[OV067]
ДОВГО ВІДКЛАДЕНА НАДІЯ ВІДРОДЖУЄТЬСЯ

Однією з найдивовижніших речей в історії є непохитність юдейських надій; і це підтверджує натхненність Біблії, яка показує цю надію, розповідає про її відстрочене здійснення і запевняє нас, що надія Ізраїлю триватиме аж до її сповнення. У наступних статтях ми розглянемо юдейські пророцтва й образи, які показують, що мрії ізраїльтян про всесвітній вплив як особливого Божого народу скоро здійсняться. Ми також покажемо на основі єврейських Писань, чому виконання славних обітниць, даних Авраамові та його нащадкам, так довго відкладалося – чому ця затримка необхідна, і якими є переваги, які з неї випливають. Наразі ми задовольнимося лише твердженням, що, згідно з Біблією, з кінцем 1914 року Палестина буде процвітати, разом з численним юдейським населенням. Писання вказує на те, що зібрання буде “з усіх народів”, зі значним багатством і загальним достатком. Ми не повинні розуміти, що це означає, що всі юдеї світу поїдуть до Палестини, але що деякі з найбільш побожних і ревних з кожного кутка землі зберуться там. У цей час станеться те, що Біблія називає “часом недолі для Якова”, поряд зі всесвітніми клопотами, фінансовими, релігійними, політичними, соціальними, що призведе до анархії, а згодом – до вивищення Ізраїлю як земного виразника духовного Царства Месії. 

Нехай ніхто не думає, що ми пророкуємо. Ми лише озвучуємо наші інтерпретації пророцтва, які ми представляли громадськості протягом останніх тридцяти чотирьох років. У 1874 році соціалізм ще не народився, а про сіонізм почали мріяти лише двадцять років потому. Зараз соціалізм є великою загрозою для всіх урядів цивілізованого світу, включаючи Японію, а сіонізм просувається вперед великими кроками. 

У Божому провидінні двері до Палестини, як своєрідного дому, були зачинені для юдеїв протягом останніх шістнадцяти років. І саме в цей період юдеї почали по-особливому тужити за своєю батьківщиною. Сіоністський рух – це їхнє волання до Неба, один до одного і до всього світу. Закриття дверей до Палестини, безсумнівно, викликало у юдеїв ще більше бажання повернутися туди. Ембарго не було знято до тих пір, поки мирна революція в Туреччині не привела до влади людей більш сучасного складу розуму, які скасували заборону й дозволили юдеям в’їзд до Палестини на тих же умовах, що й іншим народам. 

Шість місяців минули під новими привілеями з явно незначними результатами, викликавши [OV068] здивування тих, хто очікував швидкого припливу вигнанців до Обіцяної Землі. Сіоністський конгрес, який в останній день 1909 року закрив свою сесію в Гамбурзі, Німеччина, розкрив таємницю зволікання юдеїв скористатися відчиненими дверима. Виявляється, д-р Макс Нордау, відомий лідер сіоністів і президент Асоціації, використав весь свій великий вплив, щоб утримати ізраїльтян від в’їзду в Палестину, поки він не зможе вчинити тиск на новий турецький уряд, щоб домогтися Хартії прав, яка б зробила з Палестини юдейську державу. Д-р Нордау міркував так: турецький уряд отримав би значну вигоду від створення в Палестині юдейського уряду, підлеглого Туреччині, – автономного, але під турецьким сюзеренітетом. Але турецький уряд продовжував відмовлятися від такої хартії, повторюючи при цьому своє “Ласкаво просимо юдеїв до всіх частин імперії, включаючи Палестину, разом із загальними привілеями турецького громадянства”. Більше того, він нагадував юдеям, що Туреччина – одна з небагатьох країн, яка ніколи не переслідувала дітей Авраама.

БЕЗЗАПЕРЕЧНІ НАДІЇ

В якийсь момент були побоювання, що Сіоністський конгрес, який щойно завершився в Гамбурзі, ознаменує розкол у суспільстві, оскільки його президент д-р Нордау разом з багатьма впливовими членами наполягав на тому, що сіоністський рух потрібно зупинити (поки не будуть задоволені його вимоги про створення автономного уряду для Палестини), і оскільки маси сіоністів були налаштовані непокірно і наполягали на тому, щоб якомога швидше увійти в ці відчинені двері, залишивши результати на волю Божого провидіння. Вони міркували, що Бог, Який обіцяв зібрати Ізраїль і відкрив шлях, цілком здатний у Свій час виконати всі інші положення великої обітниці, даної Авраамові, – що його насіння, його потомство ще має благословити всі народи землі. Настрої на конгресі були оптимістичними, і, попри любов і пошану, якими користувався президент Товариства, і на вагомий вплив інших лідерів, що були при ньому, конгрес, з ввічливими вступними зауваженнями та виявами поваги до своїх лідерів, прийняв без їхньої згоди резолюцію, що наказувала поступово перенести всі інтереси сіоністів до Палестини. Таким чином, майбутнім центром сіонізму було визначено Святу Землю. Там мають бути зосереджені кошти, які є в процесі збору для банківських цілей тощо. Слова “поступово переводити” означають переводити настільки швидко, наскільки на це дозволяє мудрість у поводженні з різними інтересами та активами товариства. 

Свідки, присутні на останньому Сіоністському конгресі, розповідають про серйозність та активність делегатів, які представляли ізраїльтян з усіх куточків світу. Америка, завдяки пожертвам, членству в сіоністських товариствах і т. д., мала б мати право на достатню кількість представників на конгресі, щоб скласти більшість. Але це представництво було порівняно невеликим, бо йому заважали, без сумніву, витрати на проїзд і, можливо, бажання заощадити кошти на користь подальших пожертвувань на цю працю.

Дивно, що так мало заможних юдеїв долучилися своїм впливом та грошима до патріотичних зусиль своїх бідніших братів, деякі з яких гостро потребують саме такого притулку. Та, оскільки Святе Письмо вказує на нагромадження там багатства, ми не сумніваємося, що протягом наступних кількох років у провидінні обставини складатимуться так, що заможні євреї, так само як і бідні, зберуться там. Тим часом, відповідно до пророцтв, значно покращується клімат Палестини завдяки більшій кількості дощів. Єврей на ім’я Ааронсон вивів новий вид пшениці, схожий на нашу, але особливо пристосований до ґрунту й клімату Палестини.  Водночас повідомлення з Туреччини інформують світ про те, що турецький уряд доручив серу Вільяму Вілкоксу з Королівського географічного товариства Великої Британії, головному інженеру з обстеження дельти Тигру та Євфрату, продовжувати вивчення Месопотамії, долин річок Тигру і Євфрату, де, ймовірно, знаходився Едемський сад, колиска людства і батьківщина Авраама перед його переселенням до Ханаану. Ця важлива праця, за оцінками, може бути виконана приблизно за [OV069] три роки. Вона принесе сучасну цивілізацію і багатство в цей закуток і, безсумнівно, сприятиме відновленню Палестини. 

Ось так поступово географічний центр землі, околиці Єрусалиму, відновлює своє значення в очах світу. Ті, хто дивиться на це крізь пророчий телескоп, передбачають час, коли “вийде з Сіону [духовного Ізраїлю на небесному рівні] Закон, і Слово Господнє з Єрусалиму”, майбутньої столиці світу під уставами Тисячолітнього Царства. Туди всі народи землі відправлять своїх послів і візьмуть звідти для себе закони. На тих, хто дотримуватиметься цих уставів, спочине Божественне благословення, поступово піднімаючи їх з гріха, невігластва та забобонів до розумової, моральної та фізичної досконалості. Таким чином, згідно зі Священним Писанням, уся земля поступово стане Господнім Садом – Раєм. І ті часи, або роки, реституції повернуть охочих і слухняних з людства до повної досконалості буття, розумової, моральної та фізичної, яку Бог задумав і показав на прикладі батька Адама. Таким чином, врешті-решт, усі жахливі наслідки непослуху й гріхопадіння Адама будуть стерті через давно обіцяне Царство Ізраїлю, Боже Царство під проводом Месії, Посередника Нової Угоди Закону Ізраїлю, благодатні положення якої будуть відкриті для всіх народів землі (Дії 3: 19-23; Єр. 31: 31; Зах. 14: 1-6, 14-20).

АМБІЦІЇ СВІТОВОЇ ІМПЕРІЇ

Усім відомо, що з часів Навуходоносора, царя Вавилону, багато народів землі плекали амбіції, що доля визначила їм вищість над іншими народами, і що всі інші народи повинні підкоритися їхньому пануванню заради їхньої ж вигоди. Ця зарозумілість спонукала Навуходоносора стати першим завойовником світу. Мідянин Кір вирішив, що він все ж таки більш гідний бути імператором світу, тому він встановив панування всесвітньої імперії мідян і персів. Трохи згодом марнославство охопило одного юнака, що ледь вийшов з підліткового віку. Цей юнак, Олександр Македонський, завоював світ і віддав його скіпетр Греції. Пізніше цезарі захопили владу і зробили Рим імператрицею світу. Ще пізніше Папи Римські стали фактичними правителями землі, претендуючи на духовну владу. Наполеон поклав край папській імперії на землі й прагнув привласнити собі та Франції почесті світового панування. Історія показує, що він майже здійснив свої задуми. Біблія пояснює, що він зазнав невдачі не через свою неспроможність, а через Божественне призначення, що п’ята універсальна імперія землі буде імперією Месії – духовним і невидимим царюванням Христа і святих вибраних членів Церкви, Його Нареченої, що діятиме через тілесний Ізраїль, який тоді буде відновлений у Божественній милості й стане головним серед народів землі й засобом Божественного благословення. 

Навіть християнам, які вивчають Біблію, не дуже відомо, що юдеї виношували цю ідею світової імперії задовго до того, як Навуходоносор захопив земний скіпетр. За чотириста років до того, як Навуходоносор став імператором світу, Бог пообіцяв це почесне становище Аврааму та його нащадкам – народу з його стегон. Для запевнення Авраама й для запевнення всіх, кого згодом зацікавила ця обітниця, Бог дав йому клятву, щоб завдяки двом непорушним речам, Його Слову та Його Клятві, ми й усі, хто є в згоді з Божественним задумом, знали напевно, що ця обітниця, ця Угода, не є на умові – що вона не може зазнати невдачі, що її виконання, хоч і відкладене на довгий час, буде певним (Євр. 6: 18). 

Як було не дивуватися незламному духу юдея, який зберіг свою національну приналежність протягом більш ніж тридцяти століть, у той час як інші народи на багатьох землях розквітли, зів’яли й загинули. Китайці, щоправда, проявляють велику наполегливість, але вони не мають вірогідної історії, яка б однозначно пов’язувала їх з далеким минулим і з творенням, як це мають тільки юдеї. Секрет цієї історії й національної стійкості криється у стосунках між Ізраїлем і Богом. Початок цих стосунків і непохитної надії позначений Божою обітницею і клятвою Авраамові: “У твоєму потомстві благословляться всі народи землі”. Думка про благословення світу [OV070] була для Ізраїлю не лише мрією про імперську владу, гідність і багаті прибутки, як була для інших народів. Їхні амбіції, засновані на обітниці, даній Авраамові, полягали в тому, що вони, як народ, посвячений Богові і прийнятий Богом як Його особливий народ, будуть використані обіцяним Месією як Його знаряддя, Його засіб, для приведення всього світу в підпорядкування Божественному Закону – для їхнього морального, а також фізичного благословення й піднесення з умов гріха та смерті. І ця надія незабаром здійсниться. 

Ця надія, це прагнення бути Божим народом, бути Божими слугами, бути Божими шляхами благословення для решти людства, нагадує про себе єврейському розуму кожного разу, коли він стикається з Божими обітницями, Законом і пророцтвами, а також з усіма подіями в їхньому житті під божественним провидінням, прийнятими як необхідні Божі вказівки, щоб підготувати їх до обумовленого служіння людству. Таким чином, їхній ранній досвід при переході пустелею до Ханаану був сприйнятий як уроки, необхідні для їхнього розвитку. Їхній досвід за часу суддів був сумним, але вони прийняли його як необхідні настанови та приготування. Потім в їхній історії настала епоха Царства, коли правління Саула, Давида і Соломона ознаменували періоди поступу в напрямку їхніх довгоочікуваних сподівань. Особливо за часів Соломона вони відчували, що обітниці, дані Авраамові, ось-ось здійсняться. Попри те, що Соломон мобілізував народ до праці на будівництві свого великого храму та обклав його великими податками для благоустрою тощо, вони підкорилися доволі радо, тому що мудрість, багатство й велич цього царя привернули увагу всього світу і, здавалося, вели до грандіозної кульмінації їхніх надій – утвердження насіння Авраама як головного народу на землі, зі столиці якого, Єрусалиму, Закон вийде до кожного народу, люду, племені та язика. Цілком ймовірно, що пишання Ізраїлю Божественною обітницею про панування над світом дійшло до інших народів і пробудило в них суперницькі амбіції. Слід, однак, зауважити, що Ізраїль прагнув панування над світом під Божественним наглядом, а не за допомогою завойовницьких армій і амбітних полководців. Соломон розширив межі свого царства лише до тих границь, які були окреслені в Божественних запевненнях, і його царство, замість того, щоб прагнути завоювати світ, стало відомим як “царство миру”. 

З часу смерті Соломона історія Ізраїлю – це історія розчарувань щодо великих сподівань на світове панування. Поділ народу на дві частини, Юду та Ізраїль, а згодом їхнє повалення Сирією та Вавилонією похитнули сподівання багатьох щодо Божественної Обітниці, так що за часів Кіра, згідно з Божественним Провидінням, мільйони ізраїльтян, які пішли в полон як поселенці в інших землях, вважали за краще залишитися там, де вони були, коли їм була надана можливість повернутися в обіцяну землю. Менше як п’ятдесят п’ять тисяч з багатьох мільйонів мали настільки велику любов до Бога й сильну надію на Авраамову обітницю, що наважилися повернутися на спустошену землю, з якої їхні батьки були насильно виселені. І саме так, віримо, відбувається і сьогодні. Юдеї, які повернуться до Єрусалиму тепер, згідно з єврейським пророцтвом, будуть відданими, вірними, які все ще вірять у цю Авраамову обітницю. Більшість тепер волітиме залишатися в символічному Вавилоні, як більшість за часів Кіра воліла залишатися в буквальному Вавилоні. 

Протягом 536 років від часу повернення п’ятдесяти п’яти тисяч вірних за указом Кіра аж до часу побудови храму Ірода, ще більш пишного, ніж храм Соломона, ізраїльтяни мали безліч випробувань, які повинні були сприяти тому, щоб вони були смиренними й близькими до Господа. Ці важкі випробування справді зробили юдеїв особливим народом, релігійним народом, більш розвиненим у моральному й релігійному плані, ніж будь-який інший народ на землі. Але, природно, релігійний народ не складався лише з чистих серцем. Їхні священники стали значною мірою вищими критиками й політиками секти, знаної як “саддукеї”, тобто реформаторські юдеї, які вірили лише в теперішнє життя й сумнівалися у виконанні Авраамової обітниці, [OV071] неясно сподіваючись, що, можливо, Ізраїль колись досягне впливового становища, проте не завдяки Божественному втручанню, а завдяки людській мудрості й політиці. З іншого боку, у той час серед юдеїв існувала сильна партія святості, знана як фарисеї, які потрапили в протилежну крайність і звеличували букву Закону до такої міри, що повністю втратили з поля зору його справжній дух, його намір. Проте, як і слід було очікувати, між цими двома великими крайнощами існувала меншість, яка перебувала в щирій згоді з Господом і Його Обітницею і все ще “потіхи чекала для Ізраїля”, – “справді ізраїльтяни”, в яких не було жодного лукавства.

ІЗРАЇЛЬ ПРИРОДНИЙ ТА ІЗРАЇЛЬ ДУХОВНИЙ

У кульмінаційний момент повторного досягнення Ізраїлем національної значущості та гідності як підлеглого царства, під владою Римської імперії за часів Ірода, відбулася велика річ, яку мало хто з юдеїв тоді розумів, і мало хто розуміє відтоді, і навіть мало хто з християн розуміє її з погляду Святого Письма. 

Божественний задум передбачав більше Царство і більше благословення всіх народів землі, про яке навіть не мріяли найбільш оптимістичні юдеї – благословення й піднесення до досконалості та гармонії з Богом і вічного життя. Вони не бачили, що їхні жертви за гріх були лише образними, і що, згідно із Законом “око за око” і “зуб за зуб”, означали, що життя людини буде необхідне, щоб викупити життя людини – викупити Адама і його рід від смертного вироку. Вони не бачили, що перш ніж Месія зможе законно благословити світ, звільнити людей від гріха й смерті та забезпечити їм вічне життя, Він повинен спочатку відкупити їх через жертву самого Себе, що було образно показано в різних образних жертвах їхнього Закону. Тому вони очікували на появу Месії у силі та великій славі (яка незабаром має з’явитися), і це заважало їм прийняти Його як Смиренного, Який віддав Себе на смерть і розп’яття, хоча при цьому був святим, невинним і незаплямованим, відокремленим від грішників, позаобразним пасхальним Агнцем.

Період майже у дев’ятнадцять століть, що минув відтоді, дуже спантеличив юдеїв. Вони усвідомлювали своє відкинуте становище, адже всі ці століття вони були без пророка, священника чи іншої ознаки божественної милості, зазнаючи переслідувань. Якби вони побачили те, про що ми зараз розповімо, ситуація стала б ясною і легко зрозумілою; але Бог не бажав, щоб вони зрозуміли її до Його “свого часу”. Юдеї сприймали номінальне християнство, заплутане в доктринах і практиках, як “сховище усіх птахів нечистих та ненавидних” (Об. 18: 2). Вони не могли повірити, що Бог відкинув їхній народ і замість того прийняв як Свій особливий народ народи, звані християнством. Вони вважали, що багато з теології та багато практик номінального християнства були чисто й відверто язичницькими. Вони не бачили, що в цій великій масі номінальних християн були тут і там Божі святі, і що тільки вони з Божественного погляду складали духовних Ізраїльтян – Малу Черідку, в якій не було багато заможних, багато великих, багато мудрих, багато вчених, багато благородних у мирській оцінці. 

Пояснення цього питання, яке Святе Письмо називає “Таємницею, захованою від віків і поколінь”, є наступним: Божественним задумом є існування двох Ізраїлів, і обидва вони згадані в обітниці, даній Авраамові. По-перше, духовний Ізраїль, на який чекає участь у “Першому воскресінні”, щоб уподібнитися ангелам, духовним істотам, невидимим для людей. Як Месія був образно показаний в Ісаку, сині Авраама, так і цей духовний клас, що мав стати Його співспадкоємцем на духовному рівні, був образно показаний в Ревеці, дружині Ісака. Цей духовний Месія, Ісус і Його Церква, звеличені через страждання і в нагороду за віру, послух і самопожертву, повинні спочатку бути завершені й піднесені до небесного стану, перш ніж земне благословення може прийти до природного Ізраїлю, виконуючи для нього всі благодатні обітниці, які надихали серця його дітей протягом багатьох століть. І це виконання, коли буде усвідомлене, набагато перевершить усі очікування. 

Таким чином, обітниця, дана Авраамові, ділилася на дві частини. Бог сказав йому: “Розмножу потомство твоє, немов (1) зорі на небі [духовний Ізраїль, Месія і вибрана Наречена], і  немов (2) той пісок, [OV072] що на березі моря [природний Ізраїль і маси людства, які отримають Божественне благословення через духовний і природний Ізраїль]”. Писання вказує на те, що так само як усі народи мають привілей приїхати до Сполучених Штатів і стати громадянами, так і під час правління Месії усі народи матимуть привілей стати ізраїльтянами й, таким чином, розділити благословення Нової Угоди Ізраїлю (Єр. 31: 31; Рим. 11: 27). 

Отже, у кінцевому підсумку всі охочі та слухняні з людської сім’ї будуть прийняті в сім’ю Авраама. Наприкінці тисячі років правління Месії вся земля буде наповнена насінням, потомством Авраама, і піднесена до повної досконалості та гармонії з Богом, оскільки всіх неохочих та неслухняних Еммануїл повністю знищить Другою Смертю.

OV067