[129]
РОЗДІЛ VІ

ПОСЕРЕДНИК ПРИМИРЕННЯ
СИН ДАВИДА І ГОСПОДЬ ДАВИДА

Як Син Давида? – Генеалогія Йосипа через Соломона – Генеалогія Марії через Натана – Принижує високих, вивищує понижених – Звідки походить титул Христа як Господа Давида? – Як він був одночасно коренем і гілкою Давида? – Значення Його титулу “Вічний Отець” – Як здобутий і як має бути застосований? – Хто є дітьми Христа? – Церква, Його “брати” – Діти Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа

“Ісус їх запитав і сказав: «Що ви думаєте про Христа? Чий Він син?» Вони Йому кажуть: «Давидів». Він до них промовляє: «Як же то силою духа [по натхненню] Давид Його Господом зве, коли каже: “Промовив Господь [Єгова] Господеві моєму [Adon, господарю, правителю]: Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм”. Тож, коли Давид зве Його Господом [Adon, господарем], – як же Він йому Син?»” (Мт. 22: 42-45).

ПЕРШ ЗА ВСЕ, слід зазначити, що обговорення цього питання не стосується попереднього існування нашого Господа, а лише Його споріднення з людським родом. Як ми бачили, Він пов’язав себе з людською сім’єю, приймаючи нашу природу через Свою матір Марію. Генеалогія Марії, згідно з Лукою, веде назад до Давида через його сина Натана (Лк. 3: 31*), тоді як генеалогія Йосипа, представлена Матвієм, веде також до Давида через його сина [130] Соломона (Мт. 1: 6, 16). Йосип, прийнявши Марію як свою дружину, всиновив Ісуса, її сина, ніби Той був його власним сином. Це всиновлення давало Ісусу право мати відношення до генеалогії Йосипа. Але в такому простежуванні назад до роду Давида не було необхідності, тому що Його мати, як ми бачили, також походила від Давида, але по іншій лінії.
-----------
*Йосип названий “син Ілія”, тобто син Ілія, батька Марії, по шлюбу, по закону, або, як сказали б ми, зять Ілія. За народженням Йосип був сином Якова, як зазначено в Мт. 1: 16.
---------
 Але завважте, що претендування нашого Господа на престол Ізраїлю не ґрунтується на зв’язку Його матері з Йосипом, як деякі зробили висновок. Навпаки, коли б Він був сином Йосипа, то був би позбавлений будь-якого спадкового права на престол Давида, бо хоча спадкоємці Давида на царство походили з лінії його сина Соломона, а не з лінії Натана, проте деякі вірші виразно показують, що великий спадкоємець престолу Давида не мав походити з царської лінії Соломона. Якщо ми це продемонструємо, то воно буде вагомим аргументом проти тверджень декого, що наш Господь мав був бути сином Йосипа, а також Марії. Тому давайте уважно розглянемо це питання.
Божественний задум, чітко викладений, полягав, передусім, у тому, що великий спадкоємець престолу світу, великий Цар Ізраїлю однозначно і незаперечно повинен прийти по лінії Давида. По-друге, було також сказано, що Він має прийти по лінії Соломона, з царської сім'ї, але на певних умовах. Якщо ці умови будуть дотримані, Він прийде по цій лінії; якщо ж ці умови не будуть виконані, Він прийде по якійсь інший лінії, але в будь-якому випадку Він повинен прийти по лінії Давида і бути сином Давида та Господом Давида.
Зверніть увагу на слова Писання:
“Господь присягнув був Давидові правду, і не відступить від неї: «Від плоду утроби твоєї Я посаджу на престолі твоїм! Якщо будуть синове твої пильнувати Мого заповіта й свідоцтва Мого, що його Я навчатиму їх, то й сини їхні на вічні віки будуть сидіти на троні твоїм»” (Пс. 132: 11, 12).
“А зо всіх моїх синів, – бо багатьох синів дав мені Господь – то Він вибрав сина мого Соломона, щоб сидів на троні [131] Господнього Царства над Ізраїлем. І Він сказав мені: «Соломон, син твій, – він збудує храма Мого... І міцно поставлю Я царство його аж навіки, якщо він буде сильний, щоб виконувати заповіді Мої та постанови Мої, як цього дня»” (1 Хр. 28: 5 -7).
“Якщо сини твої будуть стерегти дороги свої, щоб ходити перед лицем Моїм у правді всім своїм серцем та всією душею своєю, то, сказав: «Не буде переводу нікому від тебе [не буде відтятий від тебе, від престолу – відсилка] на троні Ізраїлевім!»” (1 Цар. 2: 4).
Тому обітниця Месіанського Царства по лінії Соломона і по лінії його нащадків по плоті чітко і виразно є на умовах, тобто поставлена в залежність від вірності Господу. І по всіх правилах тлумачення мови це означає, що невірність Господу напевно відсторонить потомство Соломона і його лінію від престолу Ізраїлю – наскільки це стосується Месіанського Царства, по плоті. Тому виникає питання: чи Соломон і його наступники на престолі Ізраїлю “стерегли дороги свої, щоб ходити перед лицем Моїм [Бога] у правді всім своїм серцем та всією своєю душею?” Якщо вони цього не робили, то вони відсторонені від того, щоб бути спадковою лінією Месії по плоті.
Ми повинні звернутись до Святого Письма, щоб з’ясувати відповідь на це питання. Там ми безпомилково дізнаємось, що Соломон і його царська лінія не змогли дотриматись божественних вказівок. Тому знаємо достеменно, що ця лінія була відсторонена і їй було відмовлено в тому, щоб бути Месіанською лінією, і що вона має бути йти по іншій спадковій лінії, від Давида. Послухайте Господнє слово:
“А тепер, сину мій Соломоне, знай Бога, Отця твого, і служи Йому всім серцем... Якщо будеш шукати Його, то ти знайдеш Його, а якщо залишиш Його, Він залишить тебе назавжди” (1 Хр. 28: 9).
“І розгнівався Господь на Соломона, бо його серце відхилилося від Господа, Бога Ізраїлевого... І сказав Господь до Соломона: «Тому, що було це з тобою, і не виконував ти Мого заповіту та постанов Моїх, що Я наказав був тобі, Я конче відберу [132] царство твоє... Тільки за твоїх днів не зроблю того ради батька твого Давида, – з руки сина твого відберу його. Та всього царства Я не відберу, – одне племено Я дам синові твоєму ради раба Мого Давида та ради Єрусалима, якого Я вибрав»” (1 Цар. 11: 9-13).
Відповідно написано, що десять поколінь відкололись від лінії Соломона відразу після його смерті – десять поколінь, які ніколи не визнавали відданості Рехав’аму, Соломоновому сину і наступнику. Та послухаймо слово Господа про покоління Юди та близьке до нього покоління Веніямина, які залишались ще деякий час вірними лінії Соломона і тому, мабуть, були пов'язані з обіцяним позаобразним Царством і Месією, Великим Царем. Останніми трьома царями з лінії Соломона, які сиділи на його троні, були Єгояким, його син Єгояхін (ще названий Конія) і Седекія, брат Єгоякима. Зверніть увагу на свідчення Господнього Слова проти цих людей і Його запевнення в тому, що жоден з їхніх нащадків ніколи не буде сидіти на престолі Царства Господа – дійсного чи образного. Читаємо:
“Як живий Я, – говорить Господь, – коли б був Конія, син Єгоякимів, цар Юдин, печаткою-перснем на правій руці Моїй, – справді Я й звідти тебе зірву!... Чи муж цей, Конія, – це глиняний посуд, погорджений та розпорошений? Хіба він посудина та непотрібна? Чом відкинені він та насіння його, та й закинені в землю, якої не знають? О, Краю, мій Краю, о Краю, – послухай Господнього слова: так говорить Господь: Запишіть людину оцю самітною, мужем, якому не буде щаститись у днях його, бо нікому з насіння його не пощаститься сидіти на троні Давидовім та панувати ще в Юді!” (Єр . 22: 24-30).
“Тому так говорить Господь про Єгоякима, Юдиного царя: «Не буде від нього сидячого на Давидовім троні»” (Єр . 36: 30).
Стосовно Седекії читаємо:
“А ти, недостойний, несправедливий князю Ізраїлів, що надійшов його день у час провини кінцевої, так говорить Господь Бог: Зняти завоя й скинути корону! Це [133] не зостанеться так, – піднесеться низьке, а високе понизиться! Руїною, руїною, руїною покладу його! Та цього не станеться, аж поки не прийде Той, Хто має право, – і Я Йому дам!” (Єз. 21: 30-32).
Тут стверджено про цілковите відкинення Соломонової лінії: це була звеличена лінія, яка відтепер мала бути понижена, тоді як понижена, тобто непомітна, лінія Натана, яка ніколи не претендувала на престол, свого часу мала бути звеличена у своєму представнику, Месії, народженому по плоті від Марії.
Чи можна вимагати більш певного свідоцтва, ніж це: що Месії не можна було сподіватися по лінії Соломона, оскільки всі права та претендування цієї лінії (на основі божественних обітниць та умов) були втрачені через лихі вчинки та бунт проти Бога? Тому твердження, що наш Господь мав був бути сином Йосифа і через нього успадкувати свої права та претендування, є цілковито фальшивим, бо ніхто з цієї лінії ніколи не сидітиме на престолі Господа.
Ця заміна царства з гілки Соломона на іншу гілку дому Давида ясно провіщена в інших віршах. Читаємо: “Ось приходить день, говорить Господь, коли Я підніму Давидові ПРАВЕДНУ ПАРОСТЬ, і царюватиме цар і процвітатиме... За днів Його Юда спасеться, Ізраїль же буде безпечний; і ось ім’я Його, яким назве Його Єгова: Наша праведність” (Єр. 23: 5, 6, Young).
Марія, мати Ісуса, схоже, вловила цю правильну думку, або її спонукав до пророчої мови Святий Дух, коли вона висловила чудовий гімн вдячності, процитований Лукою (1: 46-55): “Він [Бог] розпорошує тих, хто пишається думкою серця свого! Він могутніх скидає з престолів, підіймає покірливих, удовольняє голодних добром, а багатих пускає ні з чим!”. Тут привілейована сім’я з лінії Соломона протиставляється більш скромній сім’ї з лінії Натана. Діадема і корона були [134] відібрані від Седекії і від лінії Соломона, щоб бути переданими Тому, Хто має право на них – Праведному Паростку з кореня Давида.
Ми побачили, яким чином наш Господь є гілкою, паростком, сином Давида, побачили лінію, по якій можна правильно простежити Його генеалогію, і повну згоду Писання з нею. Тепер давайте подивимось, в якому значенні Він був Господом Давида? Як Ісус міг бути Сином і Господом Давида?
Відповідаємо, що Він є Господом Давида не з тієї причини, що був духовною істотою, перш ніж став “плоттю” і перебував серед нас, – як і не був Віткою, Сином Давида, у Своєму передлюському існуванні. Наш Господь Ісус став Господом Давида, тобто більшим, а також “Господом усіх” (Дії 10:36) завдяки великій праці, яку Він виконав як посередник Примирення. “Бо Христос на те й умер і ожив, щоб панувати і над мертвими, і над живими” (Рим. 14: 9).
Правда, Logos властиво міг бути названий Господом (тим, хто є високо при владі), так само як Він названий Богом (могутнім, впливовим).* Більше того, Господом цілком правильно можна було називати і людину Ісуса Христа до Його смерті, і так звертались до Нього Його учні, як читаємо: “Ви Мене називаєте: Учитель і Господь, – і добре ви кажете, бо Я є” (Ів. 13: 13). Він був особливим посланником Угоди, Якого Отець освятив і послав у світ, щоб його відкупити, і Якого Отець вшанував у всіх відношеннях, засвідчуючи: “Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав”. Тому було надзвичайно властиво, щоб усі, хто бачив Його славу, як славу Однородженого від Отця, повного благодаті та правди, обов’язково поважали Його, слухались, корились Йому і поклонятись – віддавали Йому належне як представнику Отця. Але, як свідчить апостол у процитованому вище [135] вірші, був особливий та інший смисл, в якому наш Господь Ісус став Господом, тобто Паном, завдяки Своїй смерті та воскресінню.
-------------
*Нагадаємо, що ми не обговорюємо зараз слово “Єгова”, яке так часто у Старому Завіті перекладене словом “Господь”. Ми обговорюємо інші слова, які перекладені “Господь”, як у наведеному вище вірші. “Сказав Господь [Єгова] Господеві моєму [Adon – моєму пану]: Сядь праворуч Мене” і т. д.
------------
Цей особливий смисл, в якому воскреслий Христос був “Господом всіх” – “Господом над мертвими і над живими”, – суттєво пов'язаний з Його великою працею Посередника Примирення. Саме з цією метою Він став людиною. Людство у своєму розбещеному стані, “продане під гріх” через непослух батька Адама, було безпорадним під пануванням Гріха і вироком смерті. Тому для його звільнення від цього зла (у відповідності з божественним законом) було потрібно повністю відшкодувати покарання Адама, яке перейшло на його рід. Людський рід потребував викуплення з гріха, і Христос став його покупцем, його власником – “Господом всіх”. Саме з цією метою Він залишив славу Свого передлюдського стану і став людиною Ісусом Христом. І Писання стверджує, що Він “дав Себе на викуп” – як ціну викупу – за рід, засуджений в Адамі. Ось так весь світ був “куплений ціною”, “дорогоцінною кров’ю [життям] Христа”.
Хоча завдяки тому, що Він купив людський рід, Він в очах Справедливості став його власником, його паном, “Господом всіх”, Він не купляв цього роду з метою його поневолення, а зовсім з протилежною – визволити з гріха та смерті всіх, хто прийме через Нього милостивий дар Бога. А мета встановлення Месіанського царства полягає у тому, щоб через нього людській сім’ї були даровані права і привілеї синів Бога, втрачені в Едемі і викуплені, куплені ціною на Голгофі. Саме тому – щоб отримати це право звільнити людину – наш Відкупитель став покупцем, власником, Господом усіх. Ось так через Свою смерть Месія став Господом Давида, бо Давид був членом роду, купленого Його дорогоцінною кров’ю.

“КОРІНЬ І РІД ДАВИДІВ”
(Об. 22: 16)

У цих словах нашого Господа до Церкви представлена досить схожа думка. [136] Наш Господь Ісус був сином, віткою, паростком, тобто нащадком, Давида по плоті, через Свою матір. Саме завдяки жертві Свого непорочного життя Він став “коренем” Давида, а також його Господом. Адже думка, представлена у слові “корінь”, дещо відрізняється від думки, що міститься у слові “Господь”. “Корінь” Давида дає уявлення про походження, джерело життя і розвитку Давида.
У Писанні сказано, що Давид був “пагінчиком із пня Єссеєвого”. Відповідно, Його батько був його коренем за родоводом. Отже, коли і як Христос став коренем, батьком Давида? Відповідаємо: не раніше, ніж Він “стався тілом”. Тільки тоді, коли Він став плоттю, як людина Ісус, Він поріднився з родом Адама через Свою матір (Євр. 2: 14-18). У цій спорідненості з людським родом і Давидом Він був “гілкою”, а не “коренем”. То як і коли Він став “коренем”? Відповідаємо: таким самим шляхом і в той самий час, коли Він став Господом Давида. Шляхом була Його смерть, через яку Він купив життєві права Адама і всього його роду з Давидом включно, а час був тоді, коли Він був піднятий з мертвих, як Відкупитель Адама, Відкупитель людського роду і, отже, Відкупитель Давида.
Отже, Господом Давида і коренем Давида не був ані передлюдський Logos, ані людина Ісус, але воскреслий Месія. Коли Давид у дусі (тобто промовляючи під пророчим духом, впливом) назвав Ісуса Господом, кажучи: “Сказав Єгова Господеві моєму [Ісусу]: Сядь праворуч Мене” (Rotherham) і т. д., мова йшла не про “людину Ісуса Христа”, Який жертвував Собою, але ще не закінчив Своєї жертви, а про переможця Ісуса, Господа життя і слави, “первенця з мертвих і Владики земних царів” (Об. 1: 5). Саме про Нього Петро сказав: “Але Бог воскресив Його третього дня... Господь Він усім” (Дії 10: 36, 40). Про Нього говорив і Павло, що в Його другому приході Він покаже себе як “Цар над царями та Пан над панами”* (1 Тим. 6: 15).
-------------
*Див. стор. 78.
-------------

[137]
“ДРУГИЙ АДАМ”

Перший “корінь”, батько людського роду, Адам, не зумів через неслухняність Богу вивести свою сім’ю за своєю подобою, за образом Бога. Він не тільки не зміг дати своєму потомству вічне життя, але втратив власне право на нього і залишив своїм нащадкам спадок – спадщину гріха, слабкості, розбещеності, смерті. Logos став плоттю, став людиною Ісусом Христом, щоб Він міг бути другим Адамом і міг зайняти місце першого Адама, щоб мати змогу анулювати вчинене першим Адамом і дати йому та його роду (тобто всім, хто прийме все це на божественних умовах) життя з достатком, вічне життя, у сприятливих умовах, втрачених через непослух.
Однак дехто дуже помиляється, думаючи, що “людина Ісус Христос” була другим Адамом. О, ні! Як стверджує апостол (1 Кор. 15: 47): “Останній Адам є Дух животворний” (Гиж.), – Господь, Який прийде з неба і у Своєму другому приході прийме становище та обов’язки батька роду Адама, який Він відкупив Своєю дорогоцінною кров’ю на Голгофі. Викуп роду Адама з-під вироку Справедливості був потрібен, перш ніж для нашого Господа Ісуса було можливим стати Життєдавцем, Отцем роду. І тільки цю велику працю виконав наш Господь у Своєму першому приході. У Своєму другому приході Він приходить підняти людство в процесі реституції і дати вічне життя та всі привілеї й благословення, втрачені через першого Адама. Відповідно до плану Отця призначений проміжний період часу для вибору з-посеред відкупленого світу класу, характеристики якого були визначені наперед: що всі вони повинні бути “подібні до образу Сина Його” (Рим. 8: 29). Цей клас має різні назви: священики Царського священства, Тіло, тобто Церква, Христа, Наречена Христа, дружина Агнця і співспадкоємиця з Ним у всіх почестях, благословеннях та службі Його Царства.
[138] Відповідно, праця майбутнього, праця Тисячолітнього віку, велична мета, задля якої Месія царюватиме, виражена словом “відродження”. Світ був раз породжений батьком Адамом, але не зумів здобути життя. Він був породжений лише для гріха та його вироку, смерті. Але новий Отець роду, другий Адам, пропонує загальне відродження. Час цього відродження (коли воно стане можливим для світу) чітко вказаний у словах нашого Господа до Його учнів як Тисячолітній Вік. Він казав: “При відновленні світу... сядете й ви, що пішли за Мною, на дванадцять престолів, щоб судити дванадцять племен Ізраїлевих” і т. д. Факт, що Церква, вибрана під час цього Євангельського віку, зазнає відродження, загально визнаний дослідниками Біблії, але багато хто не догледів, що є запропоноване ще одне, окреме відродження, передбачене для всього світу людства. Це не означає, що всі зазнають повного відродження, але всі матимуть для цього можливість, яка, при правильнім її використанні, приведе до повного, цілковитого відродження.
При цьому було би добре звернути більш прискіпливу увагу на велику різницю між відродженням Церкви і відродженням світу. У випадку Церкви є багато покликаних до відродження, запропонованого протягом Євангельського віку, та мало вибраних – мало тих, хто зазнає повного відродження, до якого вони запрошені: стати новими створіннями у Христі Ісусі, учасниками божественної природи. Відродження, передбачене для світу, як ми бачили, не буде до нової природи, але до відновлення, реституції людської природи в її досконалості.
Так і написано: “Перша людина Адам став душею живою [тваринною істотою], а останній Адам – то дух оживляючий. Та не перше духовне, але звичайне, а потім духовне” (1 Кор. 15: 45-47). Дійсно, наш Господь Ісус за днів Своєї плоті приєднався до першого Адама та його роду, тобто ототожнив Себе з ним, через насіння Авраама (Євр. 2 : 16), і “від ангелів меншим, бачимо, був вчинений Ісус, задля страждання смерті славою і честю увінчаний, щоб за [139] благодаттю Божою за всіх скуштувати смерть” (Diaglott). Але, виконавши цю річ, Він був піднятий з мертвих як учасник божественної природи, покупець людського роду, але вже не з нього – вже не “з землі земний”, – але небесний Господь, Другий Адам, життєдайний дух.
Перший Адам був первісним “коренем”, з якого вийшов весь людський рід, і тому наш Господь Ісус у плоті, син Марії, син Давида, син Авраама у такому ж сенсі був паростком, гілкою, з Адама (однак наділеним, як ми бачили, неушкодженим життям згори, яке як і раніше тримало Його відлученим від грішників). Власне, Його жертвування Себе як людини (слухняної плану Отця) не тільки забезпечило Йому звеличення до божественної природи, але й купило для Нього весь рід Адама і право Адама як батька, як “кореня” людського роду. Ось так наш Господь, купивши місце і права Адама, є Другим Адамом. І як Він віддав Своє людське життя за життя Адама, так Він і пожертвував можливостями роду (який міг вивести природним шляхом) ради дітей Адама – щоби свого часу прийняти з сім’ї Адама всіх, “хто захоче”, як Своїх власних дітей, відроджуючи їх, даючи їм вічне життя на сприятливих умовах. Не будучи більше “гілкою” з кореня Єссея та Давида, наш Господь є новим коренем, готовим дати нове життя та підтримку людству – Адаму, Аврааму, Давиду та кожному іншому члену, тобто гілці, пошкодженої гріхом людської сім’ї – тим, хто прийме його на умовах “зв’язаної клятвою Угоди”.
Праця Господа для всього людства, яке прийме її під час Тисячолітнього віку, буде подібною до Його першої праці для Своєї Церкви в цьому віці. Тепер Його першою працею для Своєї Церкви є виправдання до життя (людського життя) в згоді з Богом, в спільності з Богом. Таке саме життя мала досконала людина Ісус до Свого посвячення до смерті при хрищенні, і таким самим життям втішалася досконала людина Адам, перш ніж прогрішилася, – з тією різницею, що досконалість їхнього життя була дійсною, тоді як наша досконалість є лише приписаною. (Звідси вислів, що ми “виправдані вірою”).
[140] Наш Господь зображує Себе і Свою Церкву як виноградну лозу, і це дає нам гарну ілюстрацію щодо гілки й кореня. Адам і його рід були первісною виноградною лозою та гілками, ураженими вірусом гріха, які родили погані плоди та смерть. Наш Господь Ісус став новою гілкою, був прищеплений до Адамової лози і приніс плід іншого роду. Особливістю виноградної лози є те, що коли її гілки посадити в землю, вони можуть стати корінням. Так і наш Господь (гілка, прищеплена до Адамового стовбура) був похований, перестав бути гілкою і став коренем. Його Церква у цьому віці є Його “гілками” і схожим чином приносить “плід на освячення” (Рим. 6: 22, Хом.), беручи нове життя від Нього. Але від усіх гілок цього віку вимагається не тільки “рясно зародити”, як це робив Він, але й, подібно до Нього, остаточно бути похованими і стати з Ним частиною кореня, який під час Тисячолітнього віку живитиме і підтримуватиме відроджений людський рід.
Занепалий корінь, Адам (з першою Євою, його помічницею), зродив людську сім’ю в рабство гріху та смерті. Другий Адам, Христос (зі Своєю Нареченою і помічницею), купивши права першого, а також його самого і його рід, буде готовий відродити всіх охочих і слухняних. Це називається “реституцією” (Дії 3: 19-23) – поверненням всім, хто на це заслуговуватиме, земних привілеїв та благословень, втрачених у першому Адамі, щоб відновлене людство, як Господня виноградна лоза, могло приносити рясні плоди на славу Богу. Але, зауважте, цей привілей стати “коренем” обмежений виключно до Христа, Голови і Тіла, “вибраних по передбаченню Бога Отця, освяченням Духа” та вірою в правду під час цього віку Євангелія (1 Петр. 1: 2). Давид та інші гідні минулого (які померли перед тим, як згадана “гілка” була похована і стала “коренем”) ніколи не зможуть стати частиною цього кореня, як і вірні Тисячолітнього віку. Всі, однак, будуть задоволені, коли здобудуть Його подобу, – чи то земну, чи небесну. Людство матиме привілей досягти Його подоби як досконалої людини Ісуса Христа, святої “гілки”, тоді як Церква, Його [141] “наречена”, Його “тіло”, Його вірні священики, які тепер доповнюють недостачу страждань Христа і “з’єдналися подобою смерті Його”, будуть носити Його небесний образ (1 Кор. 15: 48, 49; Євр. 11: 39, 40).

“ВІЧНИЙ ОТЕЦЬ”

“Дадуть ім’я йому: Дивний, Порадник, Бог сильний, Вічний Отець, Князь миру” (Іс. 9: 5, KJV.).
Ми вже звернули увагу на правильність застосування до нашого Господа Ісуса титулу “Бог сильний”. І мало хто буде оспорювати, що з усієї сім’ї Небесного Отця Він справді Дивний. Ніхто не буде сперечатися, що Він – великий Порадник, тобто Учитель, і, хоча Його Царство має бути введене часом утиску і клопотів, пов’язаних зі знищенням нинішніх злих інституцій, наш Господь все-таки є Князем миру, Який встановить надійний і тривалий мир на єдино правильної основі – праведності, підкоренні божественному характеру і плану. Тепер ми переходимо до розгляду титулу “Вічний Отець” і знаходимо його настільки ж правильним і змістовним, як і інші.
Це зовсім не суперечать, як деякі думають, численним віршам, які твердять, що Єгова – Отець вічності: “Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа”, як про це говорить Петро (1 Петр. 1: 3). Навпаки, Писання ясно показує особливе значення, в якому цей титул буде застосований до нашого Господа в Його другому приході – що Він буде Отцем людського роду, відродженого під час Тисячоліття. Справді, цей титул є лише еквівалентом тих титулів, які ми щойно розглянули. Новий “Господь” Давида та людства, новий “Корінь”, Другий Адам лише означає Вічний Отець – Отець, Який дає життя вічне.
Оскільки наш Господь купив світ людства ціною власного життя і завдяки цій купівлі [142] став його Господом, його Відновителем, його Життєдавцем, і оскільки самою суттю думки слова отець є життєдавець, наш Господь не міг прийняти більш відповідного імені, тобто титулу, ніж “Вічний Отець”, щоб показати свій стосунок до світу, який невдовзі буде відроджений – знову народжений з мертвих через реституцію, через процес воскресіння. Життя світу виходитиме безпосередньо від Господа Ісуса, Який, як незабаром побачимо, по божественному рішенню купив його і заплатив Справедливості повну ціну за нього. Втім, після закінчення процесу реституції відновлений світ визнає Єгову великим початковим джерелом життя й благословення, автором великого плану спасіння, здійсненого через нашого Господа Ісуса – Великого Отця і Володаря Всього (1 Кор. 15: 24-28; 3: 23; Мт. 19: 28).
У повній згоді з тим, що ми щойно розглянули, знаходиться пророчий вислів, який протягом століть бентежив мудрого і нерозумного, вченого і коментатора, а також дослідника, а саме:

ЗАМІСТЬ БАТЬКІВ ТВОЇХ БУДУТЬ СИНИ ТВОЇ, – ЇХ ПО ЦІЛІЙ ЗЕМЛІ ТИ ПОСТАВИШ ВОЛОДАРЯМИ. (ПСАЛОМ 45: 17)

 Патріархи та пророки, і передусім ті, які походили з генеалогічної лінії, з якої походив наш Господь через Свою матір Марію, давно були удостоєні назви “отців”, прабатьків Месії; так само, як процитовані раніше вірші називають Давида коренем, з якого мав вирости Месія, праведна Гілка, і говорять, що Месія повинен бути сином Давида. Але все це має змінитись, коли Церква, тіло Христа, буде укомплектована, приєднається до Ісуса, її Голови, в славі і, як Вічний Отець людства, почне відродження світу. Тоді ті, які раніше були батьками, будуть дітьми. Авраам, Ісак, Яків, Давид – жоден з них не мав життя в справжньому розумінні цього слова: всі вони були членами засудженого на смерть роду. І коли Ісус з’єднався з нашим [143] людством, ототожнив Себе з насінням Авраама та Давида і виконав справу відкуплення, це стосувалось не тільки світу в цілому, але і Його прабатьків по плоті. Він купив всіх, і ніхто не може отримати життя (повного, досконалого, вічного) інакше, ніж через Нього. “Хто вірує в Сина, той має вічне життя, а хто в Сина не вірує, той життя не побачить” (Ів. 3: 36). Тому Авраам, Ісак, Яків, Давид і всі пророки, а також всі решту зі світу, повинні отримати майбутнє і вічне життя від Христа, або не отримати взагалі. Без Нього залишається тільки осуд. Тому відомо, що коли у відповідному в Бога часі вони прокинуться від смерті, то це відбудеться через великого Життєдавця, Ісуса, Який, тим самим, буде їхнім Отцем, тобто Життєдавцем.
При цьому добре відзначити також, що Святе Письмо ясно вказує на Небесного Отця як на Того, Хто дає зачаття у відродженні Церкви, Нареченої Христа. На доказ цього, зверніть увагу на біблійні висловлювання про дану річ. Апостол Петро каже: “Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа... знов породив [зачав] нас” (1 Петр. 1: 3, Кул.). Апостол Іван також стверджує, що ми “народжені [зачаті] від Бога” (1 Ів. 5: 18, Гиж.). Апостол Павло також говорить: “Для нас один Бог – Отець” (1 Кор. 8: 6). Він послав в наші серця Свій дух, через якого ми можемо взивати до Нього: “Авва, Отче!” (Рим. 8: 15). Наш Господь Ісус засвідчив те саме, кажучи після Свого воскресіння: “Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого” (Ів. 20: 17). Євангеліє від Івана свідчить те ж, кажучи: “А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати”, і стверджує, що вони “не з крові, ані з пожадливості мужа, але народились [зачаті] від Бога” (Ів. 1: 12, 13). Апостол Яків говорить про Отця світил, що, “Захотівши, Він нас породив [зачав] словом правди, щоб ми стали якимсь первопочином творів Його” (Як. 1: 18).
Справді, все, що стосується Церкви, свідчить, що вірні цього Євангельського віку є не дітьми Христа, а дітьми Його Отця, зачаті духом Отця [144] і до природи Отця з метою стати “спадкоємцями Божими, а співспадкоємцями Христовими, коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись” (Рим. 8: 17).
Наші відносини з Господом нашим Ісусом Христом, навпаки, особливо і неодноразово показані як відносини братів, а не синів. Говорячи про Церкву, апостол каже: “Не соромиться Він звати братами їх”, – як і було пророчо сказано: “Сповіщу про Ім’я Твоє браттям Своїм, буду хвалити Тебе серед Церкви!”, і ще: “Ото Я та діти [Божі], яких Бог Мені дав”. Саме цих “багатьох синів” Отець приводить до слави під керівництвом Вождя їхнього Спасіння, Христа Ісуса. Відносно цієї Церкви ще сказано, що наш Господь Ісус у Своєму воскресінні був “перворідним поміж багатьма братами” (Рим. 8: 29; Євр. 2: 10-13).
Ця велика праця давання життя всьому світу відкладається доти, доки не буде укомплектоване Тіло Життєдавця, доки “брати” з їхнім Господом і Відкупителем не будуть прийняті як сини слави і не приступлять до справи реституції. Навіть у випадку тих зі світу (стародавніх гідних), чия віра і вірність божественній волі вже були випробувані і визнані, життя не може бути дароване їм, доки тіло великого позаобразного Мойсея (Церкви) не буде повністю укомплектоване (Дії 3: 22, 23), як написано: “Щоби вони не без нас [переможців з Євангельського віку, Тіла Помазанця] досконалість одержали” – успадкували обіцяні їм земні блага (Євр. 11: 39, 40).
Власне, з цієї точки погляду відкуплення, яке є в Христі Ісусі, і з огляду на владу (володарювання) над землею, втрачену Адамом і відкуплену Христом, куплену Його дорогоцінною кров’ю, ми дивимось на право Христа на становище Життєдавця і Отця всіх з роду Адама, котрі приймуть благословення реституції на умовах Нового Завіту. І лише з такої точки погляду ми можемо побачити, як наш Господь Ісус міг бути Коренем і [145] Паростком Давида, сином Давида і Отцем Давида, Господом Давида.
Відповідно було би властиво запитати, на якій справедливій основі Церква цього Євангельського Віку, частина світу, “діти гніву, як і інші” (Еф. 2: 3), яка, як і інші, потребує прощення гріхів через заслугу великого примирення, є відокремленою і відмінною від світу, так що може називатись “синами Божими”, тоді як світ буде називатись синами Життєдавця, Христа?
Різниця полягає в тому, що Господь Ісус не тільки купив світу його людські права, але й буде повертати це куплене життя слухняному людству в поступовому процесі Тисячолітнього віку. Церква ж, навпаки, не отримує реституції людського життя, купленого для неї її Господом. Реституційне життя лише приписане віруючим цього Євангельського віку, тобто вони виправдані (вдосконалені, відновлені як людські істоти) вірою – не насправді. І ця приписана через віру людська досконалість є для особливої мети, а саме: щоб такі особи могли жертвувати це умовно зараховане, приписане людське життя з його правами та привілеями в божественній службі, а взамін отримати надію участі в божественній природі.
Адамом були втрачені земне життя і земні благословення, і саме вони, і ніщо інше, були відкуплені нашим Господом для людей, і саме їх, і ніщо інше, Він в кінцевому результаті буде дарувати протягом часів реституції. Але Церква, тіло, Наречена Христа, першою покликана з людства, є особливо “вибраним” класом, запрошеним до “небесного поклику”, “високого поклику”, щоб бути співспадкоємицею з Ісусом Христом, її Господом і Відкупителем. Як Ісус приніс Свою досконалу жертву, “людину Ісуса Христа”, і був нагороджений божественною природою, так і віруючим цього Євангельського віку дозволено жертвувати себе як недосконалих (але виправданих, тобто порахованих досконалими через заслугу дорогоцінної крові Ісуса) на Божому вівтарі. І поступаючи так, вони є зачаті духом, щоб бути “новими створіннями”, “синами Всевишнього”, прийнятими як брати Христа – як члени “царського священства”, Первосвящеником якого Він є.
[146] Їх притягає Отець, а не Син, як це відбуватиметься зі світом під час Тисячоліття (порівняйте Ів. 6: 44 і 12: 32). Тих, кого Отець притягує до Христа, Христос, як старший брат, приймає як “братів” і допомагає їм йти по Своїх слідах вузьким шляхом самопожертви до самої смерті. Так вони можуть стати мертвими з Ним, вважатись спільниками жертвування з Ним, і, відповідно, вважатись гідними того, щоб бути співспадкоємцями з Ним у Царстві і в праці, яка має благословити світ і давати вічне життя всім, хто його прийме. Нам виразно сказано, що вони повинні “доповнювати недостачу скорботи Христової” – “терпіти з Ним, щоб з Ним також царювати” (Кол. 1: 24; 2 Тим 2: 12). Тому стан Церкви дуже відрізняється від стану всього світу, і оскільки їхній поклик є високим покликом, небесним покликом, то їхньою нагородою має бути божественна природа (2 Петр. 1: 4).
Це – велика “таємниця” (секрет), яка, як заявляє апостол, є ключем, без якого неможливо зрозуміти обітниці і пророцтва божественного Слова (Кол. 1: 6). Небесний Отець Сам постановив створити людський рід – трохи нижчий, ніж ангели, з землі земний, пристосований до землі в її райському стані. Проте Він передбачав також наслідок гріхопадіння і, відповідно, можливість проявити божественну справедливість, божественну любов, божественну мудрість і божественну силу. Подібно, як Він наперед зробив приготування, щоб Його Єдинородний Син, Logos, отримав можливість довести свою вірність Отцю і принципам праведності, ставши Відкупителем людини, а також спадкоємцем всіх багатств божественної благодаті – головним над усіма, наступним після Отця, щоб у всьому мати першість, – так само Він постановив, що перш ніж весь світ людства буде піднятий його Відкупителем, Він вибере (залежно від характеру і вірності) “малу черідку”, щоб їй бути співспадкоємицею з Єдинородним і Його соратницею в Царстві, набагато вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване.
[147] Відповідно, апостол каже, що ми “вибрані із передбачення Бога Отця, посвяченням духа” (1 Пет. 1: 2). Апостол Павло підтверджує цю думку, кажучи: “Кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами”. Далі Він хотів, щоб очі нашого розуміння просвітилися, щоб ми “зрозуміли, до якої надії Він нас закликав, і який багатий Його славний спадок у святих, і яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо”. Він каже, що ця милість виявлена нам без найменшої заслуги з нашого боку. Бог “нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом... і разом із Ним воскресив, і разом із Ним посадив на небесних місцях у Христі Ісусі, щоб у наступних віках показати безмірне багатство благодаті Своєї в добрості до нас у Христі Ісусі... Бо ми – Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла” (Еф. 1: 17-19; 2: 4-10).