БОЖЕСТВЕННО ВИЗНАЧЕНА МІСІЯ ЦЕРКВИ

«Ось тому, мавши за милосердям Божим таке служіння, ми не тратимо відваги» (2 Кор. 4: 1)
Якою є місія Церкви? Яку місію, яку службу Господь визначив для Свого посвяченого народу? Це питання повинно бути важливим і зрозумілим для розуму кожної посвяченої Божої дитини. Надзвичайно важливо, щоб слуга знав, чого від нього чекають ще перш, ніж він продовжить виконувати цю службу. В іншому випадку він, напевно, марно витратить свої сили в хибному напрямку, залишивши невиконаним те, що слід було зробити, і приділяючи увагу справам, які було б краще віддати іншому – згідно з планом і розпорядженням великого Доглядача плану спасіння – Господа.
Відповіді на це питання в християнстві, мабуть, розділилися б на три групи – дві з них цілком небіблійні і третя, хоча й на основі Святого Письма, проте тісно пов’язана з різними помилковими поглядами. Вона теж сталася нерозсудливою і підтримується в своїй чистоті та послідовності лише небагатьма. Ми розглянемо їх по черзі:
(1) Погляд римо-католиків на місію Церкви полягає в тому, що Церква має бути правителькою світу, призначеною Всемогутнім і наділеною владою та повноваженнями керувати царями та народами, впорядковувати всі справи землі: моральні, політичні, фінансові, громадські та церковні, а папа та його ієрархія є духовним царством. Це духовне царство, як кажуть, царювало в славі в минулому – протягом періоду, який решта людства іменує «темними віками (середньовіччям)». Кажуть, що зараз це царство терпить насилля від рук безбожників, протестантизму і т.д., і позбавлене належних йому, даних Богом і передбачених Богом прав, таких як верховний уряд землі. Кажуть також, що дуже скоро в земних справах наступить величезна зміна, яка все поверне на свої місця, – поверне в володіння папи та під його абсолютний контроль всі народи, покоління та язики, щоб знову, як в давнину, він вважався головою світу, що всі інші релігії будуть повалені та назавжди знищені, аби світ знову отримав благословення від повернення до середньовічних умов.
Ми заперечуємо цю теорію і вважаємо, що Святе Письмо навчає навпаки: що царювання Церкви як Божого Царства, щоб керувати світом та благословити його, буде відбуватися, як написано, не під час «теперішнього злого світу», тобто віку, але під час наступного, який має бути запроваджений нашим Господом Ісусом силою згори, при другому приході. Святе Письмо показує (і це погоджується зі здоровим розумом), що страждання Церкви не відбуваються одночасно з її царюванням, а випереджують його. Страждання теперішнього часу, стверджує воно, не варте порівняння зі славою, яка має (в майбутньому) відкритися в нас (Рим. 8: 18). Ці страждання – хоча вони є до самої смерті – мають вважатися легким горем і повинні сприйматися з радістю завдяки божественному підтвердженню, що вони виконують для нас (готують для нас) набагато величнішу та вічної ваги славу, яка ще є невидимою (2 Кор. 4: 17).
(2) Загальний погляд протестантів на місію Церкви дуже нагадує наведений вище, за винятком того, що папа та його спільники відкидаються на основі їхніх претензій мати особливі божественні повноваження керувати світом. Твердження протестантів, натомість полягає в тому, що релігія повинна взяти правління над світом і поставити своїх представників при владі між народами; що слід культивувати вищі та кращі форми релігійних почуттів; що релігія світу повинна проникати в політику та громадські справи і вести світ вперед та піднімати деградовані маси до порядного громадянства. Відверто кажучи, таке твердження, яке щораз більше набуває впливу серед протестантів, можна назвати світською ідеєю місії Церкви: йдеться про зайнятість харитативною, філантропічною, просвітницькою, виховною та благодійною діяльністю в інтересах людства. Іншими словами, згаданий погляд твердить про моральний вплив Церкви, який Бог визначив їй в світі для його підняття та відродження.
Ми вважаємо цей погляд хибним і цілком небіблійним; помилково вважати, що Церква поставлена в світі в якості реформаторської інституції. Але якщо нас запитають: «Чи повинні християни проявляти глибший інтерес до різних реформ – наприклад, запровадження тверезого способу життя, громадської культури, політичних реформ, добрих звичаїв, проведення антитютюнових кампаній, соціалістичних рухів, фінансових реформ і т.д.», – ми відповімо, що, безперечно, ніхто не може бути справжнім християнином, не симпатизуючи усім згаданим та іншим можливим зусиллям для розумового, морального та фізичного підняття людства. «І ви ще кажете, що це не є місією Церкви?». Ні, відповідаємо ми. Хоча наші симпатії є на боці кожного доброго вчинку, ми все ж повинні запитати Господа що, де і як ми можемо зробити в Його службі, якщо хочемо співпрацювати з Ним: «Господи, що мені робити?» З нашим питанням не треба йти до ближніх, ані ми не повинні брати на себе тягарі, обов’язки та зобов’язання, які на їхню думку та згідно з їхнім сумлінням вони можуть покласти на нас. Швидше ми повинні слухатися голосу Господа (Святого Письма) і повинні йти Його стежками, незважаючи на наші власні та інших людей здогадки про те, що було б найбільш доцільним.
Ніде в Святому Письмі Божому народу не сказано витрачати свій час на зусилля морально реформувати світ. Наш Господь не займався цією працею, ані апостоли, і вони не пропонували, і не давали жодного натяку на те, що праця Церкви якось має відрізнятися від того, що вони робили і веліли далі робити. Навпаки, вони ствердили, що ми маємо апостолів як приклад того, як ми повинні ходити. Вони сказали, що шлях нашого Господа був в повній, досконалій згоді з божественною волею і планом і що апостоли вірно наслідували Його приклад. Нам сказано просто статися співпрацівниками з Богом у вже започаткованому Його ділі – не заважати йому і не намагатися покращити його. Вже за днів нашого Господа існували моралісти і моральні реформи: одні в напрямку повної відмови від спиртного, інші – в напрямку аскетизму, прищеплюючи сувору відмову від їжі, одягу і т.п. як невід’ємну річ для морального здвигнення людей. Існували також політичні реформатори, які намагалися вже за Його днів запровадити республіканські інституції, і громадські реформатори, які прагнули запровадити певні форми комунізму. В той час існували також реформатори стосовно одягу, захищаючи певні особливі стилі, корисні для здоров’я, моралі та релігійної святості. Чи ми зустрічаємо, щоб наш Господь або Його апостоли мали коли-небудь якесь відношення до них, або коли-небудь словом чи ділом наказували чи заохочували котрусь з цих теорій або реформ? Ні, жодного разу.
Можна, звичайно, сказати, що свого роду християнський комунізм на початку не отримав докору, навіть хоча не був рекомендований апостолами. На нашу думку, короткотривалий комунізм у першій Церкві до певної міри був наслідком нових вчень, проповідуваних Христом, основною рисою яких була любов до Бога і любов до ближніх, – на противагу самолюбним почуттям деградованих людей. Ось чому без божественних вказівок з’явилося бажання з боку віруючих мати «все спільним». І якщо святий дух схвалив це і дозволив на початку, воно, мабуть, мало стати уроком, певним досвідом для Церкви, щоб показати, що така єдність, така спільнота не є практичною за нинішніх умов, коли всіх непокоять недосконалості тіла – їхні власні та інших людей. У всякому випадку, ми знаємо напевно, що Господь не дозволив такому комунізму тривати довго, але, як нам сказано, Він дозволив замість цього велике переслідування Церкви, яке розсіяло потенційних комуністів скрізь проповідувати Євангелію.
Також апостоли ніколи не радили такі відносини, ані не намагалися запровадити такий порядок де-небудь між християнами. Тож, якщо вчення та приклад нашого Господа та Його апостолів є нашим критерієм волі Господа, то моральне реформування світу не є повноваженням Церкви. Але, можливо, хтось скаже: «Часи відтоді змінилися, і праця Церкви відповідно теж повинна змінитися». Ми відповідаємо, що апостол Павло багато сказав про це, кажучи: «Я не вхилявсь об'являти вам усю волю Божу» (Дії 20: 27). Тож коли щось є додане до того, що викладено апостолом, воно не є радою Бога. Будь-яку раду з будь-якого іншого джерела християни не повинні приймати, бо вона напевно заведе на хибний шлях. Стосовно Божого Слова апостол також говорить до Тимофія: «Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова» (2 Тим. 3: 16, 17). Якщо Божий задум в тому, щоб місія Церкви в якомусь недалекому майбутньому змінилася, ми повинні знайти в Святому Письмі якийсь натяк на це, якесь право на таку зміну. Якщо ж ми не знаходимо жодного права на якісь зміни в її місії, ми не повинні робити жодних змін.
Але хтось запитає: «Хіба ж наш Господь не ходив, передусім, за митниками і грішниками, і не запрошував їх в першу чергу; хіба ж це не було для нас знаком, що праця Церкви має бути переважно серед вбогих, принижених класів людства?» Ми відповімо, що митники і блудниці не були предметом особливих місіонерських зусиль з боку нашого Господа і Його апостолів. Коли ці класи бували на Його служіннях, на Його проповідуванні і виявляли зацікавлення ними, ознаки покаяння та виправлення, Він приймав їх від щирого серця і не відмовлявся мати з ними справу, як це робили фарисеї. Запис не каже, що Він відвідував нетрі, шукаючи митників та блудниць, але «приймає Він [митників та] грішників», і що багато хто з цих нижчих класів слухав Його залюбки (Лк. 15: 2; Мк. 12: 37). Далі, слід зауважити, що ці митники та грішники були членами юдейської церкви, адже весь народ був прийнятий Богом як Його народ, і всі були охоплені образними жертвами за гріх, жертвами Дня Поєднання, всі вважалися під Угодою Закону, – були контрагентами. Ці нижчі класи перестали зовні дотримуватися юдейського закону, але, як свідчив наш Господь, багато з них були в значно кращому стані серця, щоб прийняти Його послання, ніж багато хто з зовні побожних фарисеїв.

(3) ПРАВИЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА МІСІЮ ЦЕРКВИ

Постає питання: «Якщо Церква не має керувати світом в теперішньому віці і якщо вона не має бути його наставником, не має піднімати його з допомогою моральних реформ, то яка її місія, – яку ще місію вона може мати?» Це веде нас до третього погляду, щодо якого багато осіб має так чи інакше заплутану уяву, бо суміш їхніх помилок затьмарює та спотворює правду.
(а) Її головна місія стосується її самої. Вона повинна піднімати світло в світі, Справжнє Світло, – не з наміром просвітити світ, ані з думкою, що її слабенький світильник розжене морок земної ночі гріха і темряву забобонів, бо це може зробити лише прихід світанку, Тисячолітнього світанку, коли зійде Сонце Праведності зі зціленням в його промінні. Вона тримає світло правди, світло Євангелії під час цієї ночі, щоб притягнути декого – «особливий народ»: щоб притягнути і вибрати не всіх, а «кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2: 39). Неможливо сподіватися, щоб її послання про любов Бога і про спасіння, яке є в Ісусі Христі і яке лунає в світі, пробудить цей світ і приведе його до Господа. Ні, вона лише дає «свідоцтво», яке має відношення до майбутніх знань та нагод, які будуть дані світу протягом Тисячоліття.
Їй сказано через Слово Господа не сподіватися, що будь-хто окрім відносно малої кількості оцінить її світло або її послання. Як провістив пророк, так і є: «Хто нашій спасенній тій звістці повірив, і над ким відкривалось рамено Господнє?» (Іс. 53: 1; Ів. 12: 38). Як каже Святе Письмо, так і сталося: переважна більшість людства є сліпою, і люди не в змозі бачити світло. Деякі є настільки сліпими, що не бачать нічого, тоді як інші є сліпими тільки частково і можуть піймати тьмяний проблиск, який дозволяє їм розпізнати невиразно деякі речі. Схожим чином світ, хоча слухає, чує погано – є «глухий», каже Святе Письмо. Дехто не чує зовсім, другі чують дуже слабо, і лише небагато чує ясно і чітко послання божественної любові та милості. Церква повинна збагнути, що її місія не спрямована до сліпих та глухих, а до тих, «хто має вухо [слухати], [і той] хай чує»! (Об. 2: 7; 3: 6, 13, 22).
Наш Господь згадав про цей стан Своїм послідовникам, коли перебував з ними в світі, кажучи: «Очі ж ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують», – зауваживши, що Його притчі та навчання не мали на меті, щоб сліпі побачили і глухі почули, але щоб глухі не чули і щоб сліпі не бачили. Коли учні попросили пояснити певну притчу, Він сказав: «Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим у притчах, щоб дивились вони і не бачили, слухали і не розуміли» (Лк. 8: 10). Щоправда вони мали буквальний зір і буквальний слух, але їм не вистачало розумового зору та слуху. А послання, яке наш дорогий Учитель проголошував і яке Він доручив проголошувати Своїм апостолам та Своїй Церкві впродовж цього віку, є тим самим посланням, – не для сліпих і не для глухих, а для «благословенних», привілейованих, котрі мають очі і вуха.
І як наш Господь не сподівався, що багато хто відгукнеться на Його проповідь, і особливо наголошував, що лише мале число зможе це зробити, кажучи: «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його», так само Його Церква весь цей вік повинна знати, що коли вона піднімає світло і свій голос, то жодна людина не відгукнеться, якщо її не притягне Отець. І як Отець притягнув відносно малий залишок юдейського народу до нашого Господа, так і Церква не повинна бути здивованою, що Він притягнув відносно малу кількість поган впродовж цього віку.
Слідом за нашим віршем апостол показує, чому є саме так: чому більшість людей не є в такому стані серця, щоб бачити і оцінювати світло, слухати Євангелію і радіти нею, не є в такому стані, щоб бути притягненою Отцем. Він каже, що «бог цього віку [сатана] засліпив [їхній] розум» (вірш 4) і цим перешкодив світлу божественної правди сяяти на них. Він показує, що всі вони є в загубленому стані, без Бога і без надії в світі. Не подумайте, що вони загублені більше, ніж були протягом всіх шести тисяч років, бо той, хто не є в Христі, хто не є в єдності з Богом, є членом великого класу слуг гріха, що далі є під осудом, далі є чужинцями для Бога, далі є загублені в пустині гріха. Їх ще не знайшов великий Пастир, Котрий обіцяє, що у властивому часі всі справжні вівці будуть віднайдені, що всі очі, засліплені сатаною та упередженнями, відкриються, щоб бачити світло божественної доброти та правди, і всі глухі вуха відчиняться, щоб чути послання Божої благодаті (Іс. 35: 5).
(б) Іншою частиною місії Церкви є дбати про тих, котрі бачать світло, яке вона тримає, котрих приваблює це світло і котрі приходять до Господа. Вона повинна навчити і поінформувати таких і привести їх до повної спільності високого поклику, представивши їм, як Господній речник, виразно «до якої надії Він їх закликає» – теперішньої і майбутньої: тепер страждати з Христом заради праведності, показувати Його дух, Його вдачу, приносити рясні плоди духа в своєму серці та житті, щоб під божественним доглядом стати придатними, відполірованими та приготованими для місця в славному Храмі майбутнього, для славної праці грядущого віку – благословення світу (1 Кор. 1: 26; Еф. 1: 18; 2 Сол. 1: 11).
Славний Голова Церкви, Ісус Христос, дає їй (її членам на землі) деякі дари духа. Ці дари мають разом бути вжиті в її різних служіннях з метою зміцнення, утвердження, будування, розвитку один одного, щоб вона зростала в благодаті, знанні та дусі Голови, аж ціла Церква остаточно буде в кінці цього віку приведена до міри зросту Христової повноти як Тіло Христа під головуванням Господа Ісуса (Еф. 4: 13). Але вона не повинна сподіватися, що всі – навіть ті, котрі бачать її світло, чують її проповідування і є притягнені на основі її послання, – остаточно прийдуть до повного членства в цьому славному Тілі Христа. Навпаки, вона має попереднє запевнення Господа, що хоча відносно мало буде чути її послання, поклик, ще менша кількість прийме цей поклик, бо багато покликаних порівняно з малим числом вибраних, котрі чинять певним своє покликання і свій вибір шляхом вірності представленим умовам (2 Петр. 1: 10).
(в) Умови, представлені Церкві, є задумані Господом як суворі випробування її відданості Йому, а також закону Нового Творіння, на основі якого вона була Ним прийнята. Випробування, труднощі, переслідування є корисні, щоб переконатися, чи її угода посвячення є від серця. Хто вчинив угоду лише устами, буде відсіяний, виявлений, відокремлений від тих, кого Господь справді вважає Своїми коштовностями, Своїми дітьми і котрих має на меті зробити співспадкоємцями в Царстві зі Своїм улюбленим Сином, нашим Господом Ісусом. Ось чому цей поклик, вибір та відбір Церкви відбувається протягом теперішнього віку, коли зло все ще має право панувати в світі і коли більшість людей зазнає осліплюючого впливу ще не зв’язаного великого противника (Об. 20: 1-3).
Як пояснив наш Господь, темрява гріха і неправди перебуває в прямому антагонізмі до світла правди, тож коли Його народ піднімає це світло («ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони... прославляли Отця вашого, що на небі», Котрий покликав вас «із темряви до дивного світла Свого»), то наслідком його впливу на темний світ буде поява опозиції, протистояння, бо мета світла – показати злі вчинки темряви (які в іншому випадку на вдасться виявити) і, тим самим, ввести в заклопотання та позбавити спокою тих, кому подобається темрява. Як наслідок, усі, котрі люблять темряву, люблять гріх в його різній формі, ненавидять також світло і не можуть прийти до цього світла. Вони публічно або таємно чинять опір дітям світла – тим, кого осяяло світло, носіям світла. І навіть ті, хто вибрався з густої пітьми морального опоганення до сутінків цивілізованої реформації та моральних реформ, не можуть стерпіти яскравого, проникливого світла справжньої Євангелії і здебільшого віддають перевагу тій чи іншій мірі темряви (Ів. 3: 20).
Внаслідок конфлікту між світлом та пітьмою наш Господь постраждав від рук тих, котрі називали себе дітьми світла, дітьми Бога і котрі мали, принаймні, трохи світла. Наш Господь не був зневажений римським управителем, ані римські воїни не глумилися над Ним з власної волі, бо вони були цілком сліпі і не могли аніскілечки оцінити світло, яке Він випромінював. Його переслідувачами були ті, котрі мали трохи світла, але ненавиділи яскравість великого світла, яке сяяло на них. Схоже впродовж цього Євангельського віку усі, котрі були палаючими та сяючими світилами в світі, були зненавиджені та піддані гонінню переважно, і, можемо сказати, майже виключно тими, хто мав трохи світла, але чиє світло було темрявою порівняно з великим світлом святого духа, яке сяяло в повністю посвячених Господу і через них. Ось так виконалося свідоцтво нашого Господа: «Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас». «Та й усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, будуть переслідувані». Господні послідовники в теперішньому часі покликані зазнати переслідувань ради праведності не тому, що це виправдано або слушно, а тому, що Господь, бажаючи випробувати, перевірити і відшліфувати Свій народ, готовий дозволити, щоб злі, супротивні впливи взяли верх, спричинили переслідування та протидію Його «членам» і, отже, послужили Його справі приготування вибраних до майбутньої праці служіння. Ось так переслідувачі «Тіла», як і переслідувачі Голови, разом беруть участь в виконанні божественного плану способом, про який вони мало здогадуються (Ів. 15: 18; 1 Ів. 3: 13; 2 Тим. 3: 12; 1 Сол. 2: 14, 15; 2 Сол. 3: 4; Ів. 16: 2; Дії 14: 22).
Ми могли б далі наводити численні біблійні твердження про покликання Церкви в теперішньому часі – щоб дозволяти світлу світити і цим накликати переслідування, а також переносити ці переслідування заради праведності і виробляти ними терпеливість, братню ввічливість, співчуття і любов до переслідувачів і до всіх людей.
Оскільки місія нашого Господа в Його першому приході полягала не в тому, щоб керувати світом, ані судити світ, але щоб покласти Своє життя за світ, так само місія Церкви, Тіла Христа, не полягає в тому, щоб керувати світом, ані щоб судити світ тепер, але «класти своє життя за братів» (1 Ів. 3: 16). Наш Господь говорить: «Я не прийшов світ судити» (Ів. 12: 47). Син Людський прийшов покласти Своє життя за світ (Ів. 6: 51; 10: 15). «Моє Царство не із світу цього» (Ів. 18: 36). Так само апостол запевнює нас, що ми не маємо царювати зараз, а навпаки, повинні страждати з Христом, якщо ми маємо царювати з Ним згодом; що ми не повинні судити світ зараз, не повинні судити нічого завчасу. Він каже, що у належному в Бога часі святі будуть судити світ – заради благословення світу. Він запевнює нас в тому, що наша місія – «доповнювати недостачу скорботи Христової в тілі своїм за тіло Його, що воно Церква» (Кол. 1: 24). Говорячи далі в тому ж напрямку, Він каже, що хоча ми повинні робити добре всім людям в міру нагод, наша служба, перш за все, має бути для дому віри. Наші зусилля стосовно світу людства загально повинні обмежуватися лише, так би мовити, стороннім спостереженням, а основні свої зусилля ми повинні витрачати прямо і безпосередньо для членів тіла Христа, для посвяченої Церкви, – витрачати на будування один одного в найсвятішій вірі (Рим. 8: 17; 1 Кор. 4: 5, 6; 6: 2; Гал. 6: 10).
(г) Досить велике число християн-протестантів теоретично займає більш-менш схоже становище, яке ми виклали, особливо наші приятелі баптисти та пресвітеріани. Та коли ми ближче вивчаємо Божу ціль в особливих стосунках з Церквою, то бачимо, що насправді дуже мало навіть з-посеред них має про це уявлення. На загальну думку Бог лише має намір вибрати Церкву і Йому зовсім байдуже до нещасного світу, який вже шість тисяч років перебуває в загубленому стані під осліплюючим впливом сатани, глухий до поклику Євангелії. Тут слід зробити різницю, бо ми бачимо, що Святе Письмо навчає про більш чудовий, більш справедливий, більш милосердний і більш величний план Бога, ніж згадане.
Ми бачимо, що він навчає, що ця Церква, яка зараз вибирається і обирається, є лише першими плодами Бога з-посеред Його створінь, що попереду велика праця для всього світу через цю Церкву – після того, як вона буде прославлена і з’єднається зі своїм Господом в небесному Царстві. Святе Письмо, яке розповідає нам про те, що світ є сліпий і глухий і що сатана, «князь цього світу», «бог цього віку» прямо і посередньо багато причетний до цього засліплення, каже нам також, що надходить час, коли відкриються очі всіх сліпих і вуха глухих, коли сатана, великий спокусник, буде зв’язаний, обмежений, і йому вже не дозволять зводити людство. Ці вірші Святого Письма запевнюють нас, що Церква, яка зараз вибирається і випробовується, готуючись до спадщини святих у світлі, має бути Божим шляхом благословення людства; що ця Голова та Тіло, Ісус та Його Церква, становитиме в повному значенні обіцяне «насіння Авраама», тобто Духовний Ізраїль, через який все людство буде благословенне знанням справжнього характеру Бога та нагодою здобути вічне життя в Тисячолітньому дні суду, призначеного Богом (Гал. 3: 16, 29).
Одним з особливих випробувань багатьох з Господнього народу є те, що їм часто дорікають менш посвячені особи світського розуму натяками, що вони самолюбні і нехтують справжньою працею Церкви, бо не приєднуються разом з іншими до різних політичних, громадських, фінансових та моральних реформ світу; або не беруть участі в заходах по «пробудженню», щоб вводити в оману і залякувати тих світських осіб, котрих Бог не «покликав» правдою згідно з біблійним порядком. Якщо нам доводиться перетерплювати щось таке заради Христа, то це не що інше як частина «страждань Христа», за які ми повинні радіти, розуміючи, що Господь бачить нашу вірність Йому і Його Слову. Можемо також бути певні, що в належному часі інші побачать як справді виконується божественний план – що нам дозволено зараз бачити очима віри; і тоді вони зрозуміють, що «розумні дівчата» були розумними в тому, що прислуховувалися до Господнього Слова і підкорялися йому, а також готувалися до майбутньої праці служіння світу (Об. 19: 7; Еф. 4: 12).
Ми можемо поспівчувати тим, хто не бачить нічого; ми можемо поспівчувати тим, хто бачить тільки трохи, хто добивається моральних та інших реформ і різними шляхами шукає сектантського добробуту замість будувати святих, Церкву живого Бога, імена котрої написані на небесах. Ми повинні мати терпеливість особливо до тих, хто дає докази, що він це робить на основі своїх переконань. Якщо вони зайняті тими чи іншими добрими справами, вони заслуговують нашої симпатії і, як наслідок, напевно здобудуть благословення. Справжня Церква трудиться не просто для благословення, а для особливого благословення – заради «нагороди високого поклику Божого в Христі Ісусі» (Фил. 3: 14). Нехай усі, хто бачить нагороду і світло Божої слави, яке сяє в особі Ісуса Христа, нашого Господа, будуть вірні Отцівським умовам, вимогам, покликанню і службі. Нехай всі вони будуть дбайливі до Його служіння (служби), яке вони отримали, не слабнуть і не знеохочуються від того, чи люди їх слухають, чи не терплять, чи люди думають про нас погано і чи говорять погано. Пам’ятаймо, що наш звіт в кінці випробування має бути даний самому Господу, коли Він має збирати Свої коштовності. Пам’ятаймо, що першою умовою прийняття є самовідданий послух Його Слову, доказ любові до Нього та віра в Нього (2 Кор. 10: 5, 6). Пам’ятаймо також, що другою рисою, якої Він шукає в нас, є любов до братів, готовність трудитися, страждати і вмирати на користь тих, котрі є справжніми, істинними посвяченими дітьми Бога, котрі намагаються ходити Його стежками.
Усі, хто дотримується служіння (служби), отриманого від Бога, усвідомлюють, що вони йдуть слідами Ісуса та апостолів і знаходять різні застереження для усієї Церкви, котрі стосуються також живущих членів. Наприклад, в наступному вірші апостол говорить про клас, що має згадане служіння: «Бо ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа, ми ж самі раби ваші [раби Церкви, а не світу] ради Ісуса... У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені. Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову [завжди репрезентуємо Христа і Його жертву як умираючі члени Його тіла], щоб з'явилося в нашому тілі й життя Ісусове. Бо завсіди нас, що живемо [як нові творіння в Ісусі Христі], віддають на смерть за Ісуса [наше посвячення від початку було посвяченням до смерті; воно не змінюється; воно завжди триватиме, аж ми закінчимо свій шлях і дійсно помремо], щоб з'явилось Ісусове в нашому смертельному тілі» (Вірші 5-11).
Іншими словами, справді посвячена Церква Христа, тобто усі, чиї «імена написані на небесах», є представницькими членами на землі впродовж всього Євангельського віку. Голова зазнав страждань вісімнадцять століть тому, а члени Тіла відтоді страждають з Ним і вчаться тих самих уроків слухняності божественній волі, довіри до божественної мудрості та відданості їй, любові до братів. Згодом все Тіло Христа закінчить свій шлях і буде прийняте Головою до Його слави. Тоді почнеться велика Божа праця для світу, для якої всі Його відносини з Церквою є лише божественним приготуванням. В особі Церкви Господь дасть світу царів, щоб панувати в праведності – в любові, замість самолюбства та пихи. Але церква буде також священиками, щоб благословити  знанням правди і допомогти вибратися з багна гріха до повної єдності з Богом усім тим, хто запрагне повернутися до Нього. Тоді справдиться сказане: «І Ти їх зробив для нашого Бога царями, і священиками, і вони на землі царюватимуть!» (Об. 5: 10).
R2413 (1899 р.)