ГОВОРИТИ НЕПРАВДУ СВЯТОМУ ДУХУ
Дії 4: 32 – 5: 11

"Чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце" (1 Сам. 16: 7).
Тоді в Єрусалимі була велика кількість віруючих. Їхня нова віра ламала стіни упереджень і схиляла багатих та бідних підійматись до спільного рівня братерства в Христі. Це завжди є схильність тих, хто приймає євангелію Господа Ісуса в добре і чесне серце: вони є "співчутливі", "один до одного ласкаві", "братолюбні". Однак досвід вчить нас, що оскільки існують лицеміри, яким потрібні тільки хліб і риба, і оскільки серед нас немає натхнених апостолів, які мали надлюдську мудрість в розпізнаванні духів і докорі їм, і оскільки навіть щирі мають такі різні степені розвитку характеру і мислення, то нерозсудливо сподіватися, що віруючі могли б мешкати разом в згоді і для взаємного добра. Нездібні завжди відчувають себе більш здібними і найменше хочуть бути керовані розумом інших. Найбільш здібні є найбільш покірні, найменше схильні до захоплення влади і такого "панування", яке необхідне для належного контролю за нездібними. Отже досвід і роздуми християнського народу приводять до висновку, що таке спільне володіння майном, яке деякий час практикувалось в первісній церкві, як розповідається в цій лекції, не могло бути корисним для християнського народу в будь-якому іншому часі чи країні з тих самих причин, з яких воно було безуспішним в первісній церкві. Коли настане те, що досконале, ті, які матимуть не лише досконалі серця (волю), але й досконалі розуми і тіла, зможуть використати комуністичні принципи властиво і для своєї загальної користі. Але всі люди з досвіду і роздумів знають, що цей час ще не настав. Невдача общини ранньої церкви і невдача багатьох общин відтоді є достатнім доказом цього. (Див. статтю "Вони мали все спільним", R 1861).
(33) Очевидно, головною темою промов апостолів було воскресіння з мертвих нашого Господа Ісуса і кілька речей, доказом яких це було: (1) Що Він був схвалений Богом, що Він був Тим, Ким Себе називав, – Месією, а не самозванцем; (2) що Його смерть була великою жертвою за гріх, викупною ціною за весь світ; (3) що в Його імені було прощення гріхів і вся сила поєднання з Отцем; (4) що нова епоха благодаті, милості, прощення гріхів зайняла місце епохи Закону, епохи справедливості, і що тепер можливе не лише прийняття Богом через Христа, але й високий поклик до співспадкоємства з Месією в Його царстві, яке незабаром буде встановлене, в якому всі племена землі будуть благословенні. Апостоли клали весь натиск свого свідоцтва на цю одну річ – на воскресіння нашого Господа. І пізніша проповідь апостола Павла є не менш виразна, ніж ця проповідь апостола Петра в час цих подій, бо він говорить: "Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша... ви в своїх ще гріхах... Ми [апостоли] знайшлися б тоді неправдивими свідками Божими, бо про Бога ми свідчили, що воскресив Він Христа, Якого Він не воскресив, якщо не воскресають померлі" (1 Кор. 15: 15-18).
(34) Правдивий дух Христа показаний в тому, щоб бідні не терпіли нестатків в той час, як інші мають надлишок. Апостол Іван звертає увагу на цю річ, кажучи: "Хто... бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому?" І ще божественне Слово говорить нам, що не достатньо, коли ми виражаємо співчуття і добрі бажання, говорячи: "Ідіть, їжте і грійтеся", – але не даємо того, що для цього потрібне. Без сумніву, задумом божественного плану є щоб нерівність теперішнього часу – нестатки посеред багатства – до деякої міри була нагодою для тих, котрі мають цей світський достаток, і пробою їхньої вірності як управителів. І Святе Письмо доречно запитує: "Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?" Отож Господня праця і Господні бідні, які час від часу є в потребі, дозволені Ним для випробування тих, хто має ввірені їм маєтки. Той, хто є невірний як управитель земними багатствами, навряд чи повинен сподіватися, що йому будуть ввірені духовні скарби.

ТЕПЕР ОБЩИНА НЕ Є ДОЦІЛЬНОЮ

З даного опису виникає, що апостоли не запроваджували спільне володіння майном в первісній церкві. Це, швидше, було стихійним поривом віруючих, а апостоли, під божественним керівництвом, не перешкоджали цьому, очевидно, з наміром, щоб в історії з Ананієм і Сапфірою міг бути даний наглядний урок і проілюстроване значення посвячення. Оповідач спочатку згадує приклади тих, які чесно посвятили весь свій маєток для загального добра. Серед них виділявся Варнава, котрий після того був спільником апостола Павла в виконанні великої праці. Однак головними постатями в цій історії є Ананій і Сапфіра. Ніхто не мав наказу Господа віддавати все майно до загальної скарбниці, не було жодної такої вимоги, хоча це є виняткова розумна служба для всіх, котрі розуміють, що вони були "куплені ціною". Але Бог бажає лише добровільного посвячення. Ананій та його дружина бачили, що інші роблять це, і, можливо, прагнули пошани і похвали, якою обдаровували таких щедрих жертводавців. Вони вирішили створити собі репутацію між віруючими і одночасно приховати деяку частину для своїх майбутніх потреб. Не було нічого поганого в такому запасі, відкладенні для їхнього особистого використання частини їхнього проданого майна. Зло було в спробі обманути церкву, в намаганні примусити апостолів і товаришів-віруючих думати, що вони виявили повну віру і повне самозречення, яке виявили деякі інші. Апостол Петро показує, що це було не тільки неправдою, сказаною церкві, і намаганням обманути церкву, але, більше того, це було намаганням обманути святого Духа.
Покаранням була смерть для них обох, бо чоловік і дружина однаково були з’єднані в обмані. Таким чином Господь, очевидно, хотів навчити церкву (1), що хоча людей можна обманути, обманути Бога неможливо; і (2) що таке шахрайство є дуже огидним гріхом в Божих очах.

ЧИ АНАНІЙ ПОМЕР ДРУГОЮ СМЕРТЮ?

Природно постає питання: чи була ця смерть Ананія і Сапфіри просто негайним покаранням Адамовою смертю, під вироком якої вони вже були? Чи це було покарання другою смертю, і чи це вчить нас, що невдалий обман святого Духа заслуговує покарання другою смертю, і що в жодному сенсі слова немає ніякої надії для Ананія і Сапфіри? Ми віримо, що ніхто не може дати задовільну відповідь на це питання, тому що факти, пов’язані з цією справою є надто невизначені. Наприклад, ми не знаємо чи вони "перейшли від смерті в життя" (тобто були пораховані як такі, що перейшли від Адамової смерті до життя в Христі). Ми не знаємо, чи вони мали більше знання на цю тему, ніж деякі, котрі пішли за Господом і про яких Він сказав: "Ви йдете за Мною із-за хліба і риби". Ананій і Сапфіра, можливо, ніколи не були по-справжньому навернені в серці, а просто, перебуваючи ще в своїх гріхах, були вражені можливостями зростаючої общини і знали декого з неї. Можливо, вони думали, що це добра нагода влаштувати своє майбутнє, а щоб мати стійке становище і місце в общині, вони хотіли дати частину виручки з їхнього багатства. Якщо таким був стан їхніх сердець, якщо насправді вони ніколи не отримали Божої благодаті, то ми віримо, що їхня смерть була просто швидшим виконанням загального вироку Адамової смерті, а не другою смертю. І ми повинні надіятись, що цей властивий час настане в Тисячолітньому царстві, коли засліплені очі їхнього розуміння будуть відкриті, і вони будуть бачити справи в повному, ясному і правильному світлі з нагодою або прийняти, або відкинути Боже приготування. Але якщо вони прийшли до ясного знання правди, скуштували небесного дару, стали причасниками святого Духа, а тоді добровільно згрішили в цій справі, то ми повинні розуміти, що їхня смерть була другою смертю, карою за їхній власний добровільний проступок. Подробиці не встановлені, та й не обов’язкові для оповіді. Урок для первісної церкви і урок для нас є той самий в кожному випадку, а саме, що неможливо обманути Бога, Котрий бачить думки і наміри серця.
Весь цей урок переконливо утверджує в нашому розумі факт, що кожне "нове створіння в Христі" щось посвятило Господу. Нашим приношенням повинна бути не просто частина нашого майна, а все воно, включаючи нас самих – час, вплив, власність – і це ми можемо покласти не до ніг апостолів, а до ніг нашого Господа, в посвяченні. Ми не можемо стриматися від думки: скільки тих, хто посвятив Господу все своє, намагаються обманути не лише Господа, але й самих себе і давати лише частину того, що вони посвятили?
Це є велике питання даного уроку для всіх, хто належить до цього посвяченого класу. І слова апостола Петра до Ананія повинні бути ретельно зважені і застосовані кожним, хто визнав повне посвячення Господу: "Хіба те, що ти мав [твоє майно], не твоє все було, а продане не в твоїй владі було?" Ми можемо застосувати це до себе і сказати: "Господь не примушував мене посвячуватись. Це було добровільною річчю, хоча визнаною як розумна служба, і (як ми до цього часу розуміли) Господь вважає дуже серйозною справою вчинити обіти і після цього змінити їх, або намагатися забрати назад те, що ми посвятили Йому".
Не дивно, що всю церкву охопив великий страх – почуття відповідальності, відчуття, що, уклавши угоду з Господом, вони були залучені до серйозної справи. І тому апостол говорить до посвячених: "Отже, біймося, коли зостається обітниця... щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився".