[R4225]
“РОБІТЬ ДОБРО ТИМ, ХТО НЕНАВИДИТЬ ВАС”
1 САМУЇЛОВА 26: 17-25

“Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас” (Луки 6: 27).

Протягом семи років Давид був змушений перебувати на вигнанні й номінально був поза законом. Цар Саул, якому не давали спокою злі духи, часом ставав майже навіженим і всі ці сім років переслідував Давида з місця в місце, сприймаючи це як розвагу, так само як деякі люди отримують задоволення від полювання на диких тварин. Саме так Давид у Псалмі представляє свою втечу. До Давида як до свого ватажка зібралася велика група незадоволених, здебільшого жертв переслідувань Саула. Їх налічувалося щонайменше 400 осіб (1 Сам. 22: 2), а пізніше – 600 (1 Сам. 25: 13, 27). Серед переслідуваних були батьки і брати Давида (ймовірно, через Давида); також пророк Гад і первосвященник Евіятар, син первосвященника Ахімелеха (1 Сам. 22: 22, 23), а також його племінник Авішай, який згодом став великим воєначальником (1 Сам. 26: 6). Також відомо, що в цій групі було одинадцять хоробрих воїнів з покоління Гада (1 Хрон. 12: 8-14) і двадцять три воїни з покоління Веніямина, які могли однаково добре стріляти з лука обома руками (1 Хрон. 12: 1-7).

Професор Райт припускає, що за тодішніх обставин бути поза законом було почесно. Він каже: “Бути поза законом у той час не означало бути на боці заворушення; це був початок виправданої революції. Незадоволені люди, які зібралися навколо Давида в печері Адуллам, були справжніми патріотами того часу... Це видно з його послання до Навала, в якому він стверджує, що виконав усі зобов’язання, захищаючи Навала від вторгнень сусідніх племен; тому данина, яку він вимагав, була не більше ніж справедливим оподаткуванням з боку встановленої влади”.

У цьому регіоні багато вапнякових печер. Печера, яка вважається печерою Адуллам, має кілька залів і простір для невеликого війська. Вона розташована недалеко від місця, де Давид зустрів Голіята. З її назвою пов’язані три цікаві факти. Один з них, описаний в 1 Хронік 11: 15-19, дає нам деяке уявлення про вірність послідовників Давида і про його безкорисливість, яка, без сумніву, лежала в основі любові його послідовників до нього. У той час филистимляни вчинили напад, і Давид та його послідовники не могли знаходитися на боці Саула, але й не хотіли воювати проти нього. Табір филистимлян розташовувався між печерою і джерелом води у Віфлеємі, рідному місті Давида. Спраглий, Давид з тугою згадував про чисте віфлеємське джерело. Віддані своєму провідникові, троє головних вояків Давида пробралися через лінії табору филистимлян і принесли йому бажаної води. Отримавши її, Давид був вдячний Богу за таку повагу і любов своїх послідовників. Проте, зваживши на ціну, яку вони за це заплатили, і небезпеку, на яку себе виставляли, він відчув себе негідним і приніс воду в жертву Господу як вираз найвищої вдячності своїм послідовникам за їхню доброту. Про це поет каже:

“І все військо дивилося й дивувалося,
А ті три благородні, наймогутніші з тридцяти,
Відчували, як їхні душі
Зблизилися з царем Давидом і з Богом”.

Другим цікавим фактом було те, що батьки Давида, похилого віку, вирушили з Адуллам в далеку подорож через скелясті пагорби, довкола найвіддаленішого кінця Мертвого моря, горами Моава до безпечного місця, де перебував цар Моава (1 Сам. 22: 3, 4).

Третім цікавим фактом було збереження життя царя Саула в цій печері (1 Сам. 24).

ВИПРОБУВАННЯ ДАВИДА – ЗБЕРЕЖЕННЯ САУЛА

Сьогоднішній урок стосується того, як Давид вдруге зберіг життя Саула. Цар вийшов проти Давида і його загону з великим військом. За звичаєм того часу табір був розбитий так, що намет царя знаходився в центрі, про що свідчив царський спис біля входу. Однак, можливо, у той час у країні не використовували намети, оскільки не було небезпеки дощу, і мандрівники зазвичай просто загорталися у верхній одяг і лягали спати в будь-якому зручному місці. Давид зі своїми розвідниками добре знав місцевість і все, що в ній відбувалося; і один з ватажків його загону запропонував йому сміливий план захоплення ворога, щоб врятувати країну від влади частково навіженого правителя і відомстити за свої власні кривди та кривди своїх вірних соратників. Автор плану, за умови, що Давид дасть свою згоду, мав проникнути в табір царя Саула, поки його воїни спали після виснажливої подорожі, і вбити царя в його наметі, тим самим поклавши край усім їхнім труднощам, які зосереджувалися в ньому. Цей план вважали б правильним дев’ятсот дев’яносто дев’ять із тисячі воїнів, але Давиду він не сподобався.

Маючи правильний погляд на речі, Давид вважав царя Саула божественно призначеним на місце і становище, які той займав, хоча на ньому самому вже була олія помазання як на наступнику Саула. Він слушно розсудив, що коли настане властивий у Господа час для його сходження на престол, Господь зможе зробити і зробить це Своїм власним способом; і що з його боку було б гріхом сприяти смерті царя з будь-яких міркувань. Він не тільки не вб’є Саула, але й не дозволить, щоб хтось інший це зробив, і не буде мляво протестувати проти цього. Навпаки, він буде захищати Саула, щоб автор сміливого плану не міг його здійснити. Давид пішов з ним, щоб виконати інший план, а саме: винести з табору щось, що засвідчило б царю, що він був повністю в руках Давида і що в серці Давида не було бажання завдати Саулу зла, а навпаки.

Щоб втілити цей план, Давид, у супроводі Авішая, тихо й спритно проник до табору Саула. Спочатку вони взяли спис Саула, що був перед наметом, а потім, увійшовши до намету, знайшли біля ложа царя глечик з питною водою й забрали також його. Далі вони піднялися на схил пагорба навпроти табору Саула і голосно гукнули, щоб розбудити воїнів і Саула. Давид дорікнув воєначальнику Саула за недбалу охорону царя, повідавши, як він проник у табір і взяв спис царя та глечик з водою, не розкриваючи при цьому своєї особи. Незабаром весь табір прокинувся. Цар впізнав голос Давида і підтвердив сказане – що його спис і глечик зникли. Давид запропонував повернути їх через посланця, пояснивши, що взяв їх лише для того, щоб довести, що не має злого наміру щодо царя і не бажає його скривдити. Давид не приписував ворожість Саула його злим пристрастям і самолюбству, але ввічливо запропонував, що якщо ця річ від Господа, то її можна залагодити жертвою Господу; але якщо цар тримається ради людей, то це відверто нечестиві люди, адже їхня порада спричинила відчуження їхнього співвітчизника ізраїльтянина не тільки від його дому та землі, але й від Бога та релігії, проганяючи його від його народу до язичників. Він запевнив царя, що якщо його кров має бути пролита, то він волів би, щоб його смерть сталася на землі Ізраїлю, і що це єдина причина, чому він не покинув свою батьківщину. Але він сказав, що цареві переслідувати його як ворога і вважати його самого та його товаришів ворогами царства так само безглуздо, як вважати полювання на куріпку війною.

Цар Саул був досить чесним, щоб визнати свою провину, і сказав: “Прогрішив я! Вернися, сину мій, Давиде, бо не вчиню вже тобі зла за те, що дороге було моє життя в очах твоїх цього дня. Оце був я нерозумний, і дуже багато помилявся”.

“УРЯТУЄ МЕНЕ ВІД УСЯКОГО УТИСКУ”

Відповідь Давида цареві варта уваги і показує, що основою характеру цього чоловіка і мотивом його поведінки була його пошана до Господа, його віра. Він сказав: “А Господь відплатить кожному за його справедливість та правду його, що Господь дав тебе сьогодні в руку мою, та я не хотів підіймати своєї руки на Господнього помазанця. І ось, яке велике було життя твоє цього дня в очах моїх, таке велике нехай буде моє життя в очах Господа, і нехай Він урятує мене від усякого утиску” (вірші 23, 24). Яке чудове висловлювання! У ньому не було прохання до Саула про милосердя, ані висловлювання залежності від нього, але було звернення до Господа, висловлювання абсолютної впевненості в бажанні й здатності Господа визволити його. Більше того, Давид, здається, засвоїв урок, якого не засвоїли багато з дорогого християнського народу, навіть якщо вони мали освіту й переваги в школі Христа, яких Давид ніколи не мав. Поведінка і слова Давида показують, що він зрозумів ту частину Господньої молитви, яка говорить: “І прости нам наші гріхи, бо й самі ми прощаємо кожному боржникові нашому” – помилуй нас, як ми помилували інших. Це і є суть висловлювання Давида: як я помилував тебе, царю Сауле, так нехай Господь помилує й мене.

“І сказав Саул до Давида: Благословенний ти, сину мій Давиде! І ти дійсно зробиш, і дійсно зможеш ти! І пішов Давид на свою дорогу, а Саул вернувся на своє місце”. І хоча Давида запросили повернутися, він розумів, що слова і серце Саула ненадійні. Це урок, який ми всі повинні взяти до уваги: нечестиве серце ненадійне, хоча на якусь мить воно може показувати скруху, здаватися лагідним і люблячим. Це не означає, що ми ніколи більше не зможемо довіряти тому, хто зробив нам зло, заподіяв шкоду або завдав нам кривди, але це означає, що, не відплачуючи злом за зло, гіркотою за гіркоту, злобою за злобу, наклепом за наклеп, ми все ж повинні [R4226] використовувати мудрість і не довіряти себе повністю владі таких людей, доки не отримаємо не лише слова запевнення, а й практичні докази зміни серця: що закваска злості вичищена.

ІНШІ УРОКИ ДЛЯ НОВОГО СТВОРІННЯ

Давид здобув велику перемогу над Голіятом; але цей урок засвідчує ще більшу перемогу над самим собою. Як природна людина, не зачата знову святим Духом, він, безсумнівно, показав дивовижне самовладання. Ми не можемо сказати, що життя царя врятувала його любов до Саула; скоріше це була його любов до Господа, його повага до божественної влади. Ми бачимо, що якби його відданість Господу не була дійсно дуже великою, спокуса здолала б його. Для пересічної людини вісім причин спонукали б її вчинити протилежне – вбити її ворога. (1) Це була законна війна між царем і його військом та Давидом і [R4226] його гуртом. У будь-якому сучасному війську така несподіванка вважалася б цілком виправданою. (2) Його власне самозбереження, здавалося, вимагало смерті царя; і таке самозбереження загалом вважається у світі першим законом природи. (3) Його бажання позбутися мандрівного життя і жити тихо та мирно як один із Божого вибраного народу сильно спонукало до дії. (4) Факт його помазання на царя й наступника Саула, а також перспектива швидкого сходження на престол були б для багатьох вагомою причиною. (5) Помста за те все, чого він зазнав від Саула, безсумнівно, напрошувалася сама собою. (6) Його патріотизм – любов до своєї країни й народу, а також усвідомлення того, що Саул швидко стає непридатним як цар, – були ще однією причиною, щоб завдати смерті Саулові. (7) Можливість здійснити вчинок, що випав йому, могла бути витлумачена як божественне провидіння, і зле серце та винна совість так і вирішили б. (8) Інтереси всіх його послідовників, серед яких були ті, хто ризикував своїм життям заради його вигод та захисту, вимагали, щоб цар був убитий. Крім того, безсумнівно, багато хто з них не зміг би зрозуміти мотиви Давида, який пощадив життя царя. Для них його вчинок здавався б безглуздим, майже безумним, оскільки він упустив таку нагоду. Цим він міг відштовхнути від себе своїх товаришів у скруті.

Безумовно, слабша людина або людина, яка менше поважає Господа і менше вірить у Нього, піддалася б тиску таких спокус. Той факт, що Давид не піддався, виразно свідчить про його характер і принципи.

А як щодо нас, які отримали кращі уроки в школі Христа і мають перевагу бути зачатими святим Духом, а отже, здатними розуміти глибші речі щодо божественного характеру і волі? Чи були б ми так само вірними і великодушними? Безсумнівно, Господь очікує від нас ще більше, ніж від Давида. Тому, ми, які належимо до “дому синів” і маємо багато усіляких переваг над “домом слуг”, повинні очікувати від себе набагато більше. Хіба наш Відкупитель, наш Господь, наш Учитель не навчив нас і не дав нам нової заповіді, кажучи: “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви”? І ще у словах нашого заголовного тексту ми отримуємо настанову: “Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас”. Як ми виявляємо свою вдячність за уроки, за настанови, які отримали? Як ми щодня застосовуємо на практиці цей закон любові до Бога – до Його настанов, до братів, до наших ворогів?

ЖОДНИХ УБИВЦЬ У ЦАРСТВІ

Можна сказати, що сьогодні нам, християнам, не доводиться проходити таке випробування, яке мав Давид, але якби це сталося, то, безперечно, жоден християнин, жоден святий не став би вбивцею. Ми відповідаємо, що не слід забувати, що ми, які живемо згідно з новою епохою, підкоряємося тому самому закону, але з більш високим визначенням, тобто поясненням. Наприклад, ось слова Учителя, які Він сказав: “А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм”; і знову: “Кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові”; “Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб” (Мт. 5: 22, 28; 1 Ів. 3: 15). Беручи до уваги це більш високе визначення божественного закону та його дію в нашому розумі, ми можемо легко побачити, що кожному з нас можуть траплятися можливості, які трапилися Давиду, можливості відплатити злом за зло, лайкою за лайку; можливості вбити нашого ближнього, нашого брата – знищити його вплив, його репутацію тощо.

Як ми проходимо ці випробування? Чи здобуваємо ми перемоги над собою, як Давид, чи нас перемагає лукавий? Якщо ми обираємо другий шлях, то тим самим доводимо, що не належимо до класу Давида, Улюбленого, а єднаємося з противником, стаючи до певної міри учасниками його духа, його вдачі, проявляючи це в певній мірі в неправильних вчинках, у вбивстві нашого брата. Наш Господь, здається, натякає, що в кінці цього віку на Його народ чекають особливі випробування такого роду. Він заявляє, що брат видасть брата на смерть, а батьки видаватимуть дітей; і що Його вірні в таких умовах можуть стати ненависними для всіх людей. Чи ми потураємо ворогу або співпрацюємо з ним у таких справах? А може ми, подібно як Давид у давнину, маємо пошану до Господа настільки, що не наважуємося торкнутися одного з помазаних, заподіяти шкоду чи то йому, чи навіть ворогу, який чигає на наше життя, який шкодить нам і говорить про нас всяке зло неправдиво, як Саул про Давида?

Певна частина спокуси, яка приходить на Господній народ, добре проілюстрована в цьому випробуванні Давида, а саме: можливість сприяти іншому в скоєнні лиха, якого ми самі не хотіли б скоїти. Як легко було б Давиду сказати Авішаю: “Роби як знаєш; я стоятиму осторонь, але скажу тобі щиро, що, на мою думку, ти зробиш благородну справу для нашого народу, і це навіть буде в інтересах царя, бо він є ворогом ще й для самого себе, і краще б йому померти”. Звернімо увагу на те, наскільки іншим був шлях Давида, і визнаймо, що будь-який інший шлях був би неприємним для Небесного Отця й означав би невдачу Давида у випробуванні.

Так само і з нами. Ми не тільки самі не повинні поводитися несправедливо, не повинні говорити лихе, думати лихе, робити лихе друзям чи ворогам, але повинні настільки щиро бути в згоді з такою поведінкою, щоб, коли хтось інший запропонує зробити лихе в наших інтересах, ми були настільки в згоді з божественною волею та законом братньої любові, що протистояли б цьому вчинку з усією нашою енергією.

Протягом цих семи років випробувань Давид проходив підготовку до царювання. Це була школа негараздів, переслідувань і випробувань, в якій він отримав цінні уроки. Багато з його найцікавіших псалмів відносяться саме до цього періоду: наприклад, тридцять четвертий і п’ятдесят сьомий. Схоже Господні помазанці цієї Євангельської Церкви зараз перебувають у пустелі дисципліни, переслідувані своїми супротивниками; і для нас це час вчитися цінних уроків, які підготують нас до зайняття нашого царського становища; це час, коли наші серця можуть наблизитися до Господа в прославленні, подяці та поклонінні, як це робив Давид. Різниця в усіх відношеннях на нашу користь. Речі в його житті були образними й земними; наші – позаобразними, небесними, реальними й безцінними. Якими ми повинні бути! Як ретельно ми повинні вивчати ці уроки! Якою великою є нагорода, Царство, яке ми сподіваємося здобути! “Коли знаєте це, то блаженні ви, якщо таке чините” (Ів. 13: 17).

R4225 (1908 р.)