ПРОЩЕННЯ НА ПРОТИВАГУ ЗЛОБІ
"Прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив" (Еф. 4: 32).

Дух прощення є частиною духа любові, частиною Божого Духа, святого Духа, або характеру, – духа правди, який прищеплює Боже Слово. Таким чином він є антонімом, або протилежністю, духа злоби, який є частиною злого духа, або характеру, поширеного між людьми в їхньому зіпсутому стані, духа, або вдачі, світу.
Дух прощення є близький духу любові, радості, миру, покори, терпеливості, братерської доброти, побожності. Злобний дух споріднений з роздратованістю, лихослів’ям, гнівом, заздрістю, ненавистю і всіма ділами (впалого) тіла і диявола.
Розпізнаючи ці два духи в світлі Божого Слова, Його народ неодмінно мусить бажати і старатися щораз більше розвивати вдачу, схильну прощати, – духа готовності, або бажання, прощати, який швидше хотітиме, щоб грішник з покаянням звернув з поганої дороги на дорогу праведності, і який був би радий знову прийняти його до спільності на таких умовах.
Однак інколи на це, як і на кожне інше питання, підтримуються крайні і небіблійні погляди. Деякі, з причини їхнього бажання якомога далі втекти від духа злобності, який нездатний прощати, розуміють, що правильним має бути найбільш крайній можливий погляд. Як наслідок, деякі постійно докоряють собі за те, що нездатні простити тих, хто не покаявся, хто не попросив пробачення, або не виявив плодів (доказів), які вказували б на покаяння.
Причиною цього є падіння. Людське міркування стало зіпсутим, так що інколи воно ускладнює нам розуміння того, як і де провести лінію між нашим власним серцем і поведінкою. Але тут нам на допомогу приходить Бог. Він знає, що Його розум, тобто міркування, (а, отже, не наше недосконале міркування) мусить бути нашим керуючим принципом, або критерієм; і Його Слово відображає нам Його розум (дух, тобто вдачу) на цю і кожну іншу тему. Якщо ми приймаємо і використовуємо його замість нашого власного недосконалого міркування, то про нас є сказано, що ми маємо "духа здорового розуму" (2 Тим. 1: 7).
Досліджуймо і приймаймо в якості свого дух Божого здорового розуму на цю тему прощення, відкидаючи як хибні будь-які наші власні зіпсуті міркування, які раніше могли бути прийнятні для нас. Це буде наслідуванням вказівок заголовного вірша цієї статті, і ми навчимося прощати саме так як прощає Бог.
(1) Наш дух, або вдача, прощати будь-кому повинен походити з серця, з духа любові і братерської доброти. Це не повинно бути прощення, вирване з нас настирливістю або благаннями багатьох людей, чи жалістю до страждань і смутку тих, хто погано поступає. Воно повинно бути захованим в нашому серці, готовим вилитися на винуватця як тільки він покається і дасть розумний доказ своєї щирості. Бог чекає, щоб виявити милість, бажає вибачити грішників. І таким мусить бути наше відношення до тих, хто провинився проти нас. Але Бог завжди чекає на каяття і ніколи не дарує Свого вибачення тим, хто не покаявся, і не приймає їх до спільності як приятелів.
Дійсно, Він полюбив нас, коли ми ще були грішниками (Івана 3: 16; Рим 5: 8), і Він робить добро навіть невдячним, даючи сонячне світло, дощ і поживу для всіх; але це є жаліслива любов, не братерська любов, не любов спільності: це є співчуваюча любов благодійника. І ми також повинні мати цю любов-жалість навіть до наших ворогів. Ми повинні любити наших ворогів і робити добро тим, хто переслідує нас, але з нашого боку, як з боку Бога, це може бути не більше, ніж любов-жалість – це не може бути братерська любов, "бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою?" Однак в той час як ми не можемо мати жодної спільності з неплідними ділами темряви, ми мусимо замість цього докоряти їм (Еф. 5: 11), ми надалі можемо мати ту доброзичливість, яка не дозволить, щоб навіть ворог загинув від голоду. "Отож, як твій ворог голодний, – нагодуй його" і т.д. Роблячи так, ми лише наслідуємо нашого небесного Отця, Котрий є милосердний навіть до невдячних і злих.
(2) Божа готовність, або швидкість, прощати і приймати до спільності залежить від кількості світла і благодаті, проти якої згрішили. Тому, хто не знає Його характеру, Він посилає Своїх дітей як послів – євангелістів, розповсюджувачів релігійної літератури і т.д. – щоб вони розповіли їм про Його любов і Його готовність простити їхні гріхи через Христа. Але в якій мірі хто-небудь скуштував доброго Божого Слова і був вчинений учасником святого Духа і т.п. і добровільно згрішив проти світла і знання (Євр. 6: 4-6; 10: 26-31), в такій самій мірі Бог зволікає з прощенням і не приймає такого назад до спільності, хіба що він явно покаже діла, які доводять, що його відкрите покаяння було щирим. І Бог запевнює нас, що є міра добровільного гріха проти повного світла і нагоди, яку Він ніколи не прощає, – "є гріх на смерть, не про нього кажу, щоб молився" (1 Івана 5: 16).
В цьому ми також повинні наслідувати нашого Отця в небі. Ми повинні бути справді готові прощати іншим грубі помилки і похибки природної чи духовної дитячості і всі слабкості та недосвідченість; ще перед тим, як вони попросять, ми повинні виявити нашу готовність простити. І для всіх, хто провинився проти нас, наша готовність простити повинна буди пропорційна незнанню і браку зловмисності та злоби з боку грішника. Коли б факторами проступку були злоба, зловмисність і знання, нашим обов’язком було б пропорційно зволікати з прощенням і вимагати пропорційно триваліших і сильніших доказів покаяння.
Але дальше цього ми не можемо заходити. Хоча ми можемо бути здатні вирішувати, що є гріхом на смерть проти Бога (1 Івана 5: 16), ми не можемо вирішувати, що який-небудь проступок проти нас є непростимий. Проти нас не повинно бути жодних непростимих гріхів. Наше недосконале знання, а також наше недосконале міркування забороняє таке рішення. Тому наш Господь сказав: "Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: "Каюся", – вибач йому". Петро сказав: "Господи, – скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?" Ісус промовляє до нього: "Не кажу тобі – до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи" (Луки 17: 3, 4; Мт. 18: 21, 22).
З цих віршів маємо доказ, що дехто з Божого народу чинить помилку, прощаючи винуватця до того, як той покається. Такий є Господній наказ, щоб ми докорили винному, і щоб ми не прощали, доки він знову не навернеться і не покається. І Його наказ є таким, щоб ми дійсно, з серця, простили, коли він дійсно навернеться і покається. І якщо він провиниться сімдесят раз по сім, йому потрібно докорити (словом, чи поведінкою, чи тим і тим) стільки ж разів, і його потрібно простити словами і зміною поведінки стільки ж разів.
Вимагати менше, ніж це, означає не слухатись вказівок нашого Учителя і наносити шкоду винному, даючи йому нечітке уявлення про його обов’язок. Недостаток строгої справедливості в цьому відношенні з боку Божого народу часто шкодив Його дітям, тоді як належний вияв справедливості щодо прощення на властивій основі допоміг би цим дітям краще зрозуміти Божу діяльність і оберігав би їх від сподівання на Його милість, хіба що на основі повного покаяння, а також від того, щоб спокушувати божественну милість, грішачи проти знання.
Але хоча декому потрібно виправити своє серце і поступати так як згадано вище, можливо, більше їм потрібно остерігатися духа небажання прощати. Такі повинні пам’ятати, що Ісус Христос за благодаттю Божою смерть скуштував за всіх – заплатив ціну всіх людських природних, тобто успадкованих, недосконалостей. Такі повинні взяти до уваги, що якщо Бог може прийняти цю викупну ціну як повне задоволення за всі гріхи, крім добровільних або добровільної частини гріхів, то ми можемо і повинні робити так само. І всі, котрі мають Божого Духа, або вдачу, будуть вважати тих, хто погано поступає, відповідальними тільки за добровільну частину в гріхах і будуть готові простити і пропустити повз увагу все, що походить з Адамового зіпсуття, і в чому вони дійсно розкаялися і чого відтоді уникають.
Нехай такі пам’ятають слова: "Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої", – і візьмуть до уваги, що ми, котрі прийняли жертву нашого Господа Ісуса, як таку, що є за гріхи всього світу, мусимо також (якщо б ми мали вважатися вірними і праведними) прощати тих, котрі завинили проти нас, якщо вони визнають і каються, тому що Ісус заплатив всі їхні борги – і щодо нас і щодо Бога.
Тому справедливість вимагає від всіх, котрі покладаються на заслугу Христової жертви як основу їхнього власного прощення, щоб вони визнавали, що та сама дорогоцінна кров покриває всі Адамові слабкості, коли в них розкаялися. А отже Господь запевнює нас, що якщо ми не прощаємо тих, хто провинився проти нас (коли вони покаялися), то Він не простить нам, коли ми покаємося.
Більше того, наше прощення мусить бути прощенням з серця (Мт. 18: 35), а не прощенням устами з ненавистю в серці. Прощеного можна деякий час тримати на відстані, щоб переконатися в щирості його покаяння, але як тільки ми отримаємо поважну причину, щоб вірити в його щирість, ми повинні бути швидкі і сердечні у нашому прощенні – так завжди буде раде вчинити серце з духом, або бажанням, прощення. Але навіть тоді, коли ми простили повністю і з серця, ми не можемо доручати такій особі ті самі обов’язки, які вона мала до того як впала, доки ми не побачимо, що в ній розвинувся міцніший і вірніший характер. І це не означало б брак прощення, а просто належну обережність – не лише для нашої власної безпеки, але й для добра того, хто згрішив, щоб захистити його від дуже сильної спокуси такого самого роду.
Ми не знаходимо в Святому Письмі жодної згадки про прощення з боку Бога без вимоги покаяння. Можна вважати, що фрагмент, в якому читаємо: "Отче, відпусти їм, бо не знають, що роблять вони" (Луки 23: 34), – говорить про вибачення без покаяння, але слід відзначити, що ці слова не знаходяться в найстарших грецьких рукописах – Сінайському і Ватиканському.
Часто хибно розуміють фрагмент:
"Коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе – залиши отут дара свого перед жертівником, і піди, примирись перше з братом своїм, – і тоді повертайся, і принось свого дара" (Мт. 5: 23, 24).
Слід зауважити, що особа, до якої відноситься це звертання, не є братом, проти якого згрішили, а братом, який згрішив. Він мусить відкласти приношення свого дару або молитви, доки не відшкодує своєму брату за зло, яке усвідомлює, що заподіяв йому словом або вчинком. До того його приношення не буде прийнятне для Бога.