“Прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив” (Ефесян 4: 32).
Дух прощення – це частина духа любові, частина Божого Духа, святого Духа, вдачі. Це дух Правди, прищеплений Божим Словом. Таким чином, він протилежний духу злоби, який є частиною злого духа, вдачі, звичного для людей в їхньому занепалому стані, – духа, вдачі світу.
Дух прощення споріднений с духом любові, радості, миру, покори, терпіння, братерської доброти, благочестя. Дух злоби пов’язаний з гнівом, лихослів’ям, наклепом, люттю, заздрістю, ненавистю і всіма ділами (занепалої) плоті й диявола.
Визнаючи ці два духи у світлі Божого Слова, Його народ, безсумнівно, повинен мати бажання і прагнення щораз більше культивувати вдачу прощати – дух готовності, бажання прощати, вважаючи за краще, щоб порушник з покаянням навернувся від свого злого шляху на шлях праведності, – і готовність за таких умов з радістю прийняти його знову до спілкування.
Однак у цьому питанні, як і в будь-якому іншому, іноді зустрічаються крайні і небіблійні погляди. Деякі вважають, через своє бажання якомога далі відійти від духа, не здатного прощати, тобто від духа злоби, що правильним слід вважати найбільш крайній з можливих поглядів. У результаті деякі постійно докоряють себе за те, що не можуть пробачити тих, хто не покаявся, хто не попросив вибачення і не приніс плодів (свідчень), що вказують на покаяння.
Це результат гріхопадіння. Людські судження стали хибними, так що іноді нам створює труднощі дізнатися, як і де провести межу для свого серця і поведінки. І тут нам на допомогу приходить Бог. Він знає: Його розум, Його судження, а не наші власні недосконалі судження, повинні бути нашим путівником, нашим критерієм. Його Слово виражає нам Його розум (дух, вдачу) у цій і будь-якій іншій справі. Якщо ми приймаємо і використовуємо його замість наших власних недосконалих суджень, ми, як сказано, маємо “дух... здорового розуму”.
Давайте вивчимо і приймемо в якості нашого власного духа Дух Божого здорового розуму в цьому питанні прощення, відкинувши як помилкове все, що наші власні розбещені судження могли приймати раніше. Дотримуючись вказівок тексту, наведеного на початку цієї статті, ми навчимося прощати так, як прощає Бог.
(1) Наш дух (вдача) прощати кого-небудь повинен бути від щирого серця, продиктований духом любові і братерської доброти. Це не повинно бути прощення, здобуте від нас примусом, численними закликами, жалістю до страждань і смутку того, хто вчинив зло. Воно повинно зберігатися в наших серцях, готове вилитися на кривдника, як тільки він покається і дасть розумний доказ своєї щирості. Бог чекає, щоб проявити милосердя, бажає пробачити грішників, і таким має бути наше ставлення до тих, хто провиняється проти нас. Але Бог завжди чекає покаяння і ніколи не дарує Свого прощення тим, хто не кається, і не приймає їх до спілкування як друзів.
Дійсно, Він полюбив нас, коли ми були ще грішниками (Ів. 3: 16; Рим. 5: 8), і робить добро навіть невдячним, даючи всім сонячне світло, дощ і їжу, але це любов з жалю, а не любов дружніх взаємин, не любов спілкування. Це – співчутлива любов благодійника. І ми також повинні мати цю любов, повну жалю, навіть до наших ворогів. Ми повинні любити наших ворогів і робити добро тим, хто нас переслідує. Але для нас, як і для Бога, це не може бути чимось більшим, ніж любов, повна жалю: це не може бути любов спілкування, “бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою?”. Проте, хоча ми не можемо мати жодного спілкування з неплідними ділами темряви, але повинні докоряти їх (Еф. 5: 11), ми все ж можемо мати доброзичливість серця, яка не дозволить навіть ворогові загинути від голоду. “Отож, як твій ворог голодний, нагодуй його” і т. д. Роблячи так, ми наслідуємо нашого Небесного Отця, Який милостивий навіть до невдячних і озлоблених. [R1694]
(2) Те, як хутко або з якою готовністю Бог пробачить і прийме до спілкування, залежить від міри світла і прихильності, проти яких скоєно гріх. До нетямущих, які не знають Його характеру, Він посилає Своїх дітей як послів – євангелістів, розповсюджувачів і т. п., щоб розповісти їм про Свою любов і готовність пробачити їхні гріхи через Христа. Але в якій мірі хтось скуштував доброго Божого Слова, став причасником святого Духа і т. д., але навмисне згрішив проти світла й знання (Євр. 6: 4-6; 10: 26-31), у тій же мірі Бог зволікає з прощенням і не прийме таких назад до спілкування, поки вони не покажуть учинки, які доводять щирість їхнього покаяння. Бог запевняє нас, що є ступінь навмисного гріха проти повного світла і здібностей, яку Він ніколи не простить: “Є й гріх на смерть, не про нього кажу, щоб ви молилися” (1 Ів. 5: 16).
У цьому ми також повинні копіювати нашого Небесного Отця. Ми повинні бути готові пробачити промахи і помилки як буквального, так і духовного дитячого стану, і до всіх слабких і недосвідчених, ще перш, ніж вони попросять, ми повинні проявляти готовність пробачити. А щодо тих, хто провинився проти нас, наша готовність пробачити повинна бути пропорційною незнанню і відсутності умислу й злоби з боку того, хто провинився. Якщо чинниками провини були злоба, зловмисність і знання, то наш обов’язок – бути відповідною мірою повільними в прощенні і, відповідно, вимагати більш тривалих і переконливих доказів каяття.
Це все, на що ми можемо піти. Хоча ми можемо вирішити, яким буде гріх на смерть проти Бога (1 Ів. 5: 16), проте ми не можемо прийти до висновку, що будь-яка провина проти нас непростима. Проти нас не повинно бути непростимих гріхів. Наше недосконале знання, як і наші недосконалі судження, не дозволяють на таке рішення. Тому наш Господь сказав: “Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: Каюся, вибач йому!”. Петро сказав: “Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз? Ісус промовляє до нього: Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи” (Лк. 17: 3, 4; Мт. 18: 21, 22).
З цих віршів видно, що деякі з Божого народу роблять помилку, прощаючи тих, хто провинився, ще перш, ніж вони покаються. Господь наказує нам докорити винного і не прощати, поки він не навернеться і не покається, і також наказує прощати від щирого серця, коли він навернеться і покається. І якщо він провиниться сімдесят разів по сім, йому слід докорити стільки ж разів (чи то словом, чи поведінкою, чи тим і іншим), і так само часто йому слід каятися словами і навертатися у своїй поведінці.
Вимагати меншого, ніж це, означає проявляти непослух вказівкам Учителя і завдавати шкоди порушнику, даючи йому нечіткі уявлення про його обов’язки. Відсутність строгої справедливості в цьому відношенні з боку Божого народу часто шкодила їхнім дітям, у той час як правильний прояв справедливості з прощенням на правильній підставі допомагав би цим дітям краще зрозуміти Боже ставлення, не дозволяючи їм сподіватися на Його прихильність, хіба що після повного каяття, а також спокушати божественну милість гріхом проти знання.
Але якщо деякі потребують виправлення свого серця і поведінки, як зазначено вище, то ще більша кількість, ймовірно, потребує остерігатися духа, який не бажає прощати. Такі особи повинні пам’ятати, що Ісус Христос по Божій благодаті скуштував смерть за кожну людину – заплатив ціну за природну, успадковану недосконалість кожної людини, – і розуміти, що якщо Бог може прийняти цю викупну ціну як повне задоволення за всі гріхи, окрім умисних гріхів або умисної частини гріхів, то і ми можемо і повинні так робити. І всі, хто має Божий дух, або вдачу, вважатимуть тих, хто чинить погане, відповідальними лише за їхню навмисну частку в гріхах і будуть готові пробачити і швидко обминути все, що відноситься до Адамової зіпсованості, у чому вони справді розкаялися і чого згодом намагалися уникати.
Нехай такі пам’ятають слова: “Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої”. Врахуйте, що ми, хто приймає жертву нашого Господа Ісуса як жертву за гріхи всього світу, повинні також, якщо будемо вірними й справедливими, прощати тих, хто провинився проти нас, якщо вони це визнають і каються як перед нами, так і перед Богом, тому що Ісус заплатив усі їхні борги.
Тому справедливість вимагає від усіх, хто довіряє заслузі жертви Христа як основі свого прощення, визнавати цю дорогоцінну кров як покриття усякого Адамового незнання і слабкостей. І Господь запевняє нас, що якщо ми не пробачимо тих, хто завинив проти нас (коли вони каються), то і Він не простить нас, коли ми покаємося.
Більше того, наше прощення має бути від щирого серця (Мт. 18: 35), а не прощенням устами і з ненавистю в серці. Того, хто підлягає прощенню, можна деякий час тримати на відстані, щоб переконатися в щирості його каяття. Та як тільки в нас з’явиться вагома підстава вірити його щирості, ми повинні негайно і від щирого серця пробачити його, і серце, що має дух або бажання прощати, завжди буде раде це зробити. Тривалість часу, протягом якого ми можемо триматися осторонь від того, хто помиляється, повинна вимірюватися нашою готовністю до того, щоб наш Небесний Отець тримався осторонь від нас, коли ми провиняємось проти Нього. Таке Божественне правило Господньої молитви. Однак навіть тоді, незважаючи на повне і від щирого серця прощення, ми не можемо повернути такого до того ж відповідального становища, якого він позбувся, поки не побачимо в ньому розвиток більш сильного і вірного характеру. Це не означає відсутність повного прощення, а лише належну обережність – не тільки для нашого власного захисту, але й для блага винного і його захисту від занадто великої спокуси того ж роду.
Ми не знаходимо у Святому Письмі жодної згадки про прощення з боку Бога без вимоги каяття. Уривок, який говорить “Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони” (Лк. 23: 34), можна було б вважати таким, що відноситься до прощення без покаяння, але ці слова не зустрічаються в найдавніших грецьких манускриптах – Синайському і Ватиканському.
Ось ще один уривок, який часто розуміють неправильно: “Тому, коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дара свого перед жертівником, і піди, примирись перше з братом своїм [відшкодуй збитки], і тоді повертайся, і принось свого дара” (Мт. 5: 23, 24).
Слід зазначити, що мова йде не про брата, проти якого скоєно провину, а про брата, який скоїв провину. Він повинен залишити приношення свого дару або молитви, поки не виправить зло в стосунку до брата, яке, як він усвідомлює, заподіяв йому словом чи ділом. Тільки тоді його приношення буде прийнятним для Бога.