НОВИЙ ДІМ В ХАНААНІ
5 М. 6: 3-15
"І будеш ти їсти і наситишся, і поблагословиш Господа, Бога свого, у тім добрім Краї, що дав Він тобі" (5 М. 8: 10).
Після сорока років перебування Ізраїлю в пустині, вони знову підійшли до границі обіцяного краю, щоб незабаром ввійти в нього. Все покоління дорослих, які збунтувалися, померло. Залишилися тільки Ісус, Калев і Мойсей; і навіть Мойсей, хоча вірний і відданий Богу до найвищої міри, не міг увійти в землю обітниці, тому що надто самовпевнено і без уповноваження другий раз вдарив скелю, звідки потекла вода життя, замість просто сказати скелі, як йому було наказано; він вчинив гріх, який зображував гріх на смерть. Скеля представляла Христа, Котрий один раз був вдарений на користь світу; а ті, хто знову розпинав би Сина Божого і знову виставляв би Його на відкритий сором, не ввійдуть в Ханаан небесного відпочинку. Насправді Мойсей не вчинив цього гріха, але його зарозумілий вчинок був образом цього гріха, він не міг ввійти в Ханаан, а мусив померти в пустині, хоча дійшов до самих границь і побачив прекрасну спадщину.
Який серйозний урок для церкви, для якої дана наука цих образів! Так, ми можемо підійти аж до границь славного спадку святих, більше того, можемо також привести туди інших, а однак самі можемо бути відкинуті і померти другою смертю, якщо перестанемо визнавати єдину все-достатню жертву Христа, нашого Відкупителя і Життєдавця.
Мабуть, Мойсей нічого не знав про образне значення кари за свій необачний вчинок, але без жодного слова невдоволення він прийняв покарання від Господа і поспішив старанно завершити працю Господа для Ізраїлю, перш ніж мав відійти на спочинок. Яка зворушлива краса, а також велич шляхетності є в відданості Мойсея Господу і його праці для Ізраїлю. Коли Бог наказав йому підготуватися до сходження на Гору, щоб побачити обіцяну землю і там відійти, померти на самоті, віддалік всіх, яких він любив і для яких так довго трудився, єдиною відповіддю Мойсея був вираз глибокої турботи про Ізраїль: "Нехай призначить Господь, Бог духів і кожного тіла, чоловіка над громадою... і не буде Господня громада, як отара, що не має пастуха" (4 М. 27: 12-17). І Бог прихилився до його прохання і призначив Ісуса наступником Свого улюбленого слуги Мойсея.
Далі Мойсей старанно взявся за завершення своєї праці, даючи свою батьківську настанову своєму улюбленому народу, інтересам якого він пожертвував кожне земне благо і за який переносив тяготи – безперервні труди, і турботи, і нестатки, і переслідування, і втому, і знемогу духа на протязі повних подіями сорока років. Яка лагідна і мудра його настанова! В усій ній немає жодного самовихваляння, жодних хвастощів своєю власною вірністю, але є міцні і палкі слова напучення, заохочення, навчання і поради, про що читаємо в цілій книзі Повторення Закону.
Якщо ми читаємо ці незабутні слова, наповнені такою мудрістю і порадою, забуваючи їхню важливість також для церкви (яка є прообразом тілесного Ізраїлю), і просто як замітки з юдейської історії, ми нездатні розглянути особливої мети запису цих слів. "[Усе це] прописано на науку нашу, на котрих кінець віку [теперішнього злого світу] прийшов" (1 Кор. 10: 11, Кул.). Розгляньте кілька цих думок потіхи в світлі, в якому вони сяють для нас, духовного, прообразного, Божого Ізраїлю, якого обітниці і перестороги, сказані безпосередньо тілесному Ізраїлю, стосуються в ширшому і повнішому сенсі.
5 М. 4: 23, 24, 30-40: "Стережіться, щоб не забули ви заповіту Господа, вашого Бога... Бо Господь, Бог твій, – Він палючий огонь, Бог заздрісний. [Див. також Євр. 12: 29; 10: 31]. Як... вернешся ти до Господа, Бога свого, і послухаєш Його голосу... Він не залишить тебе й не знищить тебе, і не забуде заповіту батьків твоїх, яким їм присягнув був [Угоди Авраама, якої Євангельська церква, як духовне насіння Авраама, є головним спадкоємцем (Рим. 9: 8; Гал. 3: 29)]. Бо питай но про перші дні, що були перше тебе, від того дня, коли Бог створив людину на землі, і від кінця неба й аж до кінця неба, – чи бувало щось таке, як ця велика річ [яку Бог вчинив для Свого духовного Ізраїлю], або чи чуте було щось таке, як вона: чи чув народ голос Бога, що говорив із середини огню [з славних проявів Його, достойної хвали, присутності з церквою], як чув ти і жив? Або чи намагався який бог піти взяти собі народ з-посеред іншого народу пробами, ознаками, і чудами, і війною, і сильною рукою, і раменом витягненим, і страхами великими, як усе те, що зробив був вам Господь, Бог ваш, в Єгипті на очах твоїх? [Хоча в ті дні не було більших чудес, ніж ті, які записані про тілесний Ізраїль, вони затьмарені більшими чудесами, записаними про духовний Ізраїль в їхньому звільненні з пут гріха, в чудовому керівництві ними протягом всього їхнього шляху пустинею, оточених, як були вони, ворогами ззовні і всередині, завзято переслідувані сатаною, маючи, як мали вони, спокуси, проби, гоніння. Яким чудом благодаті є кожна Божа дитина!]".
Заголовні вірші цієї лекції є закликом до любові, відданості і послуху Богу і до постійності в службі Йому. Уважно розгляньмо їхнє твердження, і нехай вони глибоко западуть в наші серця.
"Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш – Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю". Господь вимагає від нас не просто скороминучого почуття оцінювання; Він бажає всепоглинаючої любові – любові, яка радіє в Бозі, яка роздумує над Його законом і старається терпеливо і коштом будь-якої жертви подобатися Йому. Така любов не є природною для нас: ми мусимо намагатися здобути її, молитися про неї і щодня та щогодини розвивати її.
Через Мойсея Господь показує, як ми повинні прикладати зусилля, щоб розвинути цю любов. Роздуми над Його справедливим і святим законом, Його заповідями і настановами виявляють нам славу Його характеру. Послухаймо Його: "І будуть ці слова, що Я сьогодні наказую, на серці твоїм. І пильно навчиш цього синів своїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли вставатимеш. І прив’яжеш їх на ознаку на руку свою, і будуть вони пов’язкою між очима твоїми. І напишеш їх на бічних одвірках дому свого та на брамах своїх".
Християнин, котрий полишає щоденне читання Божого Слова і роздумування над його заповідями, не є християнином, який зростає. Настанови і обітниці Бога дуже багаті, але вони не дають жодної радості для душі, яка не береже їх завжди свіжими в пам’яті і не насолоджується ними, і не формує всі свої дороги в житті в строгому дотриманні принципів, які там викладені. Давайте скажемо разом з псалмистом: "Цілим серцем своїм я шукаю Тебе [Господи], – не дай же мені заблудитися від Твоїх заповідей. Я в серці своїм заховав Твоє слово, щоб мені не грішити проти Тебе" (Пс. 119: 10, 11).
Тож добре зважмо пораду віршів 10-12, як принцип, який стосується нас з подвійною силою. "І станеться, коли Господь, Бог твій, уведе тебе до того Краю, якого присягнув був батькам твоїм... щоб дати тобі великі та гарні міста, яких ти не будував, та доми, повні всякого добра, яких ти не наповнював, і тесані колодязі, яких ти не тесав, і виноградники та оливки, яких ти не садив, і ти будеш їсти й наситишся, – стережися тоді, щоб ти не забув Господа, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства". Улюблені, чи повинна Божа доброта коли-небудь викликати в нас невдячність, щоб ми забули Його? Дійсно, є багато забудькуватих одержувачів Його милостей. Як багато божественної щедрості в духовних речах було дано дітям Божим, однак навіть ці благословення, якщо неправильно вжиті, можуть обернутися прокляттям. Неправильно вжите світло може перетворитися на темряву, і тоді, якою великою є ця темрява (Мт. 6: 23)! Якщо задля служіння тілу ми торгуємо отриманою правдою, то незабаром це безцінне благословення стає нашим обвинувачем перед Богом, і ми переходимо з світла в зовнішню темряву. А ті, хто йде за іншими богами, яких встановлює їхня власна зіпсута воля, підлягають покаранню з вірша 15, яке в застосуванні до нечестивців з духовного Ізраїлю відповідає правдивим попередженням апостола Павла в Євр. 6: 4-8 і 10: 26-31.