи, що згідно з цією первісною обітницею всі роди землі, які мають бути благословенні, повинні включати також сім’ю Ісава. Яків, керуючись вірою в обітницю, дану його дідові Аврааму, проявив її в упорядкуванні всіх справ свого життя. Особливо це проявилося на смертному одрі, коли він, уділивши особливі благословення синам Йосипа, прославив Бога, спершись на узголів’я свого ложа. Він визнав, що всі благословення, які мали прийти на його сім’ю, були під Божим наглядом і були включені в первісну обітницю, дану Аврааму. Він також засвідчив свою віру, давши вказівки щодо свого поховання, – що воно має бути не в Єгипті, а в Ханаані, Землі Обітниці, яка належала Ізраїлю лише по вірі.

Йосип багато разів виявляв свою віру в Бога – не тільки як хлопчина, але й під час свого перебування в Єгипті, де він відкрито показав віру в Божу обітницю, що Ізраїль повинен бути благословенним народом, через який Господнє благословення, у співпраці з Месією, колись досягне всіх народів світу. Вірою він звелів, що коли Ізраїль виходитиме з єгипетської землі до Ханаану, то не повинен забути взяти зі собою його кості. Це не обов’язково означає, що він думав, що кістки й порох, які колись складали його тіло, знадобляться Богові у його воскресінні, але це означає, що він таким чином засвідчив свою віру у воскресіння мертвих – у те, що він візьме участь у благословеннях, які прийдуть до Ізраїлю через Месію.

“НАРУГУ ХРИСТОВУ ВВАЖАВ ЗА БІЛЬШЕ БАГАТСТВО”

Мойсей у різний спосіб засвідчив свою віру в Бога, але жоден з них, мабуть, не був більш виразним, ніж зречення привілеїв єгипетського престолу, спадкоємцем якого він був за усиновленням. Він вирішив краще терпіти страждання з народом Авраамової обітниці, ніж жити в розкошах з іншими. Народ Ізраїлю був народом Месії, народом Христа. Отже, пов’язуючи себе з ним, він показував, що високо цінує наруги Помазаника. Дійсно, віра позначає кожен крок поступу Мойсея в Божественній прихильності та служінні.

“Він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить”. Як наочно це змальовує все і показує, наскільки вірно сьогодні, як і тоді, що витривалість у випробуваннях і перевірках можлива лише в тих, хто має очі віри, – хто може бачити невидиме для інших, особливо невидимого Царя слави і Його поки що невидиме Царство! Вірою він також встановив в Ізраїлі Пасху і кроплення кров’ю, хоча ми не маємо підстав припускати, що він якоюсь мірою міг зрозуміти справжній сенс Пасхи й позаобразне значення крові та кроплення нею. Його віра проявилася знову під час переходу ізраїльтян через Червоне море. Його послух відповідав його вірі у всіх цих справах.

Хоча ми встаємо в шанобливому трепеті в присутності такої великої віри, ми одночасно підбадьорені цим, бо усвідомлюємо, що досконала віра для нас можлива, а досконалі діла – ні. Тож тримаймося вірою Божественних обітниць і продовжуймо ходити вірою, а не видінням, доки не настане наша переміна і ми не увійдемо в дійсність, про яку зараз маємо лише обітниці.

“ВІРОЮ БЛУДНИЦЯ РАХАВ”

Незбагненним для світу і дивовижним для святих є те, що Святе Письмо настільки по-різному показує, що Бог не дивиться на особу – що Він не вибирає виключно великих, мудрих чи добрих, але, навпаки, вибирає щирих, чесних, вірних, яким би низьким не було їхнє походження, природні вади й недосконалості. Воістину Господь каже: “Бо ваші думки не Мої це думки, а дороги Мої то не ваші дороги”. І справді, наш Відкупитель сказав, що митники та блудниці мають увійти в Боже Царство попереду невірних, самовпевнених фарисеїв. Які ми раді, що в Божому провидінні апостол згадує про Рахав та її віру, і про те, як Господь оцінив її та нагородив! Безумовно, тут є урок, який повинен бути помічений і засвоєний кожним з нас не тільки для нашого власного заохочення, але й для нашого стосунку щодо інших. Це повністю відповідає словам апостола, що в цей час Бог обирає “незнатне світу” (Дерк.), щоб остаточно засоромити більших, могутніших і менш вірних та менш слухняних.

Представивши нам цю дивовижну плеяду, апостол, мабуть, усвідомлює, що він тільки почав список. Він каже, що йому не вистачить часу, щоб згадати інших вірних осіб, які отримали Боже схвалення, таких як Гедеон, Барак, Самсон, Їфтах, Давид, Самуїл і пророки, які вірою здобували перемоги, чинили праведність, одержували обітниці тощо. У кожному випадку віра була на випробуванні, іноді жорстоким осміянням і бичуванням, а іноді кайданами та ув’язненням. Інших каменували, ще інших розпилювали. Деякі були бездомними мандрівниками, позбавленими земних вигод, збідованими, катованими, яких світ не був вартий.

“ЩОБ ВОНИ НЕ БЕЗ НАС ДОСКОНАЛІСТЬ ОДЕРЖАЛИ”

Вказуючи нам на цих славних героїв, апостол натякає, що вони є іншим класом, ніж ми, учні Христа цього Євангельського віку. Усі вони померли у вірі, не отримавши обіцяного, бо Бог передбачив для нас щось краще і влаштував так, щоб вони не отримали своє благословення, доки ми не отримаємо своє.

Що ж це за дивовижна річ, яка належить нам, окрема і відмінна від того, що належить їм? Ми відповідаємо, що наше благословення, як і їхнє, є благословенням і нагородою за віру, а не за діла. Наше благословення є вищим за їхнє, тому що Ісус Месія прийшов, віддав Своє життя, був високо піднесений, і ми тепер покликані до членства в Його Тілі, Тілі Христа, Тілі великого Первосвященика, Тілі Царя царів і Пана панів, Тілі Посередника між Богом і людством. Ця справа нашого покликання на інший рівень буття, щоб бути разом з великим Месією, є “прихованою таємницею”, яка раніше не була об’явлена. Це справді “щось краще про нас”  – настільки краще, наскільки небесна спадщина краща за земну. Стародавні Гідні, чию славну кар’єру ми розглядали й дивувалися нею, повинні чекати, поки духовно зачатий клас не народиться з мертвих у Першому Воскресінні. Тоді вони отримають своє благословення воскресіння на земному рівні, щоб бути земними представниками Небесного Міста, Небесного Царства, і в особливий спосіб брати участь у даруванні Божого благословення Ізраїлю і всім родам землі.

Усі вони через гріхопадіння були недосконалими, а отже, “були дітьми гніву, як і інші”, як і ми. Але вони й ми добровільно, свідомо, у серці перебуваємо в згоді з Господом і Його праведністю, на відміну від більшості людства. Тому вони й ми отримали можливість чути Божий голос, який промовляє мир і благословення до тих, хто добровільно слухняний. Стародавні Гідні відгукнулись на привілеї та благословення, які тоді були запропоновані, представлені, доступні. А ми, у цьому Євангельському віці, почули і відгукнулися на ще вищі благословення і привілеї високого поклику Євангельського віку.

ВИПРАВДАНІ ВІРОЮ

Стародавні Гідні не були виправдані ні Угодою, ні Посередником. Так само і ми. І вони, і ми [R4388] виправдані вірою. Вони разом з нами підпадають під Авраамову Угоду, яка не мала посередника і не потребувала його, бо була укладена лише з тими, хто мав таку саму віру і такі самі бажання серця, як батько Авраам. Хоча деякі з цих героїв жили в Юдейському віці, вони були виправдані не своєю Угодою Закону, а своєю вірою, бо Угода Закону не привела нічого до досконалості через неефективність свого посередника. Так само ніхто з них не був виправданий Новою Угодою (Закону) Ізраїлю, бо вона ще не була проголошена.

Зараз триває вибір членів Посередника Нової Угоди Ізраїлю. Помазаник (Христос, Голова і члени) є Посередником Нової Угоди. Угода Закону була укладена між Богом і народом Ізраїлю, який, як вона пропонувала, мав спочатку сам отримати благословення, стати святим і здобути вічне життя, а потім стати засобом благословення всіх інших народів, які прийдуть до згоди з Богом через прийняття ізраїльських зобов’язань. Та Угода зазнала невдачі, бо її посередник Мойсей не зміг дати життя нікому, хіба що в образному розумінні тимчасово. Нова Угода має бути між Богом та Ізраїлем і світом – між Богом і людьми. Посередник – духовний, але Він не є посередником між Богом і духовно зачатим класом. Він є посередником для людей з Богом. Отже, Церква не має посередника, не потребує його, бо Церква не складається з тих, хто має людську природу, а лише з тих, хто зачатий святим Духом і є членами Нового Створіння. Члени Посередника не потребують посередника. Через недосконалість своєї плоті, через те, що вони не можуть робити те, що хотіли б, вони потребують Заступника, і вони мають Його, “Ісуса Христа, Праведного”. [R4389].

Як тільки всі члени Тіла великого Посередника Христа будуть покликані, вибрані та визнані вірними, настане час благословення Стародавніх Гідних, яким будуть передані привілеї та благословення насіння Авраама по плоті. Через них Боже благословення Нової Угоди під час Тисячолітнього віку зійде на кожне створіння, даруючи всім найповніші можливості примирення та вічного життя.

Протягом Тисячолітнього віку Стародавні Гідні, як земні представники небесного Посередника, будуть у певному сенсі позбавлені блаженства, яке належало б тим, хто був випробуваний і визнаний гідним. Протягом тисячі років вони служитимуть недосконалому роду як правителі, наставники, милосердні священики, маючи спільність з недосконалим людством, допомагаючи йому повернутися до згоди з Богом і до всього втраченого.

Питають, яка нагорода буде дана цим Стародавнім Гідним за працю, виконану протягом Тисячоліття у піднесенні світу? Ми відповідаємо, що привілеї такої праці для людства самі по собі будуть цілком достатньою нагородою, але деякі речі в Писанні, здається, наводять на думку, що ці Стародавні Гідні наприкінці Тисячоліття отримають ще більше благословення, а саме: будуть змінені з людської на духовну природу.

Про це в Біблії чітко не сказано, але можна лише здогадуватися. Ми вже бачили, що ці герої віри, які жили перед Євангельським віком, образно були представлені “рудою ялівкою”, яку спалювали за табором і попіл якої служив для окроплення нечистих. Ми також бачили, що як клас вони були представлені як члени покоління Левія. Іншими словами, дім віри (образно показаний в поколінні Левія) був представлений як у минулому, так і зараз. Саме з цього “дому віри” в Євангельському віці є покликані, вибрані і знайдені вірними позаобразні священики. Ми бачили, що всі, хто становитиме “царське священство”, і всі, хто становитиме “Велику Громаду”, початково були представлені в цьому “домі віри”, образом якого були левити.

Ми бачили, що і “Мала Черідка”, і “Велика Громада” посвячуються з метою стати священиками, які складають жертву, проте тільки нечисленні, хто дотримався умов і вимог самопожертви, здобудуть нагороду членства в Тілі Первосвященика – членства в Христі, членства в Посереднику Нової Угоди (Закону). З тих, що залишилися, одні відступлять остаточно і помруть Другою Смертю, а інші, не відступаючи на погибель і не йдучи вперед до добровільної жертви, отримають розвиток, пройдуть випробування судами Господа і будуть визнані гідними життя на духовному рівні як переможці з пальмовим віттям, але не як “більше, ніж переможці” (Diaglott) з вінцями. Виправдані, які не прямують до посвячення, повертаються назад і стають частиною світу, тоді як посвячені, які не йдуть далі, щоб складати добровільну жертву, все ж зберігають своє виправдання як Нові Створіння, тому що у своєму випробуванні вони доводять свою вірність.

Таким чином, “Велика Громада” цього Євангельського віку і герої віри попередніх часів все ще залишаються членами “дому віри”, позаобразних левитів; тоді як “Мала Черідка” вінценосців, що належить до того ж дому позаобразних левитів, переходить до становища “царського священства” у славі. Протягом Тисячоліття деякі з цих позаобразних левитів (“Велика Громада”) будуть служити на духовному рівні, тоді як інші, Стародавні Гідні, герої віри давніх часів, будуть служити на земному рівні. Що може бути більш розсудливим, ніж припущення, що після закінчення їхнього служіння на земному рівні останній клас також буде прийнятий на небесний рівень? Ця думка підтверджується тим фактом, що образні левити не отримали жодного спадку в землі. Таким чином, Бог заздалегідь дав зрозуміти, що вони отримають не земну спадщину, а духовну.

В Об’явленні 20: 7-9 нам повідомляється, що наприкінці Тисячолітнього віку сатана буде звільнений від обмежень і йому буде дозволено спокушати відновлений світ; і що частина людства під впливом його фальшивого вчення повстане проти Божественної влади, і “вийдуть вони на ширину землі, і оточать табір святих та улюблене місто”. Цей табір святих, здається, символічно говорить нам про те, що навіть наприкінці Тисячолітнього віку, коли все людство досягне досконалості людської природи (а якщо не досягне, то буде знищене Другою Смертю), все ще буде існувати відмінність між цим табором Святих і людством загалом. Чому буде відмінність, коли всі будуть досконалими? Тому що, на нашу думку, Божественним наміром було показати, що навіть коли людство досягне досконалості, Стародавні Гідні все одно в певному сенсі будуть відокремлені, знаходитимуться відособлено від решти досконалого роду. Саме тоді, як ми розуміємо, Стародавні Гідні зазнають зміни від земного до небесного організму.

“ВЕЛИКА ТАКА ХМАРА СВІДКІВ”

Мораль нашого уроку підсумована в першому вірші 12-го розділу Послання до Євреїв, в якому апостол говорить: “Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри”.

Який величний заклик! Прислухаймось до нього! Віддаймо вірі належне місце. Годуймо нашу віру Божим Словом і всіма Божественними провидіннями наших життєвих труднощів, які щодня приходять на нас! Крокуймо слідами нашого великого Первосвященика, Вождя нашого спасіння, нашого Провідника, нашого Предтечі, Чия жертва є основою нашої віри й Чия сила у славі буде її завершенням, коли Він прийме нас до Себе в Першому Воскресінні, “раптом, як оком змигнути”.

R4385 (1909 р.)