СІМ ЖІНОК СХОПЛЯТЬ МУЖА ОДНОГО
“І того дня сім жінок схоплять мужа одного, говорячи: Ми будемо їсти свій хліб, і зодягатимем одіж свою, тільки йменням твоїм хай нас кличуть, забери ти наш сором!” (Ісаї 4: 1).
Багато пророцтв є вельми образними, символічними. Безперечно, вони у значній мірі стосувалися подій та обставин народу Ізраїлю в той час, коли писалися, але ми маємо дане апостолом право зробити висновок, що їхній основний урок був для духовного Ізраїлю. Святий Петро каже, що “звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим”, і що “вони не для себе самих, а для вас служили тим, що тепер звіщено вам” (2 Пет. 1: 21; 1 Пет. 1: 12). Наш Господь і апостоли у своїх писаннях постійно цитували з пророцтв і незмінно застосовували цю лекцію до своїх днів або ж до якоїсь майбутньої події Євангельського віку. Отож, ми маємо достатньо виправдання припустити, що наш текст стосується якогось періоду цього Євангельського віку. Його особливе звернення, “того дня”, нагадує нам, що цей звичний вираз скрізь в Писанні стосується заключного періоду цього Євангельського віку з його часом горя і загальним заколотом в церкві та в світі, яким супроводжується інавгурація нової диспенсації, тисячоліття. Отож, слушним є намагатися застосувати цей вірш до нашого часу і скористатись з його лекцій, якими б вони не були.
Скрізь в Святому Письмі жінка є символом церкви: чиста жінка – чистої церкви, зіпсована жінка – фальшивої церкви. Бачимо, що наш Господь порівнює справжню церкву в кінці цього віку до громадки дів – частини розумних і частини нерозумних – і уподібнює Себе до Нареченого, котрий в кінці віку прийшов забрати Свою заручену церкву до Себе до слави. Іван Христитель зобразив цю річ схожим чином, кажучи: “Хто має заручену, той молодий”. Апостол підкреслює цей образ словами: “Бо я вас [посвячену церкву] заручив одному лиш чоловікові, появив вас чистою дівою Христові” (Ів. 3: 29; 2 Кор. 11: 2, Хом). Тут, а також в Господній притчі про дів, юдейське весілля дане як приклад, як зразок союзу між Христом та Його церквою. Воно вельми відрізняється від нашого весільного обряду сьогодні. В юдеїв у старовину, коли відбувалися заручини, обидві сторони підписували офіційний, обов’язковий документ, проте справжнє весілля, союз, відбувалося лише десь через рік. Протягом цього року від нареченої, яка чекала приходу нареченого, щоб забрати її до його дому, вимагалося бути такою ж вірною та відданою своєму зарученому, як сьогодні вимагається від кожної вірної дружини, котра дійсно, в повній мірі побралася зі своїм чоловіком. Бачимо гармонію між юдейським весільним звичаєм і Господньою поведінкою з Церквою. Ніхто не може бути заручений Господу, якщо він не заключив офіційний і виразний договір з Ним. Цим договором з Господнього боку є надзвичайно великі та дорогоцінні обітниці Святого Письма, які дають запевнення зарученій, що у випадку, якщо вона виявиться вірною, вона буде співспадкоємицею зі своїм Господом, Нареченим, в Його тисячолітньому царстві та усій Його славі. Договором з боку церкви є наша угода посвячення, відданості і вірності нашому Відкупителю, Котрому ми заручені аж до смерті. Водночас наше особисте прийняття Господніх ласкавих обітниць шляхом повного посвячення усього, що ми маємо, для Нього і Його служби, аж доки ми дійсно не помремо, в значній мірі відповідає періоду заручин юдейської дівчини. Але ще виразніше і більш точне виконання образу знаходиться в історії цілої церкви. Господня діва-церква була заручена Йому в П’ятидесятницю і чекала приходу Нареченого та зміни воскресіння до слави, честі та безсмертя, тобто весілля, союзу, майже дев’ятнадцять століть.
НЕВІСТА В СЛАВІ ЦАРСТВА
Наш Господь продовжив цей урок та ілюстрацію в Своєму останньому посланні до Церкви, занотованому в Книзі Відкриття. Там Він продовжує показувати церкву як заручену діву, незаміжню, але під строгими вимогами щодо чистоти та вірності аж до кінця цього Євангельського віку, де вона представлена як така, що готується до приходу Нареченого та весілля. Щоб бути готовою, як пояснює апостол, вона повинна мати весільний одяг, і він має бути без “плями чи вади, чи чогось такого”. Це не означає, що будь-який член цієї славної громадки міг коли-небудь надіятися втримати абсолютну чистоту та досконалість, оскільки всі були в “беззаконні народжені і в гріху зачаті” (Пс. 51: 7), але означає, що одяг представляє приписану праведність Христа, яка прикриває кожну ненавмисну ваду, або кожне забруднення, або пляму, або зморшку на цьому одязі, і вони є причиною такого смутку для зарученої, що ця пляма є забрана, а зморшка розгладжена ласкавим приготуванням, зробленим для цього Небесним Нареченим, Котрий запропонував одяг і дав вказівки, завдяки яким можливо вберегти себе “чистим від світу” – “без плями чи вади, чи чогось такого”.
Схожий запис показує, що разом з “переміною” воскресіння в кінці цього віку більше не буде “зарученої діви”-церкви, бо вона перейде від свого стану заручин до більш високого становища Невісти – одруженої зі своїм Господом та Нареченим (з’єднаної з Ним).
Зверніть увагу на символічний образ, яким вона представлена: Новий Єрусалим, що сходить з неба – небесне Царство, новий уряд, тобто правління, світу, показаний як прославлена церква, невіста, бо читаємо, що посланник сказав Івану Об’явителю: “Ходи, покажу я тобі невісту, жону Агнця. І заніс мене духом на гору велику й високу, і місто велике мені показав, святий Єрусалим, що сходив із неба від Бога. Славу Божу він має...” (Об. 21: 9-10). Велична посада, тобто праця, церкви в славі також показана нам як праця Невісти – “А Дух і невіста говорять: Прийди! ...І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо!”. В даний час не лише церква не є невістою, але й не має привілею казати “прийди” кожному, хто хоче, за винятком тих, “кого б тільки покликав Господь, Бог наш” (Дії 2: 39), бо покликання та притягнення впродовж цього теперішнього часу пов’язане з певною мірою вибору, як каже Святе Письмо словами нашого Господа: “Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його” (Ів. 6: 44). Більше того, зараз немає жодної ріки життя. Цей ласкавий задум є на майбутнє – для світу під час тисячолітнього віку. Зараз, як каже наш Господь, тим, котрі вірять в Нього і стають Його посвяченими послідовниками, дано мати в собі криницю життя, що витікає у життя вічне (Ів. 4: 14). Ріка життя і її блаженні нагоди для світу людства, до яких буде запрошено усіх, належатиме, як викладено найбільш зрозумілим та виразним чином, до епохи тисячолітнього царства, коли церква вже не буде зарученою дівою, але Невістою, дружиною Агнця, – коли вона вже не буде в стані гноблення та зітхання через свої тягарі, але наповниться славою Бога. Царство її Нареченого, з яким вона буде пов’язана, буде джерелом (святим містом), звідки потече велика ріка правди та благодаті, яку все людство зможе пити досхочу та для вічного життя, якщо цього бажатиме.
ЧИСЛЕННІ ЦЕРКВИ ХРИСТА
Язичники, а також діти в землях християнства, почавши вивчати Біблію, зі стурбованістю запитують: – Котра церква є церквою Христа? Вони бачать різні церкви з різними назвами, які заявляють, що вони є відгалуженнями церкви Христа. Простодушний розум запитує: – Котра з них є правдивою? Яку Ісус заклав? Якої Він є головою та засновником? До якої належали апостоли? Відповідь дещо спантеличує і містить в собі докір. Кожне віросповідання вважає себе таким самим як інші і навіть трішки кращим, і таким самим правдивим як інші. Спантеличення приходить тоді, коли вони навперейми намагаються розповісти нам про своє походження та своїх засновників, бо один каже, що я від Кальвіна, я – від Лютера, інший каже, що я – від Веслі, ще інший, що я – від Цвінглі. Та якщо порівняти з фактом, що всі ці різні секти та групи були засновані протягом кількох останніх сотень років, і запитати їх, як вони можуть зіставити цей факт з твердженням Святого Письма про заснування церкви Христом з дванадцятьма апостолами, як живими каменями фундаменту, вони розгублені.
Більш сміливі намагаються пояснити нам і кажуть, що вони вірять, що їхня церква була на початку заснована Господом та апостолами, але згодом прийшло велике відступлення від початкової простоти, і довгі століття методизм був забутий, кальвінізм був забутий, лютеранство було забуте і т.д., аж недавно ці різні вчителі відновили початкову церкву. Але, запитуємо ми, як міг Веслі наново встановити первісну церкву, якщо її вже наново встановив Кальвін? Як міг Лютер відновити церкву, якщо її вже відновив Цвінглі? І знову ми бачимо розгублення на обличчі, і заїкання і вагання з відповіддю. Тоді церква Риму, грецька церква та церква Англії виступають вперед і заявляють, що їхні організації старші від усіх інших, а, отже, правдиві, первісні. Та знову ми запитуємо: – Котра з вас старша? Де почалася ваша організація? Дайте нам докази. Всі твердять про істинність та первісність, та ніхто не може довести існування своєї теперішньої організації раніше третього століття. І коли ми порівнюємо їхні старанно розроблені та формальні служіння з простотою первісної церкви, як це описано в Новому Заповіті, ми переконані, що між ними немає жодного зв’язку. Коли ми порівнюємо їхні вчення з вченнями Христа та апостолів, які викладені в Новому Заповіті і є цілісними, то їхні твердження буквально розсипаються через відсутність доказів. Безперечно, вчення та практики церков періоду Реформації – й відтоді набагато більше, ніж практики та вчення старших церков, - погоджуються з практиками та вченнями апостольської церкви, але вони далі є надто далекими від повної згоди одна з одною і з оригіналом.
ВІДМІННІСТЬ ВІРИ ТА ПРАКТИКИ
В нас немає зараз часу повністю обговорювати різниці в вірі та практиці різних віросповідань сьогодення, ані порівнювати їхню віру та практики з церквою, заснованою Господом. Ми лише коротко згадаємо деякі з них пізніше. Святе Письмо навчає, що є лише один Бог, Отець, і один Господь, Ісус Христос (1 Кор. 8: 6), що Отець є над усім, що Він послав Сина стати нашим Відкупителем, і що коли Той вірно виконав працю, Отець підняв Його з мертвих і підвищив, посадивши праворуч (місце милості) – поруч із Собою. Відкупитель Сам сказав, що “більший за Мене Отець” (Ів. 14: 28). Але різні церкви, твердячи про свою істинність, єднаються словами, що є три Боги, “рівні силою і славою”. Інколи вони пояснюють, що ці три Боги діють як один Бог, і що Він дав три різні прояви Себе, щоб допомогти нам зрозуміти Себе, і що кожний прояв є проявом як одного Бога, так і іншого.
Яка плутанина! Як важко тим, чий розум спантеличений відносно розуміння божественного плану спасіння, збагнути біблійне твердження, що “Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, людина Христос Ісус, що дав Самого Себе на викуп за всіх. Таке було свідоцтво часу свого” (1 Tим. 2: 5-6). Як могла одна частина Бога бути посередником людини з іншою частиною того ж Бога? Більше того, як міг Бог в одній іпостасі померти як заміна Адама та викуп, тоді як той самий Бог в іншому сенсі мав би прийняти цей викуп і підняти другу частину самого Себе з смерті? Чи ж можуть наші любі приятелі, спантеличені хибними поглядами, принесеними собою з “середньовіччя”, зрозуміти або оцінити те, що Христос був помер ради наших гріхів за Писанням і що Отець підняв Його з мертвих Своєю силою третього дня. В своєму замішанні вони, намагаючись думати про Господа Ісуса як про одну особу, одну сутність і т.д. з Отцем, не можуть збагнути як Він міг померти взагалі, бо якщо Бог помер в якомусь збагненному значенні, то існував період, в якому всесвіт взагалі був без Бога! І як міг Отець підняти Сина з мертвих, якщо Син був лише іншим іменем Бога? Усе це замішання привело до руйнування віри більш мислячих членів усіх цих різноманітних церков, і сьогодні їхня віра є вельми невизначеною, яку важко окреслити, – якщо вона взагалі має якусь реальну форму. Люди загально настільки розчарувалися в своїй нездатності погодити власні віровчення “середньовіччя” зі здоровим глуздом, що багато блискучих розумів полишили справу і намагалися сформулювати нові та більш раціональні поняття.
Та, за словами апостола, великий противник, представляючи себе ангелом світла та провідником до всякої правди, полонив професорів їхніх коледжів і семінарій та найвидатніших служителів. Він заморочив їм голову, як змій заморочив голову Єві, сподіванням та амбіцією більшого знання, ніж це виявлено в божественному відкритті. Вони одностайно перетворились на “вищих критиків” та “еволюціоністів”. В ім’я усього святого і доброго вони переконують провідні уми усіх цих різноманітних церков, що Біблія не є Божим Словом, що вона абсолютно недостовірна, що Ісус та апостоли були достатньо чесними, але вони не були видатними науковцями і не зуміли виявити невідповідності Старого Заповіту, на якому базувалися всі їхні вчення. Ці сучасні мудреці запевняють нас, що історія про Адама та Єву не є викладеним фактом – що її, у найкращому випадку, можна вважати алегорією, яку двадцять людей можуть бачити та інтерпретувати двадцятьма різними способами. Вони переконують нас, що Саду Едем ніколи не було, що ніколи не було забороненого плоду, що ніколи не було вироку на Адама внаслідок його непослуху в досконалому стані, а, отже, Святе Письмо вводить нас в оману, коли каже, що внаслідок цього гріх та смерть увійшли в світ. Вони розповідають нам, що Адам лишень перед тим перестав бути мавпою і аж ніяк не міг виконувати божественний закон, і також не міг бути суджений або засуджений на смерть внаслідок непослуху. Оскільки вони заперечують гріхопадіння і те, що людина втратила свій дім, своє життя, свій зв’язок з Богом, вони, хоч-не-хоч, заперечують також існування будь-якої потреби в Спасителі. Вони заперечують Господні слова, що Він прийшов, “щоб знайти та спасти, що загинуло”. Заперечуючи існування будь-якого гріха, вони заперечують те, що Христос умер ради наших гріхів і встав для нашого виправдання (1 Кор. 15: 3). Вони цілком ігнорують твердження апостола, що через непослух однієї людини гріх ввійшов у світ, а також смерть як результат гріха, і так смерть перейшла на всіх людей, бо всі є грішними (Рим. 5: 12). Ось так вони нівечать Боже Слово і ставлять замість нього людські традиції, людські теорії – золоту подобу, якій всі повинні кланятись та віддавати шану, якщо вони мають називатись шановними, інтелігентними, розсудливими.
ХРИСТИЯНСТВО – МІШАНИНА – ВАВИЛОН
Ми побачили, що Святе Письмо сприймає справжню церкву Христа як заручену діву Господа і виразно показує, що остаточно вона має бути невістою, дружиною Агнця. Але де вона зараз? Де вона була весь період між днями апостолів і теперішнім часом? На це відповідаємо, що Святе Письмо пояснює, що вона була в “пустині” (Об. 12: 14). Іншими словами, вона була в немилості, зігнорована та незнана по-світськи мудрими. Деякі її члени розсіялися по вже згаданих різних віросповіданнях, а деякі були осторонь їх усіх. Про справжню церкву Учитель казав: “Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить”. Апостол, знову даючи опис цього класу, каже, що небагато-хто мудрі, небагато-хто сильні, небагато-хто знатні, небагато-хто шляхетні, небагато-хто впливові з покликаних, але переважно бідні цього світу, багаті вірою. Вже згадані популярні інституції є світськими; їхні цілі, амбіції, їхні методи є світськими, тому серед більшості цих сектантських систем існує дуже мало релігійного взаєморозуміння, єдності та співпраці, і зовсім мало серед них є таких, які вірні Господу та Його Слову.
Більшість вважає для себе дивним, що меншість є особливими людьми; що вони зовсім по-іншому дивляться на життя та на його зміст; що вони звертаються почуттями до горішніх речей, а не до земних; що вони люблять зібрання молитов більше від вечорів, концертів, театру. Більшість вважає дивним, що вони не приєднуються до усіляких сумнівних заходів з метою збирання грошей на церковні потреби, до ярмарок, товариських вечірок, забав в пророка, розігрування лотерей, збирання речей і т.д., і, як казав апостол, дуже можливо, що вони будуть лихословити тих, в кого більше Духа Господа та апостолів, духа святості. Надзвичайно влучно пояснює справу притча нашого Господа про пшеницю та кукіль. Наш Господь сіяв добре пшеничне зерно, за Ним це робили апостоли, але згодом великий противник посіяв насіння куколю, неправди, і привів в номінальне християнство багатьох, котрі були християнами лише з імені, котрі сповідували моральність лише для особистої користі – чи то, щоб уникнути мук майбутнього, чи сподіваючись здобути тимчасову вигоду в теперішньому житті. Цей засів заглушив справжню пшеницю і в великій мірі перешкодив її розвитку, тому сьогодні, де б ми не глянули на поле християнства, бачимо доволі мало з класу справжньої пшениці – доволі мало справжніх учнів Господа, охочих та готових йти Його слідами вузькою дорогою самопожертви та служіння. Бачимо, що переважна більшість не має уяви про правду та благодать Господа – не знає Ісуса як особистого Спасителя, не знає від чого їх відкуплено, не знає про поклик ані до чого їх покликано, не знає про потребу випробувань та труднощів цього теперішнього часу для всіх, хто буде вірний Господу, і не знає про надзвичайно великі та дорогоцінні речі, які Бог зберіг для тих, котрі Його люблять.
Бачимо, що клас куколю не цінить і не прагне плодів Духа, якими володіє клас пшениці, – покори, доброти, терпеливості, довготерпіння, любові. Навпаки, цей клас куколю повний земних амбіцій, земних планів та задумів, і в кожному значенні слова дає докази, що він земний, від землі. Дехто з цього куколю в багатьох відношеннях є гарними, шляхетними людьми; вони дають переважно зі свого достатку на оздоблювання надгробків праведних осіб, для створення вітражів з розп’ятим Господом або апостолами, які проповідують правду, але в них немає кореня, вони ніколи не взяли свого хреста, щоб йти за Тим, Хто покірний та скромний, вони ніколи не посвятили свого життя Господній службі аж до смерті, вони ніколи не ввійшли на вузьку дорогу – єдину, що веде до слави, честі та безсмертя, до якої справжня церква була покликана. Маючи в розумі численні ґатунки церковних систем, пресвітеріан, методистів, лютеран, римо-католиків і т.п., а також різні конфліктні вчення, нам не дивно, що Святе Письмо вживає вираз Вавилон як назву цих систем в цілому – особливо, коли ми дізнаємось, що слово Вавилон означає замішання. Можна зі значною мірою упевненості вказати на вчення конфуціанства та на його послідовників, знаючи, в що вони вірять; те ж саме є з прихильниками буддизму, брахманізму та ін., але не так є з християнами, бо їхніх вчень є легіон, як і їхніх назв, тому потрібно встановити різновид християнина, щоб знати у що він вірить.
ЗАБЕРИ НАШ СОРОМ
Мішанина віровчень різних гілок церковних систем принесла усім їм докір. Погани питають, як це так, що є стільки різних видів християн; як це так, що всі вони мають Біблію, і різні теорії вони беруть з однієї і тієї ж книжки. Це – докір, який гостро відчувають провідні особи усіх віросповідань. Як наслідок, їхніх віровчень переважно цураються, тоді як організацій, збудованих на цих віровченнях і через них на окремих одне від одного фундаментах, тримаються дуже міцно. Пресвітеріанин може знехтувати своє віровчення і щиро признатися (як і пресвітеріанський служитель), що коли б він захотів вірити в це віровчення, то йому довелося б проковтнути його цілим, як гірку пілюлю, а якщо б він намагався її пожувати, то не проковтнув би ніколи. Отож Малий та Великий Катехізиси практично похоронені, як речі, котрі краще забути в інтересах процвітання конфесії, яка попередньо була на них збудована. Те ж саме відбувається з іншими конфесіями та їхніми віровченнями; цим системам віддають все більше пошани, натомість віровчення полишають більше, ніж будь-коли досі.
Але чому ці віровчення мали б вважатися незадовільними і чому їх краще похоронити? Чому б усім християнам не зібратися разом на простій основі віри в Біблію – приймаючи це як своє власне віровчення? Чому? Та тому, що зробити так означало б уразити власне самолюбство, зруйнувати конфесійну єдність – зруйнувати образ, який вони так довго вшановували. Кожна конфесія виражає готовність абсорбувати будь-яку іншу, але не бажає собі бути поглинутою будь-якою іншою, – і справа тут не в принципі, а лише в самолюбстві, церковництві та відсутності Духа Господа. Апостол каже: “Коли хто не має Христового Духа, той не Його”. Отже в церковництві і в його різних розгалуженнях є, мабуть, багато тих – переважна більшість тих, – хто в серці належить не Господу, а лише собі. Вони справді говорять правду, коли кажуть, що належать то тієї чи іншої конфесії. Вона полонить їхнє тіло і їхній розум, вони служать їй і віддають уклін як погани чинять це ідолу.
Як ситуація стає більш виразною, як люди усвідомлюють незадовільність своїх власних віровчень, а їхні теологи пропонують їм власне нове віровчення вищої критики, еволюції та спасіння власними силами та власними вчинками, різні конфесії кажуть: – Зупиніться. Давайте збудуємо велику вежу Вавель. Створімо федерацію конфесій без будь-якого визначеного віровчення, без будь-якої визначеної віри, без будь-якої визначеної надії, без будь-якої визначеної цілі, за винятком нашого самозбереження як конфесій. Збудуймо її так високо, щоб потоп горя, яке ми вже відчуваємо, не завдав нам шкоди, не маймо жодної довіри до ковчега, Христа Ісуса, і не маймо жодної потреби ховатись в Ньому, ані бути похованими подобою Христової смерті і таким чином перейти до нової обіцяної епохи.
СІМ ЖІНОК В ТОЙ ДЕНЬ
Ким є ці сім жінок? Ми бачили, що жінки представляють церкви, є образом на них – що справжня церква представлена жінкою, дівою, а фальшиві системи представлені блудницями, невірними своєму Нареченому. Сім вважається скрізь в Святому Письмі символом повноти. Тому ми припускаємо, що тут представлені всі церкви цього світу – не включаючи справжню церкву, яка не є з цього світу і не йде його шляхом. Настав час, коли ці сім жінок – усі, так би мовити, різні секти та віровизнання – одним серцем і в один голос сприймають докір власного становища, про що вже писалося. До якого висновку вони приходять: який шлях їм обрати? Відповідаємо, що той “один муж” з нашого тексту представляє нашого Господа, небесного Нареченого, і що, як свідчить цей текст, усі номінальні церкви прийшли або ще мають прийти в “той день” до стану, в якому просто хотітимуть називатися церквами Христа і зовсім не хотітимуть мати щось спільне з Ним самим. Вони хочуть носити свої сектантські назви – лютеранська, католицька, методистська і т.д., – але хочуть також називатися християнськими, бо це їхній головний плюс, майже єдиний плюс. Вони зовсім не дбають про вчення Христа, ані не думають про відкуплення та прикриття Ним гріхів. Їм потрібно лише ім’я. “Ми будемо їсти свій хліб, і зодягатимем одіж свою, тільки йменням твоїм хай нас кличуть”.
СПРАВЖНЯ ЦЕРКВА НА ПРОТИВАГУ
Ми вже згадували, що члени справжньої церкви далі знаходяться в цих різних земних системах, представлених сімома жінками нашого вірша, але вони довго там не будуть, бо один за одним вони чують голос правди, що лунає до них: “Вийдіть із нього [Вавилону], люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його” (Об. 18: 4). Чим більше ці жінки хочуть їсти свій власний хліб і зодягатися в одяг власного покрою, тим більше всі істинні члени Господнього народу будитимуться до усвідомлення істинної ситуації та бачитимуть, що їм з ними не по дорозі. Справжня церква не хоче їсти свій власний хліб; вона прагне хліба, що зійшов з неба. Вона не бажає собі власних теорій, власних планів спасіння, власних задумів, власних методів, але прагне того, що Бог передбачив як її щоденну частку, тобто “харч у пору слушну для дому віри” – речі нові та старі зі скарбниці божественної правди. Також справді заручена діва Господа не бажає носити свій власний одяг, бо вона зрозуміла, що її власна праведність – це брудне лахміття. Вона навчилася і далі вчиться оцінювати одяг, даний їй небесним Нареченим, – весільні шати. Вона щораз більше вірить в заслугу свого Відкупителя, покриття праведністю Котрого символічно зображено шкірами жертв, даними Адаму та Єві як прикриття їхньої наготи.
Церква теперішньої епохи одержала послання Господа, яке радить усім, хто вважає, що він належить Йому, не довіряти непевному багатству, земному багатству, але, вірно жертвуючи земні інтереси, купити в Господа золото, випробуване в вогні, божественну природу, втримати білий одяг виправдання, намагатися своїми очима виразно бачити речі, які є для їхнього миру і речі майбутні – багатство благодаті і знання, яке не прийшло на серце природній людині. В завершальну епоху цього віку Господь звертається до номінальної системи сьогодення, кажучи: “Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий! Раджу тобі купити в Мене золота, в огні перечищеного, щоб збагатитись, і білу одежу, щоб зодягтися, і щоб ганьба наготи твоєї не видна була, а мастю на очі намасти свої очі, щоб бачити” (Об. 3: 17, 18). Якщо, дорогі друзі, ми маємо до якоїсь міри духа Вавилону, духа світу, мішанину вчень, що суперечать Слову Бога, то позбудьмось цього. Якщо в нас є якесь засліплення, а також хибне бачення справжніх багатств і невміння оцінити білий одяг Христової праведності, то врешті приймімо Господню милість, помажмо наші очі і побачмо славу становища справжньої зарученої Господа, щоб нам вчинити наше покликання та вибір певними, а також бути палаючими та сяючими світилами у світі для тих, котрі шукають правдивих доріг Господа.
Бр. Ч.Т. Рассел
3HG398 (1907 р.)