ПАМ’ЯТКА СМЕРТІ НАШОГО ГОСПОДА

Пам’ятки справжньої Церкви є нечисленними та простими на відміну від язичництва та формального християнства з імені. Замість численних постів та святкових днів і тижнів ми маємо три пам’ятки:
(1) Хрищення – символ смерті та поховання виправданої людської волі у волі Бога в Христі.
(2) Пам’яткова вечеря символічно показує буквальне ламання тіла нашого Господа та пролиття Його крові (Його смерть як “людини Ісуса Христа” на Голгофі), а також відновлення нашої Угоди бути “мертвими з Ним” (щоб ми могли також жити з Ним) і “страждати з Ним” (щоб ми могли також разом прославитися).
(3) Пам’ятка воскресіння нашого Господа в перший день тижня, який сьогодні загально називають неділею.
Наш Господь сам встановив ці три чудові і прості пам’ятки. Його хрищення відрізнялося від Іванового хрищення, яке стосувалося тількиюдеїв, було “хрищенням на покаяння”, адже Він не мав жодних гріхів, в яких міг би каятися. Його хрищення було першим хрищенням нового порядку, символізуючи смерть волі виправданої людської істоти, вже прийнятної для Отця, а також повне підкорення Божій волі, повне підпорядкування, повне посвячення. Воно зайняло місце “Іванового хрищення” (Дії 19: 3-5).
Наш Господь постановив додержувати перший день в тижні так само, як встановив Пам’яткову Вечерю та Хрищення, тобто не примусово, а власним прикладом. Він зустрівся з учнями першого дня в тижні одразу після Свого воскресіння; а також зустрівся з Марією біля гробу, з Симоном Петром, з двома учнями, котрі йшли в Емаус, і з десятьма учнями в горішній кімнаті (Ів. 20: 1, 14, 19; Лк. 24: 13-31, 34, 36). Тоді Він почекав тиждень і знову з’явився їм на восьмий день, очевидно, маючи на увазі день після сьомого дня, перший день тижня (Ів. 20: 26). Учні вже, мабуть, сподівалися чогось такого, тому збиралися разом. Потім, пам’ятаючи як їм відкрилися очі розуміння, щоб упізнати Його, і що це було пов’язане з “ламанням хліба”, вони не тільки збиралися регулярно першого дня, але й мали щоразу спільно просту гостину, звану “ламанням хліба”. Сьогодні дехто помилково приймає це за пригадування Останньої Вечері. Ці дві події, однак, були різними: одна пригадувала смерть, а інша була радісним святкуванням воскресіння. Перший день тижня вшановували не тільки як пам’ятку воскресіння нашого Господа і того, що Він показався і пробував з ними, але він також позначився божественною милістю в П’ятидесятницю і став пам’яткою злиття святого Духа (Дії 2: 1; 20: 7; 1 Кор. 16: 2).
Наш Господь встановив Пам’яткову Вечерю після юдейської пасхальної вечері, щоб вона зайняла її місце. Забивати пасхальне ягня слід було чотирнадцятого дня першого місяця кожного юдейського року, щоб пригадати визволення ізраїльських первородних від останньої єгипетської кари, а згодом, щоб пригадувати також визволення всього народу з рабства. Наш Господь сам був позаобразним Агнцем. Його Церква є позаобразом врятованих первородних Ізраїлю, а позаобразом визволення народу буде близька “реституція”, коли всі, котрі люблять Бога, будуть визволені з рабства Гріха та Смерті під владою сатани.
Пам’яткова Вечеря з її прісним хлібом та вином, які представляли плоть та кров Божого Агнця, жертва Котрого забирає гріх світу і чинить поєднання за беззаконня, мала раз за разом пригадувати Церкві первородних про те, що вона куплена ціною, і мала заохочувати її до участі в стражданнях Христа (1 Кор. 10: 16, 17; 11: 26). Тому пам’ятка була встановлена в ту саму ніч, в яку Господа зрадили, і в той самий день, в якому Його розп’яли (єврейський день рахувався від шостої вечора до шостої вечора).
Наш Господь не мав наміру пригадувати свято Пасхи, яке починалося 15-го Ніссан і тривало весь тиждень, а лише хотів залишити нам пам’ятку Своєї смерті 14-го Ніссан. Для першої Церкви це була пора печалі та смутку, а не свято радості. Сам Ісус був “обгорнений сумом смертельним”.
Оскільки цією Пам’яткою ми святкуємо позаобраз забиття Пасхального ягняти, то, зрозуміло, важливо святкувати її в річницю – не щомісяця, або кожних три місяці, не щотижня, не щодня, а щороку саме в той час, коли наш Господь помер і коли Він встановив пам’ятку. Таким був звичай первісної Церкви, яка рахувала дату на основі юдейського способу підрахунку часу. Перше відхилення настало в церквах, які представляв єпископ Риму, котрий вніс зміни і постановив святкувати в найближчу п’ятницю, якщо 14-е Ніссан припадало на якийсь інший день – як це здебільшого і було. Звідси походження “Великої П’ятниці”, а на третій день після неї є так звана Пасхальна Неділя, відома пізніше як “Великдень”. Згодом на основі декрету Нікейського Собору (325 р. н.е.), а ще пізніше в результаті перегляду календаря папою Григорієм ХІІІ так звані католицькі церкви дійшли до одностайної згоди, тому тепер щорічно встановлюють дату “Великої П’ятниці” та “Великодня”.
Протягом останніх років ми, котрі шукаємо “старих стежок” (Єр. 6: 16), святкуємо Пам’яткову Вечерю в її річницю, проводячи підрахувати за єврейським звичаєм, який визнавав наш Господь та апостоли. Це простий і легкий спосіб. Євреї починають свій рік (Ніссан є його першим місяцем) з появою нового Місяця при весняному рівноденні, і ніччю 14-го Ніссан о 6-й годині вечора починається 15-й день, який є першим днем їхнього свята Пасхи (2 М. 12: 2).
Цього року Місяць рівнодення, тобто місяць Ніссан, починається 15 березня; отже 15-й день, тобто початок єврейського пасхального тижня, припадає на 29 березня. 14-м днем Ніссан, коли євреї забивали пасхальне ягня, роковинами смерті нашого Господа, “Агнця Божого”, буде 28 березня, починаючись, на основі єврейського підрахунку, 27-го березня при заході сонця.  Оскільки наш Господь встановив Пам’ятку попереднього вечора, ми святкуємо її відповідно.
Йдучи за цим урочистим звичаєм, ми зустрічаємося ввечері о восьмій годині, щоб пригадати найбільшу подію, відому людству. Наше служіння, так як це було досі, дуже просте і складається з прославлення, молитви, пригадування змісту символів і того, що ми насправді святкуємо, а також зі споживання символів – “пасхального хліба” (тобто прісного хліба) і “плоду виноградини”. (Якщо вести мову про “плід виноградини”, ми вважаємо за краще взяти замість вина неферментований виноградний сік або сік з ізюму, бо якщо хтось раніше мав звичку вживати спиртне, то ми зможемо уникнути спокуси для такого, – додаючи столову ложку вина заради тих, хто вважає, що слова “плід виноградини” означають не що інше, як вино. Що стосується прісного хліба, то його найпростіше придбати в будь-якій єврейській сім’ї. Якщо ні, то прісним хлібом може бути крекер на соді або на воді.)
Особливе значення в цьому випадку має спільність з Господом в нашому серці, якій сприяє розуміння значення символів, як це виявлено в Слові. Їх треба оцінювати як символи, що представляють не тільки жертву нашого Відкупителя, але й наш привілей мати участь з Ним в стражданні для праведності як члени Його тіла, Церкви, – як нашу особисту частку в цьому. Чаша благословення, за яку ми благословляємо Бога, чи ж не є спільнота це крові Христової? Хлібина, яку ломимо, чи не спільнота це тіла Христового? (1 Кор. 10: 16, 17). Закінчивши підхожим гімном хвали, ми намагаємось уникати розмов, щоб далі бути в “єдності” думками про велику подію, яку ми щойно пригадували. Ми подумки йдемо за нашим Господом до Гефсиманії, а потім на Голгофу, розуміючи як мало ми можемо показати Йому нашу любов. Ми постановляємо собі бути більш ревними і пильними, щоб використовувати кожну годину і кожну лепту нашого впливу в Його службі.
Тих, хто довіряє “дорогоцінній крові”, треба зі всього серця запросити зібратися з нами. Однак радимо братам та сестрам, наскільки можливо, не відмовлятися (заради привілею зустрітися з більшою громадою) від того, щоб зібратися маленькими групками вдома. Де двоє чи троє зібрані в ім’я Господа, Він благословить їх. Нехай кожен буде готовий пожертвувати власними вподобаннями заради інтересів співчленів тіла Христа. Це і є ламання себе, згадане в попередній цитаті; і наслідки завжди є благословенні.
Пам’ятайте всю дорогу черідку Господа, не забуваючи нас в своїх молитвах, і ми будемо пам’ятати вас всіх.
Пильнуйте і моліться, щоб не ввійти в спокусу.
Нехай кожен буде на осторозі проти хитрощів диявола.
Пам’ятайте, що ми наближаємось до роковин не тільки страждань нашого Господа, але й Юдиної зради та фальшивого поцілунку і питання: “Чи не я?” Нехай кожен розгляне своє серце і побачить, чи це серце є в такому стані любові та відданості Господу і кожному члену “Його тіла”, щоб мати спільність з Господом і всіма, хто справді є Його. Будь-який інший стан несе з собою небезпеку, що туди “ввійде” сатана (Лк. 22: 3). “І буде останнє людині тій гірше за перше” (Мт. 12: 45; Лк. 11: 26).
R1942 (1896 р.)