[R1013]
“ЦЕ ЧИНІТЬ НА СПОМИН ПРО МЕНЕ”

“І настав день Опрісноків, коли пасху [ягня] приносити в жертву належало... А первосвященики й книжники стали шукати, як би вбити Його, та боялись народу... І послав Він Петра та Івана, говорячи: Підіть, і приготуйте нам пасху, щоб її спожили ми... А коли настав час, сів до столу, і апостоли з Ним. І промовив до них: Я дуже бажав спожити цю пасху із вами, перш ніж муки прийму. Бо кажу вам, що вже споживати не буду її, поки сповниться в Божому Царстві вона. Узявши ж чашу, і вчинивши подяку, Він промовив: Візьміть її, і поділіть між собою. Кажу ж вам, що віднині не питиму Я від оцього плоду виноградного, доки Божеє Царство не прийде. Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: Це тіло Моє, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене! По вечері так само ж і чашу, говорячи: Оця чаша Новий Заповіт у Моїй крові, що за вас проливається”  (Луки 21: 7, 2, 8-20).

ТАКИМ є простий опис встановлення Господньої Вечері, записаний Лукою; і тепер, коли наближається призначений час, на думку приходять слова: “Це чиніть на спомин про Мене”. Виконуючи це прохання, ми знову пригадуватимемо нашу Пасху шляхом повторення простої церемонії, яку встановив наш Господь.

У понеділок пополудні, 22 квітня, буде річниця смерті нашого Господа на Голгофі – 14-й день першого місяця за юдейським часом, який починається із заходом сонця напередодні ввечері. Тому недільний вечір, 21 квітня, буде річницею Господньої Вечері, встановленої в пам’ять про Його смерть як позаобразного пасхального Агнця – “Агнця Божого, що на Себе гріх світу бере”.

З цієї нагоди Церква в цьому місці збереться в нашій звичній горішній кімнаті о 19.30 вечора, і ми сердечно запрошуємо на зустріч усіх, хто любить нашого Відкупителя і цінує викупну жертву, яку ми збираємось відсвяткувати. Усе буде готове для прийняття тих, хто прибуде здалеку. Нехай усі, у кого є така можливість, зустрінуться з нами. Протягом кількох днів буде організовано низку зустрічей, які дадуть гарну нагоду порозмовляти про План Віків. Оскільки всі посвячені є служителями Правди, то всі, хто може, повинні скористатися можливостями, які надають ці зібрання, щоб краще підготуватися до своїх відповідних сфер служіння.

Але ми усвідомлюємо, що тут можуть зібратися лише деякі. Тим не менше, нехай усі вірні в Христі Ісусі на кожному місці “роблять це на спомин” про Божого Агнця, Який відкупив нас жертвою самого Себе. Нехай вони на кожному місці зберуться разом, навіть якщо їх [R1014] буде лише двоє чи троє тієї ж дорогоцінної віри. І навіть поодинокі особи нехай ламають хліб і споживають вино, маючи в серці єдність з Господом і з розсіяними по світу членами одного Тіла, які ще перебувають у плоті.

Загалом християни в цьому питанні, як і в багатьох інших, відійшли від вчення Слова і прикладу ранньої Церкви, і дотримуються різних звичаїв щодо часу її святкування. Мало хто взагалі святкує її як “вечерю”, а протестанти взагалі для зручності обирають полуденну годину замість вечірньої. Дехто згадує смерть Господа щонеділі, дехто раз на місяць, а дехто раз на три місяці. Здається, вони вважають час і частоту малозначними і можуть міркувати так: “Якщо це добра річ, то чому б не робити це частіше – навіть щодня”. На це інші відповідатимуть, маючи рацію: “Але ж це приведе до втрати значної частини урочистості та впливу”. Так воно і є при святкуванні в даний час. Ті, хто святкує щонеділі, помиляються щодо записів у Діях 2: 42, 46 та 20: 7, 11. Вони, безумовно, помиляються, вважаючи ці нагоди Господньою Вечерею. Вони, очевидно, мають на увазі звичай ранньої Церкви їсти разом звичайну їжу, коли вони збиралися кожного першого дня тижня з далеких місць, подібно до того, як це робиться зараз у сільській місцевості, за винятком того, що вони їли всі разом, і це було більше схоже на “вечерю любові”. Про ці “вечері любові”, ці гостини любові згадує Юда (вірш 12), де він показує, що не всі, хто брав у них участь, насправді були братами. Встановлення цих гостин любові не було наказом нашого Господа чи апостолів, але, як і святкування першого дня тижня, схоже, було невимушеним бажанням вдячних сердець. Таким чином, рання Церква святкувала воскресіння нашого Господа (не Його смерть) щотижня, тому ламання хліба на їхній гостині любові було, ймовірно, приємним нагадуванням про те, що Господь дав пізнати Себе учням в Емаус та в інших випадках після Його воскресіння під час ламання хліба – за їхнім звичайним обідом (Лк. 24: 29, 30, 42; Ів. 21: 12, 13). Таким чином, вони святкували і Його воскресіння, і те, що їм відкрилися очі, щоб пізнати Його. Але вони не вживали вина (не менш важливого у святкуванні Господньої Вечері, ніж хліб), не називали це Господньою Вечерею, не дотримувалися цього з особливою урочистістю, а радше з вдячністю і радістю. Вони “поживу приймали із радістю та в сердечній простоті”, “ломлячи хліб по домах” (Дії 2: 46) якийсь час, щодня.

Ті, хто святкує “вечерю” опівдні в неділю раз на місяць або раз на квартал, не мають жодного пояснення свого звичаю, окрім того, що сказав св. Павло: “Це робіть, коли тільки будете...” тощо (1 Кор. 11: 23, 25), що, на їхню думку, дає їм свободу робити це, коли їм заманеться. Навпаки, апостол вживає слово “коли тільки” в значенні “щоразу”. “Це робіть, коли тільки будете...”, змушує нас звернутися до контексту, щоб зрозуміти, про що йдеться. Бачимо, що Павло в контексті згадує, що “Господь Ісус ночі тієї, як виданий був...”, а також говорить про хліб і вино, присутні в той час і встановлені нашим Господом на згадку про Нього, щоб замінити образну пасху, яку їли юдеї. Павло писав до тих, хто добре знав юдейський звичай і те, як часто його святкували, так що “коли тільки” або “щоразу” для них означало кожного разу, у кожну річницю.

Господня Вечеря була покликана замінити щорічне пригадування образного переходу первородних Ізраїлю, життя яких було врятоване кров’ю образного ягняти. Таку подію можна було належно святкувати лише в її річницю, чого наш Господь, Його учні та всі юдеї суворо дотримувалися. Їм і на гадку не приходило святкувати її в якийсь інший час, як американці не думають святкувати підписання своєї Декларації Незалежності в якийсь інший день, окрім 4 липня.

У ранній Церкві було прийнято святкувати, як і ми, у чотирнадцятий день першого місяця за юдейським часом, як вказав Господь; і хоча відбулося велике відпадіння від первісної чистоти віри, яке почалося ще за днів апостолів, цей звичай все ще зберігався деякими християнами аж до четвертого століття, коли він був безапеляційно скасований Нікейським собором, коли велике відпадіння, передбачене апостолами, частково розвинуло велику систему неправди, відому згодом як Папство.

З цього приводу ми цитуємо наступне з “Історії Церкви” Мошейма (с. 523). Він пише: “Наприкінці цього [другого] століття між християнами Малої Азії та християнами інших частин, особливо тих, що належали до Римської Церкви, виникла жорстока суперечка... Християни Азії звикли святкувати... встановлення Господньої Вечері і наступну смерть Відкупителя в чотирнадцятий день першого юдейського місяця... Цей звичай, як вони стверджували, походив від апостолів Пилипа та Івана”.

Але нехай ніхто не зрозуміє нас так, немовби ми вчимо, що ті, хто пригадує смерть Відкупителя в невідповідну пору, тим самим засуджені Господом. Ні, дяка Богу, Євангельська Церква є не під Законом, а під благодаттю у цьому, як і в усьому іншому. І ті, які щиросердно спожили символи тіла і крові нашого Господа, хоч і зазнали втрат у тому сенсі, що свято через надто часте пригадування втратило частину тієї сили, яку воно повинно було мати в їхніх серцях, все ж не були відкинуті Тим, Чию жертву за гріхи вони таким чином визнавали. Але, безумовно, коли намір слів нашого Господа буде зрозумілий, всі повністю посвячені з радістю виконають Його розпорядження, маючи запевнення, що воно є найкращим і найдоречнішим; а також найбільш прийнятним для Того, Кого воно пригадує.

РОЗГЛЯД СИМВОЛІВ

Не тільки належний час був втрачений з поля зору, але й справжнє значення символів, вина й опрісноків, також було затьмарене духовною темрявою “середньовіччя”. Неправда у вигляді “трійці”, яка в третьому столітті була привнесена в християнство з язичницької філософії, багато зробила для того, щоб викривити і спотворити свідомість Божих дітей і перешкодити ясному розумінню жертви, яку наш Відкупитель дав як нашу викупну ціну.

Образне ягня, яким сини Ізраїлю провіщали Христа і прийдешнє визволення (за винятком крові, якою кропили дім для захисту, – поєднання), їли усі. Так само і з символами, якими нам сказано пригадувати справжнього Агнця. Хліб повинні споживати всі, а вино – лише деякі. Хліб і вино символізують тіло і кров нашого Господа. Наш Господь як людина був живим хлібом (буквально, хлібом життя), який зійшов з неба, щоб дати життя світові. Яка чудова ілюстрація: людство вмирає від нестачі життя і потребує їжі, настільки повної життєдайних властивостей, щоб вона зупинила згубну смерть, відновила первісну досконалість, втрачену в Адамі, і повернула її. Люди шукали панацеї, еліксири, омолоджуючі засоби скрізь – у тваринній і рослинній їжі, у мінералах і хімії, але все марно; такого “хліба життя” так і не було знайдено. І коли люди чотири тисячі років так марно шукали, з неба зійшов правдивий хліб життя. Якщо людина їстиме його (споживатиме, тобто використовуватиме для свого вжитку), вона буде жити вічно. Тобто, якщо людина вірою в засоби, які Бог дав для її відкуплення, приймає ласку життя, вона може мати його на цих умовах, і тільки на них. Це наш Господь символічно назвав споживанням Його плоті.

Зверніть увагу, наскільки досконалою є ілюстрація. Божий Син як небесна, духовна істота, якою Він був спочатку, не був хлібом для людини, і якби Він віддав Своє духовне тіло як хліб, ми, що маємо іншу природу (людську), не змогли б його привласнити, так само як те, що живить і вдосконалює дерево (тобто повітря, волога і земля), не вдосконалить людей з причини відмінної природи. Людина має людську, тілесну природу; отже, якщо духовний Божий Син хотів дати вмираючим людям хліб життя, то це мала бути плоть, сповнена життєдайних поживних речовин.

Приготуванням до цього була зміна Божого Сина з духа на плоть. Для цього Він упокорив Себе, коли “стався тілом, і перебував між нами” (Ів. 1: 14). Плоть мала стати життєдайним хлібом; і оскільки Той, Хто був у небесному, духовному стані, став земним, людським, ставши плоттю, то правдиво сказано, що цей хліб зійшов з неба, з небесного, духовного стану до земної, людської природи. Це – хліб життя, який людина може їсти і не вмирати (Ів. 6: 50).

Ми знайшли хліб життя, але як його їсти? Нічого живого ми не можемо їсти, ані те, що вмирає саме собою [від хвороби], не придатне для їжі. Отож, якби наш Господь помер так званою природною* смертю, то це свідчило б, що Він був грішником, як і інші люди, бо смерть є карою за гріх, а отже, споживання Його не дало б нового життя. Тому, бачимо, не було іншого способу дати нам цю життєдайну їжу, або “хліб життя”, окрім як через жертву людини Ісуса Христа, Який помер не тому, що Його життя, як і наше, було втрачене, а тому, що Він дав Себе як викуп, відповідну ціну, заміну за всіх – за Адама і всіх, хто втратив [R1014] життя через нього. Його життя у плоті – Його приклад, поради, вчення тощо – не могло дати життя так само, як музика не дала б життя голодній людині. Ми можемо вчитися і намагатися наслідувати Його досконалий приклад, але ми не можемо робити це досконало, тому що ми вмираємо і нам бракує сил. Нам потрібне життя, їжа, яка дає життя, і Він став плоттю саме для того, щоб дати нам цей життєвий запас, який ми не могли отримати жодним іншим чином.

---------------
* Насправді не існує такого поняття, як природна смерть. У Божому задумі життя є природним станом, а смерть приходить як порушення природного життя – як наслідок, як покарання за непослух, гріх. Однак природна смерть може вважатися допустимим виразом, коли йдеться про занепалий, засуджений рід, тому що вона є природним результатом гріха, спільним для всіх людей-грішників. Отже, наш Господь не міг померти від хвороби тощо, хіба що Він згрішив би, і тоді Його плоть була б далека від життєдайної. Його життя також не могло бути забране, якщо тільки Він не вирішив віддати його як нашу викупну ціну, щоб Його плоть дарувала нам життя.
----------------

Тож, говорячи про це Своїм учням, Він сказав їм, що треба було заколоти ягня, щоб вони могли споживати Його, кажучи, “що Синові Людському треба багато страждати”. Якби Він, їхній Учитель, залишився з ними у плоті, вони справді були б дуже благословенні, але ніколи не змогли б отримати життя. Тому Він сказав: “Людський Син справді йде, як про Нього написано”, і “Краще для вас, щоб пішов Я”, “бо як Я не піду [якщо Я залишуся плоттю, якщо Я не принесу Себе в жертву і тим самим не виконаю план Отця щодо вашого відкуплення], Утішитель не прийде до вас”. Ви не можете інакше, ніж через Мою жертву і через споживання Мене, уникнути осуду і прийти до згоди й прийняття Богом, щоб Він визнав вас синами і як таким дарував життя.

Отже, помилково вважати, що правда є хлібом життя, і що споживання правди виправдає нас, тобто дасть нам право на життя. Помилково вважати, що віра в Нагірну проповідь та інші висловлювання нашого Господа дасть життя. Це були правди, і вони придатні для їжі після Агнця і разом з ним, але НЕПЕРЕТРАВЛЮВАНІ без нього. Ці самі правди були неперетравлюваними для багатьох, і діяли як блювотні засоби, а не як поживна їжа, і “з того часу відпали багато-хто з учнів Його, і не ходили вже з Ним”. Навіть дванадцять отримали мало поживи від вчення нашого Господа, поки не був заколений Агнець, і вони вірою не споживали тієї життєдайної їжі. Тоді, під впливом сили і бадьорості життя, вони змогли знайти смак і силу в усьому, про що говорив їм Учитель. Споживання Агнця, завдяки новому життю, яке воно принесло, відновило їх до спільності з Богом; і, отримавши синівське прийняття і дух синівства, вони, таким чином, змогли оцінити і пристосувати для свого зміцнення правди в цілому, як “харч у пору”.

Наш Агнець був заколений за нас, заради нас, бо Він був хлібом, який усі повинні їсти, щоб мати життя, і який ми не могли їсти, поки Він не віддав Себе. Що ж Він віддав, і що ми їмо? Ми відповідаємо: Його плоть. Але що мається на увазі під виразом “Його плоть”? Вище ми показали, що Він “став плоттю” (Ів. 1: 14, Дерк.), тобто став людиною. Отже, віддати Свою плоть означало віддати Себе, на той час людську істоту. Тому, чим би Він не володів з погляду людських прав і привілеїв, під Божим законом, Він відмовився від цього в наших інтересах, щоб людська сім’я, яка не має жодних прав і привілеїв, втрачених в Адамі, своєму представникові, отримала назад усі ці права, привілеї та свободи. Уся сім’я Адама була в ньому, коли він згрішив і втратив життя, а також усі права і привілеї синівства, і тому ми всі є співучасниками цієї втрати. Тож тепер відповідні повні і достатні права належать новій людині, “людині Ісусу Христу”, Яка як досконала і неосудна істота обміняла Свої вищі права на нижчі права людей, які втратив Адам. І коли Він віддає Себе і кладе все, що має (Мт. 13: 44) в інтересах і на користь засудженого роду, ми бачимо, що віддання Своєї плоті за життя світу (Ів. 6: 51) означає повернення вмираючим людям втраченого життя, свобод і привілеїв. А споживання Його плоті, відповідно, означатиме привласнення для свого вжитку тими, хто споживає, усіх прав, свобод і життя, якими володіла досконала безгрішна “людина Ісус Христос”, – не більше і не менше.

Те, від чого Він відмовився, коли помер, є нашим – вільним для кожної дитини Адама. Але воно дасть життя тощо лише тим, хто їстиме, тобто привласнюватиме вірою права і привілеї, вільно дані нам Богом через відкуплення, яке є в Христі Ісусі.

Якщо людина хворіє на проказу, то страждає не тільки вона, але й усе в ній, тобто все її ненароджене потомство. Так було з Адамом і його дітьми: ми були “народжені в гріху”, під його покаранням, смертю, як природним законом нашого буття. Тепер уявіть собі, що якби знайшлися ліки, тобто хліб життя, надійні ліки від прокази для допомоги, їх потрібно було б прийняти і засвоїти, інакше ніякого вилікування не буде. Так само і з Христом та засудженим і вмираючим грішником. Хліб не тільки повинен містити необхідні йому елементи і бути доступним для нього, але він повинен їсти, тобто вірою присвоювати його, щоб звільнитися від хвороби гріха і його прокляття у вигляді засудження на смерть. І як кожна дитина, народжена прокаженою, повинна їсти для себе, а сім’я не може вилікуватися, якщо хтось один із них прийме ліки або життєдайну їжу, так і з грішниками: кожен повинен споживати для себе життєдайну плоть Божого Агнця, Який бере на себе гріх світу. Це стосується кожної людини. Отже, кожен грішник повинен мати можливість їсти і жити, і ніхто не може вилікуватися і повернутися до життя (досконалості), не споживаючи цього хліба життя. Ніхто не може їсти його в невіданні (хоча багато хто споживає його символ в невіданні). Отже, ніхто з язичників ще не мав можливості їсти і жити, і оскільки всі повинні прийти до пізнання цієї правди, це саме по собі буде доказом майбутнього суду (випробування) у великому Тисячолітньому Дні, бо вона повинна бути засвідчена усім У СВОЄМУ ЧАСІ (1 Тим. 2: 4-6), щоб усі, якщо захочуть, могли їсти і жити вічно. Оскільки лише деякі приходять хоча б до недосконалого пізнання правди в цьому віці, очевидно, що Божий “свій час” для великої гостини для світу є “вранці”, у Віці Реституції, Тисячолітті, коли знання про Господа наповнить цілу землю (Ав. 2: 14; Іс. 25: 6).

У Тисячолітньому віці людям, коли вони приймуть Христа як Божого Агнця і свою викупну ціну, буде дозволено споживати Його досконалість – фізичну, розумову і моральну; і коли вони це зроблять і будуть дотримуватися Його вчення, вони поступово повернуться до досконалості, до всього, що було втрачене в Адамі, прийшовши до повної досконалості наприкінці того віку, інакше за навмисний непослух вони будуть повністю і назавжди відтяті від життя Другою Смертю, від якої немає ні протиотрути, ні хліба життя, ні ліків.

Ми, Церква, які отримуємо цей хліб життя зараз, і їмо, привласнюємо його, не зазнаємо поступової реституції наших людських сил до досконалості, ані жодним чином реституції до людських прав і привілеїв тощо. Для нас все це є лише умовним, не дійсним. Лише вірою ми можемо їсти і їмо плоть нашого Відкупителя, приймаючи вірою (а не видінням) людські права, свободи та життя з жертви, принесеної нашим Господом. Люди, які житимуть у наступному віці, матимуть зір як допоміжний засіб для своєї віри, бо вони відчуватимуть своє поступове фізичне покращення, роблячи кроки віри й послуху. Але зараз ніхто не може ходити видінням, тому “Мала Черідка”, яка зараз вибирається зі світу, щоб стати Нареченою і співспадкоємицею Христа в Царстві і Священством прийдешнього віку, є нечисленною і найбільш вибраною. Щоб споживати Агнця, ми повинні усвідомити Його чистоту, Його досконалість, Його бездоганність і Його ПРАВО на всі Божі ласки, приготовані для людини. Ми також повинні бачити, що Він пожертвував, віддав усі ці людські права та привілеї, щоб усі ці благословення могли бути відновлені для впалого та засудженого роду, і таким чином могли дозволити всім повернутися до становища перед Богом та до спільності з Ним, якої Він не дає засудженим створінням.

Але чому комусь має бути дозволено споживати Його плоть (Його людську досконалість, права тощо) заздалегідь – до загального часу поширення гостини на всіх? О! Тут є дуже цінна Правда; тут знаходиться приховане від світу “безмірне багатство благодаті Його в добрості до нас у Христі Ісусі”. Погляньмо на це.

Кров, яку символізує вино, представляє смерть; “кров є життя” будь-кого; і коли вона “проливається”, або забрана, це означає смерть створіння. Таким чином, пролита кров Христа означає смерть Христа – життя, віддане за гріхи світу. Під час образної Пасхи їли ягня, але не їли крові. Жодному ізраїльтянину не дозволялося їсти кров. Це було символом того, що всі повинні їсти плоть Сина Людського, але не всі повинні пити, тобто споживати з Його смерті. Ті, кому наш Господь дав вино як символ Його крові, були запрошені до участі в Його смерті, що було правильно, бо вони мали бути членами Його Тіла; і не тільки Він, Голова, мав скуштувати смерть за кожну людину, але й ми, Його Тіло, мали “уподібнитися Його смерті” (Фил. 3: 10) і стати мертвими з Ним (Рим. 6: 8). Отже, “чаша” є символом смерті. Приймаючи її (розумно), ми віддаємо своє життя аж до смерті в службі нашому Господу і Відкупителю. Чи буде хтось визнаний гідним реституції і вічного життя, залежить від того, чи буде він їсти (приймати і засвоювати) Його плоть; але чи будемо ми визнані прийнятними як члени Його Тіла, як Його наречена і співспадкоємиця, залежить від того, чи після споживання Його плоті вірою в цьому віці ми будемо пити з Його “чаші”, посвячуючи себе повністю на служіння Йому аж до смерті.

З огляду на це, як доречно, що вино було подано після споживання хліба, і тільки тим, хто його споживав. Це вчить, у згоді з усім Писанням, що тільки ті, хто виправданий від усіх гріхів вірою в заслугу й жертву Божого Агнця (і ніхто інший), запрошені розіп’яти свою (виправдану) людську природу і розділити страждання Христа в цьому віці і в Його славі, яка буде в [R1016] Тисячолітньому віці і у наступній вічності.

Тільки ті, хто їсть Його плоть (привласнює Його заслуги – виправдання) і п’є Його кров (бере участь з Ним у Його жертві, приносячи свою виправдану людську природу в жертву Його служінню), живуть у Ньому як члени одного “Тіла Христового”, як члени “правдивої виноградини” (Ів. 6: 56) Тільки такі (вірш 53) можуть мати життя в собі, тобто життя, незалежне від усіх умов, – безсмертя. (Див. Виклади Святого Письма, т. I, розд. X).

Решта людства, споживаючи (привласнюючи) принесені в жертву права “людини Христа Ісуса”, отримує залежне життя, яке буде забезпечене бажаючим і слухняним навіки.
Всі вони повинні спочатку бути приведені до пізнання Господа, жертви, яку Він дав, і виправдання та реституції, наданої нею, а потім можуть дармо споживати її і жити. Про таких написано: “Хто цей хліб споживає [не беручи участі в “чаші”], той жити буде повік” і “той, хто Мене споживає, і він житиме Мною” – матиме залежне життя, яке дається всім, хто покладається на Христа, Життєдавця. Різниця полягає в тому, що євангельська Церква, яка зараз вибирається – Тіло Христове, – матиме разом з Головою безсмертя, життя в собі, і буде джерелом живлення для світу, який буде приходити до цього джерела за життям і жити ним.

Звертаємо увагу також на слова апостола, що “хто їсть і п’є негідно, не розважаючи про [Господнє] тіло, той суд собі їсть і п’є” (1 Кор. 11: 27-29). Це означає, що для всіх, хто не визнає жертву Христа за свої гріхи, споживання цих символів означає їхню провину як його вбивць, у тому ж сенсі, в якому юдеї вигукували: “На нас Його кров і на наших дітей”. Як юдеї зробили себе винними в невинній крові (смерті), так і всі, хто зараз, споживаючи символи, кажуть: “Його кров на нас”, хіба що вони розпізнають тіло і кров Господа як свій викуп. Для всіх, хто не визнає їх своїм викупом, це означає осуд як співучасників ламання Його тіла і пролиття Його крові, оскільки для них це не означає жодного прощення – жодного відпущення гріхів.

Загальноприйнятий переклад неправильно передає “суд”, тоді як повинно бути “осуд”. Однак для переважної більшості тих, хто через незнання робить це негідно, тобто, не усвідомлюючи належним чином значення символів і цінності смерті Господа, яку вони символізують, немає ніякої фактичної провини за кров, а лише символічна провина. Символічно, образно вони ламають тіло Господа і беруть на себе Його кров. Символ, правильно зрозумілий, говорить про мир і прощення гріхів, про спільність з Агнцем, але неправильно зрозумілий, він може бути витлумачений, згідно із Законом, лише як символічне зізнання в убивстві. Але оскільки все це символічно, то й осуд міг бути лише символічним осудом. Тільки ті, хто першими пізнали викуп, здійснений Божим Агнцем, Який бере на Себе гріх світу, можуть справді підпасти під справжній осуд, який означає неправильне використання цього символу.

Пити чашу страждань і смерті заради Нього – приносити себе в жертву – треба в теперішньому віці. Коли відкриється вік слави, усі страждання Христа залишаться в минулому – як страждання Голови, так і страждання кожного члена Його Тіла. Коли пророки говорили про страждання Христа і славу, яка має настати (1 Петр. 1: 11), вони говорили правдиво, про всього Христа, включаючи найменшого і останнього члена. Коли прийде слава, пиття крові закінчиться, а також будь-яка можливість брати участь у цьому “високому поклику” як співспадкоємці з Христом. Тоді буде зламаний і принесений у жертву весь Христос, Головою якого є наш Господь, а ми – членами зокрема, і нагодування безлічі людей на землі стане дійсним фактом. Тоді людство почне усвідомлювати реституцію. Зараз нам це приписано вірою, щоб у цей час жертвування ми могли це зробити, бо ніхто не може принести себе в жертву з Христом, хто не має права на життя, щоб його віддати. Тому нам спочатку дано вірою споживати Христові заслуги і вірою отримати доступ до Отця й бути прийнятими в Улюбленому, щоб отримати “високий поклик”, запрошення стати співучасниками жертви з Христом і пити з Його чаші, щоб також стати співспадкоємцями слави, яка об’явиться, коли “Тіло” буде завершене, а жертвування закінчиться.

Отже, для посвячених символи (хліб і вино) є пригадуванням не тільки Господньої жертви, але й їхньої власної угоди розділити з Ним жертву, якщо вони якимось чином мають виконати ці умови і бути визнані гідними стати “учасниками божественної природи” і бути разом з нашим Господом і Відкупителем Його “співспадкоємцями” і співпрацівниками в благословенні всіх людей.

Павло звертає нашу увагу на цю особливість пригадування, кажучи “Хліб, який ломимо, чи не спільнота [спільність] він Тіла Христового [“Малої Черідки”, Церкви, Головою якої є наш Господь]? Чаша благословення, яку благословляємо, чи не спільнота то [спільність] Крові Христової [всієї помазаної громади]? Тому що один хліб, тіло одне нас багато [членів], бо ми всі спільники хліба одного” (1 Кор. 10: 15-17).

Всі повинні споживати плоть нашого Господа Ісуса: тобто повинні споживати ті людські права і привілеї, які Його жертва забезпечила для всіх (чи в цьому віці вірою, чи в наступному віці насправді), інакше вони не матимуть жодних життєвих прав – ні для того, щоб приносити жертву зараз, ні для того, щоб насолоджуватися ними (без привілею приносити їх) в майбутньому. Отже, ми закликаємо всіх віруючих “РОБИТИ ЦЕ”, і робити це розумно. Використовуючи символи, приймайте, застосовуйте і привласнюйте виправдання від усіх гріхів і право на життя, яке Бог дає через Божого Агнця, і ніяким іншим ім’ям чи способом. І особливо нехай усі віруючі, які були занурені разом з Христом у Його смерть, а отже, у членство в Його “Тілі” (Рим. 6: 3, 4), роблять це, пам’ятаючи про своє виправдання через Його кров і оновлюючи свою Угоду бути мертвими з Ним як учасники нової, божественної природи.

Наскільки це можливо, зустрічайтеся з тими, кого ви можете визнати членами одного Тіла, і не уникайте жодного віруючого у викуп. Домовтеся про зустріч заздалегідь. Не має значення, хто з вас буде передавати символи: навіть Юда міг допомагати на першому святкуванні. Пам’ятайте, що “всі ви брати” і маєте привілей служити один одному в будь-якій справі, якщо маєте здібності та можливості. У пошані випереджуйте один одного, але не дозволяйте фальшивій скромності віддавати перевагу куколю над пшеницею серед вас.
Благодать Господа нашого Ісуса нехай буде з усіма вами. Нехай ця подія принесе вам велике благословення і користь.

R1013 (1988 р.)