ЄДНІСТЬ БОЖЕСТВЕННОЇ СІМ’Ї

«Я благаю за них,.. за тих, кого дав Ти Мені, Твої бо вони! Усе бо Моє то Твоє, а Твоє то Моє, і прославивсь Я в них» (Івана 17: 9, 10).
Ця молитва нашого Господа за Своїх учнів, коли Він мав незабаром залишити їх, містить зворушливий пафос, який притягує нас дуже близько до Його люблячого серця, особливо коли Він додає: «Та не тільки за них [присутніх з Ним] Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми. Я у них, а Ти у Мені, щоб були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти, і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив» (вірші 20-23).
Коли ми роздумуємо над цим чудовим вираженням почуттів Господа до церкви, то вловлюємо проблиск слави блаженної єдності божественної сім’ї. Це єдність мети, єдність довір’я, єдність розуміння, єдність любові, єдність почесті та єдність спільного володіння. Згідно з описом, даним нашим Господом, ця єдність вже існує між Ним і Отцем, а що стосується Його учнів, вона була і все ще є очікуваною. Повне її досягнення є кінцевою метою, до якої нас навчено прямувати.
Але давайте вивчимо цей приклад єдності більш ретельно, щоб ми змогли ще в повнішій мірі ввійти в неї. Перш за все ми зауважуємо, що єдина мета, спільна для Отця і Сина, є Отцівською метою, яка поступово була виявлена Сину у властивому часі і властивим чином, і коли Він її прийняв, вона стала Його метою. Оскільки сам Ісус сказав: «Про день же той чи про годину не знає ніхто: ні Анголи на небі, ні Син, тільки Отець» (Мр. 13: 32), зрозуміло, що відкриття Йому цього плану було поступовим; Він був проваджений до знання різних його рис в міру того, як вони мали виконатися за Його посередництвом. Ось так Йому було дано зростати в знанні; ось так Він був також збережений від сумного видовища подальшого горя, яке мало прийти у відповідності з божественним планом. Коли Він з радістю працював над здійсненням величного плану творення (Ів. 1: 3; Пр.8: 22-31), то, мабуть, нічого не знав про Божий задум дозволу зла і потреби в великій праці відкуплення. Перш ніж Він досяг цього випробування віри в Бога, Його довір’я до Божої всемогутньої влади, мудрості та любові було міцно утверджене через досвід минулого. Протягом століть Він бачив Його могутні діла, зауважив Його дивовижну мудрість і відчув на Собі Його ніжну любов. Чи міг Він не довіряти Йому тоді, коли наступна риса Його плану виявила велику працю відкуплення та реституції і дала Йому привілей зрозуміти і її – задля радості, яку Отець виставив перед Ним? Звичайно, Він спочатку не усвідомлював глибини впокорення та смутку, через які Йому треба було перейти; але крок за кроком, болісним шляхом приниження та страждання, Його віра в Отця, що ґрунтувалася на попередньому пробному знанні, вберегла Його, як написано: «Справедливий, Мій Отрок, оправдає пізнанням Своїм багатьох» (Іс. 53: 11).
Далі ми зауважуємо чудову єдність довір’я між Отцем і Сином. Син довіряв Отцю цілковито – перш за все тому, що це було легко і природно. Його створено на подобу Бога, тому довіра до Істоти, Котра дала Йому існування, була невимушеною, а досвід лише послужив її розвитку та зміцненню. Також Отець повністю довіряв Сину – насамперед тому, що бачив притаманні Йому риси праведності, правди та синівської відданості, які Він Сам заклав у Ньому. І коли час та досвід розвинули і більш міцно утвердили Його Сина в праведності, Його довіра до Нього стала більш твердою. Ця впевненість Отця в подальшій відданості Його улюбленого Сина була такою сильною, що Він не вагався проголосити наслідки Його вірності за тисячі років до того, як Він почав працю відкуплення. Він навіть звістив усі особливі подробиці цієї праці устами Своїх святих пророків через різні проміжки часу впродовж чотирьох тисяч років, до того, як почав цю працю. І Він далі заявляє, що ця праця буде у властивому часі завершена славним чином. Яким чудовим і дивовижним є це взаємне довір’я!
Далі ми зауважуємо єдність розуміння між Отцем і Сином. Син пишається Отцівським планом, кажучи: «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу». Він бажав цього, бо побачив у ньому величні риси славного характеру Отця. І хоча Його віра могла бути тимчасово на випробуванні внаслідок дозволу зла, Його знання характеру і можливостей Бога, а також глибин Його мудрості не дозволяли Йому сумніватися, але тримали далі в люблячому довір’ї до Його безмежної доброти та благодаті, а, значить, в готовності мовчки погодитись з кроками, запропонованими для остаточного тріумфу праведності та правди.
Також Отець був в повному любові взаєморозумінні з Сином і не дозволив Йому бути випробуваним понад те, що Той був здатний перенести, а також не залишив Його нести це випробування самому, але завжди дарував Йому світло Свого обличчя і радісне відчуття захопленого схвалення (Ів. 11: 42; Мт. 3: 17), за винятком того, що заради нас Він дозволив Йому на мить відчути, що Його полишено, коли в муках Своєї душі Він вигукнув від цього несподіваного відчуття: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»
А тепер зауважте єдність виявленої любові. Ми вже побачили, що вона виражена в кожному вчинку. Це була взаємна любов, яка радо показувала і виражала взаємну довіру, яка пишалася тими ж сповненими любові та доброзичливості задумами, яка цілковито погоджувалася з думками та почуттями Один Одного, і яка раділа близькими та блаженними стосунками Отця і Сина. Отець не трактував Сина як слугу і не ховав Своїх намірів від Нього, але радо дозволяв входити до Себе в довіру, наскільки це підказувала Йому Його мудрість та розважливість – тобто в міру того, як правда ставала для Нього харчем у пору. В свою чергу Син не служив Отцю як наймит, а як син, що спільно зацікавлений. Отець звістив: «Це Син Мій Улюблений», натомість Син сказав: «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу».
Яка блаженна спільність! Це була спільність в радості і спільність в стражданні – радості взаємного сподівання майбутньої слави, і страждання взаємної участі в попередніх випробуваннях задля досягнення мети. Син страждав в Своєму упокоренні та Своїй смертельній агонії; а Отець страждав в тому, що віддавав Свого однородженого Сина. Безмір страждання може найкраще збагнути та оцінити лише любляче, сповнене туги віддане серце батьків.
Визнаною є також єдність володіння, яку виразно висказав наш Господь, Котрий промовив: «Усе, що має Отець, то Моє» (Ів. 16: 15). Також апостол каже, що Бог настановив Сина за «наслідника всього» і «посадив на небі праворуч Себе, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому» (Євр. 1: 1, 2; Еф. 1: 20, 21).
І, нарешті, ми зауважуємо єдність почесті. В почестях кожен, здається, віддає першість іншому. Отець каже: «Щоб усі шанували і Сина, як шанують Отця» (Ів. 5: 23). Бог вчинив Його сяєвом Своєї слави і образом істоти Своєї, і підвищив до Своєї правиці, до найвищого становища влади в Своєму царстві, давши Йому всю владу на небі та на землі (Євр. 1: 2, 3; Мт. 28: 18).
В праці творення Він дав Йому видатне становище та славу, кажучи: «Ніщо, що повстало, не повстало без Нього». В праці відкуплення та реституції Бог дав Йому таку першість, що Його ім’я є на всіх устах, майже сягаючи величі Отцівської слави, Котрий зобов’язаний бути більшим від Сина (1 Кор. 15: 27) і Котрому належить найвища слава, як про це сказав Сам Син: «Більший за Мене Отець», і «Я нічого не можу робити Сам від Себе», «Отець, що в Мені перебуває, Той чинить діла ті» (Ів. 5: 30; 14: 10, 28).
Відповідно щире бажання Сина прославити Отця є найбільш помітне в тому випадку, коли Він, розуміючи, що наближається страшна година смертельної агонії, вигукнув: «Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю... Прослав, Отче, Ім'я Своє!» – навіть ціною Мене Самого (Ів. 12: 27, 28). Знову чуємо, як Він каже: «Прийшла, Отче, година, прослав Сина Свого, щоб і Син Твій прославив Тебе» (Ів. 17: 1). І коли велика праця відкуплення та реституції завершиться, бачимо, що Він передасть царство Богу, Отцю, і підкориться Сам Його подальшому керівництву, щоб Єгова міг повсюдно бути визнаний як у всьому все (1 Кор. 15: 24, 28). Ми, як і Він, можемо так само переконливо вірити, що Його задуми на майбутні віки лише далі виявлять та підкреслять ті ж самі риси Його славного характеру – Його справедливість, Його мудрість, Його любов та Його силу.
Яка славна єдність! Хто може хоча б запропонувати покращити її дивовижну красу та цілісність! Та здивування і радість лише збільшуються, коли ми дізнаємось, що нам також дано привілей ввійти в цю саму блаженну єдність з Богом. – Що?! – запитуємо ми, – в таку саму єдність, як вище описана?! Так. Безсумнівно, нашим привілеєм є увійти в такі самі стосунки, привілеї та благословення. Для цього лише гляньте на надзвичайно великі та дорогоцінні обітниці і побачте, що нам можливо мати таку саму єдність з Богом – єдність мети, довір’я, розуміння, любові, почесті та володіння.
Той самий план Бога є представлений нам і прийнятий нами, і нас також запрошено статися співпрацівниками з Богом в його виконанні (2 Кор. 6: 1). В цьому відношенні ми пораховані з Христом Ісусом як такі, що доповнюють міру страждань помазаного тіла, потрібну для здійснення цього плану. Наш Небесний Отець схоже виявляє Своє довір’я в нас – в відданості нашого серця та щирості нашого посвячення Йому, – навіть якщо бачить притаманні нам слабості та нашу неспроможність в повній мірі виконувати наші власні постанови. Але, незважаючи на це, Його віра в нашу щирість та чесність серця є такою великою, що на основі нашого визнання віри та посвячення Він повністю приймає нас як Своїх синів та спадкоємців, компенсуючи наші слабості та недоліки достатньою заслугою нашого Відкупителя, Котрому ми покірливо довіряємо. Крім того, Він дає нам, як синам, шанованим та улюбленим, зрозуміти також Свої таємні ради, які інші не можуть знати (Мт. 13: 11), і пропонує нам мати таку довіру до Нього, як мають діти, і охоче розповідати Йому все, що нас турбує, – будучи повністю переконаними в Його люблячій зацікавленості навіть найменшими нашими справами (Пс. 103: 13, 14). Тоді Він виконує частину Своєї великої праці для нас. Він дає нам деякі таланти, якусь частину Свого маєтку і каже нам інвестувати їх для Нього згідно з нашими найкращими міркуваннями щодо вигідності результатів, не диктуючи нам, як найманим слугам, всі подробиці завідування, а лише передаючи загальні принципи, якими ми повинні керуватися. Так, наприклад, Він представляє нам Свій план як поводитись з тим, що ми маємо в руках, з такими загальними вказівками як-от: не кидати наші перли свиням; бути мудрими як змії і невинними як голубки; роздавати харч у пору; робити добре всім людям, коли маємо нагоду, і особливо дому віри; спостерігати часи та пори, а також характер праці в кожній з них – сіяння весною і збирання врожаю в час жнив і т.д. і т.п. Ось так з різними вказівками Він посилає нас далі – не як машини, щоб виконувати монотонну механічну працю, але як розумних істот, щоб ми вживали наш розум, а також наші руки та ноги. Він радить нам «старатися» показувати себе робітниками, що мають схвалення, міркувати та думати, а не бути, «як кінь, як той мул нерозумні, що їх треба приборкати оздобою їхньою вудилом і вуздечкою» (Пс. 32: 9). Тоді, згідно з нашим запалом та вірністю – не лише у використанні наших рук, але й нашого розуму, в Господній службі, – Його довіра до нас зростає, і нам доручено щораз більше Його маєтку, а також дано відповідне відчуття схвалення нашим Небесним Отцем. Ця взаємодовіра і спільна мета і праця, наближають наші серця все ближче до серця Вічного, а радісне усвідомлення синівства та взаємного зацікавлення, довіри та розуміння наповнює наші серця.
Ми маємо запевнення про таку саму любов з боку нашого небесного Отця, яку Він виявляє до нашого Господа Ісуса. Таке твердження здається майже неймовірним, проте прислухаймось до молитви нашого Господа: «Я благаю... щоб були всі одно... щоб були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що... їх полюбив Ти, як Мене полюбив» (Ів. 17: 20-23). В здивуванні ми запитуємо: – Як це може бути? Наш Господь Ісус був завжди в досконалій гармонії з Отцем: Син, Який славним чином віддзеркалював Його подобу. Але не так було з нами: ми були грішними і не мали в собі нічого вартого любові. Так, але ми були обмиті і очищені, і якими б недосконалими не здавалися наші земні посудини, наші серця є досконалі в очах Того, Хто здатний читати серце. І коли Він бачить в нас досконале серце – досконалу ціль та намір, – коли ми намагаємось долати слабості та вади нашої недосконалої плоті і з болісними, проте рішучими, зусиллями намагаємось виконувати Його волю, коли ми покірно довіряємо тому, що Він приготував для нашого відкуплення від гріхопадіння, Бог визнає в нас те, що гідне Його любові. Тому наш Господь Ісус дає нам виразно зрозуміти, що Отець любить нас так само, як Він полюбив Сина.
Про те, що Отець так само любить нас, як любить Ісуса Христа, не лише сказано, але й виявлено, бо нас покликано бути співспадкоємцями з Його Сином і учасниками Його слави; і як все є Його, так і сказано, що все є наше (Рим. 8: 17; 1 Кор. 3: 21-23).
Хоча ми бачимо єдність між Небесним Отцем і всіма Його помазаними синами, блаженна річ також зауважити таку саму єдність між Ісусом Христом і Його помазаними братами. Господь Ісус не присвоює Собі самолюбно усю славу і не намагається втримати її для самого Себе, але з задоволенням сприймає отриману ними гідність і каже: «Твоє то Моє, і прославивсь Я в них» (Ів. 17: 10). Він хоче, щоб всі вони були зв’язані з Ним Отцівською любов’ю. Він хоче також, щоб вони були з Ним, бачили і ділили славу, яку Отець дав Йому від закладин світу, – славу Його могутніх творчих діл разом з усіма іншими доказами любові Його Отця (Івана 17: 22-24).
Ось так вся божественна сім’я є зв’язана разом одними узами любові, спільності, довір’я, розуміння, злагоди та спільних інтересів. Честь та слава одного є честю та славою всіх. Господня молитва рясніє проханнями про таку єдність. Зверніть увагу на вислів (вірш 21): «Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі» (Твоєму дусі, Твоїх думках, намірах та цілях, які є спільними для всіх нас). Отже, Він хоче, щоб ми прийняли той самий дух Отця, Його ціль та намір, і присвятили всі наші сили з запалом та вірністю для здійснення Отцівської волі. Амінь нехай буде цьому.

R3160 (1903 р.)