КОШТОВНІСТЬ ГОСПОДА

Текст, який я маю зараз в розумі, дорогі друзі, каже: “Отож бо, для вас, хто вірує, Він коштовність”. Для мене ці слова мають велику вагу. Особисто до мого розуму вони промовляють як надзвичайно правильні. Чим більше я вірю, тим більш коштовним для мене стає Господь, і я вірю, що так є з усім Господнім народом: чим більше ми дізналися про Господа, тим більше ми приходимо до істинної єдності з Ним через віру та послух і тим більш коштовним Він стає для нас. Власне тут ми бачимо зв’язок між вірою та знанням, і ми усвідомлюємо, що багато-хто з нас в минулому вельми помилявся, коли не міг збагнути важливості знання. Знання саме по собі, як наводить на думку апостол, може нас надимати, та любов нас будує, проте ми б взагалі не мали любові, коли б не мали хоч трохи знання, бо як ви можете любити щось, про що нічого не знаєте? Отож Святе Письмо, судячи зі всього, ставить ці дві речі в залежність одна від одної – віру та послух, віру та любов. Коли ми чинимо поступ в знанні, ми можемо також чинити поступ в вірі, збудованій на цьому знанні, і якщо ми чинимо поступ в вірі та знанні, ми обов’язково повинні здобути слухняність, бо інакше віра почне слабнути і ми не зможемо здобути подальше знання. Хіба ж не так було з кожним з нас, присутнім тут цього пополудня? Хіба ж ми, як християни, не зрозуміли, що треба харчуватися Божим Словом, що воно становить хліб для нашого Нового Створіння? В міру здобуття нами знання та поєднання його зі слухняністю та вірою, наша любов до Господа та наш поступ як нових створінь стався явним.

А як на рахунок того, щоб вірити? Адже ж нам бракувало уяви про те, у що вірити.

Можливо, ми навіть пропонували іншим необґрунтовані думки, які не давали їм користі, пересічні думки тілесного розуму, що усі, котрі є невіруючими, є втрачені, а ця “втрата” означає вічні муки. Якою жорстокосердою, мабуть, є людина, яка казатиме своєму приятелю або сусідові: “Ти не маєш віри; отже ти пропав; ти підеш на вічні муки”. Це відверто важкі слова, дані нами через брак розуміння божественного задуму. Та коли ми починаємо розуміти те, який Божий план насправді, тобто, що Його мета та влаштування стосовно світу далі належить до майбутнього, що теперішній час – це час, щоб мати справу з віруючими і тільки з віруючими, тоді справа виглядає зовсім по-іншому. Ми бачимо, що ці віруючі є покликані бути вибранцями Бога, покликані до величного високого поклику бути співспадкоємцями з Христом, покликані до нової природи, покликані до всіх цих чудових речей, яких око не бачило, ані вухо не чуло і які не приходили на розум тілесної людини. Отже, дорогі друзі, оскільки цей поклик є для віруючих, це зовсім не означає, що невіруючі втратять все. Вони втратять цей високий поклик, особливий привілей, особливу нагоду, але далі матимуть в Божому ласкавому задумі нагоду, про яку Бог подбав і яка прийде для світу в належному часі – нагоду здобути земну досконалість, земний Едем і все те, що далі їм належить.

Це веде нас до думки: – Хто ж є віруючим? Ми зобов’язані прийняти біблійне твердження і сказати, що віруючий, якщо дивитись з Божої точки зору, це не той, хто просто вірить розумом, але, як каже Святе Письмо, “Бо серцем віруємо... для спасіння”. Це справа серця, а не лише розумового сприйняття. Святе Письмо також каже нам, якщо пам’ятаєте, що біси вірять і тремтять. Просто вірити, що Господь Ісус Христос прийшов у світ, просто вірити, що Він – Божий Син, просто вірити, що Він помер за людські гріхи, просто вірити, що Він встав з мертвих, щоб виправдовувати тих, котрі вірять, ще не робить нас віруючими в біблійному значенні. Вірити серцем – ось що наш Господь Ісус мав на увазі, коли казав учням: “Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде”. Ті, котрі таким чином беруть свій хрест і стають послідовниками Христа, є віруючими – є тими, для кого Він – коштовність, а вони – коштовність для Нього. Ми повинні провести цю межу, і я думаю, що колись, розмовляючи з кимось з наших сусідів та приятелів, ми не ставили справи так виразно, як могли це зробити.

Не так давно я розмовляв з однією панею, котра сказала мені:

– Я вірю в Христа.

Я запитав:

– А ти віддала Йому своє серце?

– Ні.

– Гаразд, – сказав я, – то чому ж ти називаєш себе віруючою?

– Як це? – відповіла вона, – Я вірю, що Ісус помер і я також вірю, що Він дав Себе ціною відкуплення.

– Добре, – сказав я, – але цього мало. Ти ще не стала віруючою в біблійному значенні слова.

– Не може бути!

 – Може!

– Хіба ж я тепер не є під божественною опікою та провидінням?

– Аж ніяк, не більше, ніж є язичники. Той факт, що ти жила там, де мала можливість чути це, не робить тебе кращою від язичників. Для тебе це навіть гірше, бо ти мала нагоду, ти мала знання, а язичники ніколи не мали такої нагоди та знання, і їхня відповідальність в Божих очах є менша, аніж твоя.

– Але ж я вірю.

– Але ти не віриш в біблійному значенні. Припустимо, я розповім тобі про місце, де є мільйон доларів, і від тебе залежатиме, чи підеш туди негайно перш ніж хтось інший туди потрапить. Ти підеш туди одразу, якщо ти повірила. Якщо ж ти не пішла туди, то це означає, що ти не повірила і що тебе не цікавить мільйон доларів і те, що ти з ними зробиш. Тепер же Бог запропонував нам щось, в порівнянні з чим мільйон доларів не вартує нічого, не вартує того, щоб про нього згадувати. Цей великий дар Бога через Ісуса Христа, нашого Господа, щоб ми могли стати спадкоємцями Бога і співспадкоємцями з Ісусом Христом, нашим Господом, не можна навіть порівнювати з мільйоном доларів. Отож, коли хтось каже, що він вірить, проте нехтує вчинити належні кроки, щоб стати учасником цього великого благословення, то це суперечить його свідоцтву. В такому випадку він насправді не вірить, що є така нагорода, що є така нагода, що є така пропозиція з боку Бога.

– Невже, – промовила ця пані, – ти, брате Рассел, хочеш сказати мені, що мої молитви до Бога є нічим? Я молюсь постійно до Бога і так робила все життя.

– Я хочу сказати тобі, що твої молитви не піднімаються до Бога. Я хочу сказати, що в тебе немає якогось особливого становища перед Богом.

Наскільки мені відомо, це, мабуть, саме те, що я повинен сказати декому з присутніх цього пополудня: щоб, принаймні, виконати свій обов’язок. Особа, яка не приходить до Отця через Ісуса, взагалі не має спілкування з Отцем – ані в молитві, ані будь-яким іншим чином. Взагалі не існує шляху прийти до Отця, хіба що через Нього, як нашого заступника. Згодом буде шлях, яким весь світ прийде до Бога через великого Посередника, через посередницьке Царство, через велику працю, яку Христос, як Посередник, виконає протягом тисячі років – навчаючи, караючи людство та допомагаючи йому. Весь світ тоді матиме шанс.

Тоді ця пані каже до мене:

– Якщо мої молитви не є вислухані і, як ти кажеш, Бог не зацікавлений мною, то чи ж я справді маю розуміти, що Бог мною не цікавиться?

– Так, це слід власне так розуміти, що Бог не зацікавлений тобою більше, ніж усією рештою людства. Інтерес до тебе та решти людства Він виявив хіба що в тому, що подбав про славну нагоду в тисячолітньому віці, в якому кожна людина і весь решту Адамів рід матиме славну нагоду. Але зараз Бог не виявляє якогось особливого інтересу твоєю особою, бо ти нехтуєш Божим порядком і Божою пропозицією в теперішньому часі, а в Нього зараз є лише одна пропозиція. Мій обов’язок – сказати це вам якомога виразніше. Немає інших дверей, немає іншого шляху, іншого порядку, на основі якого ви можете наблизитись до Бога, за винятком поклику, що зараз лунає. Зараз Господь має лише один поклик і лише одне благословення: “Ви покликані в одній надії вашого покликання”.

Пані мабуть добре була знайома з Писанням і сказала мені:

– Я завжди покладалася на Писання, яке казало: “Просіть, і буде вам дано... стукайте і відчинять вам!”.

– Так, – відповів я, – воно справді каже: “Просіть, і буде вам дано... стукайте і відчинять вам!”, але ж ти ніколи не приєдналася до класу, згаданого як “вам”. Ти зобов’язана приєднатися до згаданого класу, або ж обітниця тобі не належатиме.

Тоді вона питає:

– Чи ж ти радиш мені не молитися взагалі?

– Такою була б моя рада, щоб взагалі не молитися до Бога, якщо ти не цікавишся Ним і якщо Він не цікавиться тобою. Якщо ж немає підстави наближатися до Бога, то й немає довіри, і чим швидше ти це зрозумієш, тим краще.

Отож, дорогі друзі, цей вірш має конкретне значення – для нас, хто вірує, Він коштовність. Коли б Він був достатньо коштовним для всіх, і всі знали про Нього, вони були б віруючими в біблійному значенні – в тому сенсі, що це впливало б на їхню віру. Авраам повірив Богу і це було пораховане йому за праведність; але він показав свою віру через свою поведінку, через свою слухняність божественній пропозиції. Так само щодо тебе і мене: якщо ми віримо, що Христос помер, якщо ми віримо, що Він встав знову, то діймо на основі пропозиції, яку Бог зробив через Нього, – що Він хоче прийняти нас як Своїх дітей, що Він хоче дати нам Свого Святого Духа, що Він хоче, щоб ми знайшли притулок у Його любові.

Мене зовсім не здивувало, коли одного разу одна пані сказала, що її серце не має спокою і вона не знає що про це думати. Я сказав їй:

– Такий є твій стан. Тобі потрібна заспокійлива сила Господа; ти не можеш бути такою щасливою, якою хотіла б бути, доки не приймеш Божі умови, бо Бог не має іншого способу, щоб постійна та бажана щасливість могла увійти в твоє життя, а також єдність з Ним, і ця єдність є через віру та слухняність віри. Це – розумна служба. Хіба ж ми можемо дати менше?

Чим більше ви і я розуміємо справу, тим більше ми переконані, що коли б ми мали тисячу язиків і тисячу життів, як сказав поет, “то і це приношення було б надто малим, щоб дати його Господу”.

Я добре пам’ятаю, як мені, дитині, ця річ не давала спокою. Коли мені було років п’ятнадцять, я сказав собі: “Глянь, ти розумієш, що Бог дозволив тобі молитися до Нього як дитині, бо твої батьки є Божими дітьми і віруючий батько має освячуючий вплив на дитину з точки зору божественного провидіння. Тому я сказав собі, що це, мабуть, добре, що я, дитина, маю молитися до Господа. Приходячи через моїх батьків, я прийнятний для Отця, бо так сказано в Писанні. Але мені вже п’ятнадцять років і я думаю про багато справ, то ж чи не пора мені подумати про мої стосунки з Богом як про особисту справу? Чи ж не буде Господу так чи інакше прикро через мене і чи Його любов, прихильність та опіка не полишать мене частково, коли тепер, маючи розсудливий, мислячий розум, я мав би відкинути Його милість і сказати собі: “О ні, мене не хвилює блаженна спільність з Богом, що мені до неї? В мене була можливість здобути її, я був під божественною опікою як дитина, я усвідомлював божественний захист і регулярно приходив до небесного Отця в молитві, я збагнув дещо про мир та спокій ще будучи дитиною, але тепер прийшов час, коли я не хочу, щоб так продовжувалося безконечно”. Тоді я подумав про те, що Ісусу було тридцять років, коли Він міг бути прийнятий, коли Він зробив Своє посвячення. Я сказав собі, що це, мабуть, було під Законом, а я зараз не є під Законом, я не є обмежений і не мушу чекати до тридцяти років. В мене є розум, є віра, щоб знати і цінити, чи ж це не означає, що Бог охоче прийме моє серце зараз? Тому я сказав Господу: “Я піду і справді буду дуже радий, якщо Ти даси мені цей цінний привілей дати Тобі моє серце”. Я впав на коліна і так само тихо, як ми зараз розмовляємо з вами, сказав Господу, що хотів би бути Його дитиною, що я радію нагодою, яку Він відчинив через дорогоцінну заслугу нашого Спасителя, що я міг наблизитися до Нього особисто, що я дуже ціную привілеї, які мав в свої дитячі дні та роки. Що тепер я хотів би прийняти Його ласкаве запрошення і посвятити Йому своє життя цілковито.

Дорогі приятелі, я ніколи про це не жалів. В той час Він для мене був коштовністю, і я бачив, що без заслуги Його жертви я взагалі не матиму надії майбутнього життя. Він був мені коштовністю, коли я зрозумів, що через віру в Його кров Отець вважає всі мої недоліки прикритими одежею Його праведності. Він був мені коштовністю, коли я почав все більше розуміти подробиці філософії праці поєднання, і кожен день, кожну годину я відчуваю очищаючу силу, як інколи ми співаємо: “В кожну мить і в кожну днину я до Нього серцем лину”. Думаю, що я лише виражаю почуття всіх християнських братів та сестер, і те саме було з вами.

Я розповідаю цю історію для того, щоб день за днем, – як ви намагаєтесь іти слідами Учителя, як скидаєте всякий тягар і всякий оточуючий вас гріх та й біжите витривало в перегонах, як щораз більше усвідомлюєте довжину, ширину, висоту та глибину Божої любові, – Відкупитель ставався для вас більш коштовним.

Перш за все Він став нашим Спасителем, і ми збагнули, що можемо мати вічне життя. Далі ми зрозуміли коштовність нашого високого поклику – що Він є нашим Нареченим, а ми – класом Його Нареченої в процесі обрання, і ця близькість стає щодня дорожчою. Кожного дня Він стає більш коштовним для нас, котрі повірили.

Так от, мої дорогі брати та сестри, бачимо, що Господь стає для нас все більш коштовним. Але чи можу я сказати, що, з іншого боку, ми стаємо більш коштовними для Нього? Думаю, що так. Я вірю, що Господь любить найбільше тих, котрі найповніше розвинулися на подобу Його характеру. Іншими словами, Він любив нас в певному сенсі слова, коли ми ще були грішними, потім Він полюбив нас особливою любов’ю, коли ми відвернулися від гріха, щоб служити живому Богу, і Він каже нам про Свою любов, коли ми дали Йому наше серце цілком. Любов Господа до Церкви, я вірю, продовжує зростати в міру того, як ми зростаємо в благодаті, зростаємо в знанні, зростаємо подобою Його характеру.

Дозвольте мені нагадати вам дещо з того, що ми маємо в Святому Писанні. Ми читаємо, що Ісус любив усіх Своїх учнів. Пам’ятаєте Його слова: “полюбивши Своїх... до кінця полюбив їх”, – Його любов не пригасла навіть тоді, коли останньої ночі всі покинули Його і втекли; Його любов до них ніколи не зменшилась. До деяких учнів ця любов була більш палкою, ніж до інших. Пам’ятаєте трьох учнів, які згадуються особливим чином і частіше, – Петра, Якова та Івана. Ці троє, як знаєте, ходили з Ним при особливих нагодах, як, наприклад, коли Він пішов до дому Яіра. Малолітня дочка Яіра лежала мертвою, отож Ісус взяв з Собою Петра, Якова та Івана і ввійшов у дім. Він випровадив всіх інших, тоді як вони, а також батько малої дівчинки, були присутні в кімнаті, де знаходилася померла; і тоді Ісус покликав дівча зі сну смерті.

Знову ж таки цих трьох учнів, Петра, Якова та Івана, Він взяв зі Собою на високу гору і перемінився на їхніх очах, тоді як інших дев’ятьох учнів залишив біля підніжжя гори.

Також ці троє, Петро, Яків та Іван, були з Ним останньої ночі, коли Його зраджено. Коли Юда пішов продавати свого Учителя, Ісус залишив вісім учнів в саду і пішов трохи далі з трьома, Петром, Яковом та Іваном, а тоді, залишивши їх, пішов далі сам. Але зауважте, що ці троє були особливо дорогими для Учителя в той час. Чи немає в цьому лекції для нас? Хіба ж не було для цього підстави? Уявіть собі, що Ісус любив би цих трьох учнів без якоїсь особливої причини? Але для цього була причина, і ми не сумніваємось що нею була їхня ревність, їхня любов до Нього. Зауважте, що це були три учні, які завжди трималися біля Господа. Нагадаю вам, наприклад, що двоє з них, Яків та Іван, ходили до самарійського міста купляти їжу для Господа та інших учнів, і що саме вони виявили обурення, коли люди того міста відмовилися продати їм їжу. Яків та Іван, мабуть, подумали собі: “Ось Учитель, Помазаник, і тільки подумати собі, що нас так трактують – нас, котрі мають сидіти з Ним на престолі і бути Його спільниками в Царстві”. Вони прийшли до Ісуса і сказали: “Господи, що нам робити? Нас скривдили. Чи не розпорядитися нам, щоб вогонь зійшов від Бога з неба і спалив цих людей та їхнє місто?” Ісусу подобався їхній запал, але Він відповів: “Мої учні, ви не розумієте, якого духа ви маєте; ви хочете бути Моїми учнями, у вас є святість духа, у вас є запал серця, але ви ще не маєте правильного уявлення. Син Людський не прийшов нищити життя людей, але спасти їх. Залишіть бідних самарян у спокої”.

Пам’ятаєте, як при певній нагоді Ісус промовив: “Ким, на думку людей, Я є?” Петро наважився сказати: “Одні кажуть так, інші – так”.

“А ви як кажете, ким Я є?”

“Симон Петро відповів: “Ти – Месія, Син Бога Живого”.

Він був тим, хто мав тверде переконання, що слід говорити те, що є на думці. Тому Ісус сказав йому: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець”.

Так от, дорогі друзі, в багатьох випадках ці троє показали свій особливий запал і відданість Учителю, тому Учитель також був вельми ними зацікавлений. Чого це нас навчає? Того, що в Церкві Христа буде різниця, навіть серед тих, котрі удостояться сидіти з Ним на Його престолі; Господь любитиме їх всіх і Господь благословить всіх вірних, котрі стануть більш ніж переможцями, але Він матиме тих, котрі Йому особливо близькі. Пам’ятаєте як Яків та Іван звернулись до Учителя: “Господи, інші, мабуть, не оцінять цього так, як цінимо ми; тому просимо дати нам особливий привілей: ми б хотіли бути поруч Тебе, бо любимо Тебе дуже. Дозволь нам, коли прийде Твоє Царство, сидіти одному праворуч, а другому ліворуч Тебе”.

“Але чи знаєте ви – сказав Ісус, – скільки це коштує, щоб сидіти на престолі взагалі? Чи ви здатні, чи хочете заплатити цю ціну, щоб потрапити на престол? Чи охочі ви бути охрищеними зі Мною Моїм хрищенням в смерть? Чи охочі ви пити зі Мною Мою чашу страждань та приниження?”

Вони відповіли: “Так, Господи, хочемо понад усе, – перефразуємо ми, – з Твоєю та божественною допомогою ми перейдемо крізь все, щоб бути з Тобою; ми любимо Тебе і хочемо бути з Тобою”. “Дуже добре, – сказав Ісус, – якщо таким є стан вашого серця, то запевняю вас, що коли ви виконаєте цю умову – (я перефразовую, дорогі друзі, не вживаючи безпосередньо слова тексту), – я обіцяю, що ви будете на Моєму престолі, бо саме такий клас Отець кличе, бо саме такому класу буде даний престол, але хто сидітиме поруч Мене праворуч і ліворуч, не Мені вирішувати. Це місце буде дане на основі справедливості. Мій Отець, який є уособленням Справедливості, Сам вирішить, хто буде праворуч і ліворуч; це не Мені вирішувати; божественна справедливість визначить хто де знаходитиметься з-посеред відданих та вірних”.

Отож всі фрагменти Писання, які ви пам’ятаєте, звертають нашу увагу на цей великий факт, що як зоря від зорі відрізняється славою, так буде і в воскресінні – головному воскресінні, воскресінні, в якому ви і я маємо надію мати частку. Отож, якщо ми належимо до Господнього народу, якщо ми ввійшли в блаженний союз з Ним як справжні віруючі, як віруючі, які віддали все нечисленне, що в них було, і які були прийняті в Улюбленому, – якщо таким є наш стан, – то цього все ще мало. Ми мусимо йти далі до досконалості, ми мусимо прямувати до завершення нашої мандрівки; ми мусимо не лише вчинити посвячення, але й жити цим посвяченням. Однак і це ще не все, бо лише ревність, з якою ми виявляємо нашу любов, наше посвячення, визначить, чи ми належатимемо до малої черідки чи до великої громади. І якщо в нас є ревність, яка приведе нас до малої черідки, існує ще ревність, яка визначить як близько ми будемо до Учителя на престолі. Усвідомлюючи це розумом, а також те, що з кожним днем, з кожною годиною Він стає для нас більш коштовним – коли ми все більше бачимо глибокі Божі речі, їхню довжину, ширину, висоту і глибину, – в нас з’являється думка, що не лише Він стає для нас більш коштовним, але й ми все більше показуємо Йому свій запал, свою любов, не вважаємо, що наше життя є дороге для нас: не думаємо про своє життя як про надзвичайно цінну річ. Бо якщо так думатимемо, то триматимемось його так міцно, що ніколи не віддамо його в жертву. Ми повинні бути з числа тих, котрі не полюбили своє життя, але охочі віддати його: це, власне, і є наше посвячення, наші заручини з Господом, і Він залишає нам право вільного вибору, поводиться з нами, так би мовити, м’яко. Ось причина, чому скрізь в Новому Заповіті ніщо не викладене як закон або наказ. Господь в значній мірі дозволяє нам самим обирати з яким запалом ми будемо виконувати ці вимоги і скільки ми пожертвуємо – наскільки добровільно і з яким запалом та любов’ю ми виконуватимемо жертву.

Отож, дорогі друзі, я далі не затримуватиму вас більше, лише нагадаю наш вірш: “Отож бо, для вас, хто вірує, Він коштовність”. Нехай Він далі буде коштовністю для нас, нехай це почуття зростає, аж остаточно ми будемо пробуджені на Його подобу і матимемо частку в Його славі та усіх благословеннях, про які Бог подбав для вірних, котрі люблять Його більше аніж будинки, землі, дітей, чоловіка чи дружину, себе і будь-яку іншу річ.