[59]
РОЗДІЛ ІІ
НОВЕ СТВОРІННЯ
Нове Створіння окреме і відрізняється від усіх інших – Чому вибране з-посеред людського створіння, а не з інших – Мета його вибору – Теперішні й майбутні місії – Як воно зачате і народжене до Нової природи – Тісний зв'язок усіх його членів один із одним і з їхнім Вождем, Головою та Нареченим – Розвиток і випробування членства – Шосте (або духовне) чуття Нового Створіння для розпізнання духовних речей – Через яке ім’я Нове Створіння має бути знане, щоб бути вірним своєму Голові й не відділятися від братів?
Церква Євангельського віку часто згадується в Писанні як Нове Створіння, остаточні члени якого (переможці) особливо названі “Новими Створіннями” в Христі Ісусі (2 Кор. 5: 17). Та, на жаль, серед повністю посвячених християн, як і серед інших, стало звичним читати слова божественного натхнення неуважно й поверхнево, що не дозволяє надавати справжнього значення його мові й позбавляє читача великої частини благословення, втіхи й повчання, яке він міг би мати, якби поводився мудріше та був більше наповнений духом учнівства – бажанням збагнути божественне об’явлення. Здається, основна проблема полягає в тому, що звичайні читачі цього Слова не сподіваються навчитися від нього, а читають його поверхневим чином з обов’язку або для відпочинку. А коли вони бажають щось довідатися про божественний план, то вдаються до коментарів та катехізисів, які разом із живими вчителями мали би допомагати вести Сіонських [60] подорожніх до яснішого знання божественного характеру і плану. Та, на жаль, часто вони роблять навпаки. Нерідко вони затьмарюють і заплутують розум та неправильно пояснюють божественне Слово, а ті, що довіряють їм, радше віддаляються від світла, ніж наближаються до нього.
Думаємо, що це неправильне керівництво не є навмисним, бо і вчителі, і автори представляють своїм читачам те найкраще, що мають. Ця проблема бере свій початок у далекому минулому. Понад 1800 років тому, коли апостоли “поснули”, ворог (сатана) отримав у Церкві (Господньому пшеничному полі) повну свободу дій. Як і пророкувала притча нашого Господа, він без міри насіяв куколю неправди (Мт. 13: 24, 36-43). Ці помилкові вчення до певної міри перекрутили й спотворили кожну істину божественного об’явлення. В результаті цього ще перед початком четвертого століття Господнє пшеничне поле практично стало полем куколю із порівняно малою кількістю істинної пшениці на ньому. Темрява неправди все більше опускалася на Церкву, і протягом десяти століть панувала “Таємниця беззаконня”, а людей покривав густий морок. Значна частина найрозумніших людей “Християнського світу” називають сьогодні ті десять століть “Темними віками”, і слід пам’ятати, що якраз серед тої густої темряви мав свій початок Реформаційний рух. Світло реформаторів почало розливатися посеред того мороку, і, слава Богу, воно ставало все яснішим і яснішим з того часу! Однак нам не треба дивуватися, що самі реформатори, навчені в тій густій темряві, були якоюсь мірою просякнуті нею, і що їм не вдалося відразу очистити себе від її забруднювальних помилок. Це було би справжнім дивом, якби з густого мороку вони відразу перейшли в повне ясне світло божественного характеру й плану.
Проблема серед послідовників реформаторів за минулі три століття полягала в тому, що вони вважали похвальним приймати віровчення, сформульовані в той реформаційний період, пишалися ними і вважали неправовірним будь-який подальший рух до світла. [61] Але їм і нам, при всій пошані до реформаторів і радості через їхню вірність, слід пам’ятати про те, що вони не були світлом Церкви й не були дані Церкві як її керівники, а були щонайбільше помічниками. Божественно призначеним керівником був перш за все наш Господь, далі – Його натхнені, бережені й керовані апостоли, а ще – Божі святі мужі старовини, які говорили і писали під спонуканням святого Духа для нашого навчання. Тільки тому, що Господь дав реформаторам проблиск істинного світла, вони могли частково збагнути, якою густою була темрява, що оточувала їх, і героїчно спробувати (що вони і зробили) вибратися з неї та знову ввійти у світло знання Бога, яке сіяє в лиці Ісуса Христа, нашого Господа, і яке через Його слова й слова апостолів дане нам як світильник для наших ніг і світло для нашої стежки, роблячи путь праведного яснішою “все більше та більш аж до повного дня”. Хто хоче зараз бути послідовником Господа і послідовником світла, той мусить бути обережним, щоб (не ігноруючи задіяними людьми та їх словесним чи друкованим служінням) приймати від них тільки таке сприяння, яке допоможе їм збагнути натхнене послання, записане в Писанні. “Як вони не так кажуть, як це, то немає для них зорі ранньої”.
У попередніх вивченнях ми побачили, що наш Господь Ісус (ще задовго до того, як Він став “людиною Ісусом Христом”) був “початком створіння Божого”. Ми побачили поступовий розвиток серед Божого творіння, яке виконував і в якому був задіяний Улюблений Син: херувими, серафими, ангели, різні ранги духовних істот, про які нам мало відомо. Ми щойно завершили вивчення земного створення й у світлі божественного відкриття побачили, яким величним має бути його завершення протягом “часу відновлення всього, про що провіщав Бог”. Але зараз ми розглядаємо Нове Створіння, [62] яке Писання представляє нам як цілком окреме й інше, ніж ангельські ранги й людина. Небесний Отець був задоволений кожною рисою Свого діла, бо все “діло Його досконале”, і кожний клас або ранг є сам по собі досконалим або буде таким, коли буде запроваджений великий Ювілей, згаданий у попередньому розділі. Тому створення цих різноманітних рангів не треба сприймати як признак незадоволення з боку Творця та як спробу зробити щось краще або прийнятніше, але ми повинні бачити в цьому ілюстрацію “найрізнішої мудрості Божої”. Розмаїття, яке ми бачимо в природі серед квітів, трав, дерев і серед тварин підтверджує це: кожний є досконалим у власному роді й на власному рівні. Поява гвоздики і братиків не викликана незадоволенням трояндою. Просто розмаїття форм, краси й аромату дає нам проблиск довжини, ширини, висоти і глибини божественного розуму: різноманіття в гармонії, краса і досконалість, виражена в різних формах, зразках і кольорах. Те саме стосується і розумних створінь – Божих синів на різноманітних рівнях існування.
З цієї точки зору ми бачимо, що яку б кількість створінь не створив Бог, серед них не буде заздрості, бо кожен, досконалий на власному рівні й у своїй сфері, буде абсолютно задоволений власним станом і справді не хотітиме нічого іншого. Як для риби краще бути рибою, а не птахом, і, навпаки, як птах найкраще почувається у своїй природі, так і людство, відновлене до людської досконалості в райських умовах, буде абсолютно задоволене тими умовами й не прагнутиме бути ангелами на якомусь рівні чи становищі, ані не прагнутиме найвищої природи, дарованої новому створінню, тобто “божественної природи” (2 Петр. 1: 4). Також і ангели не будуть прагнути природи й умов херувимів і серафимів або людини, ані божественної природи. Всі в кінцевому результаті зрозуміють, що божественна природа є найвищою зі всіх, що вона має якості та умови, які перевищують всі інші природи. Однак все буде так влаштовано Богом, [63] що кожна природа настільки всебічно відповідатиме власним умовам, оточенню і досконалості, що кожен буде задоволений своїм станом.
Коли Єгова Бог запланував Нове Створіння (учасників божественної природи (2 Петр. 1: 4), учасників Його власної “слави, честі й безсмертя” (Рим. 2: 7)), Він постановив, що не можна створити когось на такому високому рівні, а тоді давати йому випробування. Навпаки, ті, хто мав би стати членом цього Нового Створіння, мусять спочатку пройти своє випробування і мусять довести свою абсолютну вірність Творцю і принципам Його праведного правління, перш ніж зможуть бути возвеличеними до цього високого стану – до цього Нового Створіння божественної природи. Ми якраз побачили, як була влаштована проба або випробування людини стосовно того, чи вона достойна вічного життя: первинна досконалість людини, в якій вона була створена; її падіння; її відкуплення; відновлення і реституція всіх тих з її роду, які виявляться достойними цього. Ми також побачили, що ангели були створені у святості й досконалості їх природи, а потім були випробувані й перевірені. Та цілком очевидно, що такий процес не підходив би для Нового Створіння божественної природи (тобто їх створення в досконалості їхньої природи, а потім їх випробування). Чому? Тому що найважливішою складовою божественної природи є безсмертя, а коли нам стає зрозуміло, що це слово означає стан, непідвладний смерті,* то нам неважко здогадатися, що якби були створені якісь істоти на божественному рівні (безсмертні, непідвладні смерті), а тоді були випробувані, перевірені, то це означало би, що в разі неспроможності когось із них відповідати критерію абсолютної вірності Богові, вони були би безсмертними злочинцями, яких неможливо було б знищити й чиє постійне існування впродовж вічності як злочинців, як грішників, означало б ганьбу і безчестя для праведного створіння всесвіту, яким воно в кінцевому результаті має бути згідно з Божим наміром. Тоді ми бачимо глибоку мудрість [64] вибраного Богом плану щодо цього найбільш привілейованого класу всіх Його створінь – в тому, що Він суворо, рішуче випробовує їх тоді, коли вони ще смертні, ще члени іншого створіння смертної природи.
--------------
*Див. Том V, стор. 389.
--------------
Якщо в розумі ми ставимо себе поруч із великим Творцем, як Його близькі друзі, і уявляємо філософію божественного планування для цього Нового Створіння, ми можемо припустити, як Єгова Бог говорив би Собі про це Нове Створіння наступне: Якому класу Божих синів Мені запропонувати цей винятковий привілей перемінитися до цього вищого рангу чи класу Моїх створінь? Кожен ранг уже має Мій образ: людина, ангели, херувими, серафими й архангели. Усі будуть надзвичайно щасливі (кожен у своїй власній досконалості й стані), коли Мій план досягне своєї кульмінації, і закінчаться всі випробування. Але кому з них запропонувати це найбільше благословення і можливість – стати “учасниками божественної природи”? Звичайно, Отець відразу подумав про Первородженого, Який уже був найвищим, найголовнішим зі всіх міріадів, вже наступний після Нього – бог, владика, через Якого Він створив усе, і Який у всіх відношеннях показав Свою вірність і відданість Своєму Отцю і Творцеві. Тож Йому першому буде дана можливість досягнути божественну природу та її славу, честь і безсмертя. “Вподобалось Отцеві, щоб у Ньому була вся повнота” (Кол. 1: 18, 19). Він уже мав першість серед усіх інших і, вірно її використовуючи, природно був першим у черзі на підвищення до тих вищих почестей і становищ, які Отець мав дати. Тому, хто має, додасться, і він матиме ще більше. Вірність матиме свою нагороду, навіть якщо це означатиме, що вірний мусить пройти через найкритичніші випробування, переживання та карання. Хоч Він був Сином, найвірнішим Сином, найвідданішим Сином, Він не міг отримати частки в цій божественній природі, перш ніж Його вірність і відданість не були піддані найрішучішим випробуванням.
[65] Цей нарис Нового Створіння і цей вибір Однородженого як глави й керівника Нового Створіння (підданого випробуванням, каранням, приниженню та іншим необхідним переживанням, які довели б Його вірність) був вирішеним на божественній раді ще до того, як була створена людина. Бог знав заздалегідь, що Його людське створіння впаде. Він постановив, що його вироком буде смерть. А ще Він заздалегідь спланував те, що випробування, якому Він піддасть Свого Однородженого, полягатиме в тому, що Він має Сам, добровільно, стати Відкупителем людства і (через таку велику жертву, яку це означало) показати Свою вірність Отцю і Свою віру в Нього. Тому в Божественному плані Він був “Агнцем, заколеним ще перед закладинами світу”. З цієї точки зору ми бачимо, що без найменшого примушування стати відкупителем людини, без найменшого вияву Отцем несправедливості стосовно Сина в такій вимозі, це було Отцевим приготуванням Його до великого возвеличення – набагато вище від ангелів, від усякого уряду і влади, і всякого ймення, що назване, щоб Він мав Його власну природу й розділив із Ним Його власний престол (Євр. 1: 4; Еф. 1: 21).
З цієї точки зору нам не дивно, що Апостол говорить про рішення нашого Господа стати нашим Відкупителем як про “радість, яка була перед Ним” (Євр. 12: 2). Тією радістю не було тільки очікування найвищого місця в Новому Створінні, що перевищувало всі інші створіння, хоч ми можемо логічно припустити, що воно було частиною цього. Однак ми бачимо, що в молитві нашого Господа до Отця під час випробувань Він із характерною Йому покорою не згадував про велич, славу й безсмертя, обіцяні Йому й очікувані Ним, а із чудовою простотою і покорою Він просив тільки про те, щоб повернути Його до попереднього становища, немов вважав достатньою честю те, щоб Отець вибрав Його Своїм представником у втіленні інших аспектів божественного плану, як Він раніше був почесним представником у створенні всього, що було створене (Ів. 1: 3). Ось Його прості слова: “Прослав, Отче, Мене Сам у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, [66] поки світ не постав” (Ів. 17: 5). Але відповідь Отця була багатозначною: “Я вже прославив [вшанував] Тебе, і прославлю [вшаную] Тебе додатково!” (Ів. 12: 28, Ватиканський манускрипт).
Але далі Отець запланував, щоб Новим Створінням був не лише Він один, але щоб Він мав “братів” (Євр. 2: 17). Хто має бути тими братами? З якого класу мають вони бути вибрані: з херувимів, із серафимів, з ангелів чи з людей? З якого би це не було класу, вони мали бути піддані точно таким самим випробуванням, які вимагалися від Однородженого, з тієї ж причини: адже вони мали розділити Його славу, честь і безсмертя. Випробування, дане Йому, полягало в слухняності – “аж до смерті” (Фил. 2: 8), а тому всі, хто розділить із Ним (як Нові Створіння) божественну природу, мусять також розділити з Ним труднощі, страждання й випробування, і вони повинні довести свою вірність аж до смерті. Якби ця пропозиція була зроблена членам якогось ангельського класу чи природи, то це означало б іншу божественну програму, ніж та, яку ми зараз бачимо у виконанні. Ми бачимо, що святі ангели отримують свій досвід і знання через спостереження, а не через контакт із гріхом і смертю, і якщо припустити такий стан серед ангелів, який дозволяв би комусь із них умирати, то це означало би стан справжнього гріха серед ангелів, переслідування один одного тощо, щоб запровадити такі обставини смерті, або що деякі ангели повинні зробити так, як зробив наш Господь: відмовитися від своєї вищої природи і стати людьми “для перетерпіння смерті”. Бог не вибрав такого плану. Оскільки в Його задумі гріх і покарання за нього (смерть) мали бути показані в людстві, Він вирішив вибрати решту Нового Створіння з людей. Тому не тільки випробування самого Однородженого мали бути пов’язані з людством, із гріхом і смертю, які панують серед людей, але так само всі, котрі будуть співспадкоємцями з Ним у Новій Природі, матимуть подібні нагоди, досвід і випробування. [67] Ось так Однороджений, званий Ісус, а потім Христос, Помазанець, мав стати зразком і прикладом для інших членів Нового Створіння. Від усіх них вимагається відповідати подобі Його характеру – стати “копіями подоби Його Сина” (Рим. 8: 29, Діаглот). Тут, як і всюди, ми бачимо приклад економії в різноманітних рисах божественного плану: достатньо було дії гріха й смерті в одній частині створіння. Це мало стати не тільки великим уроком і випробуванням для людей, великим наявним прикладом для ангелів, але й вирішальним випробуванням для тих, хто вважатиметься гідним частки в Новому Створінні.
Через той факт, що писання Нового Заповіту (вчення Ісуса й апостолів) адресовані цьому класу “Нового Створіння”, або для тих, хто збирається робити кроки віри й послуху, необхідні для того, щоб потрапити в цей клас, багато хто зробив висновок (всупереч Писанню), що Бог має такі самі наміри стосовно всього людства. Через це вони пропустили факт, що покликання цього теперішнього Євангельського віку виразно назване “високим покликом”, “небесним покликом” (Фил. 3: 14; Євр. 3: 1). Неспроможність зрозуміти те, що Бог мав і далі має план спасіння для цілого світу, і має дещо інший план особливого спасіння для Церкви цього Євангельського віку, призвела до плутанини в розумі коментаторів, які не бачать різниці між вибраним класом із його благословеннями і набагато більшим невибраним класом із благословеннями, які він має отримати в належний час через тих вибраних. Вони подумали, що Божий план закінчиться, коли завершиться вибір, і не бачать, що це буде тільки початок стосовно людської природи й спасіння реституції, передбаченої для світу в загальному – для всіх тих, хто прийме її на умовах Господа.
Ця невизначеність погляду й неспроможність побачити різницю між цими двома спасіннями (між спасінням Церкви до нової природи, божественної, і спасінням світу через [68] реституцію до повної досконалості людської природи) призвели до значного сум'яття в розумі цих вчителів і змішування Біблійних віршів, які стосуються цих двох спасінь, так що зараз вони дивляться на спасенних то з однієї точки зору, то з іншої. Дехто думає й говорить про них як про духовні істоти, але плутає ті духовні істоти в славі, честі й безсмерті з людськими істотами, уявляючи їх із плоттю, кістками тощо в духовному стані. Дехто зосереджує свої думки виключно на людській реституції та уявляє відновлений рай-землю, на якій житимуть Господь і святі в (як вони це називають) духовних тілах, не розуміючи справжнього значення слова духовний. Інакше вони б знали, що так само, як духовне тіло є пристосоване до духовного стану, і його тільки б сковували тілесні умови чи елементи, так і людське або земне тіло належно пристосоване до земних умов, і якщо б воно до якоїсь міри стало безплотним, то це була б потвора, непристосована ні до божественного заміру, ні до людської природи.
Красу і симетрію божественного плану можна ясно побачити тільки через зрозуміння Нового Створіння: що його майбутні члени покликані Богом, щоб бути відділеними, відокремленими від людської природи; що є “небесний поклик” або “високий поклик”; що крім запевнення свого власного поклику й вибору вони мають виконувати подвійну працю стосовно людського роду, з якого вибираються: (1) бути Божими представниками в збиранні вибраного класу, передаючи весь час послання-свідчення світові, як члени священства примирення, страждаючи від рук світу через свою вірність і його сліпоту. (2) Вони разом із своїм Господом і Головою становитимуть божественне, царське, духовне священство, у руки якого будуть передані інтереси й справи світу для виправлення та підняття кожної слухняної людини. Вони будуть посередничати між Богом і людиною та встановлюватимуть серед людей царство праведності у [69] відповідності до божественного плану щодо навчання та реституції людини.
Відразу зрозуміло, що жоден інший клас істот не міг би краще відповідати божественному наміру керувати світом і благословляти його. Їхня первинна тотожність зі світом як “дітей гніву, як і інші”, дає їм повне уявлення про слабкості, недоліки, пастки й випробування, яким підлягає людство через гріх і фізичні слабкості. І це готує їх до того, щоб бути поміркованими правителями і милосердними священиками, а їх повна досконалість у божественній природі дасть їм змогу бути абсолютно справедливими й люблячими в усіх їхніх рішеннях як суддів світу в тому судному дні світу*.
--------------
*Дивіться Том I, розділ viii – День Суду.
--------------
І хоч ця велика й важлива праця піднімання, керування, благословення і суду людського роду й грішних ангелів буде (як праця) особливо доручена цим Новим Створінням божественної природи, і хоч у всьому всесвіті не знайдеться істот, так добре приготованих до цієї праці, як вони (для неї вони спеціально вправляються і готуються під божественним керівництвом), на цьому аж ніяк не закінчується їхня місія та праця. Навпаки, тисяча років Тисячолітнього царювання становитимуть лише початок застосування слави, честі та безсмертя цих Нових Створіння. При його закінченні, коли Царство буде передане “Богові, Отцю”, а також людству як славним представникам Отця, щоб панувати на землі, перед Новим Створінням відкриється ще більша сфера застосування для їх слави, честі та безсмертя. Адже хіба не написано, що Небесний Отець не тільки зробив Свого Сина учасником власної божественної природи, але й розділив із Ним Свій престол, і Син сів із Отцем на Його престолі (Об. 3: 21)? І навіть якщо в деякому значенні Він залишає це офіційне становище протягом Тисячолітнього віку, щоб особливо зайнятися [70] справами Його земної купівлі та панування, це зовсім не означає, що, повністю закінчивши доручену Отцем працю, Він буде вже не таким славним чи займатиме якесь менш величне становище від того, що було дароване Йому, коли Він вознісся на висоту, власною жертвою заплативши за нас кару гріха.
Нам невідомо, які великі діла в майбутньому наш Творець приготував для Свого Єдинородного та Улюбленого Сина, Якого “настановив за Наслідника всього”. Але ми знаємо із власних уст нашого Господа про обітницю щодо нас: що коли ми будемо прославлені, то будемо подібні до Нього, “будемо бачити Його, як Він є”, розділимо з Ним Його славу і “так завсіди будемо з Господом”. Тому якою б не була майбутня діяльність Єдинородного як “Спадкоємця всього”, ми будемо разом із Ним і розділимо Його працю, Його славу, як і Його природу. Хоч написане Боже Слово не веде нас дальше від цього, не буде ніяким святотатством подивитися в книгу природи у світлі божественного плану і, використовуючи божественне Слово, як телескоп, побачити, що різноманітні планети й світи навколо не створені даремно, і рано чи пізно настане час, коли і на них відбуватиметься праця творення. А коли той час настане, то Той, Хто в усьому мав першість, далі матиме першість і далі буде на чолі всіх божественних сил. Не треба думати, що на інших планетах буде повторення досвіду гріха нашого світу, землі. Навпаки, ми можемо бути певні, що цей один вияв “надмірної грішності гріха” (Хом.) і його жахливих наслідків може бути (і буде) використаний Господом як вічний урок для істот, які будуть створені на Його подобу в інших світах і вчитимуться через спостереження і навчання, а не через досвід.
Коли сатана зі всіма його слугами та всяке зло і шкідливий вплив будуть знищені, коли прославлена Церква, мудра в досвіді, буде навчати ці досконалі створіння з інших світів, коли, можливо, їм будуть дані вчителі з [71] цієї землі, наділені знанням і досвідом від контакту з гріхом, і коли буде підтримка й благословення від Господа, як вони можуть не стати мудрими стосовно добра і зла та плати за них! Їхні вчителі будуть здатні детально розповісти про великий бунт сатани, великого зводителя людства; про жахливе падіння людства в гріх і страждання; про велике відкуплення від цього; про високу нагороду Відкупителя та Його співспадкоємців; про благословенні реституційні привілеї, даровані людям, і що все це було уроками і прикладами для всього Божого створіння навіки. Ці повчання мають бути абсолютно спроможними стримати від гріха і щоб показати всім потребу розвитку характеру у відповідності до божественного закону любові.
Праця цих “Нових Створінь” у теперішній час (ми вже про це згадували*) є подвійною. Їхнє зачаття святим Духом робить їх священиками, але зачатим є тільки їх розум, а їхнє тіло є далі із землі, земним, а тому, як говорить Апостол: “Ми маємо скарб цей [нову природу] у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас” (2 Кор. 4: 7). Новозачатий розум або воля – це все, що на даний час може представляти нову природу, і так буде доти, доки в Першому Воскресінні новій волі, розвинутій у характері, не буде надане відповідне тіло, небесне тіло, духовне тіло, досконале і повне, в абсолютній згоді з божественною волею. Тим часом, божественна сила, святий Дух, діючи таким чином у нашому розумі й роблячи нас “Новими Створіннями” і священиками, скеровує нас до жертви і вказує нам на наші природні людські інтереси, амбіції, переваги тощо як на те, що належить жертвувати, якщо вони якоюсь мірою суперечать амбіціям і умовам, передбаченим Богом для “Нових Створінь”. Ця перемога Нового Створіння досягається жертвуванням його власної людської природи, і ця перемога прославляє Бога та Його силу “викликати в нас і хотіння, і чин” через Свої [72] обітниці – прославляє таким способом, яким Він не був би прославлений, якби всі наші природні умови відповідали Його вимогам, так що не було би потреби в жертвуванні. Як віра, посвячення і жертвування “Нового Створіння” у теперішньому житті відповідають Аароновому священству Ізраїлю та його образним жертвам (є відображені й представлені в ньому), так майбутнє священство цих Нових Створінь, як пояснює Апостол, представлене або зображене в славному священстві Мелхиседека.
--------------
*Дивіться Тіні Намету “кращих жертв”, стор. 20-23.
--------------
Мелхиседек не був священиком, який приносив жертви в льняних шатах. Він був священиком, який одночасно був і царем – “священиком на троні своєму”. Тому його становище було вище в образі, ніж становище Аарона, адже Аарон був сином Авраама, а Авраам, хоч був великим, платив десятину Мелхиседеку і приймав благословення з його рук. Це представляло те, що пояснює Апостол: що нижче священство жертвування представляє нижчий рівень або стан, ніж вище священство царскості, слави і честі. Отже ці Нові Створіння в славній праці Тисячолітнього Царства (Христос, їх Голова, і вони, визнані членами Його Тіла) представлені в Мелхиседеку. Для них жертвувальна частина праці повністю закінчиться, а царювання, правління, благословення та сприяння повністю почнеться, і вони будуть абсолютно спроможними виконавцями божественної обітниці, а саме: що “всі народи землі благословляться” через них, Божих представників, через яких той, “хто хоче”, може повернутися до повної єдності з Творцем і Його законами (1 М. 22:18; Гал. 3: 16, 29; Об. 22: 17).
Усі різноманітні образи, якими Господь представляє близькі стосунки між Його Єдинородним, Спасителем, і вибраною Церквою, яка покликана й готується бути “Новим Створінням” і розділити з Ним божественну природу, надзвичайно яскраво показують тісність, близькість і єдність, яка існує між ними. Напевне, тому що Господь усвідомлював, що віра Його людських створінь із покірною вдачею захитається при думці про таку [73] безмежну зацікавленість і любов до них з боку Творця, щоб аж запросити їх до найвищого становища серед усього створіння після Його Сина і Його Самого, ми бачимо, що ця справа представлена неодноразово і в різних образах, щоб ще докладніше заспокоїти всі наші питання, сумніви й страхи щодо Його вірності – щодо істинності Його “високого поклику”. Ми пригадуємо деякі з них: в одному наш Господь представлений, як “наріжний камінь” піраміди, а вибрана Церква, як живе каміння, що притягується до Нього, формується та готується у відповідності до рис Його характеру, щоб бути членами з Ним у великій пірамідальній будівлі, яку Бог зводить протягом цього Євангельського віку, яка в майбутньому віці благословлятиме світ і через яку протягом усієї вічності Він буде прославлений.
Цей образ піраміди тісно пов'язаний з образом храму, а ми маємо запевнення, що храм, побудований Соломоном, був образом цього більшого духовного храму, який Бог будує із ще більшою мудрістю (1 Петр. 2: 5). Нам показано, що як у образі кожна балка і кожен камінь був із самого початку призначений для свого місця і сформований, щоб пасувати до нього, так і у випадку Церкви Нового Створіння: кожен її член буде припасований і приготований до свого місця. Так само, як це дозволило збудувати образний храм “без стуку молотка”, без сварки, безладу чи гамору, так і під керівництвом божественного Архітектора зібрана Церква як Нове Створіння в кінці цього Євангельського віку народиться з мертвих, як і Господь, Голова цього храму, був “первородженим із мертвих” у Його воскресінні на початку цього віку (1 Цар. 6: 7).
Пригадуємо ще один із цих образів – це образ людського тіла з його різноманітними членами. Апостол Павло дуже чітко і виразно вказує нам на цю ілюстрацію тісної спорідненості, яку вибрані мають із Господом, Головою Церкви, яка є Його Тілом (Рим. 12: 4, 5; 1 Кор. 12: 12). Як голова контролює тіло, думає про нього, планує для нього, дбає про його потреби й скеровує або використовує той [74] чи інший його член для допомоги іншим, так і Господь у Своїй Церкві керує та ставить різних членів Тіла так, як вважає за потрібне. Він настільки дбає про інтереси всіх тих, хто намагається “чинити міцним своє покликання та вибрання”, що вони мають Його гарантію, що доки вони зберігають цей правильний стан серця, є покірні та вірні, то їм “усе допомагає на добре”, бо вони “люблять Бога і покликані Його постановою” (Рим. 8: 28).
Ще один образ тісної сполуки між Христом і Його Церквою показаний у вожді та його воїнах, а інший – у пастирі та вівцях. І хоч усі ці образи дають нам прекрасне уявлення про посвячене ставлення Голови Нового Створіння до Його братів, Церкви, напевне, жоден із них не дає нам такого повного і довершеного бачення Господнього зацікавлення в нас і любові до нас, як образ Нареченого і Нареченої. Немає сумніву, що цей шляхетний Наречений – це Єдинородний. Він є Ним для всіх, хто має відкриті очі розуміння, щоб бачити велич Його характеру та Його вірність! Почуття Його Церкви, Його Тіла, чудово виражені в пророцтві: “Визначніший Він від десяти тисяч інших. Він увесь пожадання”. Апостол, застосовуючи цей образ і звертаючись до Церкви, говорить: “Заручив-бо я вас одному чоловікові, щоб Христові привести вас чистою дівою” (2 Кор. 11: 2). Він звертає тут увагу на юдейський звичай одруження, який дуже відрізняється від теперішніх традицій у “Християнстві”. Сьогодні заручини – це лише умовне зобов’язання, яке підлягає зміні, якщо котрась із сторін вирішить, що заручини були необдуманими або невигідними. А от юдейські подружні заручини були напевно задумані Господом як образ заручин між Христом, Нареченим, і Церквою, Його Нареченою. В юдейському звичаї заручини є справжнім одруженням. Вони супроводжуються виразним контрактом, зазвичай письмовим, у якому представники нареченого і нареченої взаємно узгоджують придане тощо, і зобов’язання відразу ж [75] вступають у силу, хоча зазвичай святкування весілля та дійсний зв'язок відкладають майже на рік. Такою ж є угода або контракт між Господом, небесним Нареченим, і тими, хто прийнятий Ним у заручинах. Ні з Його боку, ні з нашого цей контракт не є невизначеним. Він є твердим союзом серця, зацікавлення, любові, посвяти. І будь-яке анулювання цієї угоди з нашого боку було би серйозною справою, а про Нареченого Апостол запевнює нас: “Вірний Той, Хто вас кличе, – Він і вчинить оте” (1 Сол. 5: 24). Тому вся увага в цій справі звернена на нас.
В кінці цього віку наш Господь приходить як Наречений, щоб прийняти Наречену, але Він прийме тільки “мудрих дів”. Ті, які після складання угоди виявилися нерозумними, живучи абияк, не будуть вважатися достойними прийняття, не будуть визнані такими, що мають відношення до весілля. Двері перед ними будуть зачинені, як це показано в притчі (Мт. 25: 1-12). Вони не будуть допущені до великих привілеїв і благословень, які могли б мати, будучи вірними. І хоч їх невірність може завести їх у великий час горя і стати причиною втрати частки в Царстві та в божественній природі, однак ми раді, що це не стане для них причиною приречення на вічні муки. Дяка Богові, що це не так. Світло Його Слова світить тепер ясніше! Запевнення нашого “поклику і вибору” означатиме великі та вічні багатства благодаті для тих із нас, хто цього досягне. А втрата таких благословень сама по собі буде немалим покаранням за байдужість у ставленні до угоди і за забруднення себе світом і його духом.
Хоч здебільшого ці “Нові Створіння в Ісусі Христі” вибираються з нижчих шарів суспільства, а не з його верхівки, і хоч з цієї причини світ нас не знає, як і не знав Його, однак Писання запевнює нас, що Бог, Який дивиться на серце, а не на зовнішній вигляд, дуже високо цінує [76] вірних з цього класу, за якими зараз шукає і розвиває для Нового Створіння. Він не тільки розповідає про божественний нагляд над їхніми справами, що скеровує всі речі для їх кінцевого добра, але навіть пояснює дещо про те, як цей нагляд над їхніми справами відбувається: що ангели є “духами служебними, яких посилають на службу для тих, хто має спасіння вспадкувати”; що “ангел Господь табором стоїть навколо тих, хто боїться його, і визволяє їх”; що ці ангели-охоронці Його Малої Черідки завжди бачать лице Його Отця і, образно кажучи, навіть волосок із їхньої голови не впаде без відома Отця. І в абсолютній згоді зі всіма цими милими запевненнями про божественну турботу ми чуємо із натхненого слова: “Господь знає тих, хто Його”, і “Вони будуть Моїми, – говорить Господь сил, – в той день, що Я готую, стануть Моїм скарбом” (2 Тим. 2: 19; Мал. 3: 17).
До нашої теми пасує також розглянути думку, що Новому Створінню (з причини його поклику до новизни життя) Господь каже: “Вам необхідно родитись згори”. Тут природне народження земних створінь людської природи вживається як ілюстрація думки про нове народження Нового Створіння. Природному народженню передує зачаття, далі оживання і, нарешті, народження. Так само відбувається і з Новим Створінням: (1) ми мусимо бути зачаті Словом і Духом Божим; (2) нас мусить оживити, пробудити отриманий дух правди; (3) якщо процес розвитку продовжується, якщо Боже Слово пробуває в нас багато і щедро, змушуючи нас не бути ні пустими (бездіяльними), ні безплідними, ми згодом прийдемо до народження – до частки в Першому Воскресінні як члени Тіла Христа. Про те воскресіння і ту повну переміну від природних, земних, людських істот до духовних, небесних істот божественної природи ми більше розкажемо згодом*, а тут ми звертаємо більшу увагу на [77] зачаття. Писання виразно дає нам зрозуміти, що зачаття цих Божих дітей не є “з крові, ані з пожадливості тіла, ані з пожадливості мужа, але від Бога” (Ів. 1: 13). Апостол Павло також це підкреслює, пишучи про вибраний клас “Нового Створіння” та їхнього Голову, Ісуса Христа, а також про славний стан, до якого вони покликані: “А честі цієї ніхто не бере сам собою, а покликаний Богом, як і Аарон” (Євр. 5: 4).
--------------
*Розділ vi.
-------------
Писання постійно проводить чітку різницю між цими вибраними “Новими Створіннями” і людським родом загалом. Але тут ми можемо коротко представити тільки дві ілюстрації: (1) Говорячи про відкуплення світу, Апостол виразно розділяє жертву примирення на дві частини (одна за Церкву, а інша за світ), говорячи: “Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу” (1 Ів. 2: 2); (2) Той самий Апостол робить різницю між випробуваннями й труднощами в теперішньому житті Церкви і світу, а також між надіями вибраної Церкви і надіями світу. Він говорить: “Але й ми самі, маючи зачаток Духа... самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення [визволення] нашого тіла” – одного Тіла, Церкви, Головою якого є Христос, і чиє визволення обіцяне в Першому Воскресінні при Його другому приході (Рим. 8: 23). Ми не зітхаємо зовні, як це робить світ, бо через наше зачаття Його духом ми отримали від Господа ліки від розчарувань, випробувань і труднощів цього теперішнього часу – славні надії та обітниці, які є якорем для нашої душі, що входить поза завісу. В наших різних труднощах і випробуваннях ми не сумуємо, як ті, що не мають надії. Маючи це на увазі, ось що говорить Апостол про світ і його надії: “Все створіння разом зітхає і разом мучиться аж досі”. У них мало засобів, щоб полегшити або заспокоїти рани, болі й печалі, притаманні цьому важкому часу, в якому вони засвоюють лише урок про [78] надмірну гріховність гріха і суворість справедливих покарань за нього – вмирання та смерті. Але вказуючи нам далі на надію світу, Апостол говорить, що люди “очікують з’явлення синів Божих” (Рим. 8: 19, 22). Вони не очікують в надії, що можуть знайтися серед тих Божих синів, а очікують благословень, які ці сини Нового Створіння, наділені славою та силою Тисячолітнього Царства, принесуть цій землі на основі божественної обітниці для благословення всіх родів землі.
Випробуванням членства в Новому Створінні не буде членство в якійсь земній організації, а буде союз із Господом як частини Його образного Тіла. Як каже Апостол: “Тому-то, коли хто в Христі, той створіння нове, – стародавнє минуло, ото сталось нове” (2 Кор. 5: 17). Щоби взагалі вважатися членом Тіла Христа, треба щоб усе старе чи все земне (амбіції, надії, величання, марнотні речі й забаганки) відступили від волі, хоча до певної міри вони можуть непокоїти нас, будучи частково привабливими для нашої плоті. Саме новий розум Господь визнає “Новим Створінням”. Саме в поступі й розвитку нового розуму Він зацікавлений і обіцяє нагородити за це.
Щоб пробувати в Христі, потрібно, як виразно показує Писання, дещо більше, ніж просто посвятитися. Посвячення відчиняє двері й дає нам становище, дає нам відношення, дає нам підкріплення та заохочення божественних обітниць, а тому дає нам можливість розвивати різноманітні плоди Духа і в кінцевому результаті досягнути співспадкоємства з нашим Господом у небесній славі. Але щоб утримати зараз це становище в Тілі Христа, треба приносити плоди, докази любові та посвяти. Про це якраз говорив Господь у притчі про виноградину: “Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її [обрізає], щоб рясніше родила” (Ів. 15: 2). Отже, якщо хтось прийнятий [79] Господом як Нове Створіння в Христі Ісусі, це означає більш менш регулярний зріст у благодаті, знанні й плодах Духа за останні роки. Інакше наша спільність із Ним була би втрачена, і хтось інший зайняв би наше місце серед вибраних, а корона, спочатку призначена і відкладена для нас, перейшла б до того, хто більше цінує ці привілеї, палкіше бажає отримати ті славні речі, що обіцяні тим, які люблять Його, а тому більше схильний вважати все земне просто втратою та сміттям, аби тільки здобути Христа – здобути місце в помазаному класі. У такому зрості плодів Духа показане не тільки це перебування в Христі. Як говорить Апостол Петро: “Бо, роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа” (2 Петр. 1: 10, 11). Однак з того, що говорить Апостол Павло, випливає, що новий розум, “Нове Створіння”, має так абсолютно слухатися волі Бога, що кожен день намагатиметься “скинути з себе людину стародавню” з її почуттями й бажаннями. Бо Нове Створіння образно представлене як нова людина (Голова Христос і Церква, члени Тіла), яка має ставити чи будувати себе і приходити (образно) до повної зрілості в Христі Ісусі. Кожен член має бути довершений і повністю розвинутий – довершений не у власній силі, в плоті, але довершений в Тому, Хто є нашим живим Головою, а Його праведність компенсує наші ненавмисні пороки.
Людський рід сприймає все завдяки п’яти органам чуття: зору, слуху, дотику, нюху і смаку, і всіма ними Нове Створіння може вільно користуватися, доки має новий розум у земній посудині. Але їх недостатньо для Нового Створіння, якому потрібні інші чуття, щоб сприймати духовні речі, які людському організму неможливо ні побачити, ні відчути, ні почути, ні понюхати. І цю нестачу Господь поповнив святим Духом, що і пояснює Апостол: “А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа... і вона зрозуміти їх не може, бо вони [80] розуміються тільки духовно”. “Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало [через будь-яке інше чуття або здатність сприймати], то Бог приготував був тим, хто любить Його. А нам [Новому Створінню] Бог відкрив це Своїм Духом, – усе-бо досліджує Дух, навіть Божі глибини” (1 Кор. 2: 9,10, 14).
Це духовне чуття можна назвати шостим чуттям тих, хто зачатий до Нового Створіння, або вони можуть вважатися такими, що володіють повним комплектом духовних відчуттів – п’ять додаткових відчуттів, що відповідають земним. Поступово “очі розуміння” відчиняються все ширше на те, що невидиме для фізичного ока. Поволі зростає слух віри, доки кожна добра обітниця Божественного Слова не стає переконливою та значущою. З часом вони відчувають дотик Господа та його невидимих сил. Помалу вони куштують, що Господь дуже милостивий. З часом вони починають оцінювати ті жертви й молитви-кадіння, які є приємними пахощами для Господа. Але як фізичні відчуття можна розвивати, так само і духовні, і розвиток тих духовних відчуттів (або, принаймні, намагання розвивати їх) стає знаками, які показують наш зріст у благодаті (наш розвиток як зародка Нового Створіння для народження у воскресінні) до повноти нас нових у славі, честі та безсмерті божественної природи.
ПІД ЯКИМ ІМЕНЕМ МАЄ БУТИ ЗНАНЕ НОВЕ СТВОРІННЯ?
З одного боку це питання здається дивним і недоречним. Зважаючи на те, що Церква є заручена Господу, призначена Йому як Наречена, здається дивним питати, яке в неї буде ім’я. Звичайно, жодне інше ім’я не пасуватиме Нареченій, крім ім’я Нареченого, і сама думка про якесь інше ім’я означає нерозуміння відносин, які існують між Господом і Його посвяченими, “членами Його Тіла”, “Нареченою, Дружиною Агнця”. Біблійне ім’я здається цілком достатнім: Еклезія, тобто [81] Тіло, Церква Христа. При бажанні знати ширше визначення, Писання надає його у виразах: “Еклезія Христа” (або Церква Христа), “Еклезія Божа” (або Церква Божа) (Рим. 16: 16; Дії 20: 28). Ці два імені є синонімами, тому що наш Господь і Отець мають спільний інтерес до нас. Оскільки Церква є Тілом Христа, Головою якого Він є, то ціла Церква, Голова і Тіло, є громадою, групою чи помазанцем Отця, через якого Він бажає втілювати всі великі та дивовижні частини Своєї праці відкупення, описані в надзвичайно великих і цінних обітницях Його Слова. Апостол далі доповнює це ім’я, називаючи вірних “Церквою Живого Бога”, так немов би Він хотів цим протиставити цю Церкву (тіло чи народ), Головою якої є Христос, іншим групам або релігійним системам, які неправильно розуміють правдивого Бога і не є визнані правдивим Богом як Його Еклезія чи Церква.
Тенденція до нових назв, окрім тих, що представлені нам Господом і апостолами, проявлялася вже з самого початку. Як дехто сьогодні схильний говорити: “Я від Лютера”, “Я від Кальвіна”, “Я від Уеслі” або “Я від Кнокса”, але притому всі стверджують, що є від Христа, так і в ранній Церкві було видно цю схильність, бо Апостол звертає нашу увагу на це у своєму листі до Коринтян (1 Кор. 3: 4-6). Дух поділу чи сектантський дух виник серед братів у Коринті. Їм було замало імен Христа і Бога, тож вони намагалися доповнити їх і були Павловими християнами, Петровими християнами і Аполлосовими християнами. Будучи під натхненням, Апостол засуджує цей дух і пояснює, що не святий Дух, а плотський спонукає до цього поділу Тіла і наслідування того чи іншого Господнього слуги. Аргумент Апостола актуальний і сьогодні. Його питання: “Чи Христос поділився?” – означає: Чи є багато тіл Христа? Чи є багато Церков Христа, чи тільки одна? А якщо тільки одна, то чому вона має ділитися? “Бо хто ж Павло? Або хто то Аполлос? Хто Петро?” Вони були просто слугами Голови Церкви, [82] яких Він використав для благословення Його Тіла – Його Церкви. Якби вони не хотіли виконувати доручену їм працю, то Він знайшов би інших. Тому хвала і честь за будь-яке благословення, що прийшло через апостолів, належить перш за все і особливо Голові Церкви, Який подбав таким чином про потреби Його Тіла. Це не означає, що ми не маємо визнавати й віддавати належної шани всім тим, кого Господь визнає та шанує, але це і не означає, що ми в якомусь сенсі маємо визнавати їх за голови Церкви, чи ділити Церкву на секти і партії – послідовників різних людей. Будь-яка праця апостолів чи когось із Господніх слуг, яких Він використовує, була скерована не на те, щоб розділити Церкву, а на те, щоб зблизити її членів, сильніше об’єднати різних посвячених віруючих з одним Головою, одним Господом, через одну віру й одне хрищення.
Цікаво, що сказав би Апостол, якби був із нами сьогодні в тілі й бачив теперішній поділ на різні віровизнання? Звичайно, він сказав би нам, що це свідчить про велику міру тілесності – велику міру духа світу. Це не означає, що всі, пов’язані з тими системами, є тілесними і зовсім не мають духа Господа. Однак це може означати, що наскільки ми маємо Духа Господа і наскільки ми звільнилися від тілесного розуму, його керівництва та його впливу, настільки нам не пасуватимуть поділи, які ми бачимо навколо нас під різними сектантськими назвами. І наскільки святий Дух Господа зростає в нас та все більше наповнює, настільки він зробить нас невдоволеними будь-яким іншим іменем, крім імені нашого Господа, доки ми під керівництвом Духа не прийдемо нарешті до моменту, коли зможемо визнати тільки одну Церкву і одне членство – “Церкву Первороджених, імена котрих записані в небі”, – і один метод вступу в Церкву – через хрищення в Тіло нашого Учителя, Його Еклезію, і через хрищення в [83] Його смерть, об’єднавшись таким чином із Ним і зі всіма іншими членами одним Духом.
Не нам міняти загальне ставлення Християнства до цієї теми – це непосильне завдання для будь-якої людської істоти. Наше завдання – бути особисто вірними Нареченому. Кожен, хто носить ім’я Христа, має покинути всяку неправедність, усяке зло стосовно власної віри, поведінки і звичаїв. Він не захоче, щоб його знали під будь-яким іншим іменем, крім імені Нареченого, і коли його запитають, то він із задоволенням назветься Його іменем і тільки Його – єдиним іменем, даним під небом чи серед людей, яким би спастися ми мали. Слухаючись духа цієї правди, ми відділятимемось від усіх сектантських назв, як і від усіх сектантських організацій, щоб залишатися вільними в Господі. Це не означає, що ми маємо відкидати тих, хто має Дух Господа, але далі пов'язаний із сектантськими системами. Навпаки, ми повинні визнавати, що слова нашого Господа: “Вийдіть із нього, люди Мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його”, – означають те, що дехто з Його народу є у Вавилоні, а тому має неправильне уявлення про сектантські організації та назви. Наше завдання – випромінювати своє світло, а результати залишити Господу.
Ми не тільки засуджуємо присвоєння якихсь людських назв, але й засуджуємо будь-яку назву, яка є або може стати сектантською чи партійною і таким чином відділити когось із Господнього народу від усіх інших, які є Його. Краще уникати спеціального вживання терміну “Християнська Церква” або “Божа Церква”, коли ці назви вживаються для визначення певних віровизнань чи спільнот серед Господнього народу. Ми б, радше, хотіли вживати всі різноманітні Біблійні назви й відповідати їм: Учні, Божа Церква, Церква Христа, Церква Живого Бога, Церква в Коринті, Церква в Аллегені тощо. Багато хто зрозуміє нас неправильно в цій справі, і цього не уникнути, і ми не повинні ображатися, якщо часом вони застосують до нас якісь конкретні назви (як прийнято серед християн). [84] Наприклад, вони можуть називати нас “Реституціоністами”, “Зорінністами” або “Прибічниками Вартової Вежі” тощо. Ми не маємо визнавати жодної з цих назв у значенні застосування їх до себе. Однак дух покори, терпеливості, миру й любові підкаже, що не слід ображатися на присвоєння таких назв, поблажливо припускаючи, що мотиви не були злі чи, принаймні, підступні. І відповідати на такі назви треба лагідно, а не войовничо, даючи зрозуміти, що нам зрозуміло, в чому суть, і кількома лагідними словами, наскільки це можливо, пояснити що ми б воліли не називатися якимись сектантськими чи партійними назвами, а залишатися з іменем Християнин у його найширшому й найповнішому значенні. Адже воно означає, що ми не маємо жодного іншого голови, крім нашого Господа Ісуса Христа, і що ми не визнаємо жодної організації, крім тої, що Він організував – єдиної Церкви Живого Бога, Еклезії або Тіла Христа, чиї імена записані в небі.