ОЧИЩЕННЯ ПРОВИН
Прийдіть, і будемо правуватися, – говорить Господь, – коли ваші гріхи будуть, як кармазин, – стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, то стануть мов вовна вони! (Ісаї 1: 18).
Свідомість гріха приходить до кожної інтелігентної людини пропорційно до її знання Всемогутнього Бога. "Всі є грішними", – говорить апостол. При цьому він згадує слова пророка: "...Бо всі згрішили і позбавлені Божої слави". Пояснюючи справу далі, Святе Письмо говорить, що ми народились в гріху, в беззаконні, і в гріху зачала нас мати. Кажучи про усіх тих з людського роду, хто плекає найкращі наміри, апостол погоджується, що нас завжди супроводжує прагнення чинити найкраще, але ми не завжди знаємо, як здійснити наші добрі бажання, бо маємо скарб нової волі в земній посудині, що схиляється до гріха, мов злітаюча іскра.
Слідом за відчуттям наших власних недоліків та божественної досконалості з'являється природне прагнення сховатися від Бога, уникнути Його – розуміючи, що з Його погляду досконалості усі наші вади є, мабуть, набагато більшими, ніж вони є в наших очах або в очах наших ближніх, які також усвідомлюють свої власні недоліки. Проте тільки незначна меншість людства навчилася, що можна сподіватися милості Всемогутнього понад будь-яку іншу річ, яку можна чекати з боку людей. Спочатку це може здатися нерозважливим та дивним, і питаючи про причину цього, знаходимо її в пророчих словах: "Бо в Тебе пробачення, щоб боятись Тебе..." – вшановувати. Таємниця в тому, що ми можемо приходити до Бога з вірою, з молитвою, здатні усвідомити, що Він знає нас найкраще, знає наші хиби і є найкращим та найвірнішим приятелем. Хто прийшов до Господа, той так чи інакше пізнав Його милість
.
Справді, Його послання милості суттєво перекручувалось і представлялось в фальшивому світлі навіть тими, хто скуштував її і радів, що може зватися Його слугою. Однак, навіть перекручене, це послання містило в собі ноти любові та милосердя, котрі притягують нас щораз більше, коли наші очі розпізнають власні вади і розум усвідомлює, що ми не варті божественної присутності та небесного стану, приготованого для всіх, котрі втішатимуться повним образом та подобою Бога, незаплямованими гріхом. Коли ми перебуваємо в такому стані серця, "чи ж Його не відчуємо, і на знайдемо", що ми прийшли до Бога – розуміючи, що остаточно ми матимемо справу саме з Ним, і надіючись здобути Його прихильність. Та перш ніж прийти, ми маємо бути притягнуті, як говорить Святе Письмо: “Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його" (Ів. 6: 44).
Спершу ми думали про гріх дуже поверхово – гадали, що такого стану дуже легко позбутися, та чим далі ми вивчали цю річ, тим більше усвідомлювали, що забруднення проникло в основу, піткання людської природи найбільш ґрунтовним чином, і що його знищення означало б також наше власне знищення. Господь представив цю думку в нашому заголовному тексті, порівнюючи гріх з кармазином та багряницею. В древні часи було набагато важче, ніж сьогодні, зберегти тривкі кольори, однак червоний колір вдавалось закріпити настільки, що жодне прання не могло його вивести або знебарвити. Образ, даний нашим Господом, показує, що пляма гріха настільки проникла в істоту людини, що ми не маємо в собі сили усунути її цілком, і що тільки Він може вчинити нас знову білими – може очистити нас від всіх гріхів. Яку велику надію приносить це послання Єгови для тих, котрі пробудилися для усвідомлення свого стану і прагнуть бути звільненими від гріха, розуміючи, що вони є рабами гріха і що покаранням за цей гріх є смерть, і котрі прагнуть справедливості та вічного життя.
Господь запевняє через численні тексти Писання, що деякі з нас вже ввійшли в цей блаженний стан – не те, щоб ми вже осягнули досконалість і були в нашому тілі чистими, як сніг, і що кожна думка, слово і вчинок є такими досконалими, як ми б хотіли, щоб вони були, але що Бог вважає деяких з нас мов би ми вже були досконалими, і трактує нас саме так, охочий мати з нами до діла саме з такої точки погляду, щоб остаточно дати нам в воскресінні досконалі тіла, які будуть в згоді з нашими серцями, нашою волею і нашими бажаннями – без плями, в яких не буде жодного залишку вад, успадкованих від наших батьків від нашого народження. Цей клас має запевнення Святого Письма, що їхні гріхи тепер є покриті, приховані від Божих очей, і згодом, у воскресінні, всі їхні вади будуть назавжди витерті
.
Та який малий цей клас! Як небагато є притягнені Отцем, як небагато приймають Його ласку через Сина і можуть радіти з покриття власних гріхів, сподіваючись, що їхні гріхи остаточно будуть витерті. А що з рештою людей, котрі сьогодні не чують, не знають і не розуміють Божої ласки? Що буде з широкими масами людства, про котрих апостол говорить, що Бог цього світу засліпив їхні розуми, щоб вони не могли бачити очима свого зрозуміння, не могли оцінити Божий характер і не могли бути притягнені в нинішніх умовах? Як бути з тими, котрі в буквальному значенні не можуть чути слова послання Божої любові? Чи попри всі труднощі, які стоять їм на перешкоді, Бог усякої любові не має такої любові для них і не подбав про їхнє спасіння? Чи Він буде задоволений, коли полишить їх в їхньому упавшому стані – сліпих та глухих до Його доброти та милості? Чи в Своєму великому плані Він має задум, через який вони всі зможуть згодом прийти до знання Правди?
Відповідаємо, що так. Боже Слово виразно говорить, що Він полюбив весь світ і передбачив для всіх спасіння, що близький час, коли очі невидющих прозріють, а вуха глухих почують, коли всі пізнають божественний характер, повний милосердя і співчуття, так, як знаємо його ми, котрих очі зрозуміння є намащені, а вухам дозволено чути. І справді, тим, котрі сьогодні чують і приймають, є дане особливе благословення і милість. До них приходить додатковий привілей посвячення, самопожертвування і, відповідно, участі з їхнім дорогим Відкупителем у близькій славі Його тисячолітнього царювання. Які користі мають вони? Численні, багатьма способами. Вони не лише втішаються миром і милістю Бога протягом кількох років теперішнього життя, яке для них залишилось, але й зможуть здобути, при умові вірності, переміну до нової, духовної, небесної природи – набагато вище ангелів, панування, сили і всякого ймення, що є назване, бо вони стануть, спільно з своїм Господом – Головою і Женихом, – учасниками божественної природи. Отже, яке чудове благословення приходить до тих, кому виявлено милість, хто чує і озивається! Чи мають вони заздрити, що остаточно Божественна милість пошириться на кожне створіння, даючи всім можливість бачити і чути? В жодному випадку! Бо коли б таким був стан їхнього серця, розуму, це негайно показувало б, що в них немає Христового розуму, а хто не має Христового розуму, той не є Його (Рим. 8: 9). Отже намагаймось, в міру того, як очі нашого зрозуміння щораз ширше відкриваються щогодини, щодня і щороку на славетний характер нашого Бога, і як ми все більше бачимо довжину, ширину, висоту і глибину Його дивної любові і ласкавих намірів, все більше та більше знаходити радість в Ньому і в Його плані, бо як небеса вище від землі, так і Його дороги вищі від людських доріг.
"Ходіть же й розсудимось"
Найбільшою з усіх філософій є божественна філософія. Справді, великий Творець, Котрий звістив нам, що Він чинить все за радою волі Своєї, чинить це згідно з незмінними принципами Своєї праведності. Власне це пропонує нам розсудити наш текст: "Ходіть же й розсудимось, – говорить Господь". Дивно згадувати, але більшість християн, здається, не бажає приймати запрошення нашого Господа І розсуджувати з Ним дану річ. Отже, що дивного, коли їм не вдається збагнути Божественний план і, відповідно, бути в ньому закоріненими та основаними, адже при цьому вони є позбавлені більшості елементів розсудливості, котрі могли б дозволити їм здобути міцну основу віри, радість та задоволення. Тому їхня віра є байдужою, мінливою, непевною, незадовільною, а, значить, позбавленою нагороди радості, миру та безпосереднього приготування до привілею мати частку з Ісусом на вузькій дорозі самовідречення.
Послухаймо запрошення Вчителя і розсудімо з Ним, запитаймо, як це сталося, що Він, Котрий засудив нас як недостойних вічного життя, сказавши, що покаранням за наш гріх є смерть – вічна смерть, – може запевнити на основі правди та справедливості прощення наших гріхів – що навіть коли вони будуть як кармазин, то стануть білі як сніг. Чи не міняється Бог, якщо Він, раз засудивши, пропонує скасувати осуд? Чи не є Бог несправедливий, якщо Він, раз давши надто суворе покарання, пропонує його усунути? Якщо Він наклав на нас правильне і заслужене покарання, то як може з огляду на Свою справедливість відкласти вбік і порушити її принципи, а також вчинити невартісним особисто винесений вирок смерті? Усі, хто шукає відповіді на ці питання про Бога, здобудуть при цьому надмір задоволення: Бог підтверджує, що в Нього нема переміни, тому гріх Адама, який ми всі успадкували, і покарання, яким є смерть, ніколи не можуть бути скасовані без компенсації, тобто сплати. Він говорить, що жодна людина не може заплатити власної викупної ціни або дати Богу викуп за свого брата, бо всі є під первісним вироком смерті.
Де, питаємо, є надія для нас? Хто, врешті, заплатить за Адамове покарання і звільнить нас, спадкоємців його вироку через успадкування його вад? І, власне, тут Господь запевняє, що коли не було жодного милосердного ока і жодного рамена, щоб спасти нас, Його око змилосердилось над нами і Його рамено приготувало спасіння (Іс. 63: 5). Він вказує нам на Свого улюбленого Сина, Котрий задля радості, виставленої перед Ним, залишив подвір'я небесного стану та природи, був вчинений тілом, взяв на Себе нашу природу, щоб таким чином заплатити відповідну ціну за батька Адама, і, відкупивши його, відкупити все його потомство і його спадок – землю. Отже тепер, коли починає проливатися світло, ми розуміємо слова Апостола, що Бог, аби бути справедливим і з власного бажання виправдати тих, котрі вірять в Ісуса, подбав про шлях, яким Його Син став Відкупителем людей.
Але, запитуємо, чи не повівся великий Творець несправедливо зі Своїм Однородженим Сином, повним ласки і правди, Котрий ніколи, жодного разу не переступив божественну волю? Чи не поклав Він на Нього тягар вини грішника і чи не було це більшою несправедливістю, гіршим ламанням божественного права, ніж очищення провини людського роду без надання викупу? Господь дає на наші питання повну відповідь, запевняючи, що жодну річ не вчинено проти волі Господа Ісуса, що Він радо дав Себе, щоб померти за нас – справедливий за несправедливих, – щоб мати можливість привести нас до Бога. Ми здивовані і захоплені такою великодушністю. Як це можливо, запитуємо, щоб з такою готовністю пожертвувати власний добробут та привілеї заради грішників? Святе Письмо відповідає і на це питання, кажучи, що Небесний Отець виставив перед Своїм Сином радість, привілей та нагороду, як сказано: "Котрий задля радості, виставленої перед Ним, витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги, І сів по правиці престолу Божого” (Євр. 12: 2, Diaglott).
Якою була радість, що її Отець виставив перед Своїм Сином? Відповідаємо, що з точки погляду Святого Письма було кілька таких радостей: (1) Радість цілковито послушного Сина чинити все, що мало бути Отцівською волею; (2) Радість Його глибокого розуміння милосердного задуму Отця Щодо нашого упавшого роду і спільної участі в ньому. Його радість мати частку в піднесенні батька Адама і тих, котрі через нього відпали від божественної милості, потрапивши в гріх та смерть; (3) Обов'язково треба згадати ще одну рису радості. Чи міг наш дорогий Відкупитель справді радіти, щоб впокорити Себе, прийняти людську природу і пожертвувати цю природу в смерті, коли б Отець обітницею не запевнив Йому воскресіння з мертвих, і що в цьому воскреслому стані Він вже не терпітиме задля Своєї жертви; що Він буде піднятий з мертвих, але не до людського рівня існування, ані навіть до Свого власного попереднього вивищеного стану, але до божественної природи – понад ангели, влади і начальства. Всі ці вагомі причини об'єдналися, щоб вчинити Єдинородного Божого Сина вельми охочим стати Відкупителем світу. Отже, бачимо, що нікому не було вчинено жодної несправедливості – що план Небесного Отця є настільки великим, настільки мудрим, що він не лише приніс благословення для світу, але й найбільше вивищення та радість для Відкупителя.
"Скуштував смерть за кожну людину"
Ми побачили, що в божественному порядку Ісусова смерть була відшкодуванням за покарання батька Адама. Оскільки всі Адамові потемки були задіяні з ним в його смертному вироку, то і всі потомки були відкуплені назад з-під цього вироку, оскільки містилися в Адамі, котрого відкуплено –що "...смерть через людину, і через Людину [Людину Ісуса Христа] воскресіння мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть..." (1 Кор. 15: 21, 22). Як вмирання, яке включало усіляку деградацію – розумову, моральну та фізичну, – закінчувалося в гробі, так і оживлення повинно означати не лише пробудження з гробу, але й повернення назад з усіх складових смерті і деградації до первісної досконалості образу та подоби Бога, якою батько Адам втішався перед тим як потрапив під вирок. Його життя, його досвід після вигнання з Еденського саду були досвідом смерті: "Вмираючи помреш". Отже обітниця "...так само в Христі всі оживуть..." означає набагато більше, ніж просто повернення, пробудження з гробу. Вона означає реституцію, про яку Апостол Петро каже, що Бог звіщав про неї устами всіх святих пророків від початку світу (Дії 3: 21).
Так, але існує обмеження. Людський рід отримав частку в Адамовому гріху, бо був в його стегнах, коли Адама засуджено, – через одну людину гріх ввійшов в світ, а наслідком гріху стала смерть. Тапер глянемо на справу з другого боку: "...так само в Христі всі оживуть...”. Чи є тут надія універсального спасіння? Ні. Можна б сподіватися, що остаточно всі прийдуть до Христа і до споріднення з Ним, однак ця надія, як би ми не прагнули її підтримати, заперечується різними свідченнями Божого Слова, які говорять нам про другу смерть і про тих, котрі відпадуть після здобуття благословенних привілеїв відкуплення, а також знання про це відкуплення.
Ми зобов'язані надати цьому виразу "в Христі всі оживуть" його повну, властиву вагу. І на початку може здатися надто великим обмеженням для пропонованого Богом спасіння, що замість стосуватися кожної людини, воно тепер стосується тільки більш благородних з-посеред людського роду, котрі під умовами та вимогами цього Євангельського віку прийняли Христа через віру, через жертву, через подорожування вузькою дорогою, через вірність до смерті і успадкування, як клас нареченої, корони життя.
Одні є братами, інші – дітьми
На перший погляд немає жодної різниці між тими, кого Господь приймає тепер, і тими, кого Він прийматиме підчас Тисячолітнього віку, але Святе Письмо проводить між ними чітку межу. Клас, який Господь приймає тепер, є названий Його "братами", Його "нареченою", тими, хто сплоджений Отцем з Святого Духа. Читаємо: "...Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Який ...породив нас..." (Кул.). Віруючі цього Євангельського віку ніколи не є названі дітьми Христа, але дітьми Бога, Отця, як сам Ісус сказав це після Свого воскресіння. Говорячи про Своє вознесіння, Ісус промовив: "Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого!" (Ів. 20: 17). В цьому є послідовність, бо було б дуже невідповідним говорити про Церкву як про дітей Христа і далі як про заручену діву (2 Кор. 11: 2).
Ті, котрі протягом Тисячолітнього віку будуть приведені через Ісуса до знання правди та до гармонії з божественним планом, є згадані в Святому Письмі як діти Христа – батька усіх, хто в той час отримає вічне життя. Отже, одним з титулів, даних Йому пророками, є титул "Князя Миру", "Вічного Отця" (Іс. 9: 6). Цей титул в жодному випадку не є даремним, невартісним, бо світ, будьмо певні, отримає своє життя, свої реституційні права та привілеї від Ісуса – великого Царя того віку, великого Посередника і великого Життедавця для світу. В цьому є логіка, яку ми побачили після того, як навчилися звертати слух на послання: "Ходіть же й розсудимось". Ми усвідомлюємо, що реституція людської природи, досконалості, благословень і вічного життя, які наш Господь розподілятиме всім охочим та послушним підчас Тисячолітнього віку, є власне тим, що Він купив для людства Своєю жертвою.
Людська природа була втрачена, людська природа була відкуплена; земний спадок було втрачено, земний спадок було відкуплено; перша людина була з землі земною, земним образом Бога, засудженою на смерть; її Спаситель став людиною, тілом, земним з землі, щоб Він міг відкупити втрачене; і коли настає час реституції, усе втрачене буде відновлене, а сам Відновитель буде Тим, Хто справді буде життєдавцем для всіх відновлених, бо слово "життєдавець" є синонімом слова "батько". Отже, через весь Тисячолітній вік Христос слави – Ісус та Його Церква, Його наречена, учасники Божественної природи, – становитиме невидиме Царство, яке матиме повне піклування та догляд над всіма справами землі, і, діючи через вдосконалених стародавніх гідних, роздаватиме всім охочим та послушним благословення реституції до людської досконалості та вічного життя – разом зі шмаганням та винагородою для сприяння в доброму ділі та з покаранням другою смертю через припинення життя усіх, хто, маючи повну можливість на відстані витягнутої руки, відкине божественне благословення. Дітьми Христа будуть усі ті, кого Він в кінці Тисячолітнього віку – в кінці Його особливого царювання – передасть Отцю – вдосконалених, звершених і цілком спроможних знести суворі вимоги і випробування досконалості,
Усі, котрі приходять до Господа, всім розумом усвідомлюють, що кожна їхня думка є відкритою, явною перед Ним, і що єдиною умовою аби відчути прощення, є щире навернення усім серцем від гріха, прийняття вірою заслуги дорогоцінної крові Христа та, наскільки це можливо, реституція до стану, незайманого гріхом. Ця біблійна доктрина виправдання вірою ніяк не може принести шкоди, навпаки – вона дає усіляку користь. Все людство по спадковості є кволим, схильним до падінь, потребує милосердя, і коли б серед багатьох сумлінних сердець не знайшлось жодного, котре б не виявило милосердя, наслідком був би відчай. В Бога є прощення, щоб Його шанували, але це прощення приходить лише через Христа. Божественна справедливість стоїть непорушна, незмінна, але вона подбала про Відкупителя як про зворотній шлях до досконалості і до єдності з Богом та з Його справедливими вимогами.