[R4258]
ПОВЕРНЕННЯ КОВЧЕГА В ЄРУСАЛИМ
2 САМУЇЛА 6: 1-12

“Увійдіть в Його брами з подякуванням, на подвір’я Його з похвалою!” (Псалом 100: 4).

Ковчег Завіту, в якому зберігалися скрижалі Закону, основа Божої угоди з Ізраїлем, а також палиця Аарона, що розквітла, і золотий посуд з манною, був найсвятішим предметом серед образних релігійних символів Ізраїлю. Його віко, що складалося із золотої пластини, увінчаної двома херувимами, становило місце вблагання – місце зустрічі між Богом і священником, який прислуговував і який діяв як посередник між Богом і народом Ізраїлю. У Наметі божественна присутність проявлялася на вікові вблагання між херувимами у вигляді чудесного світла, званого славою Шекіна. Протягом сімдесяти років Ковчег був занедбаний. Також релігія народу в значній мірі була занедбана, хоча можна припустити, що відданість тих чи інших осіб не була цілковито забута, як бачимо згодом на прикладі Давида. Знаємо, що він постійно покладався на Господа і звертався до Нього.

Коли Самуїл був ще хлоп’ям, а Ілій – первосвященником, Ковчег знаходився в Господньому Наметі в Шіло. Пізніше, коли Самуїл підріс, а останній постарів, сини Ілія, недобросовісні, егоїстичні, жадібні люди, взяли Ковчег у битву з филистимлянами як талісман, як оберіг, вірячи, що Господь [R4259] захистить Ковчег, і військо Ізраїлю з ним матиме успіх. Але беззаконня синів Ілія досягло краю, і Бог вирішив, що вони повинні загинути в битві, що Ковчег повинен бути захоплений филистимлянами, а сам Ілій повинен померти від серцевого нападу, почувши звістку про це лихо, і що Самуїл повинен зайняти місце судді, пророка і священника Господа.

Також пригадуємо собі, що, поки Ковчег був у филистимлян, він приніс їм не благословення, а, навпаки, хвороби, неприємності тощо – “невезіння”, як дехто сказав би. Тому його переправляли з одного филистимського міста в інше, і кожне з них було раде позбутись Ковчега, аж врешті його поклали на віз і відправили на схід, у землю Ізраїлю. Там його прийняв священик Авінадав і розмістив у своєму домі, де той пробув кілька років, – до часу, коли Давид став царем Ізраїлю.

ПАЛКИЙ ДУХОМ

Як ми вже бачили, цар Давид мав дуже глибоку релігійну вдачу, осередок якої, воля, з самого початку був повністю присвячений Господу. Усвідомлюючи, що Бог є справжнім царем Ізраїлю, а він – лише Божим намісником, представником, Давид прагнув виконати божественну волю й задум, відновивши Намет і його релігійні служби, як Бог призначив через Мойсея. Відповідно, був виданий царський указ, який скликав священників, левитів, князів племен і побожних людей з різних частин володіння для поновлення публічного поклоніння Богу Єгові. Про масштаби цього указу можна судити з кількості зібраних – 30 000. Для нас не має значення, що деякі схильні піддавати сумніву мотиви царя й стверджувати, що це був лише політичний крок, щоб прив’язати народ до себе через його релігійні нахили та відродження давніх звичаїв. Якщо це було лише політикою з боку Давида, то це була добра політика, мудра політика, корисна політика як щодо народу, так і щодо об’єднання та зміцнення його царства. Бути релігійним не означало уникати речей, які були б корисними для народу, навіть якщо деякі могли б піддавати сумніву мотиви. Але любов не думає зла, і царю слід віддати належне за найкращі мотиви, коли він закликав до виконання божественних заповідей, даних через Мойсея.

Дійсно, ті з Божого народу, хто навчився шукати Господнє керівництво в усіх справах життя, повинні бути переконані, що Бог не залишив справи Свого народу Ізраїлю в руках Давида – що сам Господь був Царем і Керівником усіх інтересів вибраного народу, який перебував в угоді з Ним. Тому, на нашу думку, не має значення, якими мотивами керувався Давид, скликаючи збори, бо за ним стояв Бог, а Давид, свідомо чи несвідомо, був вжитий як божественне знаряддя для здійснення божественних цілей. І нам, безсумнівно, буде корисно згадати, що подібним чином Господь особливо зацікавлений усіма справами Духовного Ізраїлю, і що жодні великі чи важливі справи, які стосуються Духовного Сіону, не відбуваються без Його відома, без Його дозволу. Тільки ті, хто таким чином визнає божественний нагляд за інтересами Церкви, можуть мати в серці повну віру та довір’я, можуть відчувати впевненість, що Бог робить усе згідно з радою Своєї волі.

Ми з захопленням сприймаємо особливі докази, які показують, що Божий нагляд за Ізраїлем був передусім у час жнив, наприкінці віку, у всіх справах, які мали відношення до першого приходу нашого Господа: Його народження, коли “настало виповнення часу”; Його смерті “своєї пори”; числа Його учнів; того, хто мав зрадити Його; розп’яття Господа як злочинця; відкинення Ізраїлю внаслідок відкинення Месії; помазання “святого святих” у П’ятидесятницю; остаточного повалення народу в 70 році н. е. І якщо ми помічаємо таку особливу турботу Господа про природний Ізраїль, то чи не можемо ми мати такої ж віри в Його турботу про Духовний Ізраїль у нинішній час жнив? Безумовно, уроки, які ми винесли з Писань щодо гармонійних паралелей між Юдейським і Євангельським віком, між жнивами одного й другого віку, повністю виправдовують наше очікування, що Господь буде однаково дбайливим у догляді навіть за найдрібнішими справами в жнивах цього віку.

Той, хто вірою зможе піднятися до такого рівня й утриматися на ньому, неодмінно матиме довіру до Господа, яка буде для нього дуже корисною. Випробування й труднощі юдейських жнив здавалися лихами тоді, коли вони були дозволені, і тільки з відстані часу, під керівництвом святого Духа й пророчого Слова, ми можемо розпізнати в них Боже провидіння. Подібні лиха, негаразди, особливі обставини тощо слід очікувати і в цих жнивах, які в момент їхнього виникнення не будуть зрозумілі нікому, крім тих, хто має велику віру й близько ознайомлений з пророцтвами. І навіть вони будуть змушені ходити вірою, а не видінням. Лише згодом стане зрозумілим божественне керівництво в кожній подробиці. Тим часом Господь явно бажає, щоб духовний ізраїльтянин, навчений у школі Христа, засвоїв уроки віри й послуху з часу жнив образного Ізраїлю.

“ПОСЛУХ ЛІПШИЙ ВІД ЖЕРТВИ”

Нагода перенести Божий Ковчег до столичного міста мала бути урочистим днем радості, який довго пам’ятатимуть від одного краю землі Ізраїлю до іншого. Цар Давид радів одностайності релігійних настроїв, що панували в народі, який прийняв його настанови. Для супроводу процесії були залучені музиканти, які грали на різних музичних інструментах. Був підготовлений віз, на який поклали Ковчег, а два сини первосвященника супроводжували його – один йшов попереду, а інший керував возом. Не слід неправильно оцінювати добрі наміри всіх учасників. Проте було допущено серйозну помилку – був знехтуваний божественний порядок у цій справі.

(1) Бог не давав розпорядження перевозити Ковчег на возі, хоч яким би почесним це не здавалося Давиду та священникам.
(2) Перенесення Ковчега зовсім не було справою священників, бо, хоча вони займали високе становище в Господній службі, саме левити були уповноважені нести Ковчег на своїх плечах за допомогою жердин. Нехтуючи цими божественними постановами, було створено можливість для всіляких порушень, пов’язаних зі службою в Наметі, яку Господь не збирався змінювати. Було потрібно, щоб цар, священники, вельможі всіх племен і побожні особи з народу отримали урок, який не скоро забудеться, про важливість дотримання кожної подробиці божественного Закону щодо поклоніння й служби в Наметі. Урок, який Господь дав при цьому, був корисним не тільки для царя й народу, але й у значній мірі для Духовного Ізраїлю протягом цього Євангельського віку.

Коли настав час показати Господнє несхвалення нехтування Законом з боку тих, хто прагнув Його вшанувати, воли спіткнулися, і, щоб підтримати Ковчег, Узза, священник, простягнув до нього руку. Боже невдоволення проявилося миттєво, і Узза впав мертвим. Святковий день раптово зіпсувався. Радість царя й народу умить згасла. Натомість з’явилися тривога й страх: якщо через якусь помилку навіть один із священників був так покараний Господом, то які небезпеки чекають на інших! Цар Давид негайно дійшов висновку, що він не має права брати Ковчег зі собою і тримати поблизу свого дому в Єрусалимі, як планував раніше. Процесія зупинилася, звернула убік, і Ковчег помістили в домі Овед-Едома.

“ПОЧАТОК ПРЕМУДРОСТІ – СТРАХ ПЕРЕД ГОСПОДОМ”

Одним із перших уроків, необхідних для кожного ізраїльтянина, як природного, так і духовного, є повага. Без цієї якості ми неодмінно помилятимемося. Існує старе й правдиве прислів’я “Звичність породжує зневагу”, і це стосується як релігійних справ і Бога, так і земних речей і людей. Поклоніння Богу, яке цар Давид мав започаткувати в образному храмі, побудованому Соломоном, повинно було ґрунтуватися на належній основі поваги й шанобливості. Необхідно визнати, що послух є основною умовою для принесення прийнятних жертв Господу.

Той факт, що урок був даний ціною людського життя, здавався нам жахливим через нашу оману щодо вічних мук, яка змушувала нас припускати, що бідний Узза не тільки заспокоївся від щоденних людських справ і насолод, але й був негайно кинутий у киплячу безодню пекельного вогню й тортур. Тепер, завдяки Божій благодаті, ми бачимо, що вчення Писань не таке, і це позбавляє розповідь рис, які навівають тривогу. Ми розуміємо, що Узза втратив життя, можливо, на рік раніше, ніж це могло би статися, і що він помер саме так, а не від хвороби чи нещасного випадку, для слави Господа і для блага народу. Ми повинні пам’ятати, що він, як і решта людства, вже був засуджений на смерть, і що Бог мав повне право забрати його життя в будь-яку мить. Ми повинні пам’ятати, що все, що він втратив, відповідало Божому задуму, тому в Божий час буде йому відшкодовано, коли він прокинеться у воскресінні суду, вийде з могили до більш сприятливих умов, ніж ті, в яких він жив, – до позаобразного ювілею реституції для всіх, хто його прийме.

Духовні ізраїльтяни повинні засвоїти цей урок: маючи справу зі святими речами божественного Слова, божественним планом, служінням Правді, служінням Церкві Христа, вони не мають права робити все, що їм заманеться, просто переконуючи себе, що їхні мотиви є добрими. Їхній обов’язок – ретельно дотримуватися божественної [R4260] волі та виконувати цей задум відповідно до вказівок божественного Слова. Крім того, ми також повинні навчитися, що Бог постановив, що не всі служіння повинні виконуватися однією або двома особами, але що в служінні Богу є певна частка для всіх посвячених і що кожному має бути надана можливість для такого служіння, як запланував Господь. Деякі можуть бути зайняті в священницькій службі, якою інші можуть не займатися, а деякі можуть бути зайняті в левитській службі, і їхні нагоди не повинні бути в них відібрані. Ще одним важливим уроком, який повинні засвоїти духовні ізраїльтяни, є те, що Бог керує Своїми справами; що Він так само зацікавлений у них, як і ми, а то й більше; що Він цілком здатний ними завідувати. Деякі з Господнього народу несуть великі тягарі, які не належать їм і які заважають їм мати відпочинок і радість, які вони мали б в іншому випадку. Інші настільки активні, настільки ревні, що уявляють собі, ніби Божа праця не буде зроблена, якщо її не зроблять саме вони. Господь хоче, щоб ми засвоїли важливий урок: “Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх”, і Він виконає бажання твого серця. Тільки визнаючи Господа першим у кожній частині своєї праці й розуміючи надану нам честь у кожній нагоді служити, ми зможемо принести благословення собі та іншим.

КОРИСТЬ ІЗ ДОСВІДУ

Якщо ми вважаємо рішення Давида відмовитися доправити Ковчег до Єрусалиму, як спочатку планувалося, ознакою роздратованості та гніву на Господа за те, що Він зіпсував урочистий день, ми робимо велику помилку. Характер Давида був надто побожним для чогось подібного. Він був людиною, яка могла боротися з Голіатом, але не людиною, яка могла боротися з Богом. Кожен вчинок у його житті був позначений повагою і смиренністю, визнанням Божої справедливості, сили й любові, а також власної смиренності в очах Господа. Тим часом Господь давав великий урок усьому народу, який почув про розчарування людей щодо великого урочистого дня і про те, що Боже незадоволення виявилося настільки вражаючим чином, що навіть священник був уражений за нехтування божественним наглядом, і що Ковчег тепер перебував у домі Овед-Едома.

Цар Давид дивився й бачив ці наслідки, і знову його серце сповнилося тугою й бажанням, щоб головний символ божественного поклоніння спочивав під тінню Господа, близько до Господа й до слави Шекіна. Очевидно, він ретельно вивчив, як поводитися з Ковчегом, і дійшов висновку, що помилка була з його боку і з боку священників, і що Ковчег буде супроводжувати Боже благословення, а не прокляття. Тож через три місяці він знову вчинив приготування для його доправлення до столиці. Знову прибули гості, вишикувалися групи музикантів, і процесія знову супроводжувала Ковчег до Єрусалиму. Читаємо, що Давид переніс Ковчег з дому Овед-Едома до Міста Давида з радістю й веселощами.

Опис святкової процесії можна знайти в 1 Хронік 15 і 16. Це був, безперечно, найвеличніший день у кар’єрі Давида. Але цього разу, відповідно до засвоєного уроку, не було ніяких нововведень, ніякого воза, керованого священниками за звичаєм язичників, а натомість було суворе дотримання божественної вказівки. Ковчег несли на плечах левити. Було засвоєно урок, що послух букві кращий за жертву. Радісну процесію, очевидно, очолював цар, граючи на арфі, а співаки та музиканти, що супроводжували його, були розділені на кілька груп, які співали по черзі (Див. Псалми 105, 96 і 106). Псалом 24, мабуть, співали як супровід під час ходи, коли процесія входила в Єрусалим, де вже було встановлено намет, скинію для прийому Ковчега. За словами Йосипа Флавія, у процесії брали участь сім хорів.

ІНШІ УРОКИ ДЛЯ ДУХОВНОГО ІЗРАЇЛЮ

Члени позаобразного Давида – Христа – повинні вчитися на досвіді життя, щоб з ними було так, як було з Давидом у цьому випадку, коли запланований святковий день перетворився на день скорботи і страху. Так само і наші помилки слід сприймати правильно, а причини їхнього виникнення – правильно оцінювати, щоб замість каменів спотикання вони стали сходинками, які зроблять нас “Ближче до Тебе все, о Боже мій”. Інший урок полягає в тому, що ми повинні прагнути бути ближче до Господа.

Ковчег у Наметі поблизу дому Давида символізував не його славне місце відпочинку, а його теперішнє перебування. Стан Церкви у славі представлений Храмом Соломона. Ми, звичайно, прагнемо бути там і увійти в усі ці славні речі майбутнього, але це неможливо до настання Господнього часу, так само як Давиду не було дозволено побудувати Храм. Таким чином, його життя показує не картину Улюбленого в славі, а плоть у стані випробування внизу. Як Давид прагнув бути близько до Намету, близько до Господа, так і ми, члени Улюбленого, повинні прагнути ближче ходити з Богом, бути ближче до Його Віка Вблагання – Христа Ісуса. Це означатиме бажання бути ближче до членів Його Тіла, Церкви, мати спілкування з ними, тому що такий стан речей представлений в “святому” Намету, де між ним і славним станом за завісою була лише завіса. Хіба ж кожен, хто бажає бути ближче до Господа й до тих, хто має спілкування з Ним відповідно до нової природи, не буде звертати увагу на привілеї звіщати хвалу, проявляючи свою любов до братів і свою впевненість і віру в Господа, в Його світло, мудрість і любов?

“УВІЙДІТЬ В ЙОГО БРАМИ З ПОДЯКУВАННЯМ”

У деяких аспектах Містом Бога є Церква – не номінальна система, а справжня Церква, чиї імена “на небі написані”. За словами апостола, виправдані віруючі можуть увійти в це Місто тільки через посвячення. Апостол закликає: “Тож благаю вас, браття, ... повіддавайте ваші тіла на жертву живу”. Деякі, здається, входять у ці ворота жертви з сумом і певним жалем – з відчуттям, що вони жертвують занадто багато. Вони або переоцінюють те, чим жертвують, або недооцінюють те, що отримують. Для таких було б краще, якби вони сіли й порахували ціну, перш ніж зробити крок посвячення. Правильне ставлення всіх полягає в тому, щоб правильно сприймати те, що є зараз, і те, що має бути, і те, що ми зобов’язалися робити як священники, і робити це з радістю. Урок у тому, щоб ми “входили в Його брами з подякуванням, на подвір’я Його з похвалою”. Вдячна Божа дитина зможе “мати повну радість”, коли вона потрапляє в різні труднощі, бо це буде випробуванням її віри: “Утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію”, яка не осоромлює і є підготовкою до слави Царства.

R4258 (1908 р.)