ДВА ВИДИ ГРІШНИКІВ
Луки 7: 36-50

"Прощаються тобі гріхи".
"Симон" було дуже поширене ім’я між юдеями, а тому не дивно, що було два Симона, в домах яких приймали Ісуса. Однак трохи дивно, що з цими двома прийомами пов’язано так багато схожих рис – в обох з них були помазані ноги нашого Господа і т.д. (Порівняйте Мт. 26: 6-13). Припускають, що між цими двома подіями пройшло близько півтора року; що записане Матвієм відбулося якраз перед смертю нашого Господа – "намастила на похорон Мій".
В цій лекції ми бачимо Симона, фарисея, очевидно, дуже враженого характером і науками нашого Господа, більше того, прихильніше налаштованого до Нього, ніж більшість. Він думав, що було б добре запросити Ісуса на обід і таким чином вшанувати Його, а можливо, стати трохи відомим завдяки знаменитому Назорею.
Коли наш Господь прийняв запрошення і прийшов на обід, Симон повівся з Ним люб’язно й ввічливо, але не виявив ніякої надмірної ввічливості, можливо, вважаючи Його не привченим до проявів особливої уваги, а, швидше, звиклим перебувати в товаристві рибаків і простих людей. Тому, коли Ісус прийшов, Симон не привітав Його поцілунком, як було зазвичай з шанованими гостями, бо це означало б віддати надто багато честі звичайній людині, яку він, як фарисей, ще не був готовий повністю схвалювати. Він не прислав слугу, щоб зняти Учителю сандалі і помити Йому ноги згідно зі звичаєм найкращої гостинності тих часів. Він, можливо, говорив собі: "Цей чоловік і Його учні не звикли, щоб їх приймали таким чином, і мої слуги зрозуміють, що знаходяться, принаймні, на одному рівні з кожним з них, окрім самого Учителя". Тому, не заходячи надто далеко в ввічливому прийомі, фарисей, хоча й гостинно запросив Господа до свого столу, без сумніву, відчував, що робить цим честь Господу, і не достатньо розумів, що це йому була виявлена честь в привілеї приймати такого шляхетного гостя. Як Симон буде дивитися на цю справу, коли в час воскресіння (протягом Тисячоліття) виявить, що його гість був "Однородженим від Отця, повним благодаті та правди"?
Апостол переконує всіх нас "не забувати любові до приходнів, бо деякі нею, навіть не відаючи, гостинно були прийняли ангелів [Божих посланників]". Господь бажає, щоб Його народ був щедрим в тому, що має (але не марнотратним), тому ще написано: "Дехто щедро дає, та ще додається йому, а дехто ховає над міру, та тільки бідніє". Частиною нашої сьогоднішньої лекції є навчитися про наше власне низьке самолюбство, яке всі успадкували через падіння, і поступово, під вказівками Господнього Слова, осягати перемогу над ним і ставати більше щедрими – більше подібними до нашого Отця в Небесах.
Особливо щедрими і гостинними будьмо до "братів", котрі насправді представляють самого Господа, не лише як "посли для Бога", але й як "члени тіла Христа".
Згадана "жінка одна, що була в місті", очевидно, була простою особою, добре відомою людям цього міста, хоча про неї міг не знати Ісус і учні, котрі не були тутешніми. Яким би не було попереднє життя цієї жінки, вона відчувала в серці щире каяття і бажання жити кращим життям. Вона чула про Ісуса, великого Учителя, і що на відміну від фарисеїв Він не вважав принизливим розмовляти з пропащими людьми, підбадьорювати і допомагати їм знову піднятися. Вона відчувала, що хотіла б прийти до Господа в молитві про прощення, і хотіла б почати нове життя, старатися від цього часу жити більш послідовно. Вона не знала, як підійти до цієї справи. Вона не знала, що сказати Йому про себе. Вона просто взяла в руки маленьке приношення і, поки Він, за звичаєм тих часів, напівлежав під час обіду, і поки до Його ніг було легко доступити, вона відважилась намастити їх чудовим миром, яке принесла з собою. Не говорячи ні слова (її серце було надто переповнене), вона підійшла до ніг Учителя, і її сльози закапали на них. Ці сльози більш красномовно, ніж слова, якими вона могла б виразити свої почуття, показали Йому, якими були справжні прагнення її серця до прощення і примирення.
Якою милосердною і уважною до наших потреб є Господня постанова, що коли ми, каючись, приходимо до Його ніг з проханням про прощення, то від нас не вимагається, щоб ми наближались до Нього через інших або виражали наше прохання якоюсь вишуканою мовою, – Він може читати наше серце і приймає наші сльози і навіть наші найбільш несміливі зусилля загладити вину і служити "членам Його тіла". І хоча Він може затримати відповідь про прощення, то лише для того, щоб дозволити кореням терпеливості і віри глибше проникнути в наші серця.
Деякий час Ісус, здавалося б, не звертав на неї уваги, і вона могла засумніватись, чи правильно Він зрозумів її мотиви і її молитву, але надмір її почуттів вилився ще більшими слізьми, і вона ніжно витирала Його ноги і намащувала їх миром. Тим часом фарисей говорив собі: "Дуже добре, що я сьогодні запросив Ісуса на обід, і дуже добре, що прийшла ця жінка, – це дає можливість довести, випробувати Його здатність читати серця тих, хто біля Нього. Якщо б Він був пророк, якщо б Він був особливо уповноважений і навчений Богом, Він знав би про репутацію цієї жінки. Але Він, очевидно, не знає про її репутацію і тому дозволяє їй помазувати Свої ноги, а це, здається, є доказом, що Він не є пророк".
Але Ісус повністю усвідомлював все, що відбувалось, і ясно розумів серце цієї бідної жінки біля Своїх ніг і самовдоволеного фарисея, який приймав Його. І Він обдумав спосіб, яким може зробити добро обом, – спосіб, яким всім присутнім можна було б представити велику правду. Тому Він розповів Симону притчу, говорячи, що якийсь кредитор мав двох боржників, один був винен велику суму, інший малу. І коли вони були повністю нездатні заплатити, він з легкістю і не відкладаючи простив їм обом. Потім наш Господь вказав на Свій урок з цієї маленької притчі, запитуючи, хто з цих двох прощених більше оцінив поблажливість кредитора? Симон, який ще не вхопив суті притчі, швидко відповів, що той, кому було більше прощено, без сумніву, буде найбільш вдячним. І наш Господь схвалив його відповідь. Тоді, звернувши увагу на жінку, Він пригадав Симону, що хоча той люб’язно запросив Його на обід, і хоча Він оцінював його прихильність, однак більшою все-таки є прихильність цієї жінки, і значно більші знаки пошани, які вона виявила, були доказом, що хоча вони обоє Його люблять, жінка полюбила більше. І наукою, очевидно, є те, що більша любов розвинулась внаслідок більшого усвідомлення гріха і більшого бажання його позбутися.
Звичайно, в одному сенсі слова всі є грішниками, всім не вистарчає слави Божої, і всі позбавлені надії на прощення. Однак фарисей займав інше становище, ніж жінка, тому що під юдейською Угодою Закону він вже був образно виправданим і старався втримувати це становище, живучи життям строгої пошани до божественного Закону. З іншого боку, жінка, хоча й була під тією ж угодою, живучи розпусним життям, відкрито порушуючи закон, втратила частку в образному виправданні народу і тому була грішницею в більшому сенсі слова. Симон дуже добре знав, що хоча він старався дотримуватись закону, він не дотримувався його досконало, а час від часу порушував його різними способами. Однак він не був добровільним порушником Закону, як була ця жінка. Отже в цьому сенсі слова була величезна різниця між великим гріхом і меншим гріхом, однак обоє потребували Спасителя. І якщо б фарисей усвідомив правду цієї справи, він відчув би, що йому Спаситель потрібен настільки ж, наскільки Він потрібен жінці, тому що Угода Закону не могла дати йому вічного життя – щоб осягнути його, він мусив визнати свій гріх і прийняти прощення і спасіння від гріха та його покарання, смерті, як дар від Спасителя, Котрий вшанував його, погодившись бути його гостем.
Тоді Ісус повернувся до жінки і промовив до неї: "Прощаються тобі гріхи". Що за слова це мали бути для неї! Її молитва була вислухана – молитва, яка випливала з її серця і виразилася через сльози і миро, була почута, і вона була прощена, і все минуле вважалося назавжди закресленим. Яку вдячність вона мусила відчувати! Бідний Симон! Наскільки ми знаємо, він не дійшов до того стану, щоб сказати: "Господи, я також грішний, і хоча я полюбив менше, ніж ця жінка, я також потребую прощення, і я молюся про прощення моїх гріхів, щоб я міг вважатися одним з Твоїх послідовників". Ні, сам факт, що він мав релігійне становище в номінальній церкві і зробив з святості професію, здається, став на його шляху і перешкодив йому прийняти милість Бога і прощення гріхів. І так є завжди. Дійсно, як часто ми бачимо, що люди, котрі живуть моральним життям, явно намагаючись ходити стежками праведності, є набагато менше приготовані прийняти прощення через Господа Ісуса Христа, ніж деякі інші, котрі живуть більш легковажно, і котрі піднялись до усвідомлення свого погубленого стану, і приходять до Господа більш сокрушенно і більш ревно, і виявляють більшу віру, і, відповідно, відчувають до Нього більшу любов!
Однак тут немає жодного натяку, що через свою нездатність просити прощення і стати послідовником Ісуса, Симон був засуджений до "пекла" і т.п. Зовсім ні, він просто пішов дорогою свого народу (засліпленого упередженням і фальшивими людськими переданнями). Відкинувши Ісуса, вони втратили привілеї співспадкоємства в Христовому царстві і, як народ, були відкинуті від Божої ласки аж до відкриття Тисячолітнього віку. Тоді, як виразно показує апостол, їхня сліпота буде усунена, і вони будуть благословенні набагато більшим знанням правди. Тоді Господь "виллє на них Духа милості і молитви, і будуть дивитись на Того, Кого прокололи, і будуть за Ним голосити". Тоді, коли вони заплачуть, як плакала жінка з миром, Бог, через прославленого Христа, змилується над ними і простить їхні гріхи. Тоді почнеться їхня проба на вічне життя. Див. Рим. 11: 25-32; Зах. 12: 10.
Інші гості за столом були дуже вражені заявою нашого Господа, що гріхи жінки були прощені. Не розуміючи, що Той, Хто говорив, був Месією, Сином Бога, вони сумнівалися в правильності таких слів, але це було однією з причин, чому наш Господь промовив ці слова, і це було одним з його ненав’язливих способів звернути увагу на факт, що Він був Месією, і що тому, і з огляду на працю, яку Він ще повинен був виконати, вся сила прощати гріхи була в Його руках.
Тоді Він сказав до жінки: "Твоя віра спасла тебе, – іди з миром". Він хотів, щоб вона знала, що не її сльози привели до прощення, не вартість мира спонукала Його простити їй, але річчю, яка приємна Його очам, і завдяки якій її гріхи були прощені, є її віра. Вона не лише визнавала свій грішний стан, але визнавала, що цей великий Учитель мав силу простити їй і відновити її, і вона вірила і відповідно цьому поступила. І наш Господь бажав, щоб вона усвідомила, що отримана нею нагорода була наслідком виявлення цієї віри. І стосовно всіх Господніх милостей у випадку кожного з Його народу ми можемо розуміти так само. Коли ми приходимо до Господа з сльозами каяття, ми повинні знати, що не вони мають перевагу; і якщо ми приносимо дари, ми повинні знати, що не вони мають перевагу, і що сльози і приношення не можуть дати нам нічого, якщо ми не представимо Господу нашу віру, що ми приймаємо Його як Того, Хто має силу простити гріхи і очистити нас від всякої неправедності. І це є необхідним не лише на початку християнського шляху, але подібна віра потрібна впродовж усієї мандрівки. Якщо ми не триваємо в вірі, ми не можемо йти вперед. "Нехай станеться вам згідно з вашою вірою", – здається, є Господнім методом поступування з усіма, котрі є Його учнями, від першого до останнього їхнього християнського кроку і досвіду.
Тож суттю цієї лекції є постійна віра в Господа. Віра, коли Він, здається, не зауважує нас. Віра, коли здається, що в наших духовних і в наших дочасних справах все процвітає. І така ж міцна віра, коли хід подій і всі сили, здається, є проти нас. Перемога, яка перемагає світ, є віра, яка в усіх умовах здатна дивитися на Господа з абсолютним довір’ям в Його доброту і вірність, і розуміти, що, згідно з Його обітницею, в кінцевому рахунку все допомагатиме нам на добре, тому що ми є Його народом (1 Івана 5: 5; Рим. 8: 28).