[R4234]
ДАВИД ЗДОБУВАЄ ЦАРСЬКИЙ ПРЕСТОЛ
2 САМУЇЛОВА 2: 1-7; 5: 1-5

“І Давид ставав усе більшим, а Господь, Бог Саваот, був із ним” (2 Самуїлова 5: 10).

Давиду було 30 років, коли помер цар Саул. Протягом попередніх десяти років він вів різноманітне життя. Вигнаний з двору Саула через заздрість, переслідуваний царем мов дика тварина, Давид зазнав того, що було далеким від ідеалу. Його переслідували мов розбійника; більшість людей сприймала його з недовірою, бо знала про нього мало, хіба що те, що колись він користувався великою прихильністю царя й був його воєначальником, а тепер потрапив у немилість. Тому деяким було важко сприймати його інакше, як просто з заздрістю. Інші ж, забуваючи, що правителів Ізраїлю призначає Бог, могли вважати Давида узурпатором, який прагне нажитися за рахунок свого пана. По суті, ми бачимо, що навіть у деморалізованому стані, який настав після смерті Саула і його трьох синів у фатальній битві, про яку йшлося в нашому минулому уроці, одинадцять поколінь все ж швидко згуртувалися на підтримку четвертого сина Саула, Іш-Бошета, [R4235] і, здається, ні на мить не думали про Давида.

Давид, як ватажок свого загону з шестисот чоловік, оселився в Циклазі, на південному заході Юди. Коли Давид почув про смерть Саула, то, не питаючи власного розуму, що йому робити, запитав про це Господа. Нам здається дивним, що молодий чоловік, вигнаний з дому, утікач, на якого полювали мов на розбійника, позбавлений усіх життєвих принад, зміг зберегти таку пошану до Господа. На жаль, як багато християн, маючи усілякі сприятливі умови, Біблію в руках і посібники для її вивчення тощо, виявляють набагато меншу відданість! Як часто Господь і Його воля забуваються, а все вирішує і всім керує самолюбство. Дійсно, можна вважати свідченням цілковитого підкорення Господу й розвитку в благодаті те, що християнин щиро прагне пізнати волю Господа в усіх важливих справах свого життя. “Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки”.

Хоча школу, яку пройшов Давид, можна вважати дуже суворою, він, очевидно, багато чого навчився в ній. Його першим запитанням було: “Чи йти мені в одне з Юдиних міст?” Відповідь була ствердною. Наступним запитанням було: “Куди я піду?” З якого міста я правитиму, де буде моя столиця? Господь скерував його до Хеврону. Давид мудро розсудив, що люди з його покоління знають його добре і розуміють, чому цар Саул переслідував його. Давид не був без поваги у своїй країні й не був позбавлений довіри свого покоління. Але при всьому цьому він особливо довіряв божественній мудрості та божественній силі. Він усвідомлював, що Господь веде його, що на нього вже вилито олію помазання і що це лише питання часу, коли Господь вкаже наступний крок. Тим не менше, він розумів, що його обов’язок – чекати на Господа й не намагатися поспішно захопити те, що було йому обіцяно. Він чекав більше десяти років. Він міг дозволити собі терпляче чекати на Господа.

Який важливий урок для позаобразного Давида – Улюбленого – Христа! Апостол свідчить про нашого Господа Ісуса, що Він не вважав Царство чимось, що можна захопити або узурпувати. Він чекав на час Отця. Між тим Він упокорював Себе, слухняний волі Отця, і давав свідчення, що Він радий виконувати цю волю за будь-яку ціну. Вірне й терпляче очікування з боку Того, Хто мав бути спадкоємцем усього й високо піднесеним, було приємним Богу. Так само й ми, Його послідовники та члени, маємо пам’ятати слова пророка Давида: “І надійся на Господа”. Дехто з нас на власному досвіді переконався, що намагатися випереджувати Господа в будь-якій справі небезпечно. Ми не настільки мудрі, щоб керувати собою. Дійсно, як сказав поет:

“Боюсь торкатися того,
Що значить так багато”.

Якби ми інколи могли усвідомити всю делікатність нашого становища, це зробило б нас більш поміркованими та обережними. Під загрозою є не тільки наші власні інтереси та вічна слава, але й інтереси інших членів Тіла Христа. Необдумане слово, необережний вчинок, нерозсудливість у будь-якому значенні слова можуть призвести до негативного стану серця, і навіть якщо ми здобудемо обітницю, то це може статися через скорботу, а не шляхом, яким поведе нас Господь.

“ХАЙ ВАША ДОБРОЗИЧЛИВІСТЬ БУДЕ ВСІМ ВІДОМА” (Хом.)

Деякі, неправильно оцінивши поведінку Давида і його ставлення до Саула, думали, що вони здобудуть його прихильність, розповідаючи про те, як вони допомогли у поваленні Саула. Проте вони зустрілися з негайним засудженням, і Давид щоразу говорив про царя Саула з повагою не тільки тому, що було б неправильно говорити зло про будь-яку людину, але й тому, що Саул, як цар, був представником Бога, “помазанцем Господнім”, як сам Давид його називав. Замість того, щоб радіти зі смерті свого ворога, Давид надіслав особливу звістку з подякою людям з Явешу, які гідно поховали Саула та його синів. Він хотів, щоб вони знали, що він не вважає це вчинком ворожості до себе, а скоріше вчинком порядності й лояльності, в якому сам був би радий взяти участь. Він сказав: “Благословенні ви для Господа, що зробили цю милість із своїм паном, із Саулом, та поховали його! А тепер нехай Господь зробить вам милість та правду, і я теж зроблю вам те добро за те, що ви зробили цю річ. А тепер нехай зміцняться ваші руки, і будьте мужні, бо помер пан ваш Саул, а також Юдин дім помазав мене царем над собою”.

Дехто може заперечити, що поведінка Давида, мабуть, була політичним ходом, що він був занадто мудрим, щоб налаштовувати людей з Явешу проти себе за те, що вони поховали Саула та його синів з почестями. Навіть якщо б це було так, то воно радше свідчило б на користь Давида, а не дискредитувало б його. Це б показало, що він мав дух Господа, дух здорового розуму. Але ми вважаємо, що не варто критикувати мотиви людини, яка хоче зробити добрий вчинок. Замість того, щоб приписувати злі мотиви, ми повинні “не думати лихого”. Той самий принцип стосується й Господнього народу. Він не повинен приписувати неправильні мотиви підприємцям, які жертвують гроші на благодійність тощо. Можливо, для деяких (а може й для багатьох) думка про дар дійсно пов’язана з прибутком, але це аж ніяк не означає, що цей вчинок позбавлений щедрих мотивів і є цілком корисливий. Ми щасливіші, коли намагаємося думати доброзичливо про всі вчинки в житті. Нещодавно один невидющий брат сказав: “Не маю сумніву, що моя сліпота рятує мене від багатьох шкідливих речей. Коли я зустрічаю людей, я намагаюся думати про них як про щасливих, щедрих і добрих; та коли б я мав зір, то, можливо, вважав би неможливим думати про них так прихильно і щедро, як я хочу”.

Звертання уваги Давидом на факт, що він не був царем Юди, була натяком для людей Явешу, що вони, можливо, хочуть, щоб він був їхнім царем, оскільки він тепер є царем замість Саула, який полював на нього протягом десяти років. Це був натяк на те, що вони можуть продовжувати робити по-своєму та зазнати ще гіршої долі – що було правдою, як ми знаємо.

МИ ХОДИМО ВІРОЮ

Цілком ймовірно, що цар Давид сподівався, що після визнання його поколінням Юди інші покоління швидко перейдуть під його прапор. Проте нам не сказано про будь-які кроки, які він зробив для цього. Він чекав на Господа. Безумовно, це було довге очікування. Авнер, воєначальник царя Іш-Бошета з одинадцяти поколінь Ізраїлю, вів війну проти ворогів Ізраїлю і частково здобував перемоги. Цар Давид мав удосталь можливостей задуматися над тим, чи Господь має намір виконати план, встановлений під час його коронації. Маючи повагу завдяки перемогам над зовнішніми ворогами, цар Іш-Бошет звернув увагу на покоління Юди, переконаний, що воно зчинило бунт проти законного глави. Наслідком стала громадянська війна замість початку панування добробуту. Брати воювали проти братів – одна частина Божого привілейованого народу проти іншої. І це тривало два роки, поступово приносячи успіхи Давиду та його війську. Тому читаємо: “А Давид усе зміцнювався, а Саулів дім усе слабнув”.

Замислюючись над громадянською війною і над тим, як одна частина Господнього народу намагалася завдати шкоди іншій, на думку приходить духовний Ізраїль і те, як брати іноді настільки віддаляються і полишають Боже провидіння, що стають ворогами один одному. Жаль, що так відбувається! – що Божа любов в якусь мить перестає спонукувати нас, і ми не тільки відвертаємося від Його любові та єдності, але й використовуємо меч, щоб вразити братів! Закарбуймо в наших розумах і запечатаймо в наших серцях картину прийдешніх днів Духовного Ізраїлю, коли брат буде проти брата, і що Господь дозволить це безпосередньо перед встановленням Царства. Давайте вирішимо, що як би інші не воювали, зброя нашого воювання не буде тілесною, і що наша боротьба не буде проти тих, хто є Господніми за Угодою, а проти великого супротивника. Тілесна зброя – це не лише рушниці та мечі; ще більш шкідливим і смертоносним є язик, якщо його використовувати для наклепу та образи. Борони Боже, щоб наш язик, яким ми славимо Бога, завдавав шкоди будь-якій людині і особливо будь-кому з дому віри.

ЦАР НАД УСІМ ІЗРАЇЛЕМ

Остаточно цар Іш-Бошет і його воєначальник Авнер були жорстоко вбиті, і ми зазначаємо, що Давид не був причетний до цього. Що ж стосується синів Саула, то Давидова клятва дружби з Йонатаном була для них цілком достатнім захистом. Однак смерть цих людей відкрила шлях для народу Ізраїлю, щоб розглянути справи далі, і, розглядаючи їх, вони зрозуміли, що Божа милість була з Давидом; що він був чоловіком за Божим серцем і що як правитель він відважно служив народу, який прийняв його як свого царя. Більш розсудливе мислення поколінь Ізраїлю привело їх до висновку, згаданого в цьому уроці: “І посходилися всі Ізраїлеві племена до Давида в Хеврон та й сказали йому: Оце ми кість твоя та тіло твоє ми! І давніш, коли Саул був царем над нами, ти водив Ізраїля на війну і приводив назад. І Господь тобі сказав: Ти будеш пасти народа Мого, Ізраїля, і ти будеш володарем над Ізраїлем”. Нарешті вони прислухалися до голосу Господа. Без сумніву, Господь міг би і раніше домогтися такого стану речей, та божественна мета не була такою. Так само й з усіма нашими [R4236] справами, якщо б ми тільки знали про це. Бог, Який знає кінець від початку, мудро керує для добра Свого народу і особливо для тих, хто особисто належить до класу помазаних.

Наш урок розповідає, що цар Давид уклав угоду, союз з народом Ізраїлю. Це означає, що він погодився служити як цар при обмеженій монархії, згідно з конституцією. Він уклав угоду, конституцію, яка чітко визначала права народу та права царя. Цей порядок в Ізраїлі свідчить про те, що він був найпрогресивнішим народом у світі, адже, наскільки ми можемо судити з історії, царі того часу були деспотами, які правили відповідно до своїх власних уподобань, нехтуючи правами й свободами народу. Цікаві церемонії, пов’язані з проголошенням Давида царем над усім Ізраїлем, і радість народу з приводу Давида докладно описані в 1 Хронік 12: 23-40.

Досвід Давида в очікуванні царства, отримані уроки, сформований характер і підготовка, яка зробила його мудрим і поміркованим, служать ілюстрацією великого уроку для Євангельської Церкви. Ми також покликані сісти на престолі Господа – правити в Його імені. Ми також були помазані на цю посаду святим Духом, який, як заявляє апостол, є передсмаком слави й радості, до яких ми увійдемо, коли настануть дні коронації. Якщо дисципліна, самоконтроль, віра, поміркованість і надія були необхідними, щоб зробити Давида царем над Господнім народом і належним чином представляти Його в уряді, то наскільки суворішими мають бути уроки для нас, хто покликаний на набагато вищу посаду – на престол землі як представники Бога і на царське священство, щоб правити, судити й випробовувати людство, щоб якомога більше людей було врятовано від їхнього деградованого стану й приведено до повної згоди з Богом! Безумовно, ми можемо сказати, як і Давид, що наші випробування набагато менші, ніж ми очікували.

Якщо ми уважно проаналізуємо характер Давида, щоб відзначити, що становило його найсильніші сторони, і що, отже, ми повинні відповідно прагнути розвивати, ми погодимося, що найсильнішою стороною була його воля, яка була правильно спрямована. Важко оцінити силу людської волі. Очевидно, Бог поставив усі інтереси теперішнього життя під контроль нашої волі, тож значна частина успіху в справі майбутнього життя також знаходиться під контролем нашої волі. Очевидно, воля, правильно спрямована проти гріха, є невразливою. Читаємо: “Спротивляйтесь дияволові, то й утече він від вас”. Яку саме дієву силу розум, воля, можуть проявити проти супротивника, проти гріха, проти хвороб і недуг, нам важко зрозуміти, але ми маємо біблійне запевнення, що така воля існує, і наш власний досвід її прояву повністю підтверджує істинність нашого твердження. Сильна воля притаманна не лише Божому народу. Сатана і багато розбещених людей мають сильну волю. Справді, у цьому полягає значна частина впливу духа зла. Усі, хто належать до Господа, повинні визнати цінність рішучості й незадовільність вагань.

Апостол правдиво заявляє: “Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх”. Така особа не досягає успіху. Все, що може трапитися з нею понад звичайне, буде, безсумнівно, випадковістю. У цьому ми бачимо мудрість Господнього методу поводження з Церквою в цьому Євангельському віці. “Богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців”. Він розповідає їм про Свою доброту і надає достатню допомогу, щоб заохотити до правильних бажань, запевняючи, що якщо хтось бажатиме, то сам Господь надасть необхідну допомогу й своєчасну підтримку. І хоча супротивник сильніший і мудріший за нас, він не зможе нам нашкодити, бо Той, Хто на нашому боці, більший за всіх, хто проти нас. Саме з цією метою Господь заохочує нас укласти з Ним угоду при жертві – віддати все, що ми маємо, нашу волю, Його керівництву. Щасливі ті, хто це робить. Таких порівняно небагато. Більшість продовжує бути егоїстичною і багато сперечається щодо речей Господа – Його волі. Саме в рамках цих зусиль укріпити волю й зміцнити характер ми визнаємо такі обіти, які можуть стати підтримкою. Супротивник постійно стежить, щоб торкнутися найвразливіших місць, і ми повинні зміцнити наші укріплення, прагнучи виконувати нашу жертву Господу і тримати нашу волю міцною, щоб протистояти супротивнику – служити Правді й усьому дому віри, а також пильнувати наші слова, вчинки й думки.

ПІСНЯ МОЙСЕЯ Й АГНЦЯ

Інавгурацію царя Давида супроводжували звичні веселощі, пісні та прояви радості. Дійсно, майже кожний народ має свій національний гімн, в якому він вшановує царя й царство. І чи не так само з Царством нашого Господа, яке незабаром буде запроваджене з найдивовижнішими проявами? Хіба не є славним храм Бога – Церква – живі камені якого зараз формуються, обтісуються й поліруються, вітаючи великий Наріжний Камінь? Голова Церкви – це Христос. Ми вже вітаємо й коронуємо Його Господом всього в наших серцях і з радісним очікуванням звертаємось до часу, коли “схилиться кожне коліно” перед Господом.

Тим часом ми, хто сподівається стати членами класу Нареченої і “співспадкоємцями з Ним”, маємо навчитися співати пісню Мойсея, слуги, і пісню Агнця, бо “достойний Агнець, що заколений, прийняти силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення”. “І співали, як пісню нову перед престолом... І ніхто не міг навчитися пісні”, крім помазаних. Господь буде з ними на горі Сіон, у Царстві. Усвідомлюючи, що ця пісня є звісткою великої радості, яка буде для всіх людей, ми відповідно зацікавлені дізнатися, наскільки ми навчилися – наскільки ми можемо співати її зараз. Ми дійсно вважаємо, що вивчення цього уроку є справою всього життя. Ми радіємо з привілею свідчити про нашого Бога всім, хто має вуха, щоб слухати, навіть якщо це приносить нам докори, незадоволення та опір. Ми повинні далі бути терплячими та мати віру й повинні чекати на Царство у всій його красі та на нашу славну “переміну”, щоб розповідати іншим цю добру звістку ще краще, ніж будь-коли.

R4234 (1908 р.)