ПАМ’ЯТАЙ СВОГО ТВОРЦЯ
КНИГА ЕККЛЕЗІЯСТА 12: 1-7, 13, 14

“І пам’ятай Творця твого за днів юності твоєї” (12: 1, Гижа).
ВІРШІ 1-5 наводять правдиву картину похилого віку – “важких днів” фізичного занепаду та немочі, “про котрих ти будеш казати: Немає мені вдоволення в них”. Світ пропонує свої принади молодим людям, які хапаються ілюзій, що з часом виявляються порожніми бульбашками. Він не може запропонувати нічого вартісного, і якщо розум не знайшов задоволення в Бозі, старість дійсно не приносить задоволення.
ВІРШ 2 згадує слабнучий зір (розумовий та фізичний) і факт, що після кожного освіжаючого дощу, який несе з собою надію, що засяє сонце сприятливих обставин, швидко насуваються одна за одною хмари того чи іншого горя.
ВІРШ 3. “Коли затремтять охоронці оселі [руки й рамена], і зігнуться мужі сили [ноги, нездатні тримати вагу тіла], припинять молоти ті, що мелять [зуби, щоб виконувати свої функції], тому що їх замало лишилося, і, засмутяться [потьмяніють] ті [різні розумові властивості], що виглядають у вікнах [очі]”.
ВІРШ 4. “І зачинятимуться двері на вулицю; і замовкнуть жорна”. Коли праця життя закінчена, залишається мало спільного з підростаючим поколінням, а, отже, щораз менше спілкування. “І буде підводитися за криком півня [вранці, коли вже немає сну], і замовкнуть доньки співу [слабнучі сили вже не можуть вхопити струни земних мелодійних звуків]”. Але якщо він має вухо віри, то може піймати ще солодші звуки небесних мелодій, про які Соломон у всій своїй славі нічого не знав.
ВІРШ 5 показує великий тягар, важку працю та смуток старечого віку з усією його недолугістю, коли врешті гинуть всі земні бажання і людина йде до свого дому – у могилу, щоб чекати там поранку воскресіння. “Буває увечорі плач, а радість на ранок” (Пс. 30: 6).
ВІРШІ 6, 7 показують смерть, коли урветься срібний ланцюг життя; “зломиться кругла посудина з золота” (Ог.) (тіло, яке містить дорогоцінну кров життя); розіб’ється глечик біля джерела (легені, які черпають життя з джерела, довколишньої атмосфери), і зламається колесо (серце) над криницею. Тоді, коли тіло вже не може виконувати свої функції, порох, з якого воно складається, повертається “у землю, чим він і був [звичайним неоживленим порохом], а дух [руах, подих, вітер] повернеться до Бога, Котрий дав його”: піде назад до великого сховища вітру, дихання – довколишньої атмосфери. Відтоді вже немає істоти, душі, хіба що вона закарбована незгладимо на таблиці Божої пам’яті, щоб її відтворити у воскресінні в останній день, такий близький сьогодні.
ВІРШІ 13, 14. Це все – висновок з життєвого досвіду, до якого всі люди приходять рано чи пізно. “Марнота марнот, – все марнота” після змарнованого життя, після всіх намагань нещасного світу стримати смерть, коли люди бачать, що краще було боятися Бога і виконувати Його заповіді. І щоб вони могли добре засвоїти цей висновок, Бог дозволяє на них теперішній досвід панування Гріха, який навіть Соломон у всій своїй славі назвав “даремною роботою”: щоб люди були готові до обов’язкового підкорення Богові, яке буде примусовим у грядущому Тисячолітньому віці випробування світу.
Ця мета виразно викладена Соломоном у розділах 1: 13 та 3: 10: “Я бачив роботу, що Бог був дав людським синам, щоб трудились над нею [здобували досвід]”.

R1533 (1893 р.)