ОСТАННЄ ПОСЛАННЯ ПАСТОРА РАССЕЛА

“Коли ж стане збуватися це, то випростуйтесь, і підійміть свої голови, бо зближається ваше визволення!” (Лк. 21: 28).

Ісус, споглядаючи на наші дні, сказав: “Коли ж стане збуватися це, то випростуйтесь, і підійміть свої голови, бо зближається ваше визволення!” В цьому знаходиться благословенна думка, що Учитель знав про нас. Він знав, що Його учні, які жили в той час, ніколи не бачитимуть цих речей, отож Він мав на увазі нас в теперішньому дні. Яке благословення знати, що Бог відає все про нас, про наші труднощі, і спланував наше визволення, яке зараз так близько! Він подбав про нас аж до тепер і, знаючи, що ми зустрічатимемось з великою опозицією, що люди вважатимуть нас заколотниками (коли ми звертатимемо їхню увагу на час горя) і казатимуть, що ми надто песимістично говоримо про майбутні клопоти, що ми з’їхали з глузду, що ми психічно не зовсім урівноважені, Він знав також, що в той час ми не матимемо відваги піднімати високо наші голови, Він дозволив, щоб слова нашого тексту були написані заздалегідь для нашої потіхи, щоб ми спокійно зносили все це в той самий час, коли всі світлі розуми, а також доктори богослов’я і проповідники казали: “Дурниці, ми збираємось навернути світ, і світ вже майже навернений сьогодні”. Та ми знаємо, що Учитель сказав по-іншому, і ми, як достатньо поінформовані дослідники Біблії, маємо Боже Слово, згідно з яким має прийти час горя, і серед нього буде встановлене Царство небес. Ми знали, що згадані царства не були Божим царством у світі, а те, що називає себе християнством, ним не є. Для цього ми мали Боже Слово і міцно трималися певнішого Слова Господнього. Отож ми не були знеохочені. Коли ми дізналися, що Часи Поган повинні закінчитися приблизно в 1914 році, ми говорили про це і робили це протягом останніх сорока років. Ми говорили про кінець віку, про кінець Часів Поган, про час, коли всі теперішні царства падатимуть, і потрібно було мати трохи відваги, щоб встояти перед лицем усього, перед усіма людьми і вченими наших днів. Ми вірили Богу, хоча все йшло в іншому напрямку. Ми казали, що світ далекий від навернення, хоча вони казали, що він майже навернений. Але тепер ми бачимо, і весь світ бачить, особливо ми в Америці, де споглядаємо на це зі спокоєм і бачимо, що відсутнє будь-яке переконання щодо того, що це царства Бога, бо вони воюють, мов демони, з допомогою усіляких знарядь, намагаючись змести один одного з лиця землі і моря. Двадцять мільйонів патронів вартістю від 16 до 350 дол. за штуку було випущено для приготування лише однієї атаки. Та якщо б навіть вистрілити лише десяту їх частину, то і так жахливо усвідомлювати, що один християнин повинен випустити стільки патронів в іншого християнина. Вони називають себе християнами, і кожен вважає себе християнином, кажучи про свої народи як про християнські. Та скрізь панує невіра, що це християнські народи. В них немає духа Христа. В них немає покори, а лише зазнайство, що вони ще покажуть цим німцям і т.д. Обидві сторони вихваляються тим, що вони зроблять. Доброта!? Яка доброта в тому, щоб поливати вогнем один одного і висаджувати в повітря? Про яку терпеливість може йти мова, або про братню ввічливість, чи про любов? Серед воюючих народів немає жодної ознаки якогось з цих плодів Святого Духа – навіть натяку на них. Бачимо, що все є навпаки: дух противника, злість, ненависть, заздрість, суперництво, гіркість – плоди тіла та диявола, як кажуть апостоли Павло та Петро, а також уся Біблія.

Прийшов час, коли ви і я можемо піднімати наші голови потроху (та не з гордістю і зарозумілістю), і казати, що ми робили те і те або ж не робили. Дух Господа має завжди бути смиренним і тихим, завжди покірним за будь-яких обставин. Нам прикро за тих, котрі опинилися серед цієї великої сутички. Як радо ми б представили світу те, що, за словами Господа, ми дамо йому незабаром. Та ще не прийшов Його час. Їм слід засвоїти урок, який залишиться для них на всю вічність, на все майбутнє: куди веде усякий дух пихи, злоби та ненависті. Вони повинні побачити наслідок всього цього в часі горя, який буде жахливішим, ніж будь-яке горе відколи існує народ. Вони повинні! Така Божа постанова. Вони повинні навчитися цього уроку перш, ніж Він зіллє благословення. Він чекає і збирає Церкву для того, щоб благословити всіх цих людей. Ми раді, що прийде час, коли дух Господа буде вилито на всяке тіло – щоб допомагати.

Але тепер є час, як сказав Ісус, піднімати ваші голови, коли ви бачите, що ці речі починають відбуватися. Це може бути два, три або більше років. Я не можу сказати і не буду пророкувати. Я не знаю, як буде після 1914 року. Нам слід не пророкувати, а чекати Божого часу і дивитись за Його спасінням для нас. Ми бачимо, що ці речі тепер починають виконуватися. Підніміть свої голови, каже Ісус. Радійте, та не з їхніх страждань. Ніщо так не суперечить духу нашого Вчителя, як радість від чийогось страждання. Радійте, що наше визволення наблизилося. Яка це буде радість перейти за завісу! Як усі ми радітимемо, коли перейдемо і почуємо голос Учителя: “Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому [не в великому] був вірний, над великим поставлю тебе”. Ніхто не може зробити щось велике в цьому світі. Ми лише намагалися вірно триматися Вождя нашого спасіння, а також бути вірними Богу та принципам Його характеру, які Його представляють. Ми намагалися підносити Царське Знамено і вказувати людям правильний шлях. Ми не зробили багато, ані не були успішними і не досягли багато в цьому світі. Він сказав нам, що темрява ненавидітиме світло, не сприятиме світлу, і нам доведеться страждати ради праведності. І так сталося. Будь-які страждання ради праведності, які ми мали, будуть численними знаками на нашу користь. Про це апостол сказав: “Ношу я Ісусові рани на тілі своїм”. Він мав на увазі рабів. За його словами він сам був рабом Господа Ісуса Христа. За звичаєм, рабам випалювали тавро, як в’ючним мулам, коли їх забирали до війська. Так само таврували рабів. Якщо котрогось з них знаходили, то віддавали пану. Так і апостол Павло каже: “Ношу я Ісусові рани на тілі своїм”, – я Його раб, таврований раб.

Яким було це тавро? Ним були рани від побоїв. “Від євреїв п'ять раз я прийняв був по сорок ударів без од-ного, тричі киями бито мене, один раз мене каменували, тричі розбивсь корабель, ніч і день я пробув у глибочині морській; у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині, у небезпеках на морі, у небезпеках між братами фальшивими, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в пості, у холоді та в наготі. Окрім зовнішнього, налягають на мене денні повинності й журба про всі Церкви”. Його спина була пошматована до крові побоями, а рани обмито в соленій воді. Та апостол дякував за це. За кожним разом, коли ми страждаємо ради праведності, ми маємо за що дякувати. “Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з'явленні слави Його раділи ви й звеселялись”. Якщо хтось страждає “як християнин, то нехай не соромиться він, але хай прославляє Бога за те”. “Ніхто з вас хай не страждає, як душогуб, або злодій, або злочинець, або ворохобник”, – позбудьтесь цього. І коли ви страждаєте як християни, – незалежно де, – коли нівечать ваші почуття або тіло, то ці побої будуть колись причиною радості, коли Господь скаже: “Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе”. Ми будемо радіти кожному такому знаку. Ці знаки будуть свідчити про степінь нашої слави. Як це так? Ці страждання будуть свідчити про мою та вашу вірність. Господь збирається прославити Свій народ залежно від його вірності. Чим вірнішими ви є, тим більше ви страждатимете за правду або за праведність. Ми не повинні мати поганих почуттів до тих, хто робить нам зло. Ми повинні пам’ятати, що вони є засліплені Богом цього світу – “не знають, що чинять вони”. Св. Петро сказав в день П’ятидесятниці про тих, котрі розп’яли Господа, звертаючись до юдеїв: “А тепер, браття, знаю, що вчинили ви це з несвідомості, як і ваші начальники... Коли б бо пізнали були, то не розп'яли б вони... Начальника життя”. Коли б вони знали, то не переслідували б кого-небудь із Тіла Христа. Світ не знає послідовників Ісуса. Отже, апостол говорить: “Світ нас не знає тому, що Його не пізнав”.

Не дбайте про те, що позаду. Підніміть ваші голови і радійте! Радійте, що близько час, коли страждання закінчаться і прийде нагода для нас благословити всі племена землі. Яке славне майбутнє перед нами! Апостол називає його спадком. Кожен прагне стати власником спадку. Апостол говорить, що ми маємо спадок, збережений для нас на небесах, готовий виявитися останнього часу. Тепер є цей останній час, і він готовий виявитися. Коли ви бачите ці речі, то вони є ознаками, що царство скоро має бути встановлене, що ваші благословення є близько і що обіцяне має незабаром здійснитися. Речі, в які ви повірили, мають незабаром виконатися. Отже, радійте!

Ми подорожуємо землею Еммануїла. Весь світ належить Еммануїлу, нашому Господу – вся земля, бо Він вже помер. Як досконала людина, яка виконала Закон, Він мав право на землю. Хто би виконав Закон, той успадкував би всі речі. Отже, Він заслужив це, бо виконав Закон досконалим чином. Такою була Божественна постанова. Навіть коли б Він не помер взагалі, Він стався б власником землі. Отже, бачимо, що це земля Еммануїла. Все є Його. Коли ми є Його, то всі речі є наші. “Бо все ваше... ви ж Христові, а Христос Божий!” Все довкола належить нашому Господу. Ісус ще не застосував викупної ціни на користь світу, але є різниця між світом і землею. Він не потребував віддати Своє життя, щоб стати власником землі. Заслуга Його жертви була потрібна для того, що купити світ в належному часі. Приписання цієї заслуги було потрібним під час цього віку, щоб ми могли бути прийнятними для Отця і були прийняті до Його сім’ї через зачаття Його Духом статися Божими синами. Все це Він зробив через приписання, яке Він має в руках Отця як депозит, і це має незабаром бути застосоване за світ людства, за всіх дітей Адама – зовсім скоро. Він незабаром має купити світ людства, але право на землю Він має відтоді, відколи Він виявився спроможним виконати Закон. Це одна з причин, чому реституція – що стосується землі – може початися ще перед тим, як такі благословення прийдуть для світу людства. Реституція відбувається від 1874 року, особливо відтоді, коли почався сьомий великий день. Він мав право принести ці реституційні благословення землі ще перед тим, як Він застосує заслугу за світ людства.

Ми не маємо потреби тримати наші голови опущеними. Інші тримають їх опущеними. Ми хочемо, щоб вони їх так тримали, бо знаємо, що коли їхні голови і серця не зігнуться, вони ніколи не будуть готові прийняти благословення, які прийдуть від Господа для світу людства. Ми знаємо, що це необхідно, і так каже апостол: “Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив”. Світ повинен навчитися упокорювати себе, так як ми навчилися. Їм слід відвести очі від себе і глянути на Господа заради кожного благословення. Вони ще цього не навчилися. Вони все ще хвалькуваті. Деякі великі професори кажуть, що вони можуть обійтися без Бога, що все може йти добре без Нього. Але вони будуть думати зовсім по-іншому, коли час горя йтиме до кінця. Вони скажуть: “О, Боже, чи ж Ти забув про світ?” – адже все йде до руїни та знищення. Вони кликатимуть до Господа, і Він почує їх і визволить. Ми знаємо, що вони покличуть. Ми хотіли б дати їм благословення вже зараз, але вони ще не готові, і Він їм не дасть його, бо дати його завчасно було б шкідливим для них. Отож нехай наші очі висохнуть від сліз і наповняймо наші серця піснями хвали для Того, Хто покликав нас з темряви до дивного Свого світла.