[R4251]
ЩО СТАНОВИТЬ ЦЕРКВУ?

З моменту появи статті “Єдина правдива Церква” ми отримали кілька листів із запитаннями щодо права або привілею частини громади відокремитися і проводити зібрання відособлено як окрема й самостійна Церква. Як уже зазначалося у згаданій статті, слова нашого Господа свідчать про Його готовність визнати будь-яких двох або трьох вірних, посвячених, коли вони збираються разом в Його ім’я, і що присутність Голови з такими членами становить Церкву в біблійному розумінні.

І хоча це правда, також є правдою, що вчення нашого Господа і Його апостолів, а також практика ранньої Церкви узгоджуються з думкою, що Нова заповідь “щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив” передбачає таку тісну єдність духа між усім дорогим Господу народом, яка спонукає їх прагнути сходитися разом, а не розпадатися на менші групи. Ми повинні уважно звернути увагу на слова “як Я вас полюбив”, які означають дуже глибоку, щиру любов, а не просто терпимість. Господь полюбив нас настільки, що віддав за нас Своє життя, і апостол вказує на Нього як на наш приклад, кажучи: “І ми мусимо класти душі за братів”. Це та любов, якою Він полюбив нас. Пам’ятаймо також, що це не сектантська любов до класу чи групи в Церкві, а любов до всіх, бо вони є Його. Звичайно, неможливо любити всіх так, щоб цінувати їх однаково, але всіх слід любити настільки, щоб бути готовими покласти за них своє життя, бо навіть найпокірніший з Господніх малих має право вважатися найблагороднішим з них, бо чи ж не належить він до того самого великого війська відкуплених, зарахованих під командування Еммануїла в боротьбі з гріхом і під угодою зі своїм Господом віддати своє життя в Його службі? Як ми можемо не любити тих, хто присвятив усе своє тому самому Учителю, Якому служимо ми? І той факт, що Учитель приймає таких і не соромиться називати їх братами, є найкращою причиною [R4252], чому ми також повинні приймати їх і не соромитися, а навпаки, любити і радо служити їм до такої міри, щоб віддавати години чи дні свого життя для допомоги їм.

Все, що пов’язане з Духом Господа й настановами Його Слова, здається, суперечить думці про поділ між членами Його Тіла. Прекрасною ілюстрацією є те, як дорогі друзі скрізь, зростаючи в благодаті та знанні, здається, все більше й більше наповнюються бажанням збиратися разом – як на одноденних конвенціях, так і ще більше на загальних конвенціях. Часто там висловлюється думка, що наші прагнення й спілкування один з одним не знайдуть повного вираження, поки ми не зберемося з нашим Господом і всіма Його вірними на Загальних Зборах Первороджених, “на небі написаних”.

Ми всі пам’ятаємо засудження апостолом сектантства. Добре було б звернути увагу на факт, що апостол приписує це духу упередженості, до якого він ставився неприхильно і який вважав доказом тілесності, тілесного мислення, свідченням незрілого розвитку в духовному плані. Ось його слова: “А кажу я про те, що з вас кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин [Петрів], а я Христів. Чи ж Христос поділився?” (1 Кор. 3: 3, 4). Далі він говорить, що ніхто з них не викупив нас, тільки Христос, і що ми всі охрищені в Його Тіло і тому пов’язані один з одним, оскільки пов’язані з Ним, нашим Головою. Продовжуючи, він каже, що в Тілі не повинно бути розколу, тобто ніякого роздвоєння, ніякого поділу.

Чи усвідомлюємо ми це, чи ні, дорогі друзі, безсумнівно, дух, який сприяє розділенню зібрання, де таке розділення не є наслідком далекої відстані, яка заважає належним чином збиратися в одному місці, повинен бути духом сектантства або упередженості. Іноді це є результатом того, що брат бажає бути лідером і прагне отримати більше можливостей для прояву своїх талантів як слуга Церкви. Іншого разу, як у випадку, про який згадує апостол, це відбувається через ізольованість з боку частини Церкви, яка бажає слідувати за лідерами, навіть якщо самі лідери цього не бажають, як у випадку, про який згадує св. Павло. У будь-якому разі, було б добре особисто дослідити своє серце, а не судити один одного в цій справі. Цілком можливо, що в деяких місцях, де є схильність до поділу і проведення окремих зібрань, можуть бути якісь реальні причини або підстави, але кращим способом було б виправити цю проблему й залишатися єдиними. Іноді несвідомо Божий народ стає занадто вузькоглядним і надто контролює справи Церкви відповідно до волі більшості, замість того, щоб намагатися організувати так, щоб це якомога більше подобалося, приносило користь всім і радувало всіх.

Апостол закликає нас “уважати один за одним для заохоти до любові й до добрих учинків”. Це означає, що ми не лише повинні враховувати смаки та уподобання більш освічених, більш благородних з природи, більш заможних чи більш вихованих, але й повинні намагатися уважати на всіх дорогих членів Тіла. Порівняно легко любити вихованих, освічених і добре розвинених духовно, любити їх відповідно до того, що наш Господь пропонує робити навіть поганам: “А коли любите тих, хто любить вас, яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить?” Братня любов, про яку згадує апостол, кажучи: “Ми знаємо, що ми перейшли від смерті в життя, бо любимо братів”, – це не просто любов до вихованих, вишуканих, освічених і шляхетних. Багато людей люблять тих, хто не перейшов від смерті в життя. Але доказом того, що ми перейшли від смерті в життя, стає наша любов до братів, про яких апостол каже, що багато хто з них є низького походження. Справді, “немічне світу Бог вибрав”. Коли ми приходимо до того, що любимо братів, які за своєю природою є немічними, ми можемо вважати це доказом того, що нова природа контролює розум. Ми любимо їх не за їхню немічність, не за їхню неосвіченість, не за їхню неотесаність, не за їхню бідність, а за те, що вони є Його, і тому, що все Його є нашим, тому що вони вступили під той самий прапор у тій самій боротьбі, що й ми; тому що Отець визнав їх Своїми дітьми, зачавши їх Своїм Духом. Ці причини вимагають нашої любові, нашої співчутливості та нашої допомоги один одному у сходженні на гору Сіон.

Наш Господь дає зрозуміти, що наша любов до Нього буде вимірюватися нашою любов’ю до братів, і апостол показує, що так само, як милосердя і благодать Господа даються кожному з нас відповідно до наших потреб, так і наше співчуття й любов повинні проявлятися до інших відповідно до їхніх потреб. Шукати товариства переважно тих, хто перебуває на нашому рівні розвитку, розумовому чи духовному, означає догоджати собі, і апостол вказує, що ми повинні любити один одного або служити один одному, а не догоджати собі, вказуючи далі, що навіть Христос не догоджав Собі. Крім того, він вказує, що так само, як у нашому фізичному тілі ми іноді приділяємо більше уваги скривленій руці чи нозі, щоб приховати ваду, ніж тій, яка є здоровою, так само ми повинні чинити в Тілі Христа: ті, хто найбільше потребують нашого співчуття, допомоги та спілкування, повинні їх отримувати, щоб усе Тіло Христа було збудоване, зміцнене і з’єднане узами любові як члени Христа під Тим, Хто є Головою.

Ми потребуємо кожного члена Тіла, як дає зрозуміти апостол, і оскільки випробування, що стоять перед нами, стають дедалі важчими, ми всі щораз більше потребуємо реальної співпраці, допомоги, співчуття й любові один до одного. Тому уникаймо схизм, а також всіляких “ізмів”, і маймо той дух єдності, який властивий Тілу, бо ми всі є одно в Христі Ісусі і є членами один одного. Давайте щораз більше прагнути сходитися в поглядах в усіх цих справах.

R4251 (1908 р.)