[R4380]
ЯЗИК – СИЛА НА ДОБРО І ЗЛО
ЯКОВА 3: 1-12
Заголовний текст: “Хто стереже свої уста й свого язика, той душу свою зберігає від лиха” (Приповісті Соломонові 21: 23).
Наша тема загальновизнана як один з найглибших, відомих у світі, трактатів на тему сили слова. Очевидно, св. Яків був дуже практичною людиною. Про це свідчать його зауваження стосовно важливості слів як свідчення віри, про що ми говорили на минулому уроці. Сьогоднішній урок підхоплює цю практичну думку і застосовує її до язика загалом, а особливо до сили слова в тих, кого визнають у Церкві Старшим або Учителем. Отже, наш урок відкривається закликом: “Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо [як учителі]”, тому що в багатьох речах ми всі спотикаємось. Йдеться про те, що той, хто намагається бути вчителем, “раббі”, займає становище, яке піддає його більшій критиці, ніж звичайного члена Еклезії. І якщо він помиляється, то буде підданий набагато суворішій критиці й докору, ніж якби він допустив ту ж помилку у своєму приватному судженні. Щобільше, він бере на себе, з погляду Господа, велику відповідальність, стаючи послом Євангелія й мовним знаряддям Господа. Якщо вірність і дбайливість принесуть йому велике благословення і нагороду, то невірність або недбалість принесуть, відповідно, важкий осуд.
Ці слова апостола (разом із пропозицією Господа, щоб ми, коли нас запрошують на гостину, не сідали на передні місця, а на задні, і щоб ми не шукали титулу “раббі”, а були смиренними, як “малі діти”) – як поради дуже авторитетної особи в Церкві, у поєднанні із закликом св. Петра: “Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив”, – повинні належним чином викликати в нас страх перед відповідальністю становища учителя в Церкві. Якщо нам доведеться, з Божого Провидіння, зайняти таке становище, його слід займати дуже покірно й з великим страхом, постійно пильнуючи й молячись, щоб не впасти в спокусу і не ввести в оману себе та інших.
“ПЕРЕД УПАДКОМ БУВАЄ БУНДЮЧНІСТЬ”
Звичайно, у цієї небезпеки є причина. Вона криється в амбіціях, які іноді набувають вигляду гордості, а іноді – любові до похвали. Перша з них, гордість, завжди заслуговує на осуд і ніколи не підлягає виправданню, бо жоден представник нашого роду не має розумних, справедливих підстав для гордості, навіть якщо він, порівняно з рештою людства, може прийти до висновку, що він впав менше, ніж багато хто. Інша небезпека амбіцій – любов до схвалення з боку інших, – є досить властивою, якщо вона спрямована в бік Бога, але вона небезпечна тою мірою, якою прагне людського схвалення, бо ті, хто нас оточує, так само недосконалі й можуть часто віддавати похвалу й аплодувати тому, що наш Господь не схвалив би й засудив би. Отже, єдиною допустимою амбіцією є бажання догодити Богові, отримати Його схвалення і, остаточно, Його “Гаразд”.
Звичайно, це в даному разі означає також бажання й очікування схвалення від тих Господніх братів, хто має Дух Господа – “розум Христів”. Це могло б також містити оцінювання любові та поваги з боку всіх людей. Але це не повинно бути частиною наших амбіцій, і ми не повинні очікувати, що людство в цілому буде настільки натхнене праведністю, Правдою та їхнім духом, щоб виражати схвалення й аплодувати тому, що найбільше до вподоби Господу. Навпаки, ми повинні пам’ятати, що якщо хтось любить світ і його схвалення та оплески, то в ньому немає любові Отця. Якщо він отримує схвалення світу загалом, то повинен пам’ятати слова Господа: “Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре”. Це повинно бути для такої особи знаком, що у важливому сенсі й ступені вона не є в згоді з Господом і Його посланням, інакше світ ненавидітиме її, як ненавидів Христа і вигукував: “Розіпни його!”.
“ОДИН ВАМ НАСТАВНИК, ХРИСТОС”
Св. Яків не застерігає нас від служіння, ані не намагається перешкодити нам робити добрі вчинки один для одного як членам Тіла Христа. Його застереження спрямоване проти намагання нами бути директорами (школи), учителями. Є лише один Учитель, Директор для всієї Церкви Христа на весь цей вік. Він – “Голова Церкви, а вона Його Тіло”, Він – Директор, Наглядач, Опікун, Наставник “членів”.
Справді, апостол дає зрозуміти, що Господь “розклав члени в тілі, кожного з них, як хотів”. Він дає зрозуміти, що якості ока, вуха і язика є якостями голови, у порівнянні з рукою, ногою і т. д., які є якостями тіла. Наш відсутній Господь, Голова, обіцяв бути з кожним маленьким зібранням Свого народу: “І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку”, тому серед них Йому до вподоби виконувати певним чином і через певні знаряддя головування на таких зібраннях і бути Учителем. Але Він не нав’язуватиме нам Своє головування. Він чекає, щоб служити, навчати, провадити тих, хто перебуває в правильному стані серця, бажає пізнавати Його волю і виконувати її. Даючи вказівки Його народові щодо Його волі, Він очікує, що той буде дотримуватися Його вказівок, якщо хоче мати благословення, яке Учителю до вподоби дарувати. Отже, якщо, зібраний в Його ім’я, той дотримується вказівок Його Слова, прислухається до Його голосу у Святому Письмі й стежить за настановами Його Духа, а також схвалює це один в одному, де є така можливість, то благословення Учителя буде відповідним.
Таким чином, на кожній малій групі лежить відповідальність затверджувати своїм провідником тільки посвячену особу. Не можна обирати провідником овець козла, ані вівцю, зовнішня поведінка якої не свідчить про щирість серця та бажання йти слідами Учителя. Гордість і егоїстичні амбіції бути паном над черідкою не слід толерувати, бо вони завдадуть шкоди не тільки Еклезії віруючих, але й свавільним, які прагнуть їх вести. Однак там, де виникає потреба стримати когось від зайняття передніх місць на духовній гостині, це стримування слід здійснювати доброзичливо, з любов’ю, пам’ятаючи, що одні мають більші випробування і спокуси в цьому плані, ніж інші, і, як каже апостол, “сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти”.
Св. Яків стверджує: “Бо багато ми всі помиляємось”. Він не має на увазі, що ми всі потрапляємо в гріх або серйозну оману, але хоче сказати, що поки ми перебуваємо у плоті, і Дух Господа та Його послання передається через наші недосконалі вміння, ніхто не є безпомилковим. Отже, ті, хто не прагне до лідерства в зібранні “святих”, не повинні бути надмірно критичними [R4381] до братів, які, здається, виявляють смиренність серця і намагаються служити їм, ламаючи для них хліб життя. Їх слід цінувати й любити за їхню працю, навіть якщо кожне їхнє висловлювання не може бути прийняте беззастережно. Ці почуття стосуються не тільки вчителя, який навчає усно, але й друкованих сторінок, за допомогою яких інший може бути представлений у зібранні.
“ТО ЦЕ МУЖ ДОСКОНАЛИЙ”
Ми не повинні розуміти апостола так, що будь-яка людина дійсно є досконалою, або що вміння загнуздати язик вказуватиме на те, що досконалість вдалося досягти в усіх інших сферах життя. Його думка, очевидно, полягає в тому, що язик є найскладнішим для контролю членом людського тіла, і що той, хто зумів би досягти такого контролю над ним, який би унеможливив спотикання в мові, довів би свою здатність керувати всіма сторонами своєї природи. Звичайно, у цьому відношенні, як і в будь-якому іншому, немає досконалої людини. “Нема праведного [досконалого] ані одного”. Єдиним досконалим після гріхопадіння Адама був Той, Хто зійшов згори, і Хто є вищим за всіх, бо в Ньому не було жодного гріха, жодної спадкової плями, жодної вади.
“Спроможний приборкувати й усе тіло”. Це наводить нас на думку про стриманість, необхідну нам у всіх життєвих справах. “Нехай про вашу поміркованість знають усі” (WTB) – вашу стриманість, приборкання всього вашого тіла. Праця благодаті, яку Господь пропонує і радить, дуже ґрунтовна і не залишає часу на те, щоб “вбивати” його в пустих розмовах, жартах, іграх, легковажності чи читанні романів. Дехто з дорогого Господнього народу не досяг достатнього розвитку, щоб оцінити це, – не досяг рівня оживлення в служінні праведності та в боротьбі з гріхом й самолюбством у власній плоті.
ЗАГНУЗДАННЯ КОНЕЙ ЯК ІЛЮСТРАЦІЯ
Св. Яків, щоб проілюструвати силу розуму, волі в контролюванні тіла, а особливо язика, ілюструє це на прикладі загнуздання коня. Баского коня, набагато сильнішого за людину, можна “осідлати”, тобто приручити, загнуздати й змусити виконувати волю їздця. Але не так з язиком. Він найбільш непокірний. Нова воля рішуче вимагає, щоб язик рухався тільки в правильному напрямку, промовляючи слова справедливості та любові, однак незабаром язик тікає, розриває свої пута. Тут ми маємо безконтрольність, яка завдає шкоди деяким, а можливо, й багатьом. Схоже з кораблями: стерно розташоване так, щоб повертати корабель перед лицем найсильніших поривів вітру. Не тільки малі, але й великі кораблі повертають малим рулем, який чудово слухається поворотного механізму рульового. Але язик, який мав би підкорятися вказівкам Нового Створіння і бути його найкориснішим слугою, навпаки, є упертим, неконтрольованим. Отже, язик, один з найменших наших членів, є одним з найважливіших. Він може робити великі речі як на добро, так і на зло, подібно до того, як малий вогник сірника може запалити ліс.
“І ЯЗИК ТО ОГОНЬ.
Як світ неправості, поставлений так поміж нашими членами, язик сквернить усе тіло, запалює круг життя, і сам запалюється від Геєнни” (Як. 3: 6). Перед нами низка словесних образів. Язик – це світ неправості в тому сенсі, що кожне беззаконня у світі можна передати за допомогою язика. Звичайно, ніколи не мається на увазі сам орган, лише мова, яку представляє язик. Через язик, через нашу мову, усну чи письмову, кожна форма зла може знайти своє найвпливовіше вираження. Язик може малювати картини швидше і яскравіше, ніж будь-який пензель художника. Оскільки світ навколо нас сповнений беззаконня, вираженого в тисячах форм, то в межах можливостей язика – зобразити їх і за допомогою друкарського верстата розповсюдити серед мільярдів людей. Це справді світ неправості, якщо його використовувати неправильно. На жаль, навіть серед християн це часто трапляється. Необережні слова, вигадки, натяки, вкинуті в розум ближніх чи друзів, схильних думати погано, а також висувати злі здогадки тощо, подібні до запалених сірників, вкинутих у сінник. Вони готові викликати пожежу, яка може завдати непередбачуваної шкоди ближньому, а від нього іскри розлетяться далеко і близько, викликаючи моральні й духовні руйнування.
Круг життя (буквально колесо життя), або людський шлях від колиски до могили, можна легко запалити в будь-яку мить. Для цього існують тисячі можливостей. Язик – це сірник. Можливо, св. Яків спеціально мав на увазі круг життя Нового Створіння та його небезпеки. Що, якби його підпалили й уся духовна перспектива зазнала б краху, була би знищена! Про те, що саме такою була його думка, здається, свідчать слова: “І сам запалюється від Геєнни”. Світ загалом має злі язики, нечестиві уми. Проте, бувши невідродженими, діти світу не піддаються небезпеці Геєнни, Другої Смерті. Натомість Церква, отримавши Божу благодать у Христі, “народжена [зачата] знову” (WTB), віддала всі свої сили на осягнення духовного благословення, яке Господь обіцяв вірним. Тому в Церкві влада язика набагато потужніша, ніж деінде. Він може запалити для когось круг Нового Життя – запалити вогонь, який може горіти у Другу Смерть, може не обмежитися кимось, у чиєму серці він запалений, але може поширитися на інших з подібними наслідками, псуючи задоволення, щастя, Христову подобу в теперішньому житті й руйнуючи всі майбутні перспективи. Не дивно, що наш дорогий Відкупитель застерігає нас:
“УВАЖАЙТЕ, ЩО ЧУЄТЕ”.
Кожен повинен пильнувати проти лихих розмов та іскор, які можуть завдати шкоди, і кожен також повинен пильнувати, щоб іскри не падали на нього самого і не розпалювали вогонь у його серці. Вогнегасник (вода Правди) також повинен бути постійно під рукою, щоб будь-яку іскру, що спалахнула, погасити, а її згубний вплив – усунути ще до того, як буде завдано непоправної шкоди. Отже, берегти своє серце, здається, означає, що ми не тільки не повинні поширювати зло як небезпечні іскри для інших, але й повинні пильнувати, берегти своє серце, щоб ніяке зло не зароджувалося в ньому і не приймалося в нього. Пам’ятаймо приказку про те, що ми не можемо перешкодити воронам літати над нашими головами, але ми не можемо дозволити їм гніздитися на них. Ми не можемо позбавити світ чи навіть Церкву зловмисних людей, але можемо уникати спілкування з ними, як радив апостол, кажучи: “Остерігайтеся тих, хто чинить розділення ... і уникайте їх” (Рим. 16: 17), – так само як ми уникаємо моровиці, огидного запаху чи іскор від охопленої полум’ям стодоли сусіда.
“ЗВІРІ, ПТАШКИ І ГАДИ”
Св. Яків, очевидно, добре і глибоко засвоїв урок щодо люті людського язика. Він порівнює його, грубо кажучи, зі звірами, морськими потворами, рибами й птахами. Він каже, що будь-кого з них можна приручити. Відомо про вищість людини і її здатність підкорити їх. Але ще ніколи не було відомо про здатність підкорити язик, зробити його ручним, слухняним і таким, що заслуговує довіри. “Не може ніхто із людей язика вгамувати”. Він зло безупинне (невгамовне, безперервне). І жоден укус змії не містить стільки небезпеки, стільки сильної отрути. Укус змії може спричинити біль і фізичну смерть, але язик може зробити більше: він може спричинити моральне спустошення, яке буде кусати, пожирати й штовхати інших до безумства, і його вплив поширюється на вічну смерть.
Якби ми мали правильне уявлення про величезні можливості язика, ми б боялися навіть вимовити слово, щоб не сказати щось не так. Такий страх був би нам дуже корисним, бо поступово бажання говорити слова справедливості, любові та тверезості, добру звістку, здолало б скутість і знайшло своє вираження, тоді як страх перед злом все ще стеріг би кожне висловлювання. Результатом була би більша богоподібність.
ЯЗИК, ЩО БЛАГОСЛОВЛЯЄ БОГА І ПРОКЛИНАЄ ЛЮДЕЙ
Тут ми знову бачимо, що св. Яків говорить про язик не з мирського погляду, але як член Церкви Христа до своїх співчленів. Ми всі використовуємо язик, щоб благословляти Бога, розповідати про Його благодать, милосердя й любов, звіщати Його чесноти. Це правильно. А як ми можемо робити інакше? На жаль, є так, що той самий язик, який благословляє Творця, часто стає прокляттям, кривдою, світом неправості для ближніх, і особливо для співчленів “дому віри”, запалюючи круг життя наклепами, лихослів’ям, лихими здогадками, натяками, вигадками тощо. Господи, кого вистачить на все це! Воістину, як стверджує св. Павло, наші слова – “для одних бо смертельна запашність на смерть, а для других запашність життєва в життя”.
“СОЛОДКЕ І ГІРКЕ ... БЛАГОСЛОВЕННЯ І ПРОКЛЯТТЯ”
“Не повинно, брати мої, щоб так це було!” Ми повинні подбати про те, щоб засвоїти цей великий урок у Школі Христа, щоб з уст, які благословляють Бога, не виходило те, що могло б завдати шкоди братам чи будь-кому іншому. Гляньте на природу! Чи бачив хто-небудь коли-небудь, щоб з одного і того ж отвору виходила вода солодка й гірка? Ні! Як одне й те саме джерело не може давати солону воду й прісну, так і ми не можемо бути копіями дорогого Божого Сина, не можемо бути придатними для Царства, доки маємо таку вдачу. Ми повинні бути завойовниками. Ми повинні бути переможцями. І битва кожного з нас відбувається всередині нас самих. Ми дійсно можемо робити все, що в наших силах, для інших і для загальної справи, проте наша перемога і наше право на слова Господа “рабе добрий і вірний” і “цілковиті переможці” (WTB) не стосуватимуться нас, доки ми не дозволимо нашому серцю панувати над нашим язиком і не здобудемо таку перемогу над нечистотою і відсутністю любові, яка не стерпить їх в жодному сенсі й у жодному ступені.
R4380 (1909 р.)