[R4316]
ЗБУРИТИ СВІТ
ДІЇ АПОСТОЛІВ 4: 5-20

“І переповнилися всі святим Духом, і зачали говорити Слово Боже з сміливістю” (Дії Апостолів 4: 31).

Зцілення кульгавого було не мисленим зціленням, не зціленням вірою, а справжнім чудом, що випрямило кістки ніг і надало зв’язкам сили, якої вони ніколи не мали. Це чудо привернуло увагу до нової Віри. До храму зійшовся звідусіль великий натовп. Фарисеї, книжники й саддукеї, які викладали свої теорії допитливим юрбам, залишилися без слухачів. Вся увага була прикута до каліки й двох чоловіків, які його зцілили. Апостол побачив нагоду проповідувати про Христа, Месію, щоб пояснити, що Він був тим, Кого так жорстоко розіп’яли. Проповідь і дискусія, мабуть, тривала близько двох годин, коли її перервав арешт апостолів, святого Петра та святого Івана. Їх помістили під варту на ніч, бо було вже занадто пізно збирати Синедріон, Суд, який міг відправляти правосуддя тільки вдень. Ким були обвинувачі? Звичайно ж, не тим, хто зцілився, і не простим народом, який став свідком чуда й віддавав за це хвалу Богу! Хто ж тоді? На жаль, це були ті, які вважали себе найрелігійнішими, найсвятішими, найпобожнішими вчителями народу, які, побачивши, що ця річ відвернула увагу від їхніх учень, розлютилися на апостолів, тим паче, що тепер проти них привселюдно було висунуто звинувачення, що вони кілька тижнів тому розіп’яли Месію.

Який жаль, що людська природа так зіпсувалася! Але хіба так не було завжди – хіба переслідувачами Правди не були ті, хто мав найбільше підстав бути її слугами? Наш урок починається розповіддю про допит апостолів у Синедріоні. Присутнім був Каяфа, той самий, що засудив Ісуса, а також інші священнослужителі. Якщо апостоли й дивувалися, чому Господь дозволив зупинити їхню проповідь і ув’язнити їх на ніч, то, опинившись перед Синедріоном, вони, мабуть, побачили вагому причину для цього. Ось так Бог подбав, щоб найученіші, найвпливовіші, заплямовані кров’ю Ісуса, опинилися віч-на-віч з правдою про це. Коли апостоли відповідали на поставлені запитання, ці духовні особи, мабуть, зрозуміли, що Дух Христа в Його послідовниках далі здатен не лише творити чудеса, але й наділити цих смиренних рибалок красномовством і відвагою, щоб вони могли до кінця відстоювати свою позицію й голосити Правду.

Засвоймо урок – бачити у всьому життєвому досвіді виконання божественних цілей. Коли ми зневірюємося через випробування чи труднощі, але знаємо, що вірно служимо Господу і слідуємо вченню Його Слова, ми повинні мати віру в те, що остаточно Його ставлення до нас повністю виправдає кожне випробування та труднощі, які були.

“Бог незбагненним нам шляхом
Вершить діла Свої”.

“ЯКОЮ СИЛОЮ, В ЧИЄ ІМ’Я?”

Ніхто не заперечував, що кульгавий чоловік, якого роками знали всі відвідувачі храму, зцілився. Його бачили, як він підстрибував, ходив і славив Бога. З поставлених запитань можна було зробити висновок, що ці духовні особи вважали, що зцілення відбулося сатанинською силою. Очевидно, судовий процес мав відбуватися саме в цьому руслі – довести, що апостоли були посланцями сатани. Але благословення, дане святому Петрові, цілком узгоджувалося з обітницею, що коли він постане перед суддями й князями, йому буде дано, що сказати. З його уст полинув такий потік аргументів, що його допитувачі були приголомшені. Він розповів їм, в чиє ім’я творив свої чудеса – в ім’я Того, Кого вони розіп’яли кілька місяців тому. Він сказав їм, в ім’я Чиєї сили він творив чудеса, а саме – сили Бога.

Він не перепрошував за свого Учителя, ані за те, що Його зарахували до нечестивих, а прямо поклав на них відповідальність за Його смерть, а потім процитував їм з пророцтва: “Він камінь, що ви, будівничі, відкинули, але каменем став Він наріжним” (Дії 4: 11). І спасіння немає ні в кому іншому, окрім Того, Кого вони розіп’яли як злочинця. Дивовижна сміливість, відвага, здібності! Недарма ми читаємо, що вони дивувалися сміливості та мужності цих апостолів, яких вважали невченими та простими! Не дивно, що вони пізнали, що ті були з Ісусом і навчалися в Нього!

Той самий принцип діє і сьогодні. Кого б Господь не використав як Свого речника, Він наділить його відповідними здібностями до служіння, до якого Господь його покликав, якщо той залишиться вірним, як були апостоли. Нам не потрібно боятися ставлення опонентів, чи то на високих, чи на низьких посадах, якщо ми є Господніми, відданими Його справі. “Коли за нас Бог, то хто проти нас?” Чому б нам не мати відваги? Зауважте, однак, що хоча апостол виявляв таку відвагу, говорячи про Правду, у його висловлюваннях не було нічого пихатого, владного, хвалькуватого чи наклепницького. Він говорив Правду в простій манері. Нехай і наш шлях буде подібним. [R4317]

Слухачі швидко зупинили промовця. Їм не хотілося, щоб все цілковито вийшло на яв. Вони почули достатньо. Відвівши їх убік, вони почали нараджуватися, боячись, що справа пошириться. Для них не стояло питання – це добре чи погано, правда чи брехня, від Бога чи від сатани. Питанням було поширення релігійних поглядів, які звели б нанівець їхній вплив.

Вони дійшли висновку, що не можуть знайти жодної провини в них, проте звернуться до апостолів з погрозами та намагатимуться стримати їх страхом, щоб Нові Вчення не поширювалися й не бурили їхньої системи, не принижували їхньої гідності, тим самим віддаючи честь Месії, і не послаблювали силу народу. Здавалося, вони боялися того, що вже сталося, а саме, що релігія Ісуса перевершить юдаїзм за чисельністю та впливом. Яким же дивовижним був вплив Ісуса та його дванадцяти апостолів! Цей дух Ісуса, який вони розгледіли в апостолах, нагадує нам вірш поета:

Одна перська байка гласить:
Мандрівник якось глину знайшов.
Аромат її ніжний струмить,
Наче сад весь в кімнату ввійшов.

“Хто ти?” – промовив він скоріш.
“Чи ти сапфір, що сяє між
Скарбів заморських у пітьмі,
Чи мирра, схована в землі?”

“Ні, я звичайна грудка глини”.
“Тоді скажи мені, мій сину,
Чому ж так пахнеш дивно ти?”
“Я звик з трояндою рости”.

О, притча ніжна і свята!
Чи ж не такий закон буття:
Хто поруч з Квіткою живе,
Той пахощі її несе?

О, Господи, живи в нас Ти,
Щоб пахли ароматом ми!

В одному можемо бути певні: скільки б Господніх людей за своєю природою не були чимось “переважно немудрим та немічним”, вони, ставши копіями дорогого Божого Сина, позбудуться немудрості своїх сердець і натомість стануть причасниками Його благодаті, Його духа, Його святості.

“БО НЕ МОЖЕМО МИ НЕ КАЗАТИ”

Коли їх покликали перед Синедріон і сказали, що їх вирішили звільнити, але застерігають, попереджають, погрожують, щоб вони більше не проповідували в ім’я Ісуса, апостоли скромно, ввічливо, але дуже сміливо відповіли: “Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога?”; “Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили й чули”. Яка правильна відповідь! Але скільки мужності треба було мати людям без освіти й особливої мудрості, щоб постати перед начальниками й людьми високого становища! Чому вони не могли утриматися від проповіді? Чому апостоли не застосували до себе слова: “Нехай кожна людина кориться вищій владі”? Відповідь у тому, що хоча ми повинні коритися земній владі в земних справах, ми маємо ще більшу відповідальність щодо духовних, небесних справ. Наш Небесний Отець приготував шлях для Євангелія, пославши Свого Сина. І Господь сказав Своїм апостолам: “Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте” (Мр. 16: 15).

Отже, поки апостоли могли розсудливо, належним чином знаходити слухачів для Слова свого Учителя, вони проповідували його. Так само має бути й з нами. Ми не повинні бути залякані. Слухняні існуючій владі в кожній земній справі, ми, як і апостоли, не можемо не говорити про те, що бачили й чули. Тримати це послання в таємниці, ховати наше світло під посудину свідчило б про нашу неспроможність робити поступ, зупиняло б ріст нашої Нової Природи й, остаточно, означало б непослух нашому Вчителеві. А слухняність існуючій владі в цьому напрямку означала б для нас невдачу зайняти місце з Ісусом на Його престолі. Саме переможців зараз шукає Господь! Не було б ніякого перемагання, якби не було випробувань, іспитів, розвитку характеру.

Тож, підкоряючись усім земним законам і правилам, почуваймося цілком вільними у виконанні Господньої волі в кожній справі, навіть найменшій, навіть у тому, щоб накликати на себе несхвалення світу й мирських людей, навіть якщо це принесе нам шмагання, ув’язнення. Ми ще не маємо вінця, а маємо хрест, і все, що допоможе нам взяти його й вірно нести, буде приводом для подяки.

R4316 (1909 р.)