ГОСПОДНЯ ВЕЧЕРЯ

Всі, котрі бачать виразно образ, повинні зрозуміти, що він ніколи не міг проминути, доки не настав прообраз, і прообраз забиття пасхального ягняти повинен відбуватися в його річницю, чотирнадцятого дня Ніссан. Звідси важливість біблійного твердження, що “ніхто не наклав рук на Нього, бо ще не настала година Його” (Ів. 7: 30; 8: 20). Бог передбачив усю річ і влаштував наперед кожну подробицю, яка мала до цього відношення, про що найбільш яскраво свідчив образ. Ми більше не святкуємо образ, але віримо, що прообразна жертва Божого Агнця зайняла місце образу, і ми, християни, “робимо це” на згадку прообразу, бо, як каже апостол, “наша Пасха [Ягня], Христос, за нас у жертву принесений, тому святкуймо...” (1 Кор. 5: 7, 8).

Коли Господь та Його апостоли їли Пасхальну Вечерю, образне печене ягня, наш Господь промовив до них: “один із вас видасть Мене”. Іван розповідає нам, що наш Господь “затривожився духом”, виявив хвилювання коли сказав це. Його хвилювання не були викликані, можемо бути певні, справою Його зради, бо Він, мабуть, знав наперед ці подробиці, а також факт своєї смерті. Причиною Його тривоги, як можемо розумно припустити, була думка, що один з тих, про кого Він так дбайливо турбувався і кого доглядав, мав виявитися таким невдячним, бездумним, нечестивим – тобто Господь, мабуть, сумував з причини Юди. Його слова були наслідком запитання учнів: “Чи не я то, о Господи?”. Тобто, як про це свідчать грецькі слова, питання звучало так:

– Господи, чи не мене Ти звинувачуєш? Адже це не я, чи не так?

Учні загально теж були затривожені. Мабуть було добре, що в той час вони також мали перейти крізь це, оскільки всі вони цього потребували, щоб приготуватись до часу випробування, який був попереду.

Юда, звичайно, поставив таке саме запитання, що і решта, адже коли б він не запитав, це свідчило б, що він визнавав свою вину. Наш Господь відповів, що це один з тих, котрий вечеряє з ним, і, умочивши кусок, подав його Юді, котрий після цього вийшов (Ів. 13: 25-30). Хоча згадані обставини мали розтопити серце Юди і дозволити йому змінити свій шлях, було вже надто пізно, і вони, мабуть, збудили в його серці недоброзичливого духа, так само як божественна милість до фараона, коли були зупинені кари, зробила твердим його серце. Замість дати відсіч нашіптуванням ворога, Юда поступався їм щораз більше, аж наповнився сатанинським духом – “в нього ввійшов сатана” цілком, повністю, заволодів його серцем як знаряддям зла, і Юда, мабуть, вийшов, бо відчував, що йому тут не місце.

Очевидно, що Юди вже не було з іншими, коли наш Господь мив їм ноги і коли після цього встановив з хлібом та плодом виноградини пам’ятку Своєї смерті. Було краще, щоб в той час Юда був відсутній. І, мабуть, краще, щоб там, де можливо, лише справжні, віддані, вірні учні Христа збиралися разом святкувати Його смерть в її річницю. Проте пам’ятаймо, що не нам судити серце, тому, приходячи до пам’яткового столу, треба запро­сити всіх, котрі вірять в дорогоцінну кров Христа для відкуплення і котрі визнають повне посвячення Господу. Залишімо божественному провидінню вирішувати на рахунок тих, котрі вважають себе співучнями.

Першочергове значення хліба та чаші
Даючи учням прісний хліб, як пам’ятку, наш Господь дав загальне визначення, кажучи: “Прийміть, споживайте, це тіло Моє”. Зрозуміло, що наведені слова означають: Це символізує, тобто представляє, Моє тіло. Дійсно, це не було Його тіло, бо в жодному значенні слова Його тіло ще не було зламане; і в жодному значенні слова не було можливим для будь-кого в той час споживати його дійсно або прообразно, бо жертва ще не завершилася. Але картина стає повною, коли ми розуміємо, що прісний хліб представляє безгрішне тіло нашого Господа, бо квас є символом гріха під законом, і особливим чином було наказано усунути його в той час. Іншого разу наш Господь дав нам урок, який пояснює цей символ. Він сказав: “Бо хліб Божий є Той, Хто сходить із неба й дає життя світові... Я хліб життя” (Ів. 6: 33, 35).

Щоб збагнути яким чином ми повинні їсти, тобто засвоювати, цей живий хліб, нам потрібно зрозуміти чим він був. Згідно з поясненням нашим Господом цієї справи Він пожертвував за нас Своє тіло. Пожертвуваним не було Його передлюдське існування як духовної істоти, хоча і це було віддане, і його слава відкладена убік, щоб Він міг взяти нашу людську природу. Те, що наш Господь Ісус був святий, невинний, чистий, відокремлений від грішників і без будь-якого осквернення від батька Адама, а, отже, вільний від гріха, дозволило Йому бути Відкупителем Адама та його роду – дозволило Йому віддати Своє життя як викуп за всіх, що має бути засвідчене в відповідному часі. Тож коли ми бачимо, що чиста, незаплямлена людська природа нашого Господа Ісуса була покладена на користь грішників, пожертвувана за нас, тоді розуміємо, що саме це ми маємо привілей засвоювати, Те, що Він склав за нас, ми повинні “їсти”, засвоювати. Іншими словами, Його досконала людська природа була дана за нас і відкупила Адама та весь його рід від осуду смерті до права повернутися до людської досконалості та вічного життя. Проте Святе Письмо показує нам, що навіть коли б Бог вважав всі колишні гріхи скасованими і вважав, що ми маємо право повернутися до людської досконалості, це і далі не зробило б нас досконалими, ані не дало б нам права вічного життя. Щоб рід Адама мав користь з відкуплення, довершеного жертвою нашого Господа, потрібен Його другий прихід і потрібно, щоб Він був для всього світу Посередником, Пророком, Священиком і Царем, щоб допомогти повернутися до досконалості та злагоди з Богом всім, хто скористається з запропонованих на той час привілеїв.

Власне таке благословення Євангельська церква отримує в цьому віці завдяки вірі в Відкупителя – виправдання вірою, а не виправдання до духовної природи, якої ми ніколи не мали, яку ніколи не втратили і яку Христос не відкупив. Йдеться про виправдання до людської природи, яку батько Адам мав і яку втратив, і яку Христос відкупив давши Своє безгрішне тіло як наш викуп-жертву. Отже, споживання цього хліба означає для нас, перш за все, прийняття і засвоєння вірою виправдання до людських прав та привілеїв, гарантованих їх жертвою, вчиненою нашим Господом.

Так само плід виноградини символізував життя нашого Господа, дане за нас – Його людське життя, Його істоту, Його душу, вилиту на смерть заради нас. Засвоєння його означає для нас, перш за все, наше прийняття реституційних прав та привілеїв, які Господь таким чином гарантував нам власним коштом.

Другорядне і глибше значення хлібини та чаші
Як ми вже побачили, Божою метою в виправданні вірою церкви під час цього Євангельського віку – напередодні виправдання світу ділами послуху, в Тисячолітньому віці, – є дозволити тим, котрі сьогодні бачать, чують і оцінюють велику жертву, яку Господь вчинив за нас, представити свої тіла живою жертвою і, таким чином, мати частку з нашим Господом в Його жертві – як члени Його тіла. Це додаткове і глибше значення пам’ятки наш Господь не згадав прямо. Без сумніву, воно належало до тих речей, які Він мав на увазі, кажучи: “Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести. А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди... і що має настати, звістить вам”.

Дух правди, промовляючи через апостола Павла, виразно пояснює справу другого і надзвичайно важливого значення пам’ятки, коли апостол, пишучи до посвяченої церкви, каже: “Чаша благословення, яку благословляємо, чи не спільнота то крови Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового?” – бути учасниками з Христом, як учасники жертви до смерті, щоб завдяки цьому ми могли вважатися з Ним також учасниками слави, яку Він отримав в нагороду за Свою вірність. “Тому що один хліб, тіло одне нас багато, бо ми всі спільники хліба одного” (1 Кор. 10: 16-17). Обі сторони цієї дивовижної постанови є важливими: потрібно, щоб ми розуміли, перш за все, наше виправдання через жертву Господа. Далі, властиво, щоб ми збагнули, що вся Церква, з божественної точки зору, є складеним тілом з багатьох членів, якого Ісус є Головою, і що ця Церква, як одне ціле, має бути зламана. Кожен її член в цьому відношенні має бути копією Господа Ісуса і повинен ходити слідами Його жертви. Це ми робимо віддаючи наше життя, коли ми “кладемо наше життя за братів” як Христос клав Своє життя за всіх. Ми не кладемо наше духовне життя так само, як наш Господь не клав Своє духовне життя в жертву. Як Він пожертвував Свою дійсно досконалу істоту, так і ми повинні жертвувати те, що є виправдане, пораховане досконалим, хоча воно насправді таким не є.

Схоже чаша представляє страждання. Чаша є одна, хоча вона містить сік багатьох виноградин, і так само хлібина є одна, хоча вона складається з багатьох зерен. Зерна не можуть зберегти свою індивідуальність і своє життя, якщо вони мають стати хлібом для інших; виноградини не можуть залишитися виноградинами, якщо вони мають бути “животворящим” духом. Таким чином ми бачимо красу слів апостола, що Господній народ є спільником однієї хлібини і чаші.

Наш Господь виразно каже, що чаша, плід виноградини (ніде ця чаша не описана як вино, хоча може так і було) представляє кров, а, значить, життя; не збережене життя, але пролите життя, тобто віддане, підпорядковане, пожертвуване. Він каже нам, що воно було для відпущення гріхів, і що всі, котрі мали б бути Його, повинні пити з неї – повинні приймати Його жертву і засвоювати її вірою. Всі, котрі хочуть бути виправдані вірою, повинні приймати життя з цього одного джерела.  Не можна шукати безсмертя осторонь Христа; не можна казати, що життя є наслідком слухняності Закону; не можна казати, що віра в якогось великого вчителя та слухняність йому є такою ж важливою річчю і принесе вічне життя. Немає іншого шляху здобути вічне життя, лише прийнявши кров, раз пролиту як викупну ціну за гріхи всього світу. Немає іншого імені під небом і серед людей, яким ми мали б спастися. Схоже немає жодного іншого шляху досягти нової природи, ніж через прийняття запрошення Господа пити з Його чаші і бути ламаними з Ним як члени однієї хлібини, а також бути похованими з Ним у хрищенні в Його смерть, і, цим самим, бути з Ним в Його воскресінні до слави, честі та безсмертя (Рим. 6: 3-5; 8: 17).

Святкування в Царстві
Як завжди Господь мав дещо сказати про царство. Здається, що про це Він згадував у кожній Своїй проповіді, тож в цьому випадку Він нагадав тим, кому вже дав обітницю участі в Царстві за умови вірності, про сказане раніше, що Він відійде, щоб прийняти Царство, і прийде знову, щоб забрати їх аби вони мали в ньому участь. Цього разу Він додав, що пам’ятка, яку Він встановив, матиме своє виконання в царстві. Що саме наш Господь мав на увазі мабуть важко сказати однозначно, але, очевидно, не помилимося, якщо вважатимемо, що Він хотів сказати, що наслідком випробувань та страждань, символічно тут представлених, буде радість в царстві. “Він через муки Своєї душі буде бачити плід, та й насититься”. Він дивитиметься назад на випробування та труднощі, які витримав в вірній слухняності Отцівській волі, і радітиме з них, бо бачитиме славний на­слідок в благословеннях Царства, які прийдуть для всього людства. Таку саму радість ділитимуть всі Його учні, котрі п’ють з цього вина, по-перше, у виправданні і, по-друге, в посвяченні, і котрі страждають з Ним. Їм обіцяно, що вони будуть царювати з Ним; і коли царювання почнеться і буде запроваджена праця царства, вони, оглядаючись назад разом з Ним радітимуть зі шляху, яким Бог провадив їх, хоча це був “вузький шлях”, шлях жертви, шлях самовідречення.

Віра нашого Господа витримала пробу всіх цих виснажливих годин, які, як Він знав, наближали Його до часу схоплення та смерті. Той факт, що Він віддав подяку Богу за хліб та чашу, свідчить про покірність з задоволенням у всіх стражданнях, які ламання хліба та розчавлення ягід містили в собі. Він вже погодився на те, що приготовив Отець, і міг скласти подяку так само, як згодом вельми радітиме. Про це саме свідчив спів гимну, коли вони виходили, – гимну хвали, подяки Отцю за те, що Його шлях має незабаром закінчитися, і за те, що досі Він мав достатньо благодаті в час кожної потреби.

Пам’яткова вечеря цього року
Річниця смерті нашого Господа цього року припадає, згідно з юдейський підрахунком, на понеділок, 29 березня (прим.). Відповідно, властивим часом для святкування Його пам’ятки було б “ночі тієї, як виданий [Він] був”, ночі в неділю, 28 березня (прим.) – не відразу о шостій годині, але пізніше, відводячи час на потрібні приготування і на вивчення значення символів та розгляд усієї справи ще раз. За звичаєм церква збиратиметься на цю річницю святкування великої події, коли ми були відкуплені від осуду, а також святкування нашого посвячення бути мертвими з Христом, бо якщо будемо мертвими з ним, то матимемо частку також в Його воскресінні, першому воскресінні до слави, честі та безсмертя.

Радимо, щоб дорогі приятелі в різних частинах світу не нехтували цією дорогоцінною пам’яткою, яка має таке багате значення для всіх, котрі свідомо оцінюють її. Ми не радимо збиратися великими групами, але нехай кожна мала групка або громадка збереться разом як звичайно, бо таким, здається, був спосіб в первісній церкві. Обходьмо свято з радістю в серці, а також з належним визнанням його врочистості не лише стосовно жертви нашого Господа за нас, але й стосовно нашої власної угоди жертви бути мертвими з Ним. Радимо усім провідникам малих громад Господнього народу подбати про прісний хліб (можливо навіть від тієї чи іншої єврейської сім’ї) і неферментований виноградний сік, або сік з ізюму, або плід виноградини – як буде вирішено. Ми виступаємо проти загального вживання вина, оскільки це може бути спокусою для слабких тілом. Однак радимо подбати і про тих, котрі свідомо вірять, що ймовірно вживалося вино. Для задоволення сумління декого було б не зайве додати невелику кількість ферментованого вина до неферментованого соку або соку з ізюму.

Радимо, щоб ці невеличкі зібрання без показності, але з шанобливістю, організовано і тихо зібралися разом, сповнені коштовних думок про велику подію, яку ми святкуємо, – замість звертати багато уваги на зовнішність та церемонії. Намагаймось в цьому, як і у всіх речах, робити те, що було б приємним нашому Господу, і тоді напевно це буде корисним для всіх учасників.

Ми вже звертали увагу на те, що нікому не слід забороняти, хто виявляє віру в дорогоцінну кров і посвячення в службі нашому Спасителю. Як правило не буде жодної небезпеки для будь-кого скористатись привілеєм такої спільноти, хто не є достатньо наполегливим в серці. Швидше деяких треба заохочувати, оскільки, вважаємо, що інколи помилково трактуються слова апостола стосовно тих, хто “не розважаючи про тіло, суд собі їсть і п'є” (1 Кор. 11: 29). Що стосується боязких, то сподіваємось, що вони не відмовляться від привілею пригадувати таку велику подію. Хочемо пояснити, що на нашу думку клас, згаданий апостолом, складається з тих, хто не здатен збагнути істинної важливості жертви і хто лише бачить в ній форму церемонії. Вони їдять і п’ють собі осуд тому, що коли б вони дослідили дану річ, то ясно побачили б умови, на яких Господь приймає “малу черідку”, яка вибирається в цьому Євангельському віці. Їхня неспроможність це зробити несе з собою якусь міру осуду, докору. Вони є більше відповідальні від інших зі світу, котрі нічого не знають про Господа, про Його жертву і т.д.

Тож коли ми святкуємо цю велику пам’ятку, не забуваймо віддати подяку Господу за наше виправдання, а також за великий привілей бути спільниками в жертвуванні з нашим Відкупителем і доповнювати те, що залишилося від страждань Христа. Коли сумуємо в такі хвилини, коли зосереджуємо свої думки, коли поринаємо в роздуми і пізнаємо своє серце, не забуваймо, як це робив Господь, тріумфувати вірою і віддавати хвалу Тому, Хто покликав нас з темряви до дивного світла і дав нам привілей приймати участь в великому ділі, яка зараз ведеться.