ВОЗНЕСІННЯ НАШОГО ГОСПОДА
Луки 24: 44-53

"А вони поклонилися Йому, і повернулись до Єрусалиму з великою радістю".

В той час, як всі, котрі надалі є вірні твердій підставі християнської віри і не відійшли від надії Євангелії, визнають необхідність смерті Христа, як ціни нашого викупу, і бачать в Його воскресінні запоруку спасіння для всіх з-посеред тих, хто вірує, дехто, здається, розмірковує над тим, що ж було довершене для нас і для Нього Самого Його вознесінням. Ця риса божественного плану була такою ж необхідною для нашого спасіння, як були жертва і воскресіння.

Згадана риса плану виразно показана в служінні образного Намету. Вона відповідає чинності первосвященика, Аарона, коли він входив до Святая Святих з кров'ю жертви примирення і представляв її перед віком ублагальні разом з запашним кадилом, яке представляло людську досконалість Христа. Так як Бог сказав до Мойсея стосовно намету: "Дивись, і зроби за тим зразком, що тобі показувано на горі", - і вимагав, щоб вся служба Намету виконувалась з точністю, згідно з призначеними вказівками, так в позаобразі кожна риса божественного плану повинна бути виконана згідно детально даного образу.

Тому вознесіння нашого Господа було, згідно образу, суттєвою частиною божественного плану. В образі воно згадувалося не випадково; в ньому була потреба, інакше воно не було б там відображене. Відносно цього Ісус перед Своєю смертю сказав Своїм учням: "Йду приготувати місце для вас. А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я - були й ви" (Івана 14: 2, 3).

Якщо ми запитуємо, куди Він пішов, то маємо Його відповідь: "Я йду до Отця" (Івана 14: 12). Але чому було обов'язковим, щоб Він відійшов? Чи ж Він не завершив працю жертви? І чи не міг Він тепер залишитися на землі для особистого керівництва і нагляду за працею Євангельського віку? Беручи до уваги, що цією працею був вибір і навчання, виховання і вправляння народу для Свого імені, то чи не було б значно корисніше для неї, щоб Він залишився як видимий Голова церкви? Тоді всі справи віри й поведінки могли б мати авторитетне врегулювання; і протиріччя "християнства" були б річчю незнаною; і "беззаконник, чий прихід буде за дією сатани з усякою силою та ознаками і оманливими чудами і з усяким підступом неправедності", ніколи б не міг постати - ніякі богохульні папи чи інші не могли б тоді панувати над Божим спадком. О, яким благословенням, здається, це було б, згідно людського судження, коли б Господь залишився з Своїм народом після Свого воскресіння! Чому не могло бути саме так? Чому було необхідно, щоб Він відійшов і залишив їх, здавалося б, на ласку кожного вітру науки і всіх підступів сил темряви, щоб ті перемагали їх - через хитрощі, спокуси, принади, оману і переслідування в усіх можливих формах?

Добре, але незважаючи на те, як це може здаватись або як це здалось з людської точки зору, Господь Сам сказав: " Краще для вас , щоб пішов Я". "Але подумай, Господи, - могли наполягати учні, - що церква, коли зросте кількісно, і коли між нами напевно повстануть фальшиві вчителі, більше потребуватиме видимого голови, щоб керувати її справами і берегти її від безконечних поділів і розбіжностей. Як церкві залишитись одній (як Ти молився (Івана 17: 11)) серед суперечливих голосів та впливів, які повстануть?" Але ні, перші учні не задавали таких питань: вони не були такими самовпевненими, як більшість визнавців християнства пізніших часів, які, як видно, зробили висновок, що оскільки Господь так нерозумно зігнорував пізніші обставини і потреби церкви, то вони виберуть з-поміж себе одного, якому нададуть титул "Намісник Ісуса Христа" та вважатимуть його та всіх його наступників на цій посаді видимими головами церкви, котрих всі повинні вважати непомильним авторитетом в усіх справах віри і поведінки.

Церква і світ усвідомлюють злий наслідок цієї свавільної філософії і потворного привласнення авторитету і влади, що змусило церкву і світ стогнати під залізною п'ятою тиранії. Це може здатися дивним, але й тепер, - хоча так наглядно проявилось безумство цього шляху і ненависна влада фальшивого голови церкви була скинена, - знову здіймається великий крик за його повернення до влади і авторитету. Релігійні провідники сьогодення говорять: "Ми потребуємо і мусимо мати видимого голову, щоб реорганізувати і об'єднати роз'єднані маси "християнства" - Христового (?) царства". І багато-хто з трепетом дивиться на папу, як на такого голову.

Однак ми є тими, котрі й надалі вірять, що для Христа було доцільно відійти і не залишати якого-небудь видимого голову на посаді Свого представника. Це було доцільно з різних причин - навіть з огляду на всі зовні несприятливі умови, які могли і які, як знав Господь, мали дійсно повстати, бо Він провістив багато речей, які повинні були настати, - прихід чоловіка беззаконня, фальшивих вчителів і привабливих фальшивих доктрин, а також того, як вони процвітатимуть, і переслідування святих на протязі довгих і втомливих століть, і топтання правди та панування й розквіт неправди.

Його відхід був доцільний з наступних причин:

(1) Як вже згадувалось, для того щоб, згідно зразка, даного нам в образному первосвященику Аароні, в службі образного намету, Він, як наш великий Первосвященик, мав ввійти в небо, перед обличчя Бога - в позаобразну Святая Святих - заради нас. На це посилається апостол Павло, говорячи: "Бо Христос увійшов не в рукотворну святиню, що була на взір правдивої, але в саме небо, щоб з'явитись тепер перед Божим лицем за нас" (Євр. 9: 24).

Якщо хочемо знати, що? Христос, наш Первосвященик, зробив для нас після Свого вознесіння до "Святая Святих", до самого неба - присутності Бога, то ми повинні лише глянути назад, на образ, який був даний для ілюстрації. Там ми бачимо первосвященика після того, як він пожертвував тельця, що представляв людську природу Христа (в той час, коли він сам представляв Нове Створіння божественної природи), який входив у Святая Святих з кров'ю тельця і там представляв її перед віком ублагальні в присутності слави світла Шекін, таким чином офіційно представляючи Богу доказ образної жертви за гріхи народу, і так само образно завершуючи працю примирення, звернену до Бога (3 М. 16: 6, 14, 17; Євр. 9: 7). Апостол в Євр. 9: 7-14 показує, що ця праця, таким чином образно завершена образним первосвящеником, була дійсно завершена Христом після Його вознесіння до Отця, і що тому це офіційне представлення факту Його жертви ради нашого відкуплення було необхідною частиною праці примирення, без якої, згідно образу (3 М. 16: 2, 3), Його жертва нічого б не дала. Лише після того, як жертва була вчинена в точній відповідності до припису, і після того, як доказ (кров) був в належний час представлений в Святая Святих, Боже благословення могло бути дароване тим, за кого було вчинене примирення. Кожна частина призначеної праці була в позаобразі, як і в образі, необхідною частиною, без якої цілість була б порушена. Звичайно, образні жертви не давали нічого, крім ілюстрації для нашого розуму дійсних процесів праці примирення і розумної необхідності всіх її різноманітних рис.

(2) Його відхід був доцільним також для Нього Самого, і тим самим посередньо для нас. Це наш Господь показав в Своїй причті про чоловіка славного роду, який відправлявся в далеку країну, щоб прийняти царство і вернутися (Луки 19: 12). Апостол Павло говорить нам, що велике вивищення нашого Господа, яке включало не лише Його переміну до божественної природи, але й офіційне підвищення до правиці Бога, було дароване Йому як нагорода за Його жертву примирення - "ставши подібним до людини, і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної... Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім'я, що вище над кожне ім'я". Це повне вивищення, як показано, не могло відбутись раніше, ніж жертва була не лише вчинена, але й представлена як виконання цієї частини божественного плану. Це повне вивищення було тією "славою", про яку Господь згадував, коли говорив: "Чи ж Христові [ за Писанням ] не це перетерпіти треба було, і ввійти в Свою славу?" (Луки 24: 26). Отже, Його відхід був необхідним для цього вивищення до правиці Бога - вивищення, яке також є значним благом для нас, як в теперішньому часі, так і в майбутті.

Але поміркуймо далі, що є сказано про це славне вивищення, для якого було необхідно, щоб наш Господь відійшов. Апостол Павло говорить (Еф. 1: 17, 20, 21, Дерк.): "Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави... воскресив Його [Христа] з мертвих і посадив праворуч Себе на небесах, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого імені, названого не тільки в цьому віці, але й у майбутньому". І в Своєму Об'явленні Івану на острові Патмос Ісус сказав: "Я з Отцем Своїм сів на престолі Його". Отже, висновок є ясний - наш Господь був вивищений як Перший Урядовець Єгови на престолі універсального володіння, і до цього вивищеного становища Він був також відповідно підготовлений, будучи вчинений учасником божественної (безсмертної) природи, достоїнства, яке ніколи перед тим не було дане жодному створінню. Такою була честь і слава нашого благословенного Господа від того часу, як Він вознісся на висоту, щоб там з'явитись в присутності Бога за нас.

Але що означає для нас, що наш Господь був таким чином вивищений набагато вище нашого розуміння слави? О, це означає багато! Це означає, що Він "піднявся на висоту, полонив полонених [померлих]", бо Той, Хто вознісся таким чином на небеса, є саме Той Ісус, що "перше зійшов був до найнижчих місць землі [гробу], і Хто зійшов був, Той саме й піднявся високо над усі небеса, щоб наповнити все" (Еф. 4: 8-10). Це означає, що ми тепер маємо великого Первосвященика, Який " небо перейшов [Який тепер є в найбільш приязних стосунках і в найбільшій прихильності Володаря цілого всесвіту]... не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха"... "милостивого та вірного Первосвященика у Божих справах, для вблагання за гріхи людей, бо в чому був Сам постраждав, випробовуваний, у тому Він може й випробовуваним помогти". Це означає, що "коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, - Ісуса Христа, Праведного", і тому ми можемо "приступати з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать" (Євр. 4: 14-16; 2: 17, 18; 1 Ів. 2: 1). Саме Його присутність там, в славі вічного священства, є тим єдиним благанням, яке необхідне від нашого імені; бо Єгова Сам любить нас - дороге придбання дорогоцінної крові Помазанця (Ів. 16: 27). Дійсно, цілий план цього примирення був Божим, і є здійснений в Христі. Так, хвала Господу!

"Перед престолом моя запорука стоїть, Записане ім'я моє на долонях святих" (Євр. 7: 22; Іс. 49: 16).

Однак вознесіння нашого блаженного Господа до правиці влади означає навіть більше, ніж це, - означає Його здатність тепер "дати дари людям". В призначений час - в часах реституції всіх речей - Він приходить з цієї Святая Святих, самого неба, куди увійшов задля нас, і Він підніме Свої руки і поблагословить народ (3 М. 9: 23), і буде тисяча років Його славного царювання. Але це ще не все: бо як тільки Він вознісся на висоту і представив Свою жертву заради нас, Він послав Утішителя, Святого Духа синівського прийняття, в серця Своїх учнів (в день П'ятидесятниці), через якого вони могли взивати: Авва, Отче! Власне посилаючись на цей дар, апостол Петро сказав того дня: "А отож, як правицею Божою був Він вознесений, і обітницю Духа Святого прийняв від Отця, то й злив Він оте, що ви бачите і чуєте" (Дії 2: 33). І від того часу цей дар пробував далі в церкві. Його було послано згідно з обітницею - "Краще для вас, щоб пішов Я, бо як Я не піду, Утішитель не прийде до вас. А коли Я піду, то пошлю вам Його". Апостол Іван показує, що цей дар міг бути даний учням лише після Господнього вознесіння. "Не було бо ще Духа на них, - не був бо Ісус ще прославлений" (Івана 7: 39).

Маючи, принаймні, деяке поняття про необхідність Господнього відходу і впевненість в Його поверненні в славі та силі, можемо розуміти радість учнів, коли вони повертались до Єрусалиму після Його вознесіння. Вони були потішені і благословенні не лише надією Його повернення, але також обітницею про Утішителя на знак Його любові і милості Отця - через кілька днів.

ОГЛЯД СЛУЖІННЯ НАШОГО ГОСПОДА

"Дивлячись на Ісуса, Засновника і Завершителя віри" (Євр. 12: 2, Дерк.).

З огляду на всі чудові лекції цього кварталу, зібрані з життя, смерті та воскресіння нашого Господа, ми повинні лише повторити тим, хто намагається йти Його слідами, настанову апостола: "Скиньмо з себе всякий тягар та гріх, який легко обплутує нас, і біжімо з витривалістю в змаганні, яке призначене нам, дивлячись на Ісуса, Засновника і Завершителя віри, Який замість радості, яка Йому належала, витерпів хрест, нехтуючи осоромленням, і сів по правиці престолу Божого".

Він, Котрий Своїм прикладом і навчанням надихнув нашу віру, завершить і вдосконалить її, якщо ми продовжуватимемо йти за Його керівництвом. Він утвердить, зміцнить, поставить нас так, щоб ми не могли захитатись; і остаточно представить нас Собі "славною церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого". Він також вдосконалить нас через теперішні досвіди для нашої посади "царського священства", як Він вдосконалився "через страждання" (як Нове Створіння) і був приготований до Своєї посади Первосвященика.