[R4223]
ДРУГ У БІДІ – СПРАВЖНІЙ ДРУГ
1 САМУЇЛОВА 20: 30-42

“Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом”.

Історія не знає більш зворушливої розповіді про любов, ніж та, в якій згадується любов між Йонатаном і Давидом. Обидва були шляхетними особами, здатними любити глибоко й сильно, хоча багато в чому були абсолютно різними. Давид був більш різностороннім. Його характер був яскравішим від усіх, про які відомо. Чарльз Рід пише:

“У Святому Письмі Мойсей, Ілля та Павло, а у світській історії Солон, Олександр Македонський, Юлій Цезар, Карл Великий, Наполеон та інші перевершували Давида тими чи іншими якостями. Але в Давида проявилося більше особливих і прекрасних рис, ніж у будь-кого з цих великих людей, і тому я називаю його найяскравішим характером, про який відомо – пастухом, воїном, придворним, чудовим другом, втікачем, тим, хто полонив і грабував, воєначальником, царем, політиком, вигнанцем, священником, пророком, святим, злочинцем і тим, хто каявся, але нічого не робив наполовину. Його характер був як арфа з багатьма струнами”.

Йонатан, син царя Саула й майбутній спадкоємець престолу Ізраїлю, також мав шляхетні якості. Він був вірним сином, який один міг втішити свого батька в часи його розчарувань. Він проявив себе як здібний воїн і показав велику віру в Бога. Його релігійна вдача була, мабуть, так само розвинена, як і в Давида. Очевидно, що ці елементи чесності, відданості та поваги до Бога, які ці двоє юнаків бачили один в одному, становили основу великої дружби, яка так спонтанно з’єднала їхні серця чудовими узами – любов’ю. Судячи з опису, Йонатан, мабуть, був більшою з цих двох великих душ, і його любов була більшою. Тільки з такого погляду, оскільки любов є найголовнішою річчю у світі, Йонатан може вважатися однією з найвеличніших постатей, бо він любив сильно і всупереч своїм інтересам.

ГЛИБОКА ДРУЖБА ЗІ СВОЇМ СУПЕРНИКОМ

Іноді дружба виникає із взаємного захоплення один одним, а часто з деякого самолюбства при співпраці. Але в даному випадку самолюбство виступало б проти дружби. Отже, це приклад безкорисливої любові. Кожен успіх і кожна честь, які діставалися Давиду, підносили його як популярного кумира на місце, яке так чи інакше займав Йонатан. Кожен поступ Давида означав приготування народу прийняти його замість Йонатана як наступника Саула. Цар бачив це, так само як і Йонатан, але вони по-різному реагували на це. Цар став ревнивим, розлюченим; Йонатан, навпаки, любив свого суперника з часу їхньої першої зустрічі, коли він подарував Давиду свою зброю та придворні шати (1 Сам. 18: 4). Читаємо: “Йонатанова душа зв’язалася з душею Давидовою”; їхні вдачі переплелися, змішалися. Який прекрасний опис найчистішої та найщирішої любові! Олександр Вайт каже:

“Якби я прочитав: «Йонатан любив Давида як свою душу», то б сприйняв це як гіперболу... але, прочитавши решту історії, я сказав священному письменникові: «У всьому цьому ти говориш прямо і не використовуєш гіпербол»”.

ОСНОВА ДРУЖБИ, СПОВНЕНОЇ ЛЮБОВІ

Любов у дружбі не є чимось дивним, а є результатом певних поєднань. Той, кого ми любимо, не обов’язково має бути схожим на нас. Він радше приваблює нас як наша протилежність, що володіє прикметами, якими ми захоплюємось, але не маємо такою ж мірою. Однак темрява ніколи не любила світло, а світло ніколи не любить темряву. Отже, для любові в дружбі на шляхетному рівні обидва друзі повинні мати високі ідеали, благородні прагнення, навіть якщо вони мають їх у різній мірі. Кожен повинен бачити в іншому щось, що можна поважати і на що можна рівнятися, хоча у випадку Всевишнього це не може бути правдою. Його любов до нас, очевидно, є загалом у вигляді симпатії й визнання наших зусиль, спрямованих на досягнення Його критеріїв характеру. Будьмо певні також, що у випадку Йонатана пошана до Господа мала багато спільного з відмовою від будь-яких почуттів суперництва й заохоченням до того, щоб захоплюватися своїм суперником. Визнаймо, що таке оцінювання божественної волі та провидіння виявиться підтримкою для кожної дружби, перешкодою для кожного духа суперництва і, загалом, найціннішим збудуванням кожного християнського характеру. Як приємно знати, що наш Небесний Отець керує всіма справами Свого народу! Скільки спокою це дає нашим серцям! Скільки лагідності, м’якості, доброти й любові це викликає до інших, коли ми усвідомлюємо, що вони, як і ми, мають божественну опіку, і коли наші серця настільки підкорені Господу, що бажають, щоб Його воля виконувалася незалежно від наших власних щоденних інтересів або інтересів інших.

Такою, безсумнівно, була добра основа любові Йонатана, і таким, безсумнівно, є родючий ґрунт, на якому розвивається справжня любов серед Господнього народу. Ми повинні любити Господа всім серцем, розумом, душею та силою, перш ніж будемо готові любити свого ближнього, як самого себе, і бажати йому тих самих багатств благодаті, яких бажаємо для себе під Господнім провидінням. Ще важливіше мати найвищу любов до Бога, перш ніж ми зможемо хоч якось наблизитися до ступеня любові, який Господь поставив перед Своїми послідовниками як Нову Заповідь, кажучи: “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!” Любов Йонатана була близькою до цієї християнської любові, жертовної любові, яка так любила свого ближнього, що раділа, бачачи, як на нього спадає Господнє благословення, навіть якщо це означало втрату власної честі, престижу та царської влади. О, щоб така любов дедалі більше панувала в серцях Нового Створіння! Саме про таку любов говорить апостол: “А понижений брат нехай хвалиться високістю своєю, а багатий пониженням своїм” – під Господнім провидінням.

ДАВИД І ЙОНАТАН

Нам не потрібно створювати товариство для пропагування почуття любові Йонатана й Давида серед нас як Господнього народу. Ми маємо організацію, яка прищеплює нам ще більшу любов. Головою, керівником, центром цієї організації є наш Господь Ісус Христос, який не тільки закликав нас до найвищого розуміння і проявів любові, але й Сам показав приклад, поклавши Своє життя не тільки за Своїх друзів, але й за Своїх ворогів. “Ніхто більшої любові не має над ту”. Маючи найбільшу любов, наш Господь Ісус Христос, організував асоціацію тих, хто має любов, і зробив членство в ній залежним від готовності Його послідовників взяти хрест і йти за Ним, віддавати своє життя за братів.

Тільки ті, хто присвятив себе бути вірним Вождю, вірним духу любові, вірним один одному як члени Тіла Помазанця, допускаються до членства в цьому винятковому товаристві, “Церкві первороджених, на небі написаних”. Більше того, засновник нашого товариства сказав, що він є Виноградиною, а ми – галуззям; і що кожна гілка в Ньому, яка не приносить плоду любові, буде видалена, відрізана від Виноградини, виключена з членства в цій благословенній Церкві. Він також запевняє нас, що вірність нашій Угоді з цією правдивою Виноградиною принесе нам очищення, обрізку з боку великого Виноградаря, щоб Він щораз більше міг розвивати в нас плоди Духа, плоди Виноградини – лагідність, м’якість, братню доброзичливість, любов; щоб ці благодаті були в нас і примножувалися; щоб тим самим Отець був прославлений і благословенний, і щоб ми були готові бути “достойними участі в спадщині святих у світлі”.

Отже, бачимо, що нам не потрібна жодна особлива організація, але ми вже є членами такої спільноти, якщо ми є учнями Христа й з’єднані з Ним як члени Нового Створіння.

ЯК РОЗВИВАТИ ЛЮБОВ?

Давид, молодший з двох, як ми бачили, мав від природи глибокий, великодушний характер, здатний щиро любити. Та, очевидно, для розвитку любові потрібен був час. І коли ми бачимо любов Йонатана до нього, яскравішу і сильнішу на початку, ми бачимо, що любов Давида виникла, проявилась у відповідь, так само як Божа любов [R4224] була спочатку до нас, а потім наша любов виникла до Нього зі зростаючою силою. Наша лекція розповідає про те, як Йонатан намагався зберегти мир між царем і Давидом, але, побачивши, що його батько має намір вбити його друга, скористався нагодою попередити Давида, щоб той утікав, оскільки справи дійшли до того, що його життя було в небезпеці будь-де поблизу царя. Це застереження він передав, попередньо домовившись зустрітися в полі, подалі від палацу. Давид сховався за великою скелею. Як привід, Йонатан пішов потренуватися стріляти з лука, а хлопчик супроводжував його, щоб збирати стріли. Однак справжньою метою було порадити Давиду чи повинен він утікати з цієї місцевості. Його слова до хлопчика: “Скоро, поспіши, не ставай”, – хоча й стосувалися стріл, насправді були призначені для Давида, щоб той зрозумів усю серйозність ситуації. Потім, відправивши хлопчика зі зброєю до палацу, Йонатан вирішив, що повинен ризикнути і провести кілька хвилин зі своїм другом. До цього часу Давид вже збагнув усю глибину любові Йонатана, яка проявилася різним чином, а тепер, нарешті, і його готовністю захистити життя Давида, коли в його власних інтересах було дозволити батькові помститися Давиду. Така любов рідко зустрічається, хіба що серед святих, і, на жаль, ми побоюємося, що навіть серед них її не так часто зустрінеш. Однак, коли ми все-таки знаходимо друга, який ближчий за брата, ми тим більше цінуємо його, бо таке трапляється рідко.

Під час цієї зустрічі Давид, згідно зі східним звичаєм, тричі вклонився до землі, що виражало смиренність і вдячність. Друзі поцілували один одного і плакали разом, причому Давид, здавалося, був більш засмученим. Хоча він довіряв Господу, проте він залишав свій дім, щоб стати вигнанцем – поза законом. Він не тільки розлучався зі своїм дорогим другом Йонатаном, але й мав вважатися багатьма зі свого народу зрадником, що чинить опір царю й тому змушений стати свого роду розбійником. Тоді Йонатан сказав йому: “Іди з миром! А що присягнули ми двоє в Господнє Ім’я, говорячи: Господь нехай буде свідком між мною та між тобою, і між насінням моїм та насінням твоїм, нехай буде аж навіки!” Написано, що вони розлучилися й більше ніколи не зустрічалися, за винятком одного разу, через рік або два, коли Саул переслідував Давида. Тоді Йонатан знову пішов до свого друга, щоб втішити його і “зміцнити його на дусі в Бозі” (1 Сам. 23: 16).

Про те, як Давид цінував Йонатана й любив його, можна дізнатися з так званої “Пісні про лука” – зворушливої скорботи Давида з приводу смерті свого друга Йонатана. Він вигукує: “Скорблю по тобі, Йонатане, мій брате! Ти для мене був вельми улюблений, кохання твоє розкішніше для мене було від кохання жіночого!” (2 Сам. 1: 26). Але ми, дорогі друзі, знаємо про ще дивовижнішу любов, про яку ми іноді співаємо:

“О Ісусова любов,
Дай у серце радість знов”.

Любов породжує любов; і тому Писання говорить, що не ми першими полюбили Бога, а Він першим полюбив нас і виявив Свою любов до нас у дарі Свого Сина. Тож саме любов Ісуса привабила нас і викликала нашу любов у відповідь. І з кожним днем, коли ми все більше й більше цінуємо висоту, глибину, довжину й ширину любові Бога та Христа, яка перевершує будь-яке людське розуміння, наша любов до Них буде зростати і примножуватися. І в міру її зростання, ми самі стаємо більш подібними до Бога і, відповідно, від нас виходить любов до тих, хто нас не любить. І наша любов до них у відповідь викличе любов у деяких з них і приведе їх до більш гідної оцінки цього принципу, який протистоїть духу світу, любові світу, самолюбству світу. Тож давайте прагнути розвивати цю богоподібну якість. Звернімо увагу не тільки на те, що, за словами Писання, любов є головною річчю у світі, але й на те, що вона є самою сутністю божественного характеру, самою сутністю божественного закону, який виконується в цьому одному слові – Любов. Тож пам’ятаймо, що, проявляючи цю прикмету, ми готуємо себе до славних нагод, до яких ми були запрошені і які, завдяки благодаті нашого Господа, прагнемо отримати, намагаючись вчинити наше покликання та вибрання певним.

У Святому Письмі вимальовуються різкі контрасти. Хоча любов Йонатана, любов Отця і Сина представлені як гідні наслідування, показаний ще й інший тип характеру. Наприклад, наш Господь у Псалмах говорить про Юду: “Навіть приятель мій, на якого надіявся я, що мій хліб споживав, підняв проти мене п’яту” (Пс. 41: 10). Подбаймо про те, щоб цей дух любові, наш дух дружби, виходив із самого джерела любові, бо Бог є любов. Також пам’ятаймо вислів апостола, що існує лише два великі джерела: солодке джерело, яке не може давати гіркої води, і гірке джерело, яке не може давати солодкої води (Як. 3: 11). Тому закарбуймо в наших серцях, що будь-який дух зради щодо друга, щодо брата ні в якому сенсі цього слова не пов’язаний з духом любові, а протилежний йому. Пам’ятаймо, що солодке джерело, чисте джерело, джерело любові не може давати гіркої води ненависті, злоби, заздрості, суперечок. Ми повинні визнати, що такий потік зла походить з іншого джерела, від ворога Бога й людини. Тому ці якості представлені в Писанні як діла плоті та диявола. Пам’ятаймо також, що радикальна зміна від ставлення любові й дружби до ставлення гіркоти й ворожнечі відбувається не миттєво, а поступово. У випадку з Юдою ми бачимо поступове відхилення, яке спочатку було лише наріканням на те, що інші удостоїлися почестей від Господа. Проте цей дух нарікання наростав, і через тиждень Юді вже принесло задоволення зрадити Друга всіх друзів, Який навіть тоді віддавав Своє життя за нього. Пам’ятаймо, що за своєю природою ми маємо насіння зла, самолюбства, отримане від противника через спадковість, через гріхопадіння; і нам потрібно постійно бути насторожі, щоб викорінювати все це зло й постійно плекати ніжну рослину любові, щоб її аромат наповнював все наше життя й готував нас до перебування з Тим, Хто є любов, і з Тим, Хто є другом понад усіма іншими.

НАШ ЗАГОЛОВНИЙ ТЕКСТ

Мудрець добре сказав, що друг любить завжди. Той, хто любить лише тоді, коли вважає, що це буде на його користь, не знає, що таке любов. Той, хто любить і є братом лише в благополуччі, і чия любов і дружба в’януть від спеки переслідувань і негараздів, ніколи не знав любові в її справжньому сенсі, а лише певний вид самолюбства – любов світу.

Як Бог проявив Свою любов до нас і показав нам, що не через самолюбство, а через доброту, за велику ціну для Себе, Він подбав про звільнення нас з нашої в’язниці і надав нам привілеї синівства, так і справжня любов буде готова до жертв. Тож давайте судити про нашу любов до інших, до Господа, до братів, до наших родин, до наших сусідів, навіть до наших ворогів за нашою готовністю жертвувати в їхніх інтересах і для їхнього найвищого благополуччя. Якщо ми бачимо, що не жертвуємо нічим в інтересах Господньої справи, не обманюймо себе, кажучи, що ми любимо Господа. Якщо ми бачимо, що не готові терпіти, жертвувати в інтересах братів та інших дорогих нам осіб, не помиляймося й не називаймо це любов’ю. Якщо ми не готові робити добро навіть нашим ворогам, коли вони цього потребують, не помиляймося, бо Господь сказав, що шлях доброти, милосердя й самозречення є єдиним показником люблячого серця. Якщо одного разу нам вдалося побачити, що така любов серця є необхідною для місця в Царстві, це змусить нас прикласти подвійні зусилля, щоб досягти такого характеру. Якщо ж, на додаток, ми бачимо, що ніхто не отримає вічного життя в цьому віці чи в майбутньому, якщо не матиме серця, сповненого любові, це допоможе нам усвідомити, що любов справді є найголовнішою, найважливішою річчю, яку ми (і всі) маємо здобути і плекати в собі.

Зверніть увагу на щирі слова каноніка Фаррара: “Брати мої, любов, яка бачить добро і красу в усій людській природі, допомагає творити добро і красу в ній. Для тих, хто любить, навіть звичайна людина є людською душею, яка ходить у перетворюючій славі їхньої любові. Ви вважаєте людину нудною. Чому? Тому що ви самі нудні. Ангел був з вами, а ви цього не знали; і я уявляю, що для духа, сповненого злості та самозакоханості, навіть ангел був би дуже нудним. Кожна людська душа подібна до печери, повної дорогоцінних каменів. Випадковий спостерігач заглядає в неї крізь щілину, і йому все виглядає темним, похмурим і покинутим. Але нехай світло проникне в неї! Наблизьте факел до стін, нехай Боже сонячне світло осяє її і заллє найприхованіші закутки! Тоді вона засяє кристалами та аметистами, і кожен окремий кристал затремтить від яскравого дотику, виявляючи свою природу. Якщо душі не сяють перед вами, то це тому, що ви не приносите їм світла, щоб вони засяяли. Викиньте свій жалюгідний, тліючий, вкритий кіптявою факел зарозумілості й ненависті; підніміть до них світло любові, і ось, вони піднімуться й засяють – спалахнуть і будуть горіти з невимовною величчю”.

R4223 (1908 р.)