П’ЯТИДЕСЯТНИЦЯ – ДЕНЬ ЮВІЛЕЮ
Дії апостолів 2: 1-11

«А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди» (Івана 16: 13).
П’ятидесятниця означає п’ятдесятий. Серед юдеїв це була назва одного з найважливіших свят, тобто релігійних святкувань. Як їхній п’ятдесятий, «ювілейний» рік наступав після циклу сім разів по сім років, так само П’ятидесятниця, як ювілейний день, наступала після циклу сім разів по сім днів – після зібрання снопу перших плодів, які приносилися перед Господом як «колихання». Цей сніп перших плодів, очевидно, зображував нашого Господа в Його воскресінні шістнадцятого дня Ніссан – після того, коли  Його вбили як Пасхальне Ягня чотирнадцятого Ніссан (3 М. 23: 5, 6, 15, 16).
В нашій останній лекції ми звернули увагу на факт, що свідками вознесіння нашого Господа були одинадцять апостолів, «мужі галілейські». Вони мали бути Його особливими представниками; через їхнє слово інші мали повірити в те, що Він наказав чекати в Єрусалимі, аж вони будуть обдаровані силою з висоти. Нинішня лекція показує нам, як ті самі одинадцять апостолів, послухавшись Господньої вказівки, знаходилися в горішній кімнаті, перебуваючи в стані молитви та очікування і готовності почати свою місію годувати Його овець та ягнят. З цим погоджується також певний вислів, сказаний пізніше, коли почалося проповідування, що «галілеяни всі ці». Сказано також, що «став ж Петро із одинадцятьма» (Дії 2: 7, 14). Ми не є однозначно поінформовані, що будь-хто інший був присутній в той час, але з попередніх висловів, що інші (загалом до сто двадцяти осіб) бачилися з апостолами і «всі однодушно були на невпинній молитві», можемо логічно припустити, що вони були присутні в той час, коли в день П’ятидесятниці був вилитий Святий Дух, і що вся громада була охрищена Святим Духом, занурена в нього, коли він наповнив місце, де вони зібралися. Натомість немає жодної вагомої причини ставити питання щодо поділених огняних язиків – що вони осілись на комусь ще, окрім апостолів. Вислів каже, що «...на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав». Наступний вислів каже, що всі, хто говорив, кому дух давав промовляти, тобто давав язики, були галілеяни. Те, чи були апостоли особливим чином визнані в той час, чи ні, ми маємо запевнення не лише зі слів нашого Господа, але й з наступного об’явлення, що апостоли займали особливе місце стосовно Його Царства, Його Церкви, яке не належало іншим (Ів. 6: 70; Об. 21: 14).
Благословення П’ятидесятниці означало божественне прийняття жертвоприношення за гріх, яке наш Господь, завершивши його на Голгофі, представив в той час Отцю. Злиття Святого Духа на посвячених віруючих становило їхнє зачаття духом до нової природи, тим самим даючи зрозуміти, що їхній осуд як дітей Адама, а також осуд під Угодою Закону скасовано, і що тепер вони є прийняті в Улюбленому і вважаються дітьми Бога, а якщо дітьми, то спадкоємцями Бога, співспадкоємцями з Ісусом Христом, їхнім Господом, якщо вони лише страждатимуть з Ним, щоб могли також бути разом прославлені (Рим. 8: 16, 17).
Як виникає з вислову нашого Господа та Його обітниці, це було щось зовсім нове. Жодного такого пролиття божественного духа ніколи не було досі стосовно дітей Адама. Справді, жодне таке прийняття та нове зачаття з боку Бога не було можливе, доки не було вчинене та прийняте жертвоприношення за гріх. Єдина схожа річ відбулася тоді, коли Святий Дух зійшов на нашого Господа під час Його посвячення в хрищенні в Йордані. Там Він отримав святого духа прийняття в такому ж значенні, але «без міри», бо був досконалий; натомість ті, котрі прийняли цього святого духа в П’ятидесятницю, отримали його в міру, тобто обмежено  (Ів. 3: 34). Хоча всі вони «наповнилися» духом, проте внаслідок вад та недоліків свого організму вони могли отримати лише обмежену міру, яка відрізнялася в них у залежності від природного темпераменту тощо.
Божий святий дух справді проявлявся різними шляхами раніше, але всі ці шляхи відрізнялися від цього прояву. Наприклад, свята сила Бога ширяла над водою, коли був творений світ (1 М. 1: 2). Також апостол Петро каже, що «звіщали його [пророцтво] святі Божі мужі, проваджені Духом Святим» – механічно (2 Петр. 1: 21). Далі він пояснює, що речі, які вони промовляли і писали, вони не усвідомлювали, бо сказане і писане ними не було для них, але для нас – в Євангельському віці. Отже, ми повинні розуміти факт, що диспенсація духа веде свій початок від Ісуса, коли Йому було тридцять років. Що стосується інших, то для освячених вона почалася в П’ятидесятницю, як це згадується в цій лекції. Також не слід вважати, що ці злиття П’ятидесятниці та хрищення потребують повторення, бо Святий Дух, вилитий таким чином раз на Церкву, мав пробувати, тривати з Церквою, і не мав бути забраний, щоб потім бути вилитим повторно. Дехто вирішив для себе, що існували часи, коли Святого Духа в світі зовсім не було, але так вони думали, мабуть, тому, що дивилися за ним в хибному напрямку або під хибними впливами. Бувало, що номінальна церква словесних визнавців була настільки переповнена «куколем», що справжню «пшеницю» не так легко було зауважити, проте ми переконані, що Господь ніколи не залишався без того чи іншого свідка, і що навіть в найтемнішу годину середньовіччя в світі були особи з вірного Божого народу – представники тіла Христа, а, отже, ті, хто мав Святого Духа, хто був сіллю землі і світлом світу, навіть якщо темрява довкола них була такою великою, а її вплив таким могутнім, що нам не знайти жодного запису про справжню Церкву, а тільки про відступництво.
Святий Дух, згідно з обітницею нашого Господа, був посланий тільки посвяченому класу і мав перебувати серед класу справжньої Церкви, «тіла Христа». Ми та всі інші, котрі відтоді прийшли до спільності та єдності з нашим Господом, «Головою тіла, Церкви», увійшли, таким чином, під вплив Святого Духа, нашої законної частки та привілею. Цим Духом ми були зачаті до духовної природи і сталися спадкоємцями всіх надзвичайно великих та дорогоцінних обітниць, які належать «тілу Христа».
Цілком слушно, що Святий Дух мав бути даний з певним зовнішнім проявом та маніфестацією – не лише для того, щоб справити враження та переконати апостолів та першу Церкву, але й з користю для тих, хто мав згодом прийти до єдності з Церквою. Віра повинна мати основу, на яку можна опертися, тобто запевнення, що на початку було пряме визнання жертви Спасителя та божественне прийняття тих посвячених, які мали довіру до Нього. Раптовий вітер слушно представляв Святого Духа, бо слова «дух» і «вітер» походять від того самого грецького слова, і вітер є найкращою ілюстрацією Божого духа, оскільки він є могутнім і водночас невидимим. Поділені, розщеплені язики, «немов би огненні», немов світло, також були відповідними символами, що навчити Церкву про божественну силу, яка мала зійти на неї.
У вигляді язика вона представляла вплив, який Бог мав вжити протягом цього Євангельського віку як знаряддя Свого духа у виконанні праці, яку відтоді Він мав намір здійснювати, бо «Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді» (1 Кор. 1: 21). Такий шлях проповідування не є дурістю, бо є Божим шляхом, проте він є настільки іншим шляхом виконання діла від того, який обрала б тілесна людина, що на її думку це нерозумний шлях. Справді, на початку цього віку язики, проповідування були замінені серед Господнього народу на чудесні «дари», але, як пояснює апостол, так не мало бути постійно (1 Кор. 13: 8). Отож після того, як апостоли, котрі самі лише мали владу передавати ці дари, померли, дари самі по собі поступово зникли. Відтоді словесне проповідування було практично єдиним знаряддям, яке Господь вживав для Своєї великої праці покликання та освячення особливого народу, щоб той був Нареченою, Царським Священством, Тілом Христа.
Дехто помилково пов’язав ці язики, схожі на вогонь, з пророцтвом Івана Христителя про Христа, котре говорило: «Він христитиме вас Святим Духом й огнем» (Мт. 3: 11, 12). Іванові слова не були звернені до учнів, але до мішаної громади слухачів, деякі з котрої були справжніми ізраїльтянами, а деякі, як він це сказав, родом зміїним. Благословення П’ятидесятниці справді було виконанням частини Іванового передбачення, тобто хрищення Святим Духом (Дії 1: 5), але воно не було виконанням останньої частини Іванового пророцтва про хрищення вогнем. Кімната, в якій зібралися учні, не наповнилася вогнем і вони не були занурені в нього – ані буквально, ані образно. Поділені язики, що з’явилися над їхніми головами, не були вогнем, але світлом, що є вдалим символом Святого Духа, а також послання світла, правди та благословення, яке звіщали апостоли. Хрищення вогнем, про яке наперед говорив Іван, сталося пізніше і не в стосунку до вірних Ізраїлю, але до класу, котрий Іван назвав «родом зміїним», – класу, про котрий апостол Павло каже: «Але Божий гнів їх спіткає вкінці». Горе, нищівне горе, огняне горе, в яке весь народ образно поринув і яким був охрищений, і яке закінчилось у 70 році н.е., про що свідчили мільйони загублених життів, мільйонні втрати і повне повалення національної будівлі Ізраїлю, – було знаменним виконанням Іванового передбачення про хрищення вогнем.
Той факт, що Святий Дух у випадку апостолів супроводжувався чудесними проявами, тобто дарами, мовами і т.д., аж ніяк не є доказом більшої прихильності Бога до первісної Церкви, яка мала такі дари, аніж до Господнього народу пізніших часів, коли ці дари припинилися, бо, як звертає на це увагу апостол, було можливо для декого мати ці дари без наявності значної міри духа Господа. Він каже: «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, то я ніщо!» (1 Кор. 13: 1, 2). Тому ми повинні оцінювати любов до Господа, до братів та до ближніх – діяльну любов, яка робить так, як цього бажає і як про це говорить, – найкращим доказом прийнятного стану для Господа, найкращим доказом наповнення Його Святим Духом, – набагато кращим доказом, ніж наявність вже згаданих «дарів». Отож набагато більшими, набагато ціннішими дарами Духа є дари, які в нас розвиває Дух, тобто плоди Духа – радість, мир, віра, любов тощо.
Новини про дивовижні прояви божественної сили швидко розлетілися містом Єрусалимом, в якому, окрім його звичних мешканців, в цю пору року були прибульці зі всіх довколишніх країв, що розмовляли різними мовами та діалектами. Це дало можливість покірним учням Господа, «людям невченим», почати свою велику працю, до якої вони тепер були повністю уповноважені та наділені силою. Цілком можливо, що цим даром язиків Господь компенсував Своїм учням відсутність кращої освіти та вчинив здібними до праці. У всякому разі в цьому випадку ми не тільки бачимо, що вони зуміли виголосити проповідь на різних мовах, але й пізніше, коли вони подорожували різними землями, ми не зустрічаємо жодної згадки про будь-які труднощі, які могли їх спіткати щодо мов або діалектів, хоча таких було багато серед різних класів та народностей.
Наплив народу в Єрусалим для участі в цьому святі мав релігійний характер: найбільш релігійні юдеї з усіх довколишніх країн та народів (де проживало більше юдеїв, ніж у Палестині) зібралися з цієї нагоди засвідчити пошану Господу, віддати подяку і молитися про обіцяне благословення та Царство. На додаток звичаєм багатьох найбільш релігійних осіб було вирушити до Єрусалиму в похилому віці, щоб там померти. Отже, бачимо, що Господні задуми і людські задуми, які Його провидіння сприйняло прихильно, співпрацювали в той час для успішного представлення доброї вістки про те, що Месія прийшов; що Він відкупив Ізраїль та світ – на основі пророків та образів; що Він зійшов до Отця як великий Первосвященик Свого народу; що це благословення П’ятидесятниці представляло божественну милість, даровану через Нього і відкриту для тих всіх, котрі справді приймуть Його і стануть Його послідовниками – учнями. Коли ми глянемо на клас слухачів і на чудесну силу, яка спочила на промовцях, нам не дивно, що за такий короткий час навернулося аж стільки – три тисячі (Дії 2: 41).
Нам дано лише невеличкий опис проповідування, а саме: витяг з проповіді Петра. Однак на основі числа навернених стає очевидним, що в цій службі були задіяні всі апостоли. Наслідок їхнього проповідування наведений у вірші 11, де слухачі показані як такі, що кажуть: «...Усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами нашими». Усі ці чудесні діла, як нами вже згадувалося, стосувалися смерті та воскресіння нашого Господа і Його доручення, даного Його апостолам, яке вони тепер виконували. Справді, сказано, що апостоли вживали серед них вже інші слова: «Рятуйтесь від цього лукавого роду!», тим самим натякаючи на осуд юдейської церкви та громадської будівлі і на вогонь божественного гніву, горе, яке мало прийти на них незабаром.
Але головною частиною їхніх проповідей були не тиради на адресу юдеїв, але виявлення чудових рис божественного плану. Навіть звинувачуючи правителів та народ у великому злочині, який ті вчинили, розіп’явши Ісуса, апостоли представляли справу якомога більш доброзичливо, кажучи: «А тепер... знаю, що вчинили ви це з несвідомості, як і ваші начальники». В цьому ми маємо цінний урок для всіх послідовників Христа, які проповідують в Його імені і хотіли б вивести душі з темряви до спільності з Богом. Правильне, ефективне проповідування сьогодні, як і тоді, це проповідування, яке розповідає про чудові Божі діла для відкуплення людини, а не кидає докори проти номінальної церкви – навіть якщо час від часу потрібно звернути увагу на огріхи Вавилону, як апостоли вказували на огріхи юдаїзму. Наш шлях, так само як їхній, має бути дуже поміркованим та доброзичливим, а мова – простою, «промовляючи істину з любов’ю» (WBTC).
Жнивна праця теперішнього часу багато в чому нагадує нам збирання врожаю в Ізраїлі. Сьогодні, як і тоді, ті, до кого звертається Святий Дух, є справжніми ізраїльтянами – «людьми побожними, від усякого народу під небом». Те, що це справді напрямок, яким Святий Дух керує жнивною працею, видно з того, що однією з вимог цієї праці є не йти за п’яницями, блудниками, аферистами, злодіями та пройдисвітами, а намагатися годувати Господні вівці та ягнята – намагатися представляти теперішню правду, харч у пору, побожним людям з кожного народу. І такою, віримо, є Божа воля для нас. Тому ми радимо, щоб кожен з Господнього народу, коли він намагається звіщати благодать Бога, пам’ятав слова Господа, що ми маємо годувати Його вівці та Його ягнята, а не гайнувати час з козлами та вовками, якщо ми завважили, якої вони вдачі, – за винятком, якщо це є для того, щоб їх прогнати або показати їхній справжній характер вівцям.
Наше доручення це – «звіщати Добру Новину» покірним, а не впертим та облудним; перев’язувати зламаних серцем, а не намагатись розбивати тверді серця. В Господа є Свій план як поводитися з кам’яними серцями в час горя, яке є поряд, а також під час Тисячолітнього віку, в якому буде вжита потрібна сила, щоб приборкати зло та відчинити їхні очі та вуха розуміння. Сьогодні наше доручення – йти до тих, хто має вуха. «Хто має вухо, хай чує». Того, хто не має вух, щоб слухати це послання, і хто не має серця, щоб оцінити його красу, не треба переконувати або сперечатися з ним, але мудро і спокійно полишити його власному неуцтву та засліпленню аж прийде Господній властивий час розігнати пелену темряви, густої темряви, яку сатана навів на людей. Краще тих, хто не виявляє жодного оцінювання благодаті Бога, залишити в незнанні та в оковах забобон, бо коли б в теперішньому часі їхні забобони ослабли, це не принесло б їм жодної користі, і навіть було б на шкоду іншим. Пам’ятаймо, що Євангельське послання має зібрати особливий Господній народ, малу черідку, а що стосується світу, то Євангелія сьогодні є лише на «свідоцтво».
R2819 (1901 р.)