БРАТОЛЮБСТВО

“Братолюбство нехай пробуває між вами!” (Євр. 13: 1)

Заохочення, щоб братолюбство тривало далі, означає, що воно вже існує. Справді, неможливо ввійти в Божественну Сім’ю без нього. Цю прикмету завжди можна знайти в кожному члені цієї сім’ї. Бачимо, що так є не лише серед земних дітей цієї сім’ї, але й серед усіх небесних. Де є Дух Бога, там буде місце і для Духа Любові.

Братня любов – річ, яку легко розладнати. Це можна зробити кількома словами заздрості, злоби або ненависті, та ще й менше ніж за п’ять хвилин. Такі вчинки виникають з духа диявола. Ми не повинні розпалювати один одного таким духом, а маємо заохочення підбадьорювати один одного до любові та до добрих вчинків. До цього підбадьорює Божий дух.

Ми інколи чуємо, що цієї перестороги важче слухатися тоді, коли ми краще познайомимося один з одним, бо ми починаємо добре бачити помилки інших. Тобто, ми пізнаємо один одного надто добре. Але ще ми маємо нагадування, що ми не повинні знати, ані визнавати інших за тілом, а лише за Духом. В зв’язку з цим є також нагадування, що нелегко судити за Духом, бо це вимагає великої обережності, адже ми не можемо бачити серце один одного. Як бути? А ось як: ми маємо обов’язок судити один про одного на основі нашого визнання. На це визнання слід дивитися, а не дивитися на лице. Це єдине надійне правило.

Що ми, християни, визнаємо? Ми всі визнаємо, що боремось проти диявола та його вчинків. Він та його вчинки оточують нас на кожному кроці. Ми визнаємо нашу неприязнь до цих речей і наше намагання їх здолати. Всі наші особисті слабкості є від противника і вони є одними з тих речей, про які ми визнаємо, що ми намагаємось їх перемогти. Якщо ми чинимо зусилля запанувати над ними, то кожен з нас має повні руки роботи і навіть більше цього.

Ми маємо відповідальність як члени земних сімей, ми маємо відповідальність як сусіди, і ми визнаємо, що ми до цього зобов’язані. Але найбільшою стурбованістю є наша боротьба самих з собою. Таким є наше визнання як братів.

Наше земне тіло, яке ми “підкорюємо” при посвяченні, не бажає залишатись підкореним. Отже для нас стає обов’язковим підкорювати його повторно – щодня і щогодини. Якщо ми цього не робимо, ми стверджуємо, що не є повністю віддані Господу. Будьмо переконані, що Він не ви-вищить нас до слави і сили, якщо ми не є Йому віддані. Ми повинні бути віддані до самої миті смерті. Таке наше визнання.

Хтось може сказати, що критерій, який ми проголошуємо, знеохочує. На це відповідаємо, що він не знеохотить жодного справжнього воїна – того, кого кличе Господь. Він може знеохотити лише дезертирів. Але Господь не кличе дезертирів. Вони Йому не потрібні. Отже, нас не повинні знеохочувати слабкості нашого тіла, бо Господь передбачив милосердний порядок, згідно з яким воно є заховане від Його очей Шатами Праведності. Господь має справу з нашою волею, а наша воля має справу з нашим тілом. Якщо б Він мав справу безпосередньо з нашим тілом, ми б напевно були знеохочені. Згаданий порядок дає нам змогу вести добру боротьбу.

Ми були вражені, читаючи в газетах про відданість, виявлену солдатами воюючих сторін в Європі. Вони не вагаючись ставали лицем до лиця зі смертю, ціною величезної жертви в нестримному пориві відданості, що його спонукувала не благодать Бога, а дух демонів. Наскільки більшою має бути відданість тих, котрих надихає і підтримує благодать Бога, наскільки більш охоче повинні вони жертвувати своє життя аж до смерті, як вони обіцяли. Солдати в Європі насправді не знають, за що вони воюють, тоді як нам дуже добре відомо, за що воюємо ми. Їм платять біля двадцяти центів на день за їхню жертву, тоді як ми отримуємо набагато більше вже в теперішньому часі, і нам гарантована плата в кінці шляху – слава, честь та безсмертя, прийняття до великої Царської Сім’ї Всесвіту. Ніхто з солдатів, які воюють за океаном, не може потрапити до царської сім’ї. В них навіть немає такої надії. Але нам дано обітницю, що як віддані воїни ми будемо прийняті в Царську Сім’ю. Як це повинно спонукувати нас йти вперед!

Але ми маємо страждати як страждають вони, і в своїх стражданнях ми повинні їх перевершити. Більша вартість нагороди виправдовує такі думки. А наскільки славнішим є наше доручення. Їм доручено вбивати своїх ближніх. Нам доручено робити добро всім людям в міру нагоди, і перш за все дому віри, нашим братам.

Тримаймо прапор впевнено перед собою. Пам’ятаймо, що Ісус воює на нашому боці. Він наш Вождь і ми повинні йти Його слідами. Ми повинні страждати як Він страждав. Він вів боротьбу за Царство. Він сказав, що прийшов заволодіти Царством. Юдеї Його висміювали. Коли Він розповідав про Царство, то не звертав на них уваги. Вони казали, що Він божевільний. Так само є в нашому випадку. Світ не бачитиме нічого, що б змусило його думати, що ми маємо успадкувати Царство. Люди казатимуть, що ми божевільні, коли в нашій відданості справам Царства ми відмовимось йти за ними в гонитві за речами сьогодення і цього світу. Але будьмо вірними воїнами Царства.

За що ми воюємо? Щоб з цього життя взяти те, що найкраще? Тоді ми не живемо так, як члени Божої сім’ї. Ті, котрі є в Божій сім’ї, живуть для Бога. Вони не живуть тільки якийсь час. Один брат-старший одного разу мав нагоду покращити своє становище в бізнесі, яке вельми збільшило його матеріальний достаток, але поставило такі вимоги до його часу та зусиль, які серйозно обмежили його привілеї служіння як воїна великого Царя. Він шукав поради. Мабуть його обов’язком було зрозуміти, що слід жертвувати себе як добрий воїн. Те ж саме з нами усіма. Якщо ми віддані Йому, можемо бути більш ніж переконані, що Він буде вірний нам. Нехай це переконання надихає нас в кожній нашій думці, в кожному нашому слові і в кожному нашому ділі.