[149]
РОЗДІЛ VII

ПОСЕРЕДНИК ПРИМИРЕННЯ
“СИН ЛЮДСЬКИЙ”

 

Що цей титул не означає? – Що він означає? – Його почесті незаперечні і не можуть бути привласнені ніким іншим – Син Людський очима світу – Погляд Пилата, погляд Руссо, погляд Наполеона – Значення висловів: “Краси не було, щоб Його пожадати”??, і “такий то був змінений образ Його” – “Визначніший від десяти тисяч інших” – “Він увесь – пожадання”

ОДНИМ із численних титулів нашого Господа, найбільш часто вживаних Ним, є “Син Людський”. Деякі були схильні вважати це признанням з боку нашого Господа, що Він був сином Йосипа. Але це зовсім не так. Він ніколи не визнавав Йосипа Своїм батьком. Навпаки, зверніть увагу, що цей титул, який Він застосовує до Себе, вжитий не тільки по відношенні до Його земного життя, але й по відношенні до Його нинішнього стану та слави. Виходячи з цього факту, деякі потрапили в іншу крайність, стверджуючи, що це означає, що наш Господь тепер є людиною в небі – що Він далі зберігає людську природу. Ми постараємось показати, що ця думка абсолютно безпідставна і є хибним розумінням титулу “Син Людський”. Тим часом зауважимо, що така думка цілковито несумісна з усім напрямком вчення Святого Письма. Писання якомога більш ствердно заявляє, що приниження нашого Господа до людської природи не було вічним, а лише з метою здійснити викуп людини, заплатити за її покарання і одночасно доказати Свою вірність Отцю, завдяки якій Він [150] негайно після цього був звеличений не тільки до слави, яку мав у Отця, поки світ не постав, але до набагато більшої слави, вище від ангелів, начальства і сили – до божественної природи, по правиці (становища милості) величності на висоті.
Особливо зверніть увагу на деякі вірші, в яких наш Господь вживає цей титул:
“Пошле Людський Син Своїх Анголів” в жнивах цього Євангельського віку (Мт. 13: 41).
“Так буде і прихід [присутність] Сина Людського” в жнивах, в кінці цього віку (Мт. 24: 27, 37).
“Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй, і всі Анголи з Ним” (Мт. 25: 31).
“Того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця” (Мк. 8: 38).
“Що ж, як побачите Людського Сина, що сходить туди, де перше Він був?” (Ів. 6: 62).
“Той, Хто з неба зійшов, – Людський Син” (Ів. 3: 13).*
--------------
*Слів “що на небі” немає в древніх манускриптах.
-------------
Ці вірші ототожнюють “Сина Людського” з Господом слави, а також з людиною Ісусом Христом, що дав Самого Себе, і з передлюдським Logos, Який зійшов з небес і став плоттю. Очевидно, юдеї також не вважали, що титул “Син Людський” означає син Йосипа або просто син людини, який отримав життя від людського батька. Це видно з того, як вони запитали, кажучи: “Ми чули з Закону, що Христос перебуває повік, то чого ж Ти говориш, що Людському Сину потрібно піднесеному бути? Хто такий Цей Син Людський?” (Ів. 12: 34). Юдеї, очевидно, ототожнювали вираз “Син Людський” з їхнім довгоочікуваним Месією. Безсумнівно, вони значною мірою опирали свої надії на словах Даниїла (7: 13): “Я бачив у видіннях ночі, аж ось разом з небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і [151] Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому. Панування Його – панування вічне, яке не спиниться, а царство Його не буде зруйноване”. Наш Господь ототожнив Себе з цим описом у Своєму Об’явленні (14: 14), де Він представив Себе як “подібного до Людського Сина. Він мав на Своїй голові золотого вінця, а в руці Його гострий серп” Женця жнив Євангельського віку.
Але навіть якщо ми переконались, що цей титул в жодному значенні не відноситься до сина Йосипа, і існує переконливий доказ, що людська природа, взята з цією метою, була пожертвувана назавжди, і що тепер Він є животворящою духовною істотою найвищого рангу (Євр 2: 9, 16; 1 Петр. 3:18; Ів. 6: 51; Фил. 2: 9), все ще виникає питання: чому наш Господь вибрав таке ім’я, такий титул? Чи ж ми не маємо підстави вважати, що для цього має бути якась особлива причина, інакше цей особливий титул не вживався б? Адже кожен з титулів нашого Господа, коли зрозумілий, має особливе значення.
Існує дуже важлива причина для вживання цього титулу. Це титул високої честі, який є безперервним нагадуванням про Його велику Перемогу – про Його вірну, покірну слухняність всім постановам Небесного Отця аж до смерті, і то смерті хресної, через яку Він забезпечив Собі право на всю теперішню і майбутню честь, славу, достоїнство, силу і божественну природу. Цей титул “Син Людський” звертає безпосередню увагу як ангелів, так і людей на великий прояв смирення з боку Єдинородного від Отця і на фундаментальний принцип божественного правління: хто вивищує себе, буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться. Тому кожен раз, коли є вжите це ім’я, воно дає масу цінних вказівок для всіх, хто буде навчений Богом і хто бажає Його шанувати й робити те, що приємне в Його очах.
У тому ж значенні, в якому наш Господь став “насінням Давида” і “насінням Авраама, Ісака та Якова”, Він [152] був також насінням Адама через матір Єву, проте, як ми вже бачили, “невинним, відлученим від грішників”. “Насіння жінки” згадується як протилежність насіння змія, однак немає жодного натяку на те, що Єва матиме інше насіння, ніж від її чоловіка Адама. І якщо властиво думати і говорити про нашого Господа як про насіння Давида, то однаково правильно вважати Його насінням Адама через Єву. І це, на наш погляд, є думкою, що лежить в основі титулу “Син Людський”.
Адам, як голова роду і його призначений життєдавець, не зміг через свій непослух дати потомству тривале життя. Тим не менше, божественна обітниця зверталась до того часу, коли Месія, ототожнений з родом Адама, повинен відкупити Адама і все його потомство. Адам був винятковою людиною, адже він був головою людського роду і володів правом на землю та на панування над нею. Зверніть увагу на пророче посилання на Адама: “Чим є людина, що Ти про неї пам’ятаєш, чи людський син, що Ти навідуєшся до нього? Ти його зробив малим мало що [меншим] від ангелів, Ти його увінчав славою і честю. І Ти його поставив над ділами твоїх рук, Ти все підкорив під його ноги, всі вівці і бики, ще й скотину долини, птахи неба і риби моря, що проходять морськими стежками” (Пс . 8: 5-9, Тур.).
Це земне право, царське повноваження, володарювання зазнало розладу, було втрачене через гріхопадіння, але стало невід’ємною складовою того, що було відкуплене великою жертвою за гріх. Про нашого Господа пророчо написано: “А ти, башто Черідна... прийде до тебе і дійде старе панування” (Мих. 4: 8). Тому бачимо, що надія світу на основі божественної постанови ґрунтувалася на приході великого сина і спадкоємця Адама, великого сина Авраама, великого сина Давида, великого сина Марії. Але це не означає, що життя цього сина мало походити через Адама або Авраама, або Давида, або Марію. Як ми вже згадували, в божественному порядку зять [153] вважається членом сім’ї, який може викупити і повернути втрачене володіння. У випадку нашого Господа ми виразно бачили, що Його життя не було через земних батьків і що таким був лише Його фізичний організм. Його життя походило і прийшло від Бога, і початково Він був знаний як Logos.
Чим більше ми досліджуємо цю тему, тим більш очевидним стає все вищесказане. Дослідник грецької мови може легко здобути інформацію про те, що у всіх випадках використання нашим Господом виразу “Син Людський” Він вживав його в емфатичній (виразній) формі, яку неможливо передати в англійському (і нашому) перекладі, і яку, щоб було зрозуміло, треба вжити з акцентом на двох словах “той” і “тієї” – “той Син тієї Людини”. Тож право нашого Господа на цей титул незаперечне. А так як лише Адам був досконалим, а всі решту з його роду деградували, за винятком цього одного Сина, Який приєднався до Адамового роду, щоб стати Відкупителем всіх його втрачених володінь, то в той час, коли Він відкупляв людський рід, і відтоді, як Він відкупив його від прокляття, тобто вироку смерті, право бути тим сином тієї людини законно і незаперечно перейшло до Нього.
І цей титул належав Йому по праву не тільки в той час, коли Він давав великий “викуп за всіх”, але й належить весь Євангельський вік, коли триває вибір Його співпрацівників у величному реституційному ділі. І цей титул ще більше буде пасувати нашому Господу під час Його Тисячолітнього Царства, коли Він як (звеличений і перемінений нині) той Син тієї людини (Адама) буде проводити працю реституції, “відкуплення [визволення] уділу” (Еф. 1: 14, Дерк.; Рут. 4: 1-10).

“ЛЮДИНА ХРИСТОС ІСУС” ОЧИМА НЕВІРУЮЧИХ

Не тільки віддані послідовники Господа Ісуса Христа спостерегли Його мудрість і благодать і визнали, що Він [154] “сповнений всякою повнотою Божою”, але навіть Його противники спостерегли, що Він набагато перевищував звичайних людей. Читаємо: “І всі Йому стверджували й дивувались словам благодаті, що линули з уст Його” (Лук. 4: 22). Інші говорили: “Чоловік ще ніколи так не промовляв, як Оцей Чоловік” (Ів. 7: 46). Пилат, не бажаючи позбавити життя найшляхетнішого з юдеїв, яких він коли-небудь бачив, до останнього намагався втихомирити озлоблений натовп, розуміючи, що той спровокований книжниками та фарисеями, які заздрили популярності нашого Господа. Врешті Пилат наказав привести й поставити Ісуса перед Його обвинувачами, очевидно сподіваючись, що вони, дивлячись на Його шляхетні риси, вгамують свою ненависть і злість. Представляючи Його, Пилат вигукнув: “Оце Чоловік!” з наголосом на словах, які не присутні в нашому перекладі, хіба що вставити слово “той” – “Оце той Чоловік!” – так начебто він сказав, що людина, яку ви просите мене розіпнути, є не тільки тим юдеєм, вищим від усіх інших юдеїв, але й тією Людиною, вищою від усіх інших людей. Саме про зрілість нашого Господа як людини говорить Іван: “Слово [Logos] сталося тілом... повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця” (Ів. 1: 14; 19: 5).
У зв’язку з цим давайте згадаємо часто цитоване і добре відоме хвалебне слово відомого французького письменника Руссо (Rousseau) про “Сина Людського” та Його вчення:
“Якими дріб’язковими є книги філософів з усією їхньою помпезністю у порівнянні з Євангеліями! Хіба можливо, щоб твори, такі піднесені і одночасно такі прості, були ділом рук людей? Хіба міг Той, про Чиє життя вони розповідають, бути просто людиною? Чи є в Його характері щось від ентузіаста або честолюбного сектанта? Яка привабливість, яка чистота Його доріг, яка зворушлива благодать у Його вченнях! Яка величність у Його принципах! Яка глибока мудрість у Його словах! Яка присутність духа, яка тактовність і доречність у Його відповідях! Який контроль над почуттями! Де [155] людина, де мудрець, який знає, як діяти, як страждати і померти без слабкості, без хвастощів? Друзі, люди не винаходять такого. Факти про Сократа, в яких ніхто не сумнівається, не підтверджені так сповна, як факти про Ісуса. Тодішні юдеї ніколи не змогли би придати такого відтінку або значення цій моральності. Євангеліє має такі величні, такі вражаючі, такі абсолютно неповторні риси правдивості, що його винахідники були би ще більш дивовижними, ніж той, кого вони зображують”.
Наступну похвалу на адресу Сина Людського приписують знаменитому Наполеону Бонапарту:
“Від початку до кінця Ісус той самий, завжди той самий – величний і простий, безмежно строгий і безмежно лагідний. Протягом життя, яке проходило на очах народу, Він ніколи не дає приводу знайти в Собі провину. Ми не можемо не захоплюватись розважливістю Його поведінки в поєднанні з силою та лагідністю. І в словах, і в поступах Він обізнаний, послідовний і спокійний. Кажуть, величність притаманна божеству. Тоді, яке ім’я ми повинні дати Тому, в Чиєму характері об’єднались всі складові величності?
Я знаю людей, і скажу вам, що Ісус не був людиною. Мене вражає в Ньому все. Його неможливо порівняти з будь-якою іншою істотою у світі. Дійсно, Він – Істота, єдина в своєму роді. Його ідеї і Його почуття, правда, яку Він проголошує, Його манера спілкування – все це вище людського і природного порядку речей. Його народження та історія Його життя; глибина Його вчення, яка усуває всі труднощі і є їхнім цілковитим вирішенням; Його Євангеліє; незвичайність цієї незбагненної істоти і Його поява; Його імперія, Його досягнення протягом усіх віків і царств – все це для мене є дивом, незбагненною таємницею. Я не бачу тут нічого людського. Наскільки я можу наблизитись, наскільки я можу вникнути, все залишається поза порівнянням – велике величчю, яка розчавлює мене. Мої роздуми даремні – все залишається незбагненним! Я кидаю виклик пригадати мені ще якесь життя, подібне до життя Христа!”
Так, правда дивовижніша, ніж вигадка, і досконала людина [156] Ісус Христос, помазана духом Всевишнього, настільки відрізнялася від недосконалого роду, до якого приєдналася задля його відкуплення, що простиме випитування світу, чи не була вона більше, ніж людиною. Напевно, Ісус був кимось більшим, набагато більшим, ніж просто людиною – набагато більшим, ніж грішна людина. Він був відділений від грішників і, як досконала людина, був справжнім образом і подобою невидимого Бога.

“КРАСИ НЕ БУЛО, ЩОБ ЙОГО ПОЖАДАТИ”

“Бо Він виріс перед Ним, мов галузка, і мов корінь з сухої землі, – не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати. Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хворобами, і від Якого обличчя ховали, погорджений, і ми не цінували Його” (Іс. 53: 2, 3).
Ці вірші, каже дехто, вказують на те, що зовнішній вигляд нашого Господа поступався зовнішньому вигляду інших людей, і тому це вважається доказом, що Він не був відділений від грішників, а був учасником гріха і покарання за нього – деградації. Однак ми не погоджуємось з цим, оскільки це суперечить всьому напрямку Біблійного свідоцтва. Навпаки, ми схиляємось до того, щоб привести це висловлювання до згоди зі загальним свідченням Писання на дану тему, якщо цього можна здосягти без порушення принципів тлумачення, і віримо, що це можна зробити і показати.
Існують різні типи благородства, краси, миловидності, тому ідеали різних народів разюче відрізняється один від одного, як відрізняються ідеали тих самих людей при різних обставинах. Ідеал краси, прийнятий серед дикунів, є огидним для більш цивілізованих людей. Індіанський воїн, розфарбований в червоне і жовте, прикрашений черепашками та кольоровим пір’ям, з поясом закривавлених скальпів, був би бажаним ідеалом в очах деяких дикунів. Роздягнений для бою на рингу боксер для декого є ідеалом чоловічої статури в тому, що вважають “заняттям справжніх чоловіків”. Для інших розкішно [157] одягнений матадор чи тореадор є великим ідеалом мужньої поведінки, який викликає захоплення і овації натовпу. Ось так ідеали міняються залежно від часів, обставин та умов. Оскільки цей вірш говорить про нашого Господа Ісуса Христа в Його першому приході, то з нього треба розуміти, що Господь не пасував до юдейського ідеалу. Це цілком очевидно, адже Той, про Кого Пилат вигукнув: “Оце Чоловік!”, був Тим, про Кого юдеї несамовито кричали: “Розіпни Його! Розіпни Його! Ми не маємо царя, окрім кесаря??!”
Ми повинні пам’ятати, що в час першого приходу юдейський народ був поневолений, перебував під римським ярмом і був “топтаний поганами” вже понад шістсот років. Треба пам’ятати також надії Ізраїлю, народжені божественними обітницями Аврааму, Ісаку та Якову і повторені всіма пророками, що Свого часу Бог пошле їм Свого Помазанця, більшого законодавця, ніж Мойсей, більшого полководця, ніж Ісус Навин, і більшого царя, ніж Давид чи Соломон. Ми повинні пам’ятати, що саме в цей час Ізраїль чекав на Месію, який відповідав би їхньому ідеалу: написано, що всі люди були в очікуванні Месії. Але коли Ісус був проголошений Месією, Його вигляд настільки відрізнявся від всього того, чого вони сподівалися, що їхні гордовиті серця Його соромились. Сказано, що вони ховали свої обличчя від Нього – повертались до Нього спиною, особливо провідники і знатні особи цього народу, за чиїм керівництвом пішов простий народ (Лк. 3: 15).
Вони чекали на великого полководця, великого царя і великого законодавця в одній особі, повного гідності, гордовитості, честолюбства, впевненості у собі, свавілля – гордого і деспотичного у слові та ділі. Це був їхній ідеал того, якими повинні бути обов’язкові риси царя, що має завоювати світ і зробити Ізраїль провідною нацією. Вони бачили гординю, зухвальство та зарозумілість Ірода, призначеного їм як царя Римським імператором. Вони бачили римських полководців, управителів, сотників і т. д., і їм здавалося, що римський імператор ще [158] більше відзначається всіма цими рисами, які дозволяють йому панувати в імперії. Беручи приклад з них, вони сподівалися, що Месія ще виразніше володітиме багатьма цими рисами, матиме ще більшу честь, гідність та славу Небесного Двору та його владу, перенесену на землю.
Тому не дивно, що з такими очікуваннями вони не були готові прийняти покірного й скромного Назарянина, Який приймав до Свого товариства митників та грішників і єдиною зброєю Якого для завоювання світу був “меч з Його уст”. Не дивно, що коли Він був проголошений надією Ізраїлю, Царем Юдейським, Месією, вони відвернулись від Нього. Не дивно, що вони, плекаючи віддавна помилкові очікування, гірко розчарувались. Не дивно, що вони соромилися визнати “Ісуса, Царя Юдейського” і говорили: “Він не є уособленням краси, честі та гідності, яких ми бажали; Він не наш ідеал воїна, державного діяча і царя, що відповідає потребам нашого народу і в змозі здійснити його довго плекані надії”. О, так! Як аналогічний клас сьогодні, який чекає другого приходу Месії, вони вважали само собою зрозумілим, що їхні очікування, основані на “переданнях старших”, були правильними, тому вони знехтували щирим і наполегливим дослідженням Писання, яке зробило б їх “мудрими на спасіння”.
Цілком очевидно, що пророк згадував саме таку непривабливість зовнішності і відсутність “величі” (краси), яку вони намагались бачити. Надаремно пояснювати і тлумачити пророцтво без підтвердження історичними фактами, які свідчать про його виконання, а також без логічної узгодженості з численними висловлюваннями про Його чистоту як Божого Агнця, Який бере на Себе гріх світу – святого, незлобивого, невинного, відлученого від грішників.

“БУЛО СПОТВОРЕНЕ БІЛЬШЕ, АНІЖ БУДЬ-ЯКОГО ЧОЛОВІКА, ОБЛИЧЧЯ ЙОГО”
– ІС. 52: 14, 15 (ГИЖ.) –

І знову хибний переклад став причиною [159] помилкових думок про зовнішність нашого Господа. Та навіть найбільш недбалим читачам, які бачили обличчя людських істот, серйозно спотворених розбещеністю, хворобою або нещасним випадком, неможливо уявити, щоб вираз обличчя (зовнішність) нашого Господа “був спотворений більше, аніж будь-якого чоловіка... і вигляд Його – більше синів людських” (Гиж.). У такому твердженні явно щось негаразд, бо таку особу Пилат не представив би народу, говорячи: “Оце Чоловік!” Таку особу прості люди не вітали б як Сина Давидового і не намагалися примусом зробити царем. Крім того, хіба ми не маємо запевнення, що жодна кістка Його не була зламана? Але наскільки це пророче твердження стане кращим (наскільки більше узгоджуватиметься з фактами біблійної історії і логічними висновками про Його святість і чистоту), якщо передати його так:
“Як дивувався Тобою багато хто (настільки спотворена була Його зовнішність людиною, і вигляд Його – синами людськими), так Він здивує багато народів”. Як люди за Його днів були здивовані, що Він поступився образам тих, котрі увінчали Його терниною, били, плювали на Нього, розіп’яли і прокололи Його, так інші зі всіх народів (тепер і в майбутньому), почувши, що Він зазнав “такого перекору проти Себе від грішників” (Євр. 12: 3), дивуються і будуть дивуватись такому терпінню і такій покорі.
“Царі свої уста замкнуть перед Ним, бо побачать [на Його прикладі], про що не говорено їм [про інших], і зрозуміють, чого не чували вони”. Сильні цього світу ніколи не чули про царя, який би добровільно підкорився таким приниженням від рук своїх підлеглих, та ще й заради того, щоб зробити їм добро. Воістину “Його любов перевищує любов брата”. Не дивно, якщо всі здивуються “свого часу”.
Також немає сумніву, що на обличчі нашого дорогого Відкупителя були сліди смутку, бо, як ми переконались, Його глибоко співчутливе серце “співчувало” нашим слабостям. І немає сумніву, [160] що цих слідів ставало дедалі більше до кінця Його служіння на Голгофі. Ми повинні пам’ятати, що чим делікатніший організм і чим більш витончена його сприйнятливість, тим більше він вразливий до болю. Неважко зрозуміти, що сцени лиха, хвороби, болю і порочності, до яких ми більш-менш звикли через нашу власну участь у гріхопадінні і через постійний контакт з людським горем, сприймались би набагато гостріше досконалою людиною – святою, незлобивою, невинною і відлученою від грішників.
Ми знаходимо часткову ілюстрацію цього у власних труднощах. Якщо особи з порівняно тонким сприйняттям, призвичаєні до розкоші, вишуканості, краси і сприятливого оточення відвідають нетрі великого міста і побачать деградацію, несприятливі умови, нестерпні запахи, непристойні вигуки, жалюгідні сцени злиднів, то, звичайно, їм стане важко на душі. У них мимоволі скривиться обличчя і виникне думка: яким жахливим має бути життя в таких умовах; якою милістю має бути смерть. Але під час такого монологу в поле їхнього зору потрапляють діти, що весело бавляться, і, можливо, прачка, яка за своєю роботою наспівує пісню, або чоловік, який із задоволенням читає газету, чи хлопчик, який намагається щось зіграти на старому інструменті. Все це свідчить, що ті, хто вже звик до таких сцен, звуків, запахів і загальних умов, є набагато менш вразливі, ніж ті, хто з раннього дитинства звик до витонченості.
І цей приклад лише в дуже малій мірі ілюструє велику відмінність між Господнім сприйняттям земного гріховного та скорботного стану і нашим. Як досконала істота, Яка покинула подвір’я небесної слави і принизила Себе, щоб стати учасником горя людини, щоб співчувати їй і бути її Відкупителем, Він, безумовно, набагато гостріше відчував нещастя “стогнучого створіння”, ніж ми. Що дивного в тому, що тягар наших печалей кидав тінь на славну красу Його досконалого обличчя! Що дивного в тому, що стикання з земними бідами [161] і Його добровільна участь у людських слабостях та хворобах (в кінці Його життя, Його життєвості, як ми вже бачили) глибоко позначились на обличчі й зовнішності Сина Людського! І все ж ми ні на мить не можемо сумніватись, що Його близькість з Отцем, Його спільність Святого Духа, а також підтвердження власного сумління, що Він завжди робив те, що подобалось Отцю, мали придавати обличчю нашого Спасителя вираз спокою, що поєднував радість і печаль, хвилювання і мир. І його знання плану Небесного Отця повинно було дозволити Йому радіти в тому, що Він вистраждав, усвідомлюючи, що воно незабаром принесе не тільки благословення для Нього Самого, але й “спасіння аж до кінців землі”. Тому якщо людські смутки кидали тінь на Його лице, ми можемо бути впевнені, що Його віра і надія також відображались на виразі обличчя, і мир Божий, що вищий від усякого розуму, оберігав Його серце і дозволяв Йому завжди залишатись радісним серед найбільшого перекору грішників проти Нього.

“ВИЗНАЧНІШИЙ ВІД ДЕСЯТИ ТИСЯЧ”

 Для грішного, заздрісного, ненависного серця деградованої природи все споріднене з красою, добром, істиною і любов’ю є неприємним, воно не знаходить там жодної краси, нічого бажаного, крім докору. Наш Господь висловився про цю річ досить виразно, коли сказав: “Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його” (Ів. 3: 19, 20). Додаткову ілюстрацію того, як зле серце може часом ненавидіти і нехтувати славним, привабливим виразом обличчя, ми бачимо не тільки в тому, як зневажали нашого дорогого Відкупителя ті, хто кричав: “Розіпни Його!”??, але й у випадку інших. Зверніть увагу на різні записи про мучеництво заради Правди і зауважте, як мало значив зворушливий вираз обличчя тих, хто міг не зважати [162] на свої особисті страждання і молитись про благословення для своїх переслідувачів. Про першого християнського мученика – Степана – засвідчено, що його обличчя було таким сяючим і прекрасним, що його можна було порівняти навіть з обличчям ангела. “Коли всі, хто в синедріоні сидів, на нього споглянули, то бачили лице його, як лице Ангела!” (Дії 6: 15). І все ж через закам’янілість своїх сердець, таких далеких від того, щоб захоплюватися його ангельським обличчям, яке мусило бути набагато менш ангельським, ніж обличчя Учителя, вони, замість того, щоб прислухатися до його чудових слів, які були набагато менш чудові, ніж слова Великого Вчителя, “кинулися однодушно на нього... і побивали камінням Степана”, так само, як кричали до Пилата, вимагаючи розіп’яти Господа слави.
“Увесь він – розкіш” (Хом.).