[R4281]
ЛИХОСЛІВ’Я – ВТРУЧАННЯ В ЧУЖІ СПРАВИ – ПРИХОВУВАННЯ ПРАВДИ

“Нікого не лихословити” (Тита 3: 2, Гиж.).
“Ніхто з вас нехай не страждає... як той, хто встряває в чужі справи” (1 Петра 4: 15, Хом.).
“Щоб були ми правдомовні в любові” (Ефесян 4: 15).

Усі християни, які досягли прогресу в розвитку благодатей і плодів Господнього Духа, приймають цитовані тексти Святого Письма як правдиві. Вони радо визнають правильність викладеного в цих текстах і погоджуються, що їхній обов’язок і обов’язок усіх християн – дуже ретельно й суворо дотримуватися цих божественних настанов. Але, як не дивно, здається, що в більшості розумів вміння думати сплутане, і на слова небесної мудрості накладаються зовсім хибні тлумачення. У результаті багато хто з дорогого Господнього народу вважає, що їм підходить вислів єпископальної сповіді: “Ми зробили те, чого не повинні були робити, і не зробили того, що повинні були зробити”. Однією з особливих рис, пов’язаних з цією річчю, є те, що деякі з дорогого Господнього народу, які щиро бажають виконувати Його волю і нічого іншого, припустившись помилок і потрапивши у великі неприємності, не можуть зрозуміти, у чому вони помилилися. Отже, досвід не дав їм ніякого уроку, і замість того, щоб бути помічниками та яскравими світлами, вони значною мірою стають каменями спотикання і здебільшого нівелюють те добро, яке бажають робити або, можливо, роблять. Зрозуміло, що мета цього обговорення – не завдати болю, ранити чи образити, а допомогти членам Христового Тіла повніше виконати суть їхньої угоди з Господом і бажання їхнього серця.

ЩО ТАКЕ ЛИХОСЛІВ’Я?

Ми відповідаємо, що лихословити – це говорити щось, що принижує іншого, говорити про нього неприємні речі. У декого складається враження, що лихослів’ям є брехня, і тому вони вважають, що завжди треба казати правду. Це помилкова думка. Будь-яке слово, що шкодить репутації іншого, – правдиве воно чи ні – є лихослів’ям у правильному розумінні цього терміну. Господній Дух, як і Його Слово, забороняє лихослів’я, тому що Господній Дух є духом любові й доброти, а лихі слова, правдиві чи неправдиві, не схвалюються любов’ю, суперечать любові, походять від якихось злих мотивів, таких як встрявання в чужі справи і плітки, або, що ще гірше, таких як злоба, заздрість чи колотнеча, і все це апостол називає у своєму переліку “вчинками диявола”.

Кажуть, що “у кожного правила є винятки”, і в цього теж є. Наприклад, якщо ви стали свідком убивства, крадіжки чи будь-якого іншого жахливого злочину, ваш обов’язок перед суспільством – розповісти про це зло, повідомити про нього відповідні органи влади, мера, начальника поліції або кого-небудь іншого. Це буде лихослів’я, так, але це винятковий випадок, який вимагає виняткового ставлення. Проте це не означає, що ви маєте якісь погані мотиви стосовно злочинця – гнів, ненависть, злобу чи ворожнечу. Ні, цього вимагають інтереси суспільства і ваше розуміння духа любові до них. Дійсно, у деяких штатах закон вважає мовчазного свідка співвідповідальним з головним винуватцем. У Церкві також є виняток, зазначений у Писанні, а саме, що якщо провина є достатньо серйозною і може порушити наші добрі стосунки з порушником, ми можемо піти до нього й обговорити цю річ з ним наодинці – не з метою судити його, засуджувати тощо, а з метою допомогти братові позбутися якогось погляду на справи або якоїсь поведінки, яка, на нашу думку, є неправильною, гріховною, суперечить Божому Слову. Перш ніж підійти до нього/неї, ми повинні проаналізувати себе, чи не є ми в настрої шукати недоліки і чи ця річ дійсно стосується нас, наших особистих стосунків з братом або наших взаємостосунків з членами Церкви Христа, інтереси яких, на нашу думку, можуть зазнати шкоди від такої поведінки брата. Ми повинні йти з добротою й надією в серці, що справа, яка здавалася дивною і такою, що порушує Боже Слово, може виявитися після пояснення зовсім не такою.

Ми повинні йти з надією, що в будь-якому випадку Господь благословить нашу місію – не для того, щоб завдати шкоди братові/сестрі, а для його розради, для допомоги й звільнення від того, що ми вважаємо неправильною поведінкою. Тільки після того, як ми зробили цей крок, а неправильна поведінка продовжується, завдаючи шкоди нам або Церкві, нам дозволено говорити іншому про те, що ми вважаємо злом. І навіть тоді розмова повинна відбуватися в присутності обвинуваченого, щоб він мав повну можливість висловити свою думку з цього питання, як зазначено в Писанні в Матвія 18: 15-17 і детально пояснено у “Дослідженнях Святого Письма”, том VI. Якби це не було такою прикрою та серйозною помилкою, то було б кумедно спостерігати, як деякі сумлінні брати та сестри намагаються обійти це питання про лихослів’я і навіть, здається, повністю ігнорують його суть. Наприклад, одна з сестер може сказати іншій: “Я щойно почула щось про сестру В., що мене буквально шокувало. Не знаю, що й думати про це. Хотіла б порадитися з тобою, але, звісно, не можу розповісти тобі, про що йдеться, бо це було б лихослів’ям, а я як послідовниця Господа не маю права говорити, а ти не маєш права слухати”. Бідні, простодушні овечки! Вони, здається, не розуміють, що в цей момент займаються найгіршим лихослів’ям. У дев’яти випадках з десяти, якби вони розповіли все, що знають, враження в їхнього слухача було б удесятеро менш негативним від створеного ними. Ця серйозна помилка, яка завдає стільки шкоди у всьому світі й серед Господнього народу, є свідченням двох речей: (1) невміння думати, (2) відсутності духа любові.

У цій статті ми намагаємося виправити перший недолік і допомогти деяким мислити більш правильно; але ми не можемо допомогти їм усунути другий недолік – відсутність любові, який насправді лежить в основі цього зла. Якби така особа любила сестру, про яку почула погане, то ніколи б не переказала про це й слова жодній душі, а пішла б безпосередньо до визнаної винною з любов’ю та надією, що чутки є неправдивими, і розповіла б їй, як приятелька, яку спонукує дух любові, все, що вона чула, бачила або неправильно зрозуміла, і запевнила б її, що сподівається на якесь пояснення. Але в жодному разі жодне припущення в цій справі не повинно виходити від неї.

“СТРАЖДАТИ ЯК ТОЙ, ХТО ВСТРЯВАЄ В ЧУЖІ СПРАВИ”

Зазвичай у кожної справи є дві сторони. Майже в кожному випадку, коли хтось один порушує заповідь “Нікого не лихословити”, на допомогу приходить той, кому розповідають про зло. Він/вона “роздуває справу” запитаннями, натяками, пропозиціями, зацікавленими поглядами, заохочувальними коментарями тощо. Безсумнівно, такий слухач зла в очах Господа є настільки ж винним, як і той, хто говорить зле. Трудність обох полягає в тому, що їм бракує духа любові, про який згадує апостол, кажучи: “Любов... не думає лихого”, а “безліч гріхів покриває”. Вже перший натяк на те, що про іншого збираються говорити щось скандальне або недоброзичливе, повинен змусити нас відступити, відчути страх і усвідомити, що противник поруч, готовий допомогти в будь-якому злому ділі. Як уже було сказано, розумним рішенням було б негайно сказати: “Моя дорога сестро чи брате, вибач, але чи не є ми обоє Господніми дітьми і чи не можемо ми краще догодити Богу та сприяти власному духовному благополуччю, прислухаючись до Його Слова та розвиваючи у своєму серці й розумі дух любові, замість того, щоб обмовляти та пожирати одне одного? Думаймо про добрі риси [R4282], добрі якості один одного, як апостол хотів би, щоб ми робили”. Якщо такий правильний шлях позбавить вас дружби з кимось, це буде вам на користь, бо якщо він або вона були б розсудливими, то таке доброзичливе ставлення було б корисним, і ви б одразу дізналися, що він або вона повністю згодні з вами і прагнуть того ж самого.

Ми часто чуємо, як люди кажуть: “Справді, краще б я ніколи цього не чув! Воно принесло мені стільки клопоту й страждань”. Це ті, про кого згадує апостол, – хто страждає, втручаючись у справи інших, всупереч божественній настанові й духу любові. Вони отримують те, на що заслуговують, і, ймовірно, завдають своїм втручанням духовної шкоди собі та іншим. Мало хто з нас має достатньо часу, щоб займатися всіма справами світу і при цьому приділяти належну увагу своїм власним. “Підмітай перед своїм порогом” – стало прислів’ям, даючи зрозуміти, що той, хто приділяє багато уваги справам сусідів, нехтує домашніми обов’язками та відповідальністю і, ймовірно, накликає на себе неприємності. Християнин, багатий досвідом, наголошує на тому, що він знає достатньо про зло в собі та своєму оточенні, тому уникає прискіпливого ставлення до слабкостей та вад інших або їхніх свобод, які, можливо, здаються йому гріхом. Апостол мав це на думці, говорячи про деяких, “що прийшли підглядати нашу вільність”. Будьмо певні, що всі, кого мав на думці апостол, перебували в небезпечному становищі з причини втручання в справи інших, і однаково будьмо певні, що той самий принцип справджуватиметься завжди. Якими б добрими не були наші наміри, ніхто не буде увінчаний за незаконне змагання (2 Тим. 2: 5).

Є люди, для яких намагання порядкувати життя інших відповідно до своїх уявлень і критеріїв є їхньою другою вдачею, і які забувають про слова апостола, що кожен “для пана свого стоїть або падає”. Наші обмеження щодо того, що ми можемо і що не можемо робити, втручаючись у справи інших, є дуже численними. Для деяких у давнину було страшним гріхом їсти м’ясо, яке зазвичай продавалося в громадських місцях, тому що його попередньо принесли в жертву ідолу. Апостол мав ширший, більш глибокий і правдивий погляд на це питання, коли заявив, що ідол все одно є нічим, визнаючи, що принесення м’яса в жертву ідолу не може завдати м’ясу жодної шкоди. Однак були й такі, хто готовий був підглядати в таких речах і втручатися в чужі справи, і деякі з них, можливо, спотикалися через свою схильність до втручання. Факт, що апостол був готовий поступитися цим слабшим братам і сказати, що він повністю утримається від м’яса, не доводить, що він був неправий, а вони праві. Це лише доводить, що він був достатньо великодушним, щоб відмовитися від своїх власних свобод (які жодним чином не засуджувалися в Писанні) заради них, через їхні слабкості, відсутність логіки та схильність до втручання в чужі справи. Наш Господь звертався до тих, хто втручається в чужі справи, коли казав, що вони подібні до чоловіка, який пішов до свого ближнього і хотів допомогти йому витягнути заскалку з його ока, не помічаючи, що в його власному оці була ціла колода. Ісус сказав: “Вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого” (Лк. 6: 42).

ОБОВ’ЯЗОК ГОВОРИТИ ПРАВДУ

Ми вже зазначали, що не можна навіть говорити правду, якщо вона є наклепницькою, образливою або спрямованою на те, щоб зганьбити нашого ближнього; що говорити правду в таких обставинах з біблійного погляду є лихослів’ям і заборонено не тільки Словом Господа, але й духом любові до братів, і було б неправильно навіть слухати таку річ, а того, хто намагається говорити лихе, слід з любов’ю дорікнути і допомогти йому подолати цю слабкість. Але правду можна говорити і в згоді з любов’ю. Якщо скандаліст, обмовник, наклепник і той, хто лихословить, розкрив нам якусь справу, наш обов’язок – не повторювати її і навіть не натякати на неї іншим, але розповісти про цю справу і все, що ми про неї знаємо, тому, кого обмовили, зганьбили, проти кого виступили. Чому наш обов’язок це зробити? Відповідаємо, що той самий дух любові, який спонукає нас не говорити зневажливо про когось іншим, повинен спонукати нас розповісти потерпілому про факти: (1) Це змусить його бути на осторозі й допоможе викрити неправду або перекручування фактів, і всі, хто любить правду та справедливість, повинні радіти можливості допомогти таким чином. (2) Безсумнівно, це буде дуже допоміжним для наклепників, для тих, хто лихословить; вони отримають практичний урок і, можливо, встигнуть навчитися, поки ще не пізно, що вони й далі плекають діла плоті та диявола, які мають бути викорінені з їхнього серця, перш ніж вони будуть готові до славної зміни Першого Воскресіння й участі з Христом у славі, честі та безсмерті. (3) Такий шлях був би корисним для нас самих, бо допоміг би розвинути кожному справжню мужність на боці добра, на боці правди, на боці Господа, а не на боці диявола, наклепу й лихослів’я.

Дивно, але щось у наших бідних головах або якийсь обман противника іноді веде деяких зі справжнього Господнього народу на хибний шлях у цьому питанні. Наприклад, нещодавно ми спостерігали такий випадок: хтось А “з любов’ю” повідомив Б наклепницьку інформацію про В. Б “з любов’ю” вислухала цю жахливу новину, а потім поділилася нею з Г – що вона почула жахливі речі про В і дуже засмутилася. Г, яка добре знала В, запевнила Б, що таке лихослів’я, безсумнівно, не має під собою жодних підстав. Б сказала, що хотіла б розповісти Г про все, але не наважується, бо це було би лихослів’ям. Г наполягала, що в будь-якому разі Б повинна піти до В і розповісти їй про погані речі, які про неї говорили, і назвати ім’я її наклепника, щоб вона могла піти до нього згідно з Матвія 18: 15-17. Але дорога Б злякалася такої пропозиції і заявила, що нізащо в житті не зрадить А і не буде “лихословити” його.

Тепер зверніть увагу на помилки, допущені під час цих подій: (1) А розпочав цю справу як наклепник, говорячи погано про В. (2) Б, вислуховуючи це і не висловлюючи докору, а дозволяючи продовжувати, стала співучасницею провини. (3) Б сама стала наклепницею, лихословлячи і пліткуючи, коли вона прихованими натяками переказала наклеп Г. Не має значення, що вона не вдавалася в подробиці. Вона створила погане враження, і це було, можливо, набагато гірше, ніж якби вона розповіла все, що розповіли їй. (4) Г, можливо, також була винна в тому, що взагалі слухала наклепи, але вона вчинила правильно, намагаючись захистити того, кого не вислухали, і наполягаючи на тому, щоб усю справу негайно передали В, щоб вона дізналася про зло, яке їй було завдане, коли А позбавив її доброго імені. (5) Припущення Б, що вона буде “лихословити”, якщо піде відкритим, чесним шляхом, показує, що вона серйозно помилялася щодо безсторонності. Вона була співучасницею злодія в крадіжці репутації (Пс. 50: 18). Репутація іншої особи була вкрадена, а вона допомагала приховувати злодія. Проте, як ми вже казали, омани нашого спотвореного розуму і хитрість противника заводять деяких з Господнього народу в такі клопоти, що вони мимоволі стають на бік противника, який представляє світло у вигляді темряви, а темряву у вигляді світла. Б “нізащо у світі” не хотіла викривати А, вважаючи, що таким чином вона буде “лихословити”. Яка софістика! Це прямо протилежно істині! Це був саме той випадок, коли вона повинна була розповісти про цю річ, одночасно вибачившись за свою участь у гріху. Особа, про яку наговорили лихе, була єдина, кому взагалі слід було про це згадати, а що стосується А, то якщо б це виявилося для нього ганебним і він втратив би частину свого авторитету, то це могло б означати найбільше благословення, яке коли-небудь дісталося йому, і могло б визволити його з пастки противника, яка, якщо не визволитися з неї, найімовірніше завадила б йому увійти в Царство.

ІНША ПРАКТИЧНА ІЛЮСТРАЦІЯ

Ось ще один випадок, який потрапив до нашої уваги й ілюструє жахливу небезпеку згубного принципу “лихослів’я”, наклепу, обмовляння та його витончених форм, а також велику небезпеку, яку він несе.

К образилася на Л. (Для цієї ілюстрації не має значення, чи були підстави для образи чи ні). Будучи дуже сумлінною, вона відчувала, що не може розповісти про обставини своїм друзям. Ймовірно, у цій справі важило ще одне міркування. Вона відчувала, що сказати правду не слугуватиме її цілям, адже багато хто, мабуть, вважатиме, що провина і звинувачення лежать саме на ній. Ведена противником (про що вона, звісно, не підозрювала), вона почала усім виразом свого обличчя й жестами обмовляти Л – виглядати ображеною, вдавати з себе скривджену й засумовану. Як вона і передбачала, це змусило її друзів запитати: “Чи з тобою все гаразд?” Непрямо й зовні з неохотою вона натякнула, що причиною її смутку став Л, але що цей смуток занадто глибокий, щоб про нього згадувати, а вона занадто шляхетна, щоб лихословити, навіть маючи на те причину. Її друзі, М, Н і П, одразу [R4283] повелися на цю приманку, згуртувалися на її підтримку і, як це властиво людській природі, змагалися між собою, хто з них перший почне встрявати в чужі справи. До речі, зазначимо, що вони мали б пам’ятати процитовані на початку цієї статті місця з Писання й дати К біблійну пораду: “Піди до Л і поговори з ним, як написано в Матвія 18: 15-17”. Вони не мали б займатися усім цим, втручатися, лізти в чужі справи, тож, порушивши це божественне правило, вони отримали наслідки. Як благонамірені любителі втручатися в чужі справи, М, Н і П, розпочали “розслідування”, переконуючи своє серце і один одного, що тільки Божа любов спонукала їх допомогти бідній сестрі. Не будемо ставити під сумнів чесність їхніх тверджень, але обмежимося сказаним, що їхня любов не проявилася як слід – згідно з Писанням. Вони розпочали з К: “Л зробив те чи те?” Совість К не дозволила їй сказати “так”, тому що їхні припущення значно перевищили межі будь-якої скарги, яку вона могла б висунути. Але їй дуже хотілося співчуття і просування своїх планів спровадити безчестя на Л, тому вона лише зітхнула, набула сумного вигляду й відмовилася відповідати “так” чи “ні”. Охочі встрявати в чужі справи, М, Н і П порадились і вирішили, що вона не відповіла на їхнє запитання тому, що її проблеми набагато гірші, ніж вони могли собі уявити. Вони знову підійшли до К зі солідарністю та співчуттям, сказавши їй, що тепер вони знають, що все набагато гірше, ніж вона спочатку дала зрозуміти, і вони дійшли висновку, що це має бути щось значно-значно гірше, ніж вони могли собі уявити або припустити.

К була дещо шокована тим, що її метод наклепу шляхом натяків і мовчання виявився набагато успішнішим, ніж вона спочатку сподівалася. Але вона відчувала, що тепер не може відступити і розповісти тим, хто їй співчував, М, Н і П, просту, чисту правду, бо тоді вони назавжди втратять до неї довіру і зрозуміють, що вона ввела їх в оману своїми методами. Так, крок за кроком, К все більше втягувалась у це, і її совість страждала, аж поки вона нарешті не відчула, що єдиний спосіб зберегти свою репутацію в очах друзів, М, Н і П, – це зайняти становище, що їхні найгірші припущення щодо Л були цілком обґрунтованими. Її совість деякий час мучилася, але любов до співчуття та поваги інших і страх, що правдою вона може їх втратити, зв’язали її руки й ноги неправдою, якої вона трималася, і наклепом, який вона спровадила своїми діями, інсинуаціями та мовчанням. В результаті всі чотири жінки деякий час перебували у великій небезпеці втратити Правду і потрапити у зовнішню темряву і навіть у Другу Смерть.

Ми раді, що нам не довелося писати про такого роду наслідки, але небезпека була, безсумнівно, досить серйозною для всіх, хто був до цього причетний. Адже ж можна було швидко покласти край цій поганій речі ще в зародку. Коли К вчинила проступок і почала зводити наклепи на Л, її друзі, М, Н і П, мали б згадати слова апостола: “Ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, самі себе доглядаючи, щоб не спокусилися й ви” (Гал. 6: 1). Якщо б К відмовилася схаменутися і продовжувала ганьблення своєю поведінкою, ці друзі, діючи відповідно до Золотого Правила, повинні були б піти до Л і розповісти йому про цю річ, про поведінку К, її вигадки тощо. Якою великою допомогою для К, Л і трьох друзів було б дотримання Золотого Правила! Як це врятувало б їх від пастки противника, яка на деякий час захопила їх і спричинила духовну руїну.

НЕ РОЗПОВІДАЙТЕ, ТО Й НЕ БУДЕТЕ ПЛІТКАРЕМ

Уважайте на осіб, які просять вас зберігати таємниці від тих, кому вони насправді належать. Ми не маємо на увазі, що в бізнесі, сім’ї тощо не існує належних таємниць, але ми маємо на увазі, що якщо хтось хоче розповісти нам якісь чутки про іншу особу і спочатку намагається зв’язати наш розум і судження обітницею збереження таємниці, то нам треба бути на осторозі щодо цієї особи й виразно сказати їй, що ми вважаємо таку спробу заздалегідь зв’язати нашу совість або судження принизливою для нас і негідною для неї самої. Скажімо таким ввічливо, що їхні вчинки є вчинками темряви – усвідомлюють вони це, чи ні; і що ми відмовляємося йти з ними темним шляхом, на який натякають їхні слова, і радимо їм полишити темряву й перейти до більш чесних методів і практик. Скажімо їм це таким чином, щоб якомога менше їх образити, але так, щоб назавжди вирішити це питання між ними і нами, і що нам не потрібні їхні сумнівні таємниці – що ми не бажаємо бути співучасниками їхніх наклепів, обмовлянь, “лихослів’я” і крадіжок репутації.

Страх бути названим пліткарем був методом противника для приховування злих учинків протягом багатьох років, і нерідко він використовується як батіг, щоб завадити “переможцям” виконувати свій обов’язок. Вони повинні подолати це й навчитися, що не говорити правду потрібній людині через страх образити наклепника є гріхом, і це так само неправильно, як говорити наклеп не тій людині.

Це частина перемагання, перемоги, яку любов і справедливість здобувають у нашому серці. Ми повинні навчитися не звертати уваги на фальшиві критерії світу і глузування “пліткарів”, а приділяти всю увагу божественному критерію, Золотому Правилу. Обов’язок кожного службовця або працівника – повідомляти своєму роботодавцю про будь-які важливі справи, що серйозно впливають на його інтереси, фінансові чи моральні. Кожен з них хотів би, згідно з Золотим Правилом, щоб роботодавець зробив те саме для нього, якби вони помінялися ролями. Обов’язок кожного, хто чує наклеп і паплюження репутації товариша, – надати цьому товаришу найповнішу інформацію щодо цієї справи, так само як за законом було б обов’язком повідомити, якби він був свідком крадіжки матеріальних цінностей. Страх перед наслідками не повинен заважати нашій вірності цьому божественному принципу, цьому Золотому Правилу.

Закарбуймо в нашому розумі, як непорушну складову Золотого Правила, яким ми зобов’язані керуватися, що якщо нам стане відоме лихослів’я – навіть якщо ми в жодному сенсі не беремо в ньому участь або не маємо можливості йому запобігти, – ми завжди і негайно повідомимо про це брата чи сестру або особу, чиє ім’я чи репутація були зганьблені, і розповімо цій особі все, що ми почули, ім’я нашого інформатора та все інше, що дозволить йому/їй зайнятися наклепником, згідно з радами в Матвія 18: 15-17. Хто не розуміє цього, тобто правильного шляху християнина, той, на нашу думку, не цінує Золоте Правило, яке є обов’язковим для всіх учнів Христа.

R4281 (1908 р.)