“НЕМА ЙОГО ТУТ, БО ВОСКРЕС!”

“Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша... ви в своїх ще гріхах, тоді то загинули й ті, що в Христі упокоїлись!” (1 Кор. 15: 14-18).
“Нема Його тут, бо воскрес!” (Лк. 24: 6 та 1 Кор. 15: 14-18).
Воскресіння Христа і навіть сама тема воскресіння мертвих отримує занадто мало уваги віруючих, ніж вона на це заслуговує. Своє значення для всього християнства вона втратила в значній мірі тому, що майже скрізь прийнято язичницьку теорію, що смерть не є смертю, а лише переходом з нижчого стану життя до вищого, з передпокою до самого помешкання, з чогось тимчасового до постійного. Але Святе Письмо викладає воскресіння зовсім в іншому світлі. Воно говорить, що смерть є дійсністю, що мертві не знають нічого, що смерть впливає не лише на тіло, але й на душу – “Душа, що грішить, вона помре” (Єзек. 18: 4). У випадку нашого Господа виразно сказано, що Його душа померла і що Його душа була піднята з мертвих. Процитуємо пророка: “на смерть віддав душу Свою”, “душу Свою поклав Він як жертву за гріх” (Іс. 53: 10, 12), а також: “не позоставиш Ти в аду [шеолі, гадес, стані смерті, гробі] моєї душі”, “третього дня Він воскрес” (Дії 2: 31).

ВАЖЛИВІСТЬ ВОСКРЕСІННЯ

З цієї точки зору воскресіння Господа, яке сьогодні усіма вважається святом, було і залишається найважливішою подією в історії світу, бо на цій події ґрунтується кожен елемент християнської віри. Апостол усіляким чином наголошує на цьому в нашому вірші, кажучи, що коли Христа не піднято, то ми ще є в своїх гріхах, що мертві загинули, і християни, які це проголошують, дають фальшиве свідоцтво. Бачимо, що апостол надавав доктрині воскресіння найбільшої ваги. На ній він основував все і навчав всіх віруючих вважати її саме такою. Його слова несуть з собою так багато, що суперечать загальноприйнятій думці наших днів: наприклад, що воскресіння зовсім не обов’язкове і що смерть є лише переміною з нижчого рівня життя до вищого. Як тоді розуміти слова апостола, що всяка проповідь марна, якщо Христос не встав з мертвих? Якщо триматися загальноприйнятої думки, то що він мав на увазі, кажучи, що мертві в Христі загинули? Як вони могли загинути, якщо вони перейшли до небесної слави? З такої точки зору, що змінилося б, коли б Ісус не воскрес? Яким чином усяка віра і надія християн була б зігнорована, анульована, коли б Христос на встав з мертвих? Безперечно, слова апостола не можуть мати розумного, розсудливого значення, якщо дивитися в світлі поширеної неправди, що смерть є лише переходом до вищої форми життя.
Та коли ми дивимось на смерть з біблійної точки зору, то бачимо зміст, бачимо силу слів апостола. Весь світ людства є мертвий або вмирає внаслідок первісного гріха, а смерть є покаранням, відплатою за цей вчинок, в якому має участь все потомство Адама, а також він сам. Під цим покаранням народилося майже 20 мільярдів людей, проіснувало той чи інший відрізок часу і поринуло в смерть, а ті, котрі тепер називаються живими, є на дев’яносто дев’ять відсотків мертвими і вмирають в кількості 90000 осіб на день.
Для цієї величезної кількості немає жодної надії на майбутнє життя, за винятком воскресіння, а цього воскресіння не могло б бути, коли б не була заплачена викупна ціна за їхні гріхи, за адамів гріх. Наш Відкупитель об’явився в тілі, щоб знищити смерть і того, хто має владу смерті, тобто диявола (Євр. 2: 14). Очевидно, що смерть не була знищена, ані влада противника не була взята під контроль до приходу нашого Відкупителя, а це трапилося лише через понад 4 000 років після створення. Відтоді минуло майже 2 000 років, і ми бачимо, що смерть ще не знищена. Навпаки, вона далі втримує людську сім’ю у великій в’язниці смерті, гробі, шеолі, гадес, і сатана, котрий має владу смерті, далі не зв’язаний.
Ми часто говоримо, що смерть Ісуса була самим центром, осередком божественного плану, від якого залежить і довкола якого зосереджена кожна інша риса божественної благодаті. Ми далі тримаємося цієї думки, але звертаємо увагу на факт, що в багатьох відношеннях воскресіння нашого Господа було не менш важливим. Його смерть справді була потрібною як наша викупна ціна – ”ублагання за гріхи всього світу (1 Ів. 2: 2). Та навіть коли б всі гріхи світу були скасовані, цього було б недостатньо, а потрібно було б значно більше. Той, Хто купив світ Своєю дорогоцінною кров’ю, повинен жити знову, щоб в повній мірі відновити, оживити, підняти зі стану гріха та смерті, бо Спаситель, котрий помер би посередині справи відкуплення, не зміг би допомогти людству. Перша частина праці Відкуплення полягала в тому, щоб задовольнити вимоги Справедливості, висунуті проти людського роду, щоб Бог міг бути справедливим і водночас міг виправдати того, хто вірить в Ісуса. Друга частина цієї праці є такою ж важливою: застосування за людство користі, яку здобуто Його жертвою.

“Я ПРИЙДУ ЗНОВУ”

Як ми вже зауважили, мертвий світ нічого не знає про благословення, які Бог зберіг для нього. Лише відносно невелика кількість людей досі чула про Божу благодать в Христі: що викупна ціна заплачена і що у властивому часі великий Відкупитель прийде знову, щоб завершити працю – збудити, оживити, відновити і, при бажанні, привести до повної досконалості всі племена землі, тобто всіх, за кого була дана ця дорогоцінна жертва.
Ми запитуємо: “Чому таке довге зволікання?” Вже понад вісімнадцять століть світ чекає, відколи народився Спаситель, Котрий відчув на Собі наші слабості і скуштував смерть за кожну людину. Чому Він не прийшов вже давно, щоб дати благословення, гарантовані Своєю жертвою, щоб оживити сплячих, щоб дати красу замість попелу і олію радості замість зажуреного духа? Чому Він далі дозволяє світу стогнати і мучитися в болях, смутку та смерті? Чи план Бога зазнав невдачі? А може він змінився, або натрапив на перешкоди, або потребує поправок? На рахунок чого віднести це довге зволікання?
Лише Святе Письмо дає відповідь на це питання і каже нам, що перш, ніж почнеться праця благословення та оживлення світу, перш, ніж почнеться праця Тисячолітнього Царства – реституція всього, про що Бог говорив устами всіх святих пророків від початку світу, – Господь вибирає особливий народ, малу черідку, вибраних. Воно розповідає нам, що їхній вибір остаточно сприятиме благословенню невибраних, всього світу, всіх племен землі (Дії 15: 14; Гал. 3: 8, 9). Воно розповідає нам, що ці вибрані є тими особливо вибраними, які названі в Святому Письмі насінням Авраама, для котрого Ісус є Головою, а всі Його вірні послідовники – членами Його тіла. Цьому насінню належить обітниця, дана Аврааму: “Благословляться... в нащадках твоїх всі племена землі”. Отже затримка від часу відкуплення нашим Господом світу до підняття людей зі стану гріха та смерті вище і вище до повної досконалості, втраченої в Адамі через непослух, є наслідком праці вибору насіння Авраама, тож Господь через апостола говорить вірним віруючим та послідовникам Ісуса: “А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці”, – за обітницею благословити всі племена землі цим насінням (Гал. 3: 29).

“ТА НИНІ ХРИСТОС ВОСКРЕС”

З цієї точки зору, з біблійної точки зору, дорозі друзі, наскільки важливою справою було воскресіння Ісуса! Без нього всі ці надії були б марними; з мертвим Головою не було б жодного вибору Церкви; не було б жодного зібрання до Нього; не було б жодного другого приходу в славі; не було б жодного Тисячолітнього царювання для благословення всього світу.
Без воскресіння Ісуса не існувало б насіння Авраама, через яке мало прийти благословення, а зв’язана клятвою обітниця Бога зазнала б повної невдачі. Що дивного в тому, що Святе Письмо скрізь кладе такий натиск на цей великий історичний факт; що воно дає детальний опис того, як спочатку Його бачили жінки, про яких згадує наш вірш, а потім інші з апостолів та п’ятисот братів з дому віри, і, врешті, також бачив апостол Павло, та ще й чудовим чином? Як ствердив один з апостолів, Він показався Своїм апостолам після воскресіння шляхом незаперечних доказів, які неможливо було поставити під сумнів.
Ціле оповідання про служіння нашого Господа, про Його смерть та воскресіння повністю підтверджується подіями історії. Ті, котрі записували речі, що відбувалися, називали себе невченими та неграмотними. Зрозуміло, вони не прагнули вивищення, а лише говорили правдиві та розсудливі слова, розповідаючи неприкрашену оповість, в яку самі цілковито вірили. Їхня відданість Господній справі не принесла їм ані почестей людей, ані багатства, ані громадського становища, а навпаки – насмішки, глузування, усілякі важкі випробування. “Але, – пише один з них, – я зазнав втрати всього; тож усе я вважаю за втрату і за сміття, щоб здобути місце в помазаному тілі” (Фил. 3: 7-9). Обравши знамено Назарянина, вони все мали втратити і нічого не мали здобути. І хоча, треба визнати, вони не були навчені людської мудрості, однак не можна сказати, що вони були неотесаними. Написане ними є виразним, стислим, логічним, влучним і дає доказ того, що вони не були ані легковірними, ані примітивними, і якщо говорити про природний розум, вони, напевно, знаходилися вище пересічного рівня, якими б неграмотними не здалися щодо земної вченості.

У РІЗНОМУ ВИГЛЯДІ

Подробиці їхнього детального опису варті всілякої уваги. Вони записали, що Учитель назвав їх нерозумними і лінивого серця, щоб повірити в усе, що Він попередньо розповідав їм про Своє воскресіння. Вони розповіли як були стурбовані дивовижними подіями тієї першої пасхальної неділі, і зовсім забули слова Учителя, що Він встане з мертвих третього дня. Як тільки минула субота, жінки, набравши пахощів, прийшли бальзамувати тіло. Учні, коли жінки переказали їм, що ангел-посланник звістив про Господнє воскресіння, замість повірити, не йняли цьому віри. Забувши цілковито слова Учителя, вони, очевидно, зовсім не сподівалися воскресіння, а переконатись в цьому їх змусили лише події, що з ними трапилися.
Воскреслий Господь йшов з двома учнями до сусіднього села, однак одяг, манери та мова приховували Господа і не дозволяли впізнати Його, хоча учні дивувалися з того, як палко горіли їхні серця, коли в дорозі Він нагадував їм про те, що Він мав померти, що мало виконатися все, провіщене пророками, і що Він мав на основі сказаного пророками воскреснути третього дня. Тоді, об’явившись їм, Він умить зник з-перед очей, давши їм доказ Свого воскресіння і Своєї “переміни”. Пізніше Він з’явився в горішній кімнаті, де учні зібралися, щоб обговорити події цього дня і трьох попередніх, запитуючи один одного, чи лють священиків та фарисеїв не впаде на них, при цьому зачинивши та заперши двері з боязні перед юдеями.
Несподівано посеред них став Ісус і сказав: “Мир вам”, – втихомиривши їхні побоювання, давши доказ Свого воскресіння і переконавши, що перед ними не мара, ані не вигадка їхнього розуму; що Він з’явився в фізичній, матеріальній постаті – як з’являвся попередньо, хоча увійшов не відкритими дверима, а “як замкнені двері були”, і при цьому мав тіло з плоті та кісток. В цьому Він упевнив їх, коли спожив риби та трохи вощини з медом. Коли їхні побоювання трохи розвіялися, Він далі виклав їм божественний план, а тоді зник так само миттєво, як прийшов, хоча двері далі залишалися замкнутими.

СОРОК ДНІВ З НИМИ

Святе Письмо стверджує, що Господь залишався зі Своїми послідовниками сорок днів: Він їх бачив, а сам більшість часу був для них невидимим. Вони Його не бачили, хіба що Він час від часу “з’являвся сам”. Цих з’явлень, наскільки згадує опис, було, мабуть, вісім – можливо менше, оскільки різні євангелисти могли записати ті самі події трохи іншою мовою. Половина цих з’явлень була, очевидно, в день воскресіння нашого Господа. Хоча весь наступний тиждень вони чекали, сподіваючись побачити Його знову, сподіваючись якогось додаткового прояву, їх чекало розчарування. Але наступного першого дня в тижні, коли вони зійшлися разом, а Хома був з ними, Ісус з’явився знову, як перед тим, в горішній кімнаті, коли двері були замкнені, і представив Хомі саме ті докази, які він вимагав, – дозволивши йому дотулитись пальцями до знаків від цвяхів і прикласти руку до пораненого боку. Тіло, рани – все було наявне, хоча двері залишались замкненими.
Нам неможливо збагнути силу, яка могла створити і розчинити людське тіло, але в нас достатньо доказів в цьому напрямку. Чи ж ангели в давнину не з’являлися і не зникали? Чи ж наш Господь та два ангели не з’явилися Аврааму, перш ніж піти в Содом? Так само було з нашим Господом. Як сказав апостол, Він був умертвлений тілом, але Духом оживлений – “сіється тіло звичайне, встає тіло духовне... сіється в немочі, у силі встає” (1 Кор. 15: 44). Воскреслий Ісус, тепер як духовна істота, невидима для людей, з’являвся Своїм послідовникам в різній постаті з метою переконати їх, по-перше, що Він вже не мертвий, а живий, і, по-друге, що Він вже не плоть, а дух, здатний приймати різну постать, яку забажає, – так само, як “ангел Господній” з’являвся в попередні епохи як людина або як палаючий кущ, залежно від потреби.
Минуло лише вісім днів із сорока, потім ще один тиждень сподівання і надії побачити Учителя, ще один перший день тижня і майже повне переконання, що Господь з’явиться знову в перший день тижня, як було в попередні рази. Але на третю неділю вони Його не побачили і знеохотились більше, ніж перед тим. Що б це означало? Чому б Той, Хто досі був з ними щоденно, так змінився, що майже уникає їх? Вони не знали що робити. Може чекати ще, аж Він з’явиться знову; може в наступну неділю Він прийде і скаже, що робити далі. Але ні, інший тиждень минув і Він не з’явився, а потім четверта неділя і знову нічого!
Справа ставала безнадійною. Учні були галілеянами, далеко від дому. Їхній праці місіонерів Божого Царства настав кінець, бо ж Цар мертвий; і навіть, якщо вони вірили, що Він встав з мертвих, то як скористатись з цієї великої події, чого сподіватися, що робити, що казати? Тож Симон Петро промовив до інших: “Піду риби вловити”, – повернуся до рибальства, а ви вирішіть самі, що будете робити; яка користь, що ви будете стояти тут без цілі і без діла. Яків та Іван, які колись працювали з ним разом, сказали, що вони думають так само і також повертаються до рибальства. Що запропонували інші, не сказано. Минув ще тиждень. Троє пішли рибалити, дехто з решти, мабуть, теж приєднався до них, хоча цілком можливо, що вони розійшлися по домах з наміром зайнятися домашніми справами, як перед тим, коли їх покликано статися особливими посланниками та апостолами Ісуса.

“ПАСТИР ДОГЛЯДАВ ЇХ”

Всі ці дні та тижні Учитель часто бував з ними невидимий. Він чув їхні розмови, знав їхні плани і свідомо дозволив їм потрапити в крайнє розчарування та розгубленість. Ось так Він хотів закарбувати в них повніше і триваліше, аніж будь-яким іншим чином, урок, якого хотів їх навчити. Найбільш ініціативні з апостолів, як ми побачили, пішли займатися рибальством, тому Ісус чекав на слушну нагоду дати їм знати про Свою присутність – особливо тим, через кого ця річ була б переконливо передана іншим. Він був з ними, коли вони рибалили всю ніч і не впіймали нічого, коли вони розмовляли між собою про відверту невдачу і дивувалися, чи справи не змінилися аж настільки, що навіть риба не йде в їхні сітки, і чому Бог дозволив зазнати таких великих переживань, такого великого розчарування стосовно Месії та їхніх надій сидіти з Ним на Його престолі в Його Царстві і мати з Ним частку в благословенні всіх племен землі.
Тоді Ісус знову прийняв людський вигляд, взяв одяг мандрівника і, стоячи на березі, запитав їх, чи вони не мають риби, мов би хотів в них купити її. Вони відповіли, що не впіймали нічого. Тоді мандрівник порадив їм закинули свої сітки з іншого боку човна, і в відчаї вони послухалися його ради, мабуть, навіть не подумавши над тим, що човен з кинутим якорем всю ніч повертався то одним боком, то іншим. Та ще сітка добре не опустилася, як вже була повна великої риби, вага котрої була занадто велика для сітки.
Петро відразу збагнув, що мандрівником мусить бути Господь, Котрий показався тепер в іншій постаті: раз як садівник, іншого разу як подорожній, ще іншого разу в тілі, в якому вони знали Його раніше, і ось тепер як мандрівник на березі. Це мусить бути Ісус, це ніхто інший, бо хто ще має таку владу? Хіба ж не таке чудо Він зробив для них, коли напочатку кликав їх бути Його учнями? Переконаний, що це Господь, – не ранами, не рисами лиця, не голосом, ані одягом, але чудом, Петро не міг дочекатися аж човен пристане до берега, тому стрибнув і поплив, щоб якомога швидше знайтися біля свого Господа. Інші хутко прибули, але не питали Його нічого. Вони знали, що це Господь – так само як під час видива впізнали Мойсея та Іллю. Отож читаємо: “А з учнів ніхто не наважився спитати Його... Бо знали вони, що Господь то...”. Ніхто з них не наважився Його запитати, бо доказ був такий переконливий, такий однозначний.

ДЛЯ СВОЄЧАСНОЇ ДОПОМОГИ

Тепер вони отримали урок, який Учитель хотів їм дати: що без Його благословення вони б нічого не впіймали, а з Його благословенням можуть мати великий улов. Більше того, коли вони приплили до Нього до берега, Він не тільки мав рибу, але й вогонь, і риба вже була спечена, то ж тепер вони були Його гостями. Урок був у тому, що Він мав для них все, що потрібно в щоденному житті і навіть більше: Він міг забезпечити їх усім, чого вони потребували, і не тільки міг, але й справді забезпечить. Коли цей урок мовчки був засвоєний усіма, Господь звернувся до Петра і через нього до інших, пригадавши їм, як колись вони сталися Його учнями і полишили заняття рибальством, щоб Він міг зробити з них рибалок людей.
Господь хотів показати, що в жодному значенні це повноваження не закінчилося, що вони далі є Його представниками і речниками виконувати велику працю в Його імені, що ця праця не закінчилася з Його смертю, а насправді тільки починається. Його слова до Петра ще більше переконали їх ким Він є: “Симоне, сину Йонин, чи ти любиш мене більше цих?” – більше цих човнів, сіток і риб? Симон відповів: “Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!”. Ісус відповів: “Годуй мої овечки”. Знову Ісус поставив те саме питання і знову Петро відповів схожим чином, тож наш Господь сказав: “Провадь Мої ягнята”.
За третім разом Господь поставив ще раз те саме питання, і Петро, засумувавши, мабуть, пригадав собі, що він три рази відрікся свого Вчителя. Ось таким лагідним чином Господь докорив тому, хто в своїй слабості та великій спокусі відрікся від Нього з клятьбою та присяганням. Який урок величі та поблажливості нашого Вчителя, який урок для нас в наших стосунках з іншими, які провинилися! Чи ж не дивно, що Петро засумував, коли пригадав це собі, і майже зі зламаним серцем вигукнув: “Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!”. Коли учні засвоїли урок, Учитель знову зник, але дав їм знати про точний час і місце, де Він зустрінеться з ними знову і де мали зібратися всі віруючі. Щодо цієї останньої призначеної зустрічі, апостол Павло пише, що в той час Він бачився більш ніж з п’ятьма сотнями братів. Через кілька днів одинадцять Його вибраних (мабуть, за попередньою домовленістю) зустрілися з ним на горі Оливній і після короткої розмови Він розстався з ними і вознісся на небо, а хмара заслонила Його від їхніх очей. Це означало закінчення важливої праці навчання тих, котрих Він вже уповноважив бути свідками Його воскресіння та переміни. Чому Він з’явився при сходженні на небо в плотському тілі? На це ми відповімо, що коли Він був присутній з ними без плотського тіла, вони Його не бачили взагалі, і коли б Він далі уникав показати Себе, вони були б спантеличені і не знали б про Його сходження на небо. Отже, в даному випадку Його з’явлення в плотському тілі і вознесіння на небо в такому тілі, доки Його не обгорнула хмара, було уроком для послідовників – було найкращим зі всіх уроків, які Він міг дати їм за цих обставин. Він не міг розповісти їм про духовне, бо вони ще не були зачаті Духом, і не могли бути зачаті, доки Він не зійшов на висоту і не з’явився за них в присутності Бога, вчинивши поєднання за їхні гріхи, щоб Бог міг бути справедливий і міг виправдати тих, котрі вірять, а також міг дати їм дух прийняття.
Те, чого наш Господь не міг зробити словами, поясненням, Він довершив видимим з’явленням і уроками, які супроводжувалися Його зникненням. До цього додаймо слова ангелів, що з’явилися їм, кажучи: “Галілейські мужі, чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо!” (Дії 1: 11). Не з гучним голосом сурми, не з великим галасом, не видимий для всього світу, а так, як Він відійшов, – тихо, потаємки, непомітно для світу, щоб про це знали тільки Його вірні послідовники.
Так само буде Його другий прихід – тільки Його вірні послідовники будуть знати про Його присутність. Для світу ж Він прийде як злодій, тихо, крадучись, непомітний для людей.

“НЕ БУДЬ ТИ НЕВІРУЮЧИЙ, АЛЕ ВІРУЮЧИЙ”

Хома, який сумнівався в воскресінні Господа, представляє клас Господніх послідовників, котрі впродовж віку розумово налаштовані так, що потребують більше доказів, ніж інші послідовники. Але Господь пожалів Хому і дав йому потрібні докази задля його щирості. Власне ці докази мали бути допоміжними для Господніх послідовників весь вік. Його слова до Хоми стосуються всіх: “Не будь ти невіруючий, але віруючий”. Потрібно, щоб ми вірили в обітницю воскресіння, дану нашим Господом, бо ми побачили з образів, що все ґрунтується на цьому великому факті.
Хочу звернути вашу увагу на щирість апостолів, на простоту оповідання і на розсудливість усієї цієї справи: вона є логічним виконанням божественного плану. Все це підтверджується і доповнюється Законом і пророками, які не лише звістили перший прихід нашого Господа, його ціль, його жертву, але й звернули увагу на Його воскресіння як первоплоду з тих, котрі заснули, звернули увагу на те, що у властивому часі Він прийме контроль над світом як Месія і під час Свого Тисячолітнього царювання буде благословити всіх людей славними нагодами повернення до божественної милості та Богоподібності внаслідок Своєї великої викупної праці. А нам, котрі маємо очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути про цю чудову благодать Бога, “якими треба бути в святому житті та в побожності”?! Маючи ласкаві обітниці бути разом з нашим Відкупителем в Його Царстві, наскільки радо ми повинні сприймати труднощі та випробування, усілякі проби та випадки, які Господь вважає потрібними для нас!

“В СВОЄМУ ЧАСІ”

В своєму часі, блаженний Ісусе, Ти через муки Своєї душі будеш бачити плід і наситишся. Твоя агонія на Голгофі – ціна, яку Ти дав, – дозволить мертвим жити знову!
2HG320