ПЕРЕБУВАННЯ У БОЖЕСТВЕННІЙ ЛЮБОВІ МАЄ СВОЇ УМОВИ

«Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його» (Ів. 15: 10).

Оскільки все людство відчужене від свого Творця через гріх та його осуд, пристосування кимсь цього вірша до себе означає, що він вже раніше пізнав Божу благодать у Христі, прийняв свою частку тої благодаті через віру та отримав таким чином доступ до Божої любові як один із Божих синів, зачатих святим духом. Це важлива справа, якої багато-хто не розуміє, думаючи, що можуть перебувати у божественній любові та під захистом божественної опіки, не виконавши спочатку умови прийому до членства у Господній сім’ї. Є тільки одні двері, щоб увійти у «благодать, що в ній стоїмо, і [як Божі сини] хвалимось надією слави Божої», і це є двері віри у примирення та прийняття примирення, довершеного для нас нашим Відкупителем ціною Його жертви на Голгофі. Якщо хтось намагається потрапити у Божу сім’ю інакшим чином, «той злодій і розбійник» – він відкидає єдиний шлях та ім’я під небом, дане людям, щоб ним ми могли спастися (Рим. 5: 1, 2; Дії 4: 12).

Але наш вірш, як і всі вірші Святого Писання, звернений до Господніх людей, які колись були «дітьми гніву, як і інші», але увійшли в божественну ласку через вказаний шлях. Цей вірш звертає нашу увагу на щось, що необхідне нам додатково, після нашого повного навернення або посвячення Господу. Він дає зрозуміти, що входження у Божу любов – це аж ніяк не кінець шляху християнина, а лише його початок: після того, як ми стали на той шлях, Господь дає нам, як Своїм синам, заповіді та сподівається від нас виявлення духа вірного синівства через послух – повний послух, коли йдеться про серце чи намір, і настільки повний послух, наскільки можливо, якщо йдеться про контроль над тілом. Хто не бажає ані вчитися, ані коритися цим заповідям Господа, виявляє цим відсутність правдивого духа синівства і таким чином осуджує себе як негідного далі вважатися чи сприйматися як Божий син. З такої точки зору Господні заповіді для тих, хто посвятився та увійшов у Його духовно зачату сім’ю, є випробуваннями, які показують, гідні вони чи ні божественних ласк та обітниць, запевнених вірним переможцям.

Мета цих випробувань очевидна від часу, коли ми почали розуміти божественний план віків – усвідомлювати, як Господь вибирає зараз царське священство, щоб бути співспадкоємцями з Христом, великим Царем, і щоб приєднатися до великої праці сприяння, керування, благословення та піднімання людства у призначеному Богом часі, «дні суду» світу, Тисячолітньому віці. Абсолютно зрозуміло, що божественний закон необхідний, на небі й на землі, щоб могла виконуватися Божа воля – щоб панувала праведність, правда і любов. І це очевидно, що той, кому не настільки до вподоби принципи праведності, викладені в Господніх заповідях, щоб хотіти і намагатися коритися їм, не буде відповідною особою, яку Господь використав би для того, щоб заправаджувати божественні закони протягом Тисячолітнього віку та щоб до помагати людям побачити їхню праведність і ті благословення, які випливатимуть з їхнього виконання.

Які це заповіді?
Ми властиво питаємо: що ж це за заповіді, виконання яких супроводжується такими вкрай важливими результатами, і нехтування котрими означало би втрату любові та ласки нашого Відкупителя, а отже і втрату всіх благословень, спеціально приготованих для тих, що люблять Його? Відповідаємо, що викладення цих заповідей нашим Господом стисло об’єднує їх усіх в одне слово – Любов. Розглядаючи цю справу, ми виявляємо, що вона має дві частини: любов до Бога і любов до наших ближніх. Якщо ця прикмета чи риса – Любов – не розвинута в нас настільки, щоб бути контролюючим впливом нашого розуму, ми не можемо надіятися перебувати в Господній ласці. Так, Він не сподівається зібрати стиглі грона з нової виноградини, коли вона тільки-но з’явилася. Великий Виноградар (1 Кор. 3: 9) чекає на поступовий розвиток плоду, якщо після з’явлення пагона Він бачить на ньому бруньку надії, яка швидко розвивається, стаючи квіткою грона. Однак ознаки наступаючого плодоношення любові очікуються Господом невдовзі після нашого союзу з Ним, і будь-яка недостатність розвитку цього плоду вказувала б на відповідну нестачу любові та розуміння з нашого боку і означала б відповідно малу любов до правди та її принципів. Тож Господня любов до нас буде відповідно меншою, ніж у випадку нашого швидшого розвитку.

Любов обов’язково має означати гармонійність зі справедливістю, тому що закон або вимоги Господа базуються на справедливості, «підставі престолу Його». Отже ми повинні дивитись на заповіді Господа з цієї точки зору і в першу чергу дбати, щоб наша любов до Бога була справедлива – мусимо визнати, що ми заборгували Йому любов, посвячення, вдячність за все те, що Він зробив і обіцяє ще зробити для нас. Справедливість вимагає нашого люблячого, шанобливого послуху до Господа. Це саме стосується нашої любові до ближніх. Справедливість, як і повага до вимог нашого Небесного Отця, закликає нас поступати справедливо з нашим ближнім – поступати з ним так, як ми хотіли б, щоб він поступав з нами. Це не більше, ніж абсолютна справедливість, однак це сама суть і дух божественного закону любові. Та хоч справедливість є першою рисою заповіді любові, це не кінець її вимог: вона вимагає, щоб наша любов, виходячи за межі точної справедливості, спонукала нас виявляти милосердя і прощення. І в такому виявленні милосердя ми знову лише копіюємо божественну любов, бо наш Небесний Отець ставиться до всіх Своїх створінь не лише по справедливості, але, переходячи за межі справедливості, у великому співчутті та милосерді Він передбачив у Ісусі Христі Відкупителя за грішників. Так, Він не передбачив цього всупереч Своїй справедливості, та коли йдеться про нас, то це точно так, наче з любові та співчуття Він переважив справедливість, допомагаючи нам. Тож у наших стосунках з іншими, які подібно до нас є грішними та недосконалими, ми повинні пам’ятати про цю рису і не лише бути справедливими до них, але ще й милосердними, благородними, добрими навіть до невдячних, щоб таким чином ми могли бути дітьми нашого Отця в небесах.

Господь через пророка висловлює цю думку, як поділяється закон любові та як він покриває всі вимоги християнського характеру. Він говорить: «Чого пожадає від тебе Господь, – нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно» (Мих. 6: 8). Усі визнають, що це надзвичайно розумні вимоги. Це зрозуміло, що Бог не міг вимагати менше від тих, кого Він навчає для майбутнього суду світу. Однак всі ці три якості, перелічені пророком, містяться в одному слові любов. Любов вимагає, щоб ми поступали справедливо з нашими ближніми, з нашими братами, з нашими родинами, з самими собою; щоб ми намагалися розвивати своє розуміння прав інших – їхні фізичні права, їхні моральні та інтелектуальні права, їхні свободи; і щоб, оцінюючи їх, ми жодним чином не намагалися зменшити або заперечити їх.

«Милосердя любити» – це іти навіть дальше, ніж любляча справедливість, і означає із задоволенням поступатися особистими правами і привілеями в інтересах інших, коли це не стосується принципів. Це означає готовність прощати провини інших – небажання бути надто вимогливим до інших, а також бажання бути дуже вимогливим до нашого ставлення до інших. Сумирно ходити з Богом – це також входить у заповідь любові, бо коли хтось любить свого Творця і цінує усе передбачене Ним для Його створінь (в природних і духовних речах), він любитиме і цінуватиме Бога у відповідь. І маючи таке властиве поняття про велич Всемогутнього та свою власну мізерність та неповноцінність без божественної благодаті, він справді буде схильний сумирно ходити з Господом – не шукаючи власних доріг, але з довірою намагаючись іти шляхом, позначеним Господом, – слідами Ісуса.

Той же апостол Іван, який записав слова нашого Господа в цьому вірші, пояснює далі цю тему Божої та Христової любові, говорячи: «Бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді, Його ж заповіді не тяжкі» (1 Ів. 5: 3). Це насуває нам думку про те, що Господь не лише сподівається від нас виконання Його заповідей любові до Нього та до братів, але сподівається також, що, дотримуючись їх, ми так наповнимось оціненням заповідей та принципів, які лежать в їхній основі, що радітимемо ними – не лише тому, що це Божі заповіді, а ще й тому, що вони праведні, добрі, властиві. Цю думку апостол виражає словами: «Його ж заповіді не тяжкі». Одна річ виконувати божественні заповіді або намагатися це робити, одночасно відчуваючи деяке обмеження, брак свободи, примушення, обов’язок і т.п., а інша річ коритися з радістю.

Цілком властиво сподіватися частково такого ось духа на початку нашого досвіду як Господнього народу, коли ми намагаємось виконувати Його заповіді, але ми повинні також сподіватися, що в міру нашого зросту в благодаті, знанні та любові всі ці відчуття обмеження, обов’язку і т.п. зникнуть. Тож замість цього ми із задоволенням будемо виконувати Господню волю, із задоволенням дотримуватимемо Його заповіді любові, із задоволенням поступатимемо справедливо, любитимемо милосердя, ходитимемо сумирно з Богом – щоб була абсолютна відсутність відчуття, що Господні заповіді важкі, обтяжливі, виснажливі. Це вищий християнський розвиток, і його можна побачити тільки там, де особа стала справді копією Божого дорогого Сина, де дух Отця розвинувся і щедро приніс стиглі плоди духа: лагідність, терпеливість, доброту, братолюбство, любов.

Повертаючись до нашого вірша, ми зауважуємо, що слова нашого Господа також говорять про це – необхідність послуху заповідям любові та нарешті такого зросту, який відділив би їх від будь-якого відчуття ярма чи важкості. Слова нашого Господа, які це показують, знаходяться в останній частині тексту – «як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його».

Коли ми озираємося на прекрасний характер нашого Господа Ісуса і бачимо Його любов до праведності, до правди, а також Його готовність коритись планам Свого Отця – навіть до смерті, – нам абсолютно зрозуміло, що наш дорогий Господь любив ті принципи, які стоять за заповідями Отця. Він слухався Отця не з примушення, не через страх, але через досконалу любов. Розуміючи заповіді Отця (але не як важкі), Він мав почуття, що є виражені словами, вміщеними пророком в Його уста: «Твою волю чинити, мій Боже, Я хочу, і Закон Твій – у Мене в серці» (Пс. 40: 9). Отже зі слів Господа нам треба розуміти, що аби перебувати в Його любові, ми мусимо досягнути такого стану серця, який мав Він – любов до Отцевих доріг, до принципів праведності та правди. Ми можемо перебувати в Його любові спочатку в інших умовах, відчуваючи крізь нашу любов певні обмеження Його заповіді любові, але зростаючи в знанні, ми мусимо зростати в благодаті та перерости ці почуття – зрости в Господньому дусі та почутті в цій справі. Тож послух Господу буде радістю нашого серця, а будь-яка невдача у виконанні Його волі викликатиме біль, тінь, земну хмару, що ховатиме нас від усмішки Отця.

Бачачи глибину вимог нашого Господа, багато осіб будуть схильні сказати: – О так, це правда, що ми мусимо досягнути такої схожості до характеру нашого Господа, але та переміна і відновлення розуму не є нашою частиною праці, а Господньою: Він мусить зробити її за нас, інакше вона ніколи не буде зроблена. Ми відповідаємо, що це частково правильно, а частково ні. Справді, коли ми розглядаємо себе, які ми слабкі та недосконалі стосовно старої природи, стосовно тіла, в нас є вагома причина для відчаю та висновку, що ми ніколи не зможемо досягнути такої великої переміни від самолюбства до любові власними силами. Це також правда, що Господь пропонує діяти в нас – «викликає і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2: 13). Але і ми маємо тягар відповідальності у цій справі перемагання. Зі Свого боку Господь дбає про шлях, правду, життя – засоби, якими ми можемо досягнути стану, до якого Він нас покликав, але з нашого боку ми повинні використовувати ті засоби і таким чином здобути нагороду.

Господь подбав про наше виправдання, наше примирення з Ним, наше прийняття до синівства, наше помазання святим духом, наше навчання словом Його благодаті, словом обітниці: Він спонукає нас (хотіти і чинити) через ці надзвичайно великі та цінні обітниці, славні надії та нагороди, прив’язані до них. Але об’єм виконаної Ним праці в нас і результати, які будуть досягнуті через ці обітниці, залежать від нас. Як залежало від нас, увійдемо ми чи ні в благодать, яку Він передбачив для нас, і як ми могли залишитися осторонь Божої любові, відкинувши чи знехтувавши пропозицію Його милосердя і любові, так ми могли знехтувати слово Його обітниці, знехтувати різноманітні засоби благодаті, які Він надає для нашого зміцнення, встановлення і зростання в знанні та благодаті правди. І знехтувавши так Його обітниці, ми пропорційно не змогли би перебувати в Його любові – не змогли б отримати обіцяні ласки. Апостол має це на увазі, коли говорить:

«Бережіть себе самих у Божій любові» (Юд. 21)
Отже в чому полягає суть виявленої щойно нами божественної вказівки в цій темі? В наступному:

1) Наші серця від самого початку повинні усвідомити недоліки нашого тіла і звертатися до Господа за потрібною допомогою, щоб перебувати у Його любові.
2) Треба старанно досліджувати надзвичайно великі та цінні обітниці, щоб таким чином вони могли становити в нас «силу Божу» для добра – тримаючи нас у знанні Господа і, через послух, у Його любові.
3) Це знання принесе нам користь лише тоді, коли ми впровадимо його в чин і намагатимемось контролювати наш розум, наші думки, наші слова і, наскільки можливо, всі наші вчинки у житті відповідно до цього мірила, яке Бог через Своє Слово поставив нам як ідеал. Ми повинні пам’ятати, що якби ми мали все знання, але не мали любові, то це не принесло б нам жодної користі, але нам слід також пам’ятати, що у божественному влаштуванні здається неможливим, щоб наше знання розвивалось набагато швидше від нашого послуху тому, що ми вже знаємо.
4) Ми повинні цінувати кожний доказ, який знаходимо (в собі чи в інших), такого зросту в послуху законові Бога – законові любові з пов’язаними з ним справедливістю, милосердям і шаною.
5) Нам не слід сподіватися абсолютних результатів радості у виконані волі Отця на початку нашого досвіду, та й знеохочуватися нам не треба, якщо на початку мотивом буде (в значній мірі) любов з обов’язку замість любові до принципів. Ми повинні прагнути з Господньої руки подальшого благословення і подальшого наповнення Його духом любові. Ми повинні намагатися досліджувати і зрозуміти ключові принципи, на основі яких Господь править Всесвітом, і мусимо старатися привести наші серця до схвальної згоди з тим законом, принципом і духом праведності. Нам треба пам’ятати, що значною мірою наше недостатнє розуміння принципів праведності пояснюється нашим незнанням. І ми повинні сподіватися, що в міру того, як ми пізнаємо Господа і починаємо краще розуміти Його план, очі нашого розуміння відкриватимуться ширше, тож для нас буде можливо не тільки «зрозуміти зо всіма святими», але й оцінити зі всіма святими, принципи, що лежать в основі та становлять божественний закон любові.

Таким чином ми можемо щодня і щогодини берегти себе у Господній любові через послух до принципів праведності та зростаючу любов до них. І нам треба радіти в кожному досвіді життя – в його випробуваннях, труднощах, смутках, розчаруваннях і т.п. не менше, ніж в його задоволеннях, якщо якимсь чи всіма цими засобами Господь навчить нас і дасть нам ясніше бачення наших недоліків і ще ясніше бачення того досконалого закону свободи та любові, який Він встановив і якому вимагає вірно коритися всім серцем.