"ГОСПОДИ, ДОПОМОЖИ МЕНІ!"
(Мт. 15: 25) Марка 7: 24-30

Після проповіді нашого Господа про хліб з неба (ми не знаємо, через скільки часу після цього) Він і Його учні пішли на захід, до границь Фінікії. Там Він ввійшов до одного дому з явним наміром усамітнитись, утаїтись і, можливо, знайти спокій та відпочинок. Але Господа швидко знайшла одна мати, сиро-фінікіянка, чия дочка була опанована демоном, і котра використала цю нагоду, щоб настирливо просити Господа про звільнення своєї дочки. Слава про Ісуса і про Його чуда оздоровлення недужих і т.п., очевидно, розійшлася по цьому краю, однак мусило бути відомим також, що Ісус був юдеєм, і що Його чуда і милості були призначені тільки для Його власного народу.
Без труднощів можна бачити, що для віри цієї жінки існували численні перешкоди, і сила віри, яка подолала їх, мимоволі викликає захоплення.
(1) Вона була чужинкою з поган, яким Бог не виявив жодної милості, "не мавши надії і без Бога на світі" (Еф. 2: 12). Отже, прийшовши до Ісуса, вона не лише подолала упередження своїх власних поганських уявлень і вказівок, отриманих з раннього дитинства, але й подолала всяку родинну гордість і страх бути зневаженою і відкиненою як негідна милості, якої шукала.
(2) Як бідна і неосвічена жінка вона, звичайно, дуже ніяковіла, звертаючись до вченого чоловіка, особливо до такого видатного як цей великий пророк Ізраїлю, про Якого вона, безперечно, багато чула.
Не дивлячись на ці перешкоди, її любов до дочки і її довір’я до Ісуса були такими великими, що вона розшукала Його і, згідно зі звичаєм того часу і того краю, піднявши голос і, можливо, з плачем, "заголосила" до Господа про співчуття і допомогу в її горі, кажучи: "Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, – демон тяжко дочку мою мучить!" На самому початку вона отримала відсіч, бо, згідно з описом Матвія (15: 23), наш Господь повністю ігнорував її, не відповідаючи їй ані слова. Для багатьох це було б достатнім для знеохочення в вірі і відіслало б геть з плачем, але не так було з цією жінкою. Вона не припиняла своїх голосінь і домагань. Вона вірила, що Господь мав силу допомогти їй і ще не відмовився зробити це, а тому її віра і далі трималася.
Учням, здається, надокучило її голосіння, яке, можливо, тривало протягом деякого часу. Ісус та учні, очевидно, залишили дім, в якому тимчасово зупинилися, і продовжили свою подорож, а жінка і далі йшла за ними і благала про допомогу. Учні підійшли і вмовляли Його, кажучи: "Відпусти її, бо кричить за нами!" А Він відповів і сказав: "Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого".
Відповідь нашого Господа учням, здається, показує, що слова апостолів означали, що Він повинен задовольнити її прохання і відпустити її, і Його відповідь показує, чому Він зволікав зробити це. Благословення, які Він мав дати, належали народу, який був в угоді з Богом, образному насінню Авраама, а ця жінка не була з того народу, який Бог всіляко обдаровував багатьма милостями. Вона була з поганського народу, з яким Бог не ввійшов в жодну угоду спорідненості, і для якого поки що нічого не зробив. Наш Господь пояснив це учням і так, щоб чула жінка, не лише для їхньої і її користі, але й, як можемо припустити, для нашої науки.
Хоча виглядало, що наш Господь опирався жінці і не хотів виявити їй милість, ми вважаємо, що розсудливо було б припустити, що Він від самого початку повністю розумів цю ситуацію і обрав спосіб, який виявляв віру жінки, підготовляючи її до отримання бажаного благословення.
Тут ми маємо лекцію про наполегливість в благанні Господа про звільнення з-під влади диявола, незалежно, чи вона проявляється в наших друзях, чи в нас. Як ця жінка знала, що справа була безнадійною, якщо йдеться про полегшення з будь-якого іншого джерела, так і ми знаємо, що надія на звільнення від противника є тільки через втручання Господа. Тому наша віра, подібно до віри цієї жінки, повинна бути рівноцінна крайності випадку і повинна наполегливо триматися Господа задля благословення, яке, можемо бути певні (маючи більше знання, ніж вона), Йому буде до вподоби дарувати в Його властивий час і спосіб. "Чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч і бариться Він щодо них?" (Луки 18: 7). Якщо в нашому випадку Господь не вважає за найкраще дарувати нам швидку відповідь на молитву: "Не залишай нас у спокусі, але визволи нас від лукавого" (Мт. 6: 13, Diaglott), – то можемо бути впевнені, що це не є через брак зацікавленості в нашому благополуччі, бо чи ж не виявив Він зацікавленості, відкупивши нас і покликавши нас до співспадкоємства в небесному царстві? Тож, якщо відповідь не прийде тим шляхом чи в тому часі, коли ми схильні сподіватися, нехай віра й надалі, мов якір, тримається божественної доброти і сили і надзвичайно великих і цінних обітниць, і пам’ятаймо, що, згідно з ними, навіть найдовший час (до Тисячолітнього царства, коли великий противник буде зв’язаний, і буде дароване повне і цілковите визволення з-під його влади) не буде довгим не лише для нас і тих, хто безпосередньо на це надіється, але й для всього "стогнучого створіння", яке тепер знаходиться під його згубним впливом.
Почута причина, чому на неї не звертають уваги, мабуть, ще більше переконала бідну жінку (яка була далека від розчарування), що цей Ісус має силу допомогти їй, і вона впала ниць до Його ніг (цілком можливо, перед Ним), згідно зі звичаєм Сходу, який виявляв покору, залежність і благання, супроводжуючи це проханням: "Господи, допоможи мені!" (Мт. 15: 23-25). Коли врешті наш Господь звернувся до бідної жінки, яка припала до Його ніг, благаючи про допомогу, Його слова знову були відсіччю, розрахованою знеохотити людину малої віри, але відповідно зміцнити велику віру. Його відповідь їй не була зневагою і образою, ані байдужістю до її горя, бо насправді ми добре знаємо, що наш дорогий Господь не мав таких почуттів ні до кого. Його відповідь натякала на зацікавленість і співчуття, але пояснювала їй причину, чому вона не була відповідною людиною. Ось ця причина: як діти сім’ї мали бути нагодовані в першу чергу, раніше за собак, так і народ, який був в угоді з Господом, юдеї, це народ, якому в першу чергу належало служити, який належало оздоровляти, навчати і благословити, – ще перед тим, як ці благословення в якій-небудь мірі і яким-небудь способом будуть поширені на поган, які, в порівнянні з домашніми, були як собаки. До речі, тут ми повинні зауважити, що хоча юдеї часто говорили про собак з великою зневагою, як наприклад, в Об. 22:15: "А зовні – пси" (Дерк.) і т.д., маючи на увазі диких собак, які блукали селами і наносили шкоду, однак юдеї, зазвичай, мали домашніх собак, яких в сім’ї любили і годували, і слово, вжите тут Господом, а також жінкою, означає цих домашніх собак, або щенят, собак-улюбленців, а не собак ненависних.
Жінка подолала перешкоду аргументу Господа і з великим плачем та покорою визнала, що вона не була однією з дітей, котрі мали право на Отцівське благословення, а була просто однією з собак під столом, прагнучи поодиноких крихт божественної милості. Тоді наш Господь, оцінивши таку велику віру і щирість, сказав: "За слово оце йди собі, – демон вийшов із твоєї дочки". І те, що віра жінки була належна, демонструє той факт, що вона повірила Господньому слову, припинила свої домагання і пішла до свого дому, щоб побачити саме те, що сказав Ісус.
В скількох відношеннях наш випадок відрізняється від випадку з цією бідною жінкою! Замість того, щоб опиратися нам, Господь милостиво покликав нас пізнати Його і Його милостивий план. І ми, котрі колись були чужинцями, іноземцями та сторонніми, не лише стали відкуплені дорогоцінною кров’ю, але, вчинивши угоду з Господом, були прийняті до Його сім’ї, були привілейовані обступити Його стіл, і Він  щедро виставив перед нами, як "харч у пору" (Кул.), всі надзвичайно великі і цінні обітниці Свого Слова. Нам не потрібно домагатися їх; вони є наші, щоб ми брали їх. Ми просто повинні вірою приймати їх і вживати. І якщо бідна жінка з цієї оповіді могла виявити таку віру в Господа і могла добитися такого великого благословення, то це служить нам доказом, який рясно підтверджений іншими місцями Святого Письма, що ніщо з того, що ми маємо, або можемо принести Господу, не може бути більш прийнятним в Його очах, ніж віра – віра в Нього, в Його силу, в Його любов і в Його обітниці. Кожен, хто не виявить віри в ці речі, не може зростати в пізнанні Господа, не може розвиватися, не може бути переможцем, досягнути жаданої перемоги, бо "оце перемога, що світ перемогла, – віра наша", і "без віри догодити Богові неможливо" (1 Івана 5: 4; Євр. 11: 6 (Дерк.)).
Крім тих милостей, які Бог дарував нам через Христа, кожен з нас посідає дуже мало того, за що ми розсудливо можемо сподіватися бути прийнятними для Нього. Віра, довір’я до Бога, є однією з тих чеснот серця, які ми можемо принести Господу, і які Він не відкине. Іншою є чесність серця, ще іншими покора, усвідомлення і визнання нашої залежності від Нього. Ці різні почуття жінка з цієї оповіді виразила своїми діями і словами. І коли вони принесли їй божественну ласку, навіть раніше, ніж ця ласка могла бути звернена до поган, то наша покора, віра і щирість повинна бути набагато більшою і повинна спонукувати нас намагатися робити те, що до вподоби Богу, Котрий вже прийняв нас в Улюбленому, і разом з Яким Він вельми вдоволений, якщо ми приймаємо через Господа все багатство Його милості, яку Він обіцяв тим, які люблять, шанують, слухаються Його і довіряють Йому.