ГЕФСИМАНІЯ – ПИЛЬНУВАННЯ ТА МОЛИТВА
МАТВІЯ 26: 36-46

“Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!..” (Луки 22: 42).
Читаючи вдумливо про темну годину нашого Господа в Гефсиманії, про Його “благання й молитви до Того [до Отця], хто від смерті Його міг спасти” (Євр. 5: 7), неможливо позбутися відчуття, що існує щось абсолютно безглузде в панівному переконанні серед християн, що наш Господь Ісус сам був Своїм Небесним Отцем Єговою, що для Нього заносити благання було удаванням, висміюванням молитви. Але ми знаємо, що Він у жодному значенні не був Отцем, а був просто тим, ким Себе називав – Сином, посланим від Бога, Однородженим від Отця, родженим перш усякого творива, початком Божого творива (Ів. 10: 29; 1: 14; Кол. 1: 15; Об. 3: 14). З жодного іншого погляду мову нашого Господа та Його апостолів, а також спосіб Його поведінки неможливо пояснити логічно. Щирих шукачів правди ми відсилаємо до Викладів Святого Письма, том V.
Наш Господь та Його учні вийшли з горішньої кімнати, де вони вшановували Його смерть. Після цього вони вирушили на Гору Оливну, в сад, званий Гефсиманією. Ця назва означала “місце чавлення оливок”, бо тут, правдоподібно, чавили оливки і робили олію, яку використовували для їжі та освітлення. Один з євангелістів називає його “Гефсиманським садом”, хоча слово “сад”, вживане в давнину, за значенням більше відповідає саду з квітами. Але це не був сад квітів. На схилі Гори Оливної сьогодні є невеличке обгороджене місце, приблизно 15 кв. м., яке вважають місцем, де наш Господь молився в агонії. Тут росте вісім дуже старих, викривлених оливкових дерев, і навіть якщо воно не є тим самим місцем, то повністю підходить для нього.
Наш Господь, очевидно, мав дві причини прийти сюди тієї ночі. Перше, розуміючи, що Він буде заарештований зрадником Юдою та ватагою, яку той приведе, наш Господь, мабуть, не хотів створювати клопотів та непорозуміння Своєму приятелеві, який доброзичливо дозволив їм скористатися горішньою кімнатою. Друге, Він хотів трохи спокою опівночі, де на схилі гори міг би побути на самоті з Богом, щоб вилити Свою душу в молитві та отримати зміцнення для тяжкого випробування, яке було попереду. Дотримуючись останньої думки, бачимо, що наш Господь, прийшовши в сад, залишив вісьмох учнів при вході, як своєрідну зовнішню сторожу, варту, щоб пильнувати, а взяв зі Собою тих трьох, яких не раз удостоював такої честі: Петра, Якова та Івана. Сміливий та запальний Петро, Яків та Іван, названі “синами грому”, були найвідважнішими, найпалкішими, найзавзятішими Його учнями. Вони, як забажав Собі Ісус, мали бути поруч з Ним у час тривоги. Але тепер Він захотів бути самотнім під час молитви, бо навіть найвірніші приятелі не могли збагнути того, що відбувалося: “не було із народів зо Мною нікого”. Отже, Він залишив їх і пішов далі (як каменем кинути), де, впавши на коліна, долілиць, як написано в різних місцях, на самоті розмовляв з Отцем.
Різні описи про важкі хвилини нашого Господа, зібрані разом, здається показують, що розумовий відчай прийшов на нього, немов сильний біль, якого Він ніколи не знав перед тим, і цей тягар ставав щораз важчим – “тяжко сумна душа Моя аж до смерті”, повна смутку, що майже розчавив життя, каже Матвій. Марко говорить (14: 33), що Він “почав тужити”, немовби смуток прийшов на Нього несподівано, викликавши збентеження. Лука, який був лікарем, каже, що Він був “у смертельній тривозі”, змагався, боровся (в грецькій мові це означає боротьбу, яка набирає сили та гостроти), так що “піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю”. Такий кривавий піт не є чимось незнаним лікарям, хоча трапляється дуже рідко. Він свідчить про крайнє нервове напруження – про тугу, яка межує зі смертю*.

*Проф. Тішендорф доводить, що цей уривок про кривавий піт нашого Господа не знаходиться у Ватіканському манускрипті (Vatican MS), хоча є у первісному Синайському манускрипті (Sinaitic MS). Отже, уривок є сумнівним або є ж під знаком запитання.

Невір’я висунуло здогадку, що опис смутку, сліз та молитов нашого Відкупителя свідчить про Його слабість. Такі особи аргументують, що віддавна було багато мучеників різних релігій, які приймали смерть сміливо, зі стоїчною непохитністю, часом навіть з посмішкою, і що цей опис показує Ісуса малодушним, нижчим, а не вищим від інших. Та зі всім цим пов’язана певна філософія, якої вони, мабуть, не здатні збагнути. Деградованому, зіпсованому, брутальному людству притаманна притупленість, заціпеніння, які зносять біль та смерть з байдужістю, що дозволяє їм приймати смерть без великих емоцій, або ж безжалісно завдавати її іншим без співчуття. Ми раді, що Ісус не був одним з тих холодних, крижаних стоїків, а був повний тепла, любові, ніжних почуттів та людяності і, відповідно, може співчувати найбільш лагідним, найбільш чутливим, витонченим, вразливим особам більше, ніж будь-яка інша людська істота. Ісус, мабуть, гостро відчував умови, в які Себе поставив – покласти власне життя за світ. Чим досконаліший організм, чим більш чутливий та легко збудливий, тим більше в ньому може поміститися радості та смутку. Наш Господь, абсолютно досконалий, очевидно був незрівнянно вразливим до болю інших.
Крім того, Він мав досконале життя, яке не втратив, і знав це, розуміючи, що незадовго Він розстанеться з ним, тоді як інші з людського роду мають тільки загублене, засуджене існування і розуміють, що їм так чи інакше доведеться з ним розстатися. Отож, покласти Своє життя було для нашого Господа чимось зовсім іншим, ніж би поклав своє життя хтось з Його послідовників. Припустимо, що 100 відсотків представляло би досконале життя. Наш Господь мав всі сто, щоб покласти, натомість ми, на 99 відсотків мертві через провини, гріхи та осуд, могли би покласти тільки одну соту.
Холодна, стоїчна байдужість до втрати життя, яка виникає зі знання, що життя в будь-якому випадку триватиме тільки короткий час, була би чимось протилежним до ясного розуміння, яке мав наш Господь і яке виникало з досвіду перебування з Отцем, “поки світ не постав”, а також усвідомлення того, що життя, яке Він збирався покласти, не було втрачене через гріх, а було Його добровільною жертвою. Без сумніву, саме думка про можливе припинення існування була істотним чинником появи смутку нашого Господа. Апостол виразно дає це зрозуміти словами (Євр. 5: 7): “Котрий за днів тіла свого приносив молитви і благання до Того, хто міг спасти Його від [з] смерті, з великим голосінням і слізьми, і почуто Його за страх [за те, чого Він боявся]” (Кул.) – перестати існувати. Готовий завжди виконувати Отцівську волю, Він день за днем тривав у самопожертві; і ось тепер, за кілька годин, все мало закінчитись. Ця думка принесла іншу думку: чи Він виконав волю Отця досконало? Чи може Він сподіватися отримати обіцяну нагороду, воскресіння з мертвих? Бо коли б Він схибив у якісь подробиці, відхилився від точного мірила досконалості, Його смерть означала би припинення існування. І хоча всі люди бояться припинення існування, ніхто з них не може знати повної глибини і суті значення цього, як знав Той, Хто не тільки мав досконале життя, але й пам’ятав про Свою попередню славу з Отцем перед тим, як світ постав. Для Нього вже сама думка про припинення існування була нестерпною, вселяла жах душі. Така думка, мабуть, ніколи раніше не приходила до нашого Господа з такою силою. Все це звалилося на Нього таким тягарем, що буквально обгорнуло смертельним сумом. Він знав, що постраждає (по Закону) як злочинець, тому, зрозуміло, поставало питання, чи справді Він був цілком бездоганним, і чи небесний Суддя повністю виправдає Його після того, як стільки людей намагається Його обвинуватити?
Помолившись, Він повернувся до трьох учнів, котрим довіряв найбільше і котрі були Його випробуваними та довіреними приятелями, та побачив, що вони сплять. Лука пояснює, що вони спали від смутку. Ніч та все, що відбулося, схвилювало їх; пам’яткова вечеря, яку вони до кінця не зрозуміли, тим не менше, залишила на них свій гнітючий слід, коли Учитель пояснював, що це представляє Його смерть, і що згодом один із них зрадить Його. Наслідки тривоги привели до свого роду заціпеніння. Наш Господь дуже лагідно докорив їм: “Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?.. Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу!” Ви не тільки повинні пильнувати ради Мене, але й повинні пильнувати заради самих себе. Година суворого випробування прийшла на всіх нас; пильнуйте і моліться, щоб ви не впали у цей злий час.
Тоді Господь пішов молитися знову. Сказано, що Його молитви складалися з тих самих слів, тобто виражали ті самі почуття. Так само було в третій раз. На Його серці лежав один і той самий тягар: Чи може Він бути певним, що, намагаючись виконувати волю Отця і закінчивши Свій шлях, Він зробив це так як потрібно? Чи може Він мати цілковиту певність віри, що Бог спасе Його від смерті через воскресіння? У відповідь на прохання був посланий небесний посланник, щоб потішити, запевнити, зміцнити Його. Нам не сказано, яке послання приніс ангел, але бачимо, що це було послання миру – запевнення, що шлях нашого Господа отримав похвалу від Отця, і Він буде повернений з мертвих через воскресіння.
Сказаного було достатньо, щоб дати нашому Господу сили та відваги, потрібної для важкого випробування, яке ще було попереду. З цієї хвилі і далі ми бачимо Його найбільш врівноваженим, найбільш спокійним зі всіх знаних постатей, які коли-небудь предстали перед нами. Коли прийшов Юда та його ватага, Господь мав найбільший спокій та найбільше самовладання. Так само було перед первосвящеником Кайяфою, перед Пилатом, так було під час розп’яття. Він здобув мир від слів, що Він вгодив Отцю і що всі милостиві обітниці слави, честі та безсмертя належать Йому. Тепер Він міг витримати будь-яке випробування.
Святе Письмо запевнює, що наш Господь був спокушений у всьому так як ми (Його брати), і те, що відбулося з Ним у Гефсиманії, є ілюстрацією одного з найбільш суворих випробувань, які приходять на Господній народ. Здається, супротивник часом намагається знеохотити нас, підштовхнути до думки, що випробування та труднощі “вузької дороги” жертвування марні, що ми могли би від них відмовитися. Коли такі думки приходять до тих, котрі наполегливо і вірно намагаються виконувати умови своїх обітів посвячення, вони становлять одне з найсуворіших випробувань, які їм доводиться переносити. Якщо вони відмовились від світу з його уподобаннями, від надій, цілей, бажань, обмінявши все це на небесне, тоді кожна річ, яка затьмарює небесні надії, штовхає їх у темряву, більшу та густішу від тої, яку вони могли би знати, коли б ніколи не бачили і не оцінили славних обітниць. Який шлях обрати в таку хвилину? Треба йти за прикладом нашого Господа, шукати лице Отця, прагнучи знати, чи з нами все гаразд; шукаючи якогось запевнення, що хоч світ нас ненавидить і наговорює на нас неправду, ми далі Йому до вподоби; шукаючи якогось свіжого запевнення, що з нами все буде добре, що Господь дасть нам частку в кращому воскресінні до вічного життя.
Навіть наводячи таку відповідність між нашими труднощами і труднощами нашого Господа, ми не повинні забувати, що існує величезна різниця; що ми походимо з вмираючого роду і на дев’яносто дев’ять відсотків вже мертві; що ми не здатні повністю оцінити суть смерті, ані суть вічного життя; що, не дивлячись на все, ми маємо приклад нашого Господа і додаткове запевнення, що нашу частку в Першому Воскресінні ми не здобудемо завдяки власній досконалості, але через Його досконалість, дану нам, якщо ми засвідчимо Господу повну відданість нашого серця, намірів, волі, не дивлячись на недосконалість наслідків наших зусиль прославляти Його в нашому тілі та дусі.
Євангеліст записав, що наш Господь молився: “Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене”. Можливо, що наш Господь мав на увазі наступне: Якщо у Своїй безмежній любові та милості Ти вважаєш за можливе у якійсь мірі виконати Свій задум спасіння людства без того, щоб Я помер, то нехай буде так. Але коли б Господь так думав, це означало б, що Він не повністю зрозумів план Отця про реституцію людства, яка можлива тільки через викупну ціну за Адама та його гріх. Але розуміючи це, наш Господь не міг навіть припускати, що всього цього можна досягти по-іншому, без повного викупу. Цілком можливо, що Його найбільше гнобила думка, яка ставала все виразнішою в розумі, що тепер, коли Його схоплять як злочинця, вороги постараються не вбивати Його потаємки, а передати римлянам. Він знав, який вплив та силу вони використають, щоб добитися свого, і знав також, що римським методом виконання покарання є розп’яття. Також Він знав, що Святе Письмо виразно говорило: “Проклятий усякий, хто висить на дереві”.
На цьому, мабуть, зосередилася Його думка: Мої співвітчизники будуть вважати, що Бог покинув Мене, прокляв; Я помру як Богохульник, як лиходій, тоді як кожним Моїм прагненням є і завжди була вірність, відданість Отцю. Такою, віримо, була особлива причина туги нашого Господа, названа “чашею” смутку, про яку Він просив, щоб, коли це можливо, вона оминула Його. Віримо, що Він знав, що Його смерть обов’язкова, неминуча, як Він не раз казав Своїм учням. Але Його найбільше вражала ганебна форма смерті, “смерть хресна”, бо вона не тільки передбачала ганьбу та кривотлумачення з боку народу і тих, кого Він так любив і кому старався робити добро, але й несла зі собою думку, що Він був проклятий Богом, а якщо проклятий Богом, то не міг сподіватися жодного виконання славної обітниці воскресіння. Та коли ангел запевнив Його, що насправді Він не проклятий Богом, навіть якщо на певний час зайняв місце проклятого Адама і став “прокляттям за нас”, за Його рід, тоді навіть хрест та сором можна було стерпіти стійко.

ПИЛЬНУЙТЕ Й МОЛІТЬСЯ, ЩОБ НЕ ВПАСТИ В СПОКУСУ

На прикладі нашого Господа та апостолів маємо ілюстрацію пильності та молитви в темну годину лиха. Наш Господь дотримувався вказівки, яку дав учням. Він пильнував, Він молився, Він здобув благословення, Він зміцнився, Він вийшов переможцем. Вони ж не пильнували, не молилися, не розуміли вимог того, що відбувалося. У результаті, бачимо, вони, спантеличені, розсипалися, а один, найсильніший з них, котрий ще недавно хвалився, що “якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи”, під натиском обставин, слабкий з браку сили, яку мав би здобути через пильнування та молитву, відрікся Господа з лихослів’ям.
Бачимо, що там, де Господній народ намагається жити святим, посвяченим життям, але ігнорує пораду Господа пильнувати та молитися, він поводиться немудро. Якими б чистими дівчатами вони не були, вони нерозумні: не можуть сподіватися здобути перемогу над собою, над гріхом і над супротивником однією рукою, самі. Якщо сам Учитель потребував зміцнення, то, зрозуміло, ми потребуємо також. Якщо Він отримав його у відповідь на благання з великим плачем та слізьми, то це дає нам зрозуміти шлях, яким Богу подобається дати повне запевнення віри, яке може зміцнити нас, як добрих воїнів, щоб терпіти будь-що і все в Його ім’я та в Його службі.
Хто шукає Господа щиро та з молитвою, той напевно отримає благословення, яке отримав Господь Ісус. І хоча до них не прийде такий самий небесний посланник, щоб потішити та підбадьорити, однак напевно буде інший небесний посланник. Це може бути хтось зі співучнів, здатний прийти і потішити в наших труднощах-випробуваннях так, як жодний апостол не міг поспівчувати або допомогти нашому Господу. Або ж цим посланником може бути один з апостолів через повні благодаті натхнені слова, які Бог передав нам через них у Своєму Слові. Яким би шляхом не прийшло зміцнення, воно стане запевненням – не від людей, не від ангелів, а від Бога – що ми Йому подобаємося і прийнятні, що ми можемо відкликатися до надзвичайно великих та дорогоцінних обітниць, які Він має для тих, хто Його любить.
Зараз ми, так би мовити, є в годині випробування, яка приходить на весь світ, щоб випробувати його. Теперішній час представлений у Святому Письмі як “година спокуси”, тобто випробування, при завершенні цього віку. У певному значенні слова, це – година Гефсиманії для всього справжнього Господнього народу, повністю посвяченого Йому. Це – година, в якій ми, так само як Господь, повинні шукати лице Отця, щоб здобути цілковите запевнення, що ми є Його, що Він – наш, що ми можемо з довір’ям покладатися на Його силу перевести нас через цю годину. Це – час, в якому ми повинні переконатися в тому, про що деколи співаємо: “Хай темні хмари звідусіль не закривають образ Твій”.
Це – час, в якому ті, котрі нехтують словами Учителя “Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу”, напевно потраплять у спокусу і, цілком ймовірно, впадуть у ній. Це – важке падіння. І хоча вони, як Петро, будуть підняті з нього, це буде з плачем. Декотрі роблять помилку, коли моляться, не пильнуючи; інші роблять помилку, коли пильнують без молитви. Безпечним і єдино правильним є те, що наказав наш Господь і що поєднує обидві речі. Ми повинні пильнувати, бути насторожі проти посягань світу, плоті та диявола. Ми повинні пильнувати, щоб мати всі підбадьорення Господнього Слова, щоб мати докази їхнього виконання, знаки, що свідчать про Його присутність та про великі зміни епохи, які перед нами. Ми повинні пильнувати про все, що зміцнить нас у вірі, надії, відданості та любові. Пильнуючи, ми повинні безперестанку молитися.
Ми повинні молитися разом як Господній народ; ми повинні молитися в наших домах, сім’ях; ми повинні молитися потаємно, на самоті. Ми повинні мати дух молитви у всьому, що ми кажемо і робимо: тобто наше серце повинно постійно звертатися до Господа за керівництвом у всіх життєвих справах, щоб ми робили все, що можуть знайти наші руки, так, щоб це було прийняте Ним і щоб ми були Ним захищені від спокуси, яку в іншому випадку навряд чи вдасться знести, і щоб остаточно ми були визволені від лукавого і здобули місце в Царстві нашого Господа. Брати та сестри, щораз більше пам’ятаймо і запроваджуймо на практиці (у кожному домі, в який завітав цей журнал) слова нашого Господа: “Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу”.

R2773 (1901 р.)