[107]
РОЗДІЛ V

ПОСЕРЕДНИК ПРИМИРЕННЯ
“ПОДІБНИЙ БРАТАМ”
“ВИПРОБУВАНИЙ В УСЬОМУ, ПОДІБНО ДО НАС”

 

Хто “Його брати”? – У чому полягає подібність? – Як Він був випробуваний в усьому, подібно до нас, окрім гріха? – Випробування у пустині – Їхня подібність до наших випробувань – Деякі з них могли би “звести, якби це було можливо, і вибраних” – У якому значенні наш Господь став досконалим через страждання? – Хоч і Син, однак навчився послуху – Як він став подобою гріховного тіла? – Але окрім гріха – “Він узяв наші немочі” – Як Він став “співчутливим”?

“Тому мусів бути Він у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих справах, для вблагання за гріхи людей” (Євр. 2: 17).

ДВА популярні, однак протилежні, напрямки думки межують зі собою. При цьому вони суперечать один одному у всіх біблійних питаннях, які говорять про взаємовідносини нашого Господа і людства; і тільки третій напрямок, єдиновірний, здатний погодити різні вірші Писання або задовольнити освячений розум. Із цих двох помилкових, але популярних, теорій одна стверджує, що наш Господь Ісус був Всемогутнім Богом, Єговою, Котрий тільки одягнувся в людську плоть, але насправді не відчував людських випробувань, спокус і оточення. Інша теорія стверджує, що Він був грішною людиною, мав частку у вадах нашого роду, як інші, але був успішніший від них у боротьбі з гріховними нахилами та протистоянні їм. Ми намагаємось показати, що обидві ці теорії помилкові, і істина лежить між ними – що Логос, “будучи в Божій подобі”, духовною істотою, “стався тілом”, дійсно був людиною, “Людиною Христом Ісусом”, проте був “відлучений від грішників”, був досконалою людиною, приготованою стати “відповідною ціною” за першу досконалу людину, гріхопадіння якої утягнуло за собою весь наш рід, і відкуплення якої також включає в себе цей рід.
[108] Тому, щоб встановити біблійно правильний погляд на цю річ, буде цілком правильно розглянути різні вірші Писання – спотворені і неправильно вжиті, щоб довести, що наш Господь був порочний і підданий схожим пристрастям, що й деградований рід. На нашу думку, коли б Він був у такому стані, то для Нього було би неможливо (як неможливо для нас) абсолютно і досконало виконати кожну рису Божественного Закону. Божественний Закон є повною мірою здатності досконалої людини і перевищує міру і здатність будь-якої недосконалої людини. Таким чином, сам факт, що наш Господь не мав гріха, що Він був приємний Отцю і прийнятний як жертва за гріх, як викупна ціна за Адама (і за втрачений в ньому рід), свідчить непрямо про Його досконалість, про що, як ми вважаємо, скрізь навчає Писання.
Але “брати” нашого Господа не були бездоганними, ані не були відлученими від грішників. Як же тоді Він міг бути “подібний братам” і одночасно бути відлученим від грішників? Відповідь на це питання знаходиться у признанні факту, що тими, які названі “Його братами”, не є світ людства, грішники в загальному. Дійсно, Адам, людина, був сином Бога при своєму створенні і до моменту свого гріхопадіння (Лк. 3: 38), але не пізніше. Тому всіх з числа його роду Писання називає “дітьми гніву” (Еф. 2: 3). Тільки тим, які “втекли від осуду, що є над світом”, і повернулись до згоди з Богом через Христа, Писання дозволяє вважати себе Божими синами (Ів. 1: 12). Про інших наш Господь каже: “Ваш батько – диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете” (Ів. 8: 44). Наш Господь Ісус ніколи не вважав Себе одним з дітей диявола, ані одним з “дітей гніву”, говорячи, що Він “вийшов і прийшов від Бога”. Він також не вважав за Своїх “братів” нікого з тих, які ще залишалися “дітьми гніву”. Єдиними, які є визнані як “Господні брати”, є ті, які, позбувшись осуду, що над світом, були [109] приведені до Отця через кров Христа і одержали “дух” прийняття в Божу сім’ю та обітницю повного “усиновлення” при встановленні Царства (Рим. 8: 15, 23; Гал 4: 5). Оскільки вони виправдані, умовно звільнені від провини Адама і умовно вчинені праведними, через кров Христа, то в кожному значенні цього слова вони подібні до нашого Господа Ісуса, вони – “Його брати” на подібній основі божественної милості і відокремленості від світу. Про посвячених з цього класу наш Господь каже: “Не від світу вони, як і Я не від світу”; “Я вас зо світу обрав” (Ів. 15: 19; 17: 16). З цієї точки зору можна легко побачити, що наш Господь був “подібний братам” – сповна, в кожній подробиці. Але в той час, коли Він упокорився і став плоттю, Його “брати” ще не були в такому стані – у Нього в той час ще не було братів, за винятком того, що цей клас був заздалегідь передбачений Богом (Еф. 1: 5, 11; Рим. 8: 29). Але в божественній постанові Бог передбачив, що Він може бути справедливим і одночасно виправдати тих із грішного роду, які прийняли божественну благодать через Христа і чиї гріхи, завдяки цьому, були покриті, не зараховані їм в провину, але зараховані Тому, Хто “тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево”. Бог заздалегідь постановив, передбачив Свій намір покликати Євангельську Церкву, щоб вона була “співспадкоємцями Ісуса Христа, Господа нашого”, на спадщину нетлінну й непорочну та нев’янучу, заховану в небі. Саме в зв’язку з цим заздалегідь підготовленим планом, всі, хто буде становити цей клас, були названі наперед (через пророків) “братами” Христа. Пророчо наш Господь представлений ??як Той, Хто каже до Отця: “Сповіщу про Ім’я Твоє браттям Своїм, буду хвалити Тебе серед Церкви” (Пс. 22: 23; Євр 2: 12). Оскільки це була божественна постанова (що наш Господь повинен бути не тільки Відкупителем світу, але й взірцем для “братів”, які будуть Його співспадкоємцями), то для здійсненні божественного задуму Йому треба було у всіх Своїх випробуваннях і труднощах бути “подібним братам”.

[110]
“ВИПРОБУВАНИЙ В УСЬОМУ, ПОДІБНО ДО НАС, ОКРІМ ГРІХА” (ЄВР. 4: 15)

Слід зауважити, що цей вираз не говорить про те, що наш Господь був спокушений у всьому, як спокушений світ. Ні, Він був спокушений, як спокушені ми, його послідовники. Він не був спокушений з боку розбещених пристрастей (до гріховних речей), отриманих по спадковості, від земних родичів, але, будучи святим, незлобивим, невинним і відлученим від грішників, Він був спокушений у всіх відношеннях так, як Його послідовники в Євангельському віці, які ходять не по плоті, а по духу, і які суджені не по слабосиллю їхньої плоті, але по духу їхнього розуму – відповідно до їхньої нової волі, нового серця (Рим. 8: 4; 2 Кор. 5: 16; Ів. 8: 15).
Це дуже виразно видно на прикладі спокус нашого Господа в пустині, які прийшли відразу після Його посвячення і хрищення в Йордані (Мт. 4: 1-11).
(1) Першою була пропозиція сатани використати божественну силу, яку Він щойно отримав в Йордані, для служіння власним потребам, перетворюючи каміння на хліб. Це не було спокусою, якоюсь мірою пов’язаною зі спадковістю або недосконалістю. Наш Господь був сорок днів без їжі, досліджуючи божественний план, намагаючись збагнути (під роз’яснювальним впливом святого Духа, щойно отриманим), який шлях в Його житті буде правильним, щоб виконати велику місію, задля якої Він прийшов у світ, – викупити світ. Пропозиція скористатись переданою Йому духовною силою, яка (як Він усвідомлював) була в Його розпорядженні, щоб послужити потребам Свого тіла, на перший погляд виглядала досить розумною. Але наш Господь відразу побачив, що таке використання Його духовного дару було би неправильним, було би зловживанням ним, було би не тим, для чого він був призначений, тому Він відкинув цю пропозицію, кажучи: “Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним [111] словом, що походить із уст Божих”. Господні “брати” іноді мають схожі спокуси від противника, пропозиції використовувати духовні дари для сприяння тимчасовим інтересам. Пропозиції такого роду підступні, але саме через них противник нерідко веде Божий посвячений народ до щораз більшого зловживання божественними благословеннями.
(2) Противник запропонував нашому Господу ілюзіоністські методи представлення Своєї місії народу: щоб він стрибнув з вершини храму в долину на очах натовпу, щоб люди, бачачи Його неушкодженим, переконались у Його надлюдській силі, щоб це змусило їх негайно прийняти його як Месію і брати з Ним участь в праці, яка була перед Ним. Але наш Господь відразу побачив, що такі методи зовсім не погоджувались з божественним задумом, тому навіть неправильне застосування вірша з Писання противником (мабуть, на користь зла) не змусило Його відхилитись від принципів праведності. Він одразу відповів, що така поведінка з Його боку була би абсолютно неприпустимою, була би спокушенням божественного провидіння, і в цю мить не заслуговує уваги. Там, де обов’язок чи небезпека цього вимагали, Учитель не вагався, бо розумів здатність Отця захистити кожен інтерес; але справжнє довір’я до Бога не означає безрозсудне піддавання себе небезпеці (без божественного дозволу), для самого лише видовища, в дусі хвастощів.
Господні брати мають такого ж роду спокуси і повинні пам’ятати цей урок і приклад, залишений для них Вождем нашого Спасіння. Ми не повинні бездумно кидатися в небезпеку і, тим самим, вважати себе доблесними воїнами хреста. “Ризиковані дії” можуть не виглядати недоречними для дітей диявола, але вони цілковито неприпустимі для Божих дітей. Останні ведуть боротьбу, яка вимагає ще більшої мужності. Вони покликані нести службу, яку світ не лише не схвалює і [112] навіть не цінить, але часто переслідує. Вони покликані зносити безчестя і глузування з боку світу і навіть стикатися в житті з людьми необрізаного серця, які “говорять всіляке зло” неправдиво проти них заради Христа. У цьому відношенні послідовники Вождя нашого спасіння йдуть тією ж дорогою, слідом за своїм Вождем. Потрібно більше сміливості для того, щоб не зважати на сором і ганьбу з боку світу в принизливій службі Богу, аніж для того, щоб здійснити якийсь великий та дивовижний крок, що викликав би в звичайної людини подив і захоплення.
Однією з головних битв тих, хто ходить цим вузьким шляхом, є битва з власною волею, щоб привести свою волю в повне підпорядкування волі Небесного Отця і там втримувати її; щоб керувати власним серцем, приборкуючи зростаючі амбіції, природні навіть для досконалої людини, гасячи цей пломеніючий вогонь та віддаючи свої тіла й усі земні інтереси на живу жертву в служінні Господу і Його справі. Саме в таких випробуваннях наш Вождь здобув Свою перемогу та її лаври, і такими є випробування Його “братів”. “Хто панує над собою [приводячи свій дух у повне підпорядкування волі Бога], ліпший від завойовника міста” – ліпший від того, хто з хибним уявленням про віру кидався би з наріжника храму або робив ще якусь необдуману річ. Істинна віра в Бога полягає не в сліпому довір’ї і нерозсудливій самовпевненості щодо Його провіденціальної турботи. Ні, навпаки, вона полягає в спокійному довір’ї до всіх надзвичайно великих і цінних обітниць, даних Богом, довір’ї, яке дозволяє вірним протистояти різним намаганням з боку світу, плоті та диявола відвернути їхню увагу, і яке уважно ступає стежками віри і слухняності, позначеними для нас в божественному Слові.
(3) Третьою спокусою нашого Господа була пропозиція земного панування і негайного успіху в установленні Його царства без страждань і смерті, без хреста, за умови компромісу з противником. Противник стверджував (і його твердження не піддавалося сумніву), що він [113] має контроль над світом, і що Царство Праведності, яке прийшов встановити наш Господь, можна швидко встановити при співпраці з ним. Сатана натякав, що він вже втомився вести світ у гріх, сліпоту, забобони, невігластво, що йому подобається місія нашого Господа допомогти бідному, знедоленому роду. Насправді ж він хотів втримати керівний, контролюючий вплив у світі, тому ціною навернення ним світу на праведну путь, ціною його співпраці з Господом Ісусом в реституційному благословенні світу була умова, щоб останній визнав його, сатану, правителем світу (в його відновленому стані) – щоб таким чином наш Господь схилився перед ним.
Ми повинні пам’ятати, що бунт сатани проти божественного правління був спровокований амбіцією самому стати монархом – “уподібнитись Всевишньому” (Іс. 14: 14). Нагадаємо, що це був основний мотив його успішного атакування наших прабатьків в Едемі – намагання їх віддалити, відлучити від Бога і, таким чином, поневолити для себе. Цілком можемо припустити, що він волів би бути монархом щасливих підлеглих, аніж “стогнучого створіння”: волів би підлеглих, які володіють вічним життям. Здається, що навіть нині він не визнає факту, що вічне життя і справжнє щастя неможливі без згоди з Божественним законом. Тому сатана бажав бути реформатором у всіх відношеннях, окрім одного: його амбіція має бути задоволена, він повинен бути щонайменше правителем серед людей, адже хіба він вже не був “князем світу цього” ??– хіба не так він названий у Святому Письмі? (Ів. 14: 30; 12: 31; 16:1; 2 Кор. 4: 4). Не маючи жодних божественних повноважень бути “князем світу цього”??, але, заволодівши людством (через незнання, через неправильне представлення фальші як правди, темряви – як світла, зла – як добра), він настільки збентежив, збив з пантелику, засліпив світ, що з легкістю утримував становище господаря, “бога світу цього”, “що діє тепер у синах бунту”, серед переважної більшості.
[114] Тому особлива спокуса пропозиції сатани була в тому, що вона немовби пропонувала нове вирішення питання про відновлення людини з її гріховного стану. Більше того, це виглядало щонайменше як часткове розкаяння з боку сатани і можливість його повернення на путь праведності, однак за умови, що йому гарантуватиметься подальший успіх в стремлінні бути правителем більш щасливих і більш успішних підлеглих, ніж ті, які перебували під впливом його ошуканств і були поневолені гріхом, який був для нього єдиним способом втримати відданість людини, адже в міру того, як людство відкидає гріх і цінує святість, в нього виникає бажання служити і поклонятися Богу.
Наш Господь Ісус довго не вагався. Він був абсолютно переконаний, що мудрість Отця вибрала найкращий і єдино відповідний план. Тому Він не тільки не радився з плоттю і кров’ю, але й не бажав домовлятися з противником про співпрацю в ділі підняття світу.
Тут ми бачимо також одну з особливих пасток противника для Господніх “братів”. Йому вдалося спокусити номінальну церкву (на початку її діяльності) залишити шлях хреста, вузький шлях відокремленості від світу, й укласти союз з цивільною владою і таким чином поступово стати впливовою у світовій політиці. Через співпрацю з “князями цього світу”, якій таємно сприяв і допомагав противник, вона прагнула встановити панування Христа на землі через свого представника, папу, про якого казали, що він є намісником Христа. Ми вже бачили, яким згубним був наслідок цього впливу: як це підроблене Царство Христа насправді стало царством диявола, бо робило його діла. Ми побачили результат цього в “темних віках” і дізнались, що Господь називає цю систему “Антихристом”.*
---------------
*Дивіться Том ІІ, розд. іх.
---------------
І хоча Реформація почалася сміливо, бачимо, що противник знову запропонував таку ж спокусу реформаторам, і вони змогли опертися їй тільки [115] частково, бувши готові поступитися правдою заради захисту та допомоги з боку “царств цього світу” і в надії, що царства цього світу якимось чином стануть Царством нашого Господа. Проте, бачимо, що поєднання Церкви і світського впливу, представлене в протестантизмі, хоча менш згубне у своїх наслідках, ніж поєднання в папстві, тим не менше, дуже шкідливе і становить велику перешкоду для всіх, хто потрапив під його вплив. Бачимо, що постійна боротьба “братів” має на меті подолати цю спокусу противника і стояти міцно в свободі, якою Христос зробив нас вільними, – не зі світом, а осторонь нього.
Більше того, ми бачимо, що хоча ця сама спокуса приходить до всіх “братів”, вона часом приходить в дещо зміненому вигляді. Великий противник дуже хитро (у кожному випадку) намагається поступати з нами так, як з Господом, тобто представляти себе провідником реформи, яку він обстоює, – вдавати, що він всім серцем підтримує працю благословення світу. Його остання спокуса такого роду приходить у вигляді запропонованого “громадського підйому”, на яке він успішно звертає увагу багатьох “братів”. Він дає зрозуміти, що якщо колись і була потреба йти “вузьким шляхом”, шляхом хреста, то більше це робити не обов’язково, бо ми зараз дійшли до стану, де всю справу можна вирішити легко і швидко, що весь світ піднятий до високого громадського, інтелектуального, морального та релігійного рівня. Але плани, які він пропонує, завжди означають співпрацю з ним: в даному випадку це пропозиція, щоб всі, хто хоче співпрацювати для громадського підйому, приєдналися до громадських і політичних рухів, які приведуть до бажаної мети. Він став настільки зухвалим і впевненим у підтримці більшості, що вже не пропонує підтримувати реформу в справі особистого навернення з гріха, спасіння від осуду і примирення з Отцем через особисту віру в Господа Ісуса Христа і посвячення Йому. Його пропозицією є громадський підйом, який нехтує [116] особистою відповідальністю й гріхами і бере до уваги лише громадські умови та робить суспільство на вигляд “чистим”. Він хоче, щоб ми знехтували Господнім вченням, яке стверджує, що тільки ті, які приходять до Отця через Нього, є “Божими синами” і Його “братами”. Замість цього він хоче, щоб ми повірили, що всі люди – брати; що Бог – Отець всього людства; що ніхто не є “дітьми гніву”; що є по-злочинницьки нехристиянським й немилосердним вірити словам нашого Господа, що декого “батько – диявол”. Ось так він хотів би (не завжди кажучи про це прямо), щоб ми ігнорували і заперечували гріхопадіння людини, викуп від гріха, а також всю працю примирення під показним, оманливим гаслом “Отцівство Бога і братерство людей”, і на основі Золотого Правила.
Ця спокуса противника, виставлена перед “братами”, сьогодні зводить багатьох, і, ймовірно, ще зведе всіх, окрім “вибраних” (Мт. 24: 24). Цими особливо вибраними “братами” є ті, які уважно йдуть за Вчителем і, замість того щоб прислухатись до пропозицій противника, слухаються Господнього Слова. Ці особливо вибрані “брати”, замість того щоб покладатись на своє власне розуміння та софістику сатани, мають віру у вищу мудрість Єгови і Його божественний план віків. Тому вони всі “навчені від Бога” і знають, що працею нинішнього віку є вибір “братів” Христа, їхнє випробування і, зрештою, їхнє прославлення з Господом в Царстві як насіння Авраама, щоб благословити світ; що в наступному віці настане Божий “свій час” для розумового, морального і фізичного підняття світу. Тому особливо вибрані не можуть бути зведені будь-якими пристойними на вигляд аргументами або софістикою їхнього підступного ворога. Більше того, для “братів” не є таємницею його задуми, бо вони були попереджені в цьому напрямку. І вони дивляться на Ісуса, Який є не тільки Автором їхньої віри (через Свою жертву), але й повинен бути її довершителем, коли Він надарить їх участю у першому воскресінні і [117] зробить учасниками Своєї чудової слави та божественної природи.
Такими є особливі спокуси “братів”, і такими були особливі спокуси їхнього Вождя. Він був “так само, як ми, спокушений у всьому, окрім гріха” (Гиж.), і Він знає, як допомогти тим, хто спокушений і готовий прийняти допомогу, яку Він дає, способом, яким Він її дає – через учення Його Слова та Його надзвичайно великі і цінні обітниці. Слабкості, які дістаються нам у спадок, не були частиною спокуси нашого Господа. Він не відчував тяги до п’янства, у Нього не було манії убивці, ані жадібності злодія. Він був святий, незлобивий, відлучений від грішників. Також Його “брати” не мають напастей на зразок цих спокус. Ті, які стали Його “братами” через віру, посвячення і зачаття святим Духом прийняття, втратили схильність завдавати шкоди іншим, отримавши замість неї новий розум, розум Христа, дух Христа, дух здорового розуму, святий Дух – дух любові, що шукає насамперед волі Отця, а потім старається по можливості робити добро всім людям, особливо домові віри (Гал. 6: 10).
І хоча в плоті цих “нових створінь”, які володіють новим розумом, новою волею, залишаються успадковані слабкості, схильність до пристрасті або суперечки (через що їм потрібно постійно остерігатись цього, і вони іноді можуть навіть допускати помилку всупереч своїй волі), тим не менше, ненавмисні слабкості не зараховуються їм як гріхи, ані як вчинки “нового створіння”, а лише як вади, що належать до старої природи, яка (до тих пір, доки нова природа протистоїть їм) вважається вкритою заслугою викупу – великою жертвою за гріх, здійсненою Вождем нашого Спасіння. Власне кажучи, випробування, труднощі, перевірку на придатність, очищення і приготування до співспадкоємства з Христом в Його Царстві проходить лише “нове створіння”, а не плотське тіло, яке вважається мертвим.

[118]
“ВЧИНИВ ДОСКОНАЛИМ ЧЕРЕЗ СТРАЖДАННЯ”

“Бо належало, щоб Той [Отець], що все ради Нього й усе від Нього, Хто до слави привів багато синів, Провідника їхнього спасіння вчинив досконалим через страждання” (Євр. 2: 10).
Маючи на увазі вищесказане, легко побачити, що наш Господь не став досконалим як людина через те, що вистраждав як людина. Він також не вистраждав нічого, перш ніж стати людиною. Думка цього вірша у тому, що наш Господь, перебуваючи в світі, – досконалий як людина, образ Отця в плоті, святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників, – досяг через Свої труднощі і страждання іншої досконалості – досконалості на іншому рівні існування, здобутої з того часу. Одна річ, що Логос був досконалим, коли був з Отцем перед тим, як світ постав, – досконалим у Своїй істоті, у Своєму серці, тобто волі, – повністю відданим Отцю; а інша річ, що Він, добровільно упокоривши Себе, щоб стати плоттю і прийняти нашу природу, нижчу природу, був досконалим як людина – відлученим від грішників. Є ще третя річ: що Він тепер досконалий у Своєму нинішньому надзвичайно звеличеному стані, є учасником божественної природи. Саме до цього останнього відноситься наш вірш. Таке надзвичайне звеличення до “слави, честі і безсмертя” “божественної природи” давало божественній мудрості підставу дозволити на певні випробування, зустріч з якими мала вдосконалити титул Єдинородного Божого Сина, щоб дати право на участь у всіх багатствах божественної благодаті, і “щоб всі шанували Сина, як шанують Отця”.
Ми повинні пам’ятати, що в зв’язку з цими випробуваннями Його послуху Отцю Йому була представлена радість, перспектива, як написано – “Для радості, яка була представлена ??Йому, Він перетерпів хрест, зневажаючи сором” (Євр. 12: 2, KJV). Можемо розсудливо припустити, що цією радістю, представленою Йому, була:
(1) Радість виконувати служіння, яке було би приємне Отцю. [119]
(2) Радість відкупити людство і зробити можливим його звільнення від гріха та смерті.
(3) Радість від думки, що завдяки цьому викупу Отець визнає Його гідним бути могутнім правителем, Тим, Хто благословляє, Царем і Священиком світу, щоб відкрити світу знання про божественний план і підняти з гріха до божественної благодаті кожного, хто прийме умови Нового Завіту.
(4) Радість, що Отець обіцяв Йому не тільки повернення до слави духовної істоти, яку Він мав з Отцем, перш ніж світ постав, але й ще величнішу славу – бути звеличеним набагато вище ангелів, начальств і влад та всякого імені, що назване, і бути співучасником у Царстві Всесвіту, наступним після Отця – по правиці величності на висоті і учасником божественної природи, з притаманним їй безсмертним життям.
Але вся ця радість, представлена нашому Господу, була на умові, тобто залежала від Його повної слухняності волі Отця. Правда, Він завжди був слухняний Отцю і любив Його дороги, але ніколи раніше Він не був підданий такому випробуванню, як тепер. Досі було приємно і почесно виконувати волю Отця; але тепер прийшло випробування, чи Він буде виконувати цю волю в неспокійних, болісних, принизливих умовах, які врешті приведуть Його не просто до смерті, а до ганебної смерті на хресті. Він витримав це випробування, ні разу не спіткнувшись, не похитнувшись, а проявивши в кожній подробиці величезну віру в Справедливість, Любов, Мудрість і Силу Отця, і без вагань витерпівши всі протистояння і протиріччя з боку грішників проти Себе, разом з усіма іншими пастками противника. Ось так, через страждання, Він “вдосконалив” Своє право на всі запропоновані Йому радощі і, в результаті, був удосконалений як істота найвищого рангу, тобто “божественної природи”. Отже, це правда, що Єдинородний Отця

[120]
“ХОЧ СИНОМ ВІН БУВ, ПРОТЕ НАВЧИВСЯ ПОСЛУХУ З ТОГО, ЩО ВИСТРАЖДАВ БУВ. А ВДОСКОНАЛИВШИСЬ, ВІН ДЛЯ ВСІХ, ХТО СЛУХНЯНИЙ ЙОМУ, СПРИЧИНИВСЯ ДЛЯ ВІЧНОГО СПАСІННЯ” (ЄВР. 5: 8-10).

Ось так натхненний апостол пояснює, що наш Господь, невинний, досконалий, “Син”, повністю слухняний Отцю в сприятливих умовах, навчився бути слухняним у найбільш неприязних умовах. Тому, випробуваний таким чином і знайдений гідним досконалості на вищому рівні існування, рівні божественної природи, Він був удосконалений в ній, коли Отець підняв Його з мертвих до запропонованої Йому найвищої слави: спочатку бути Визволителем Церкви, яка є Його Тілом, а згодом, у “свій час”, всіх, хто, прийшовши до пізнання Істини, буде Йому слухняний.
Зверніть увагу на те, як це узгоджується зі свідоцтвом апостола Петра: “Бог наших отців воскресив Ісуса... Його Бог підвищив Своєю правицею – на Начальника й Спаса” (Дії 5: 31).
Так наш Господь Ісус продемонстрував Отцю, ангелам і нам, Його “братам”, Свою вірність Отцю та принципам Його правління. Так Він звеличив закон Отця і зробив його шанованим, показуючи, що він не був занадто вимогливий і не лежав за межами можливостей досконалої істоти, навіть при найнесприятливіших умовах. Ми, Його послідовники, можемо радіти з усіма слухняними і розумними Божими створіннями, кажучи: “Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення!” (Об. 5: 12).
Оскільки наш прославлений Господь є Вождем нашого Спасіння, це означає, що всі, які прагнуть бути воїнами хреста, послідовниками цього Вождя і співспадкоємцями з Ним у [121] Царстві, повинні також удосконалитись як “Нові Створіння” через випробування і страждання. І як страждання, через які наш Вождь удосконалився як Нове Створіння, були, власне, тим, чого Він зазнав через опозицією з боку світу, плоті та диявола, а також через підкорення Своєї волі волі Отця, так і з нами: наші страждання не є звичайними страждання від болю, яких зазнає “стогнуче створіння” і яких, до деякої міри, зазнаємо також ми, як члени світу. Страждання, які задіяні в розвитку “нового створіння”, – це добровільні і охочі терпіння заради Господа, Господнього Слова і Господнього народу; це труди, яку ми зносимо як добрі воїни Господа Ісуса Христа, прагнучи не виконувати власну волю, а вдосконалити в нас волю нашого Вождя, волю нашого Небесного Отця. Тому ми повинні йти слідом за Ним, розуміючи Його опіку і звертаючись до престолу небесної благодаті за Його допомогою на цьому шляху. Ми повинні довіряти Його обітниці, що все буде сприяти нашому благу; що Він не дозволить, щоб спокуси були більші понад те, що ми можемо знести, але в кожній спокусі забезпечить шлях порятунку; що в кожному випробуванні Він дасть достатньо благодаті – в час кожної потреби. Ось так Його “брати” зараз також проходять випробування і вдосконалення як Нові Створіння в Христі – стають “достойними участі в спадщині святих у світлі” (Кол. 1: 12).

“В ПОДОБІ ГРІХОВНОГО ТІЛА”

Чого Закон не міг зробити, у чому він був безсилий через плоть (бо всяка плоть була розбещена через гріхопадіння, не здатна проявляти абсолютну слухняність Закону), те Бог зробив через те, що послав Свого власного Сина в подобі плоті, яку мало людство (яке потрапило під панування Гріха), тобто через жертвоприношення за гріх, яке, хоч і осудило гріх у плоті, відкрило новий шлях життя, на якому праведність Закону могла бути виконана нами (які ходимо не по плоті, а по Духу). Отже, для таких немає зараз жодного осуду, бо Закон духа життя в Христі Ісусі (під дорогоцінною кров’ю) зробив нас вільними від Угоди Закону, яка визнала всіх недосконалих грішниками і засудила на смерть (Рим. 8: 1-4, перефразовано).
[122] Ті, які так чи інакше схильні вважати нашого Господа грішником, членом деградованого роду, вхопились за цей вірш, намагаючись перекрутити його так, щоб він не погоджувався ані зі здоровим глуздом, ані з іншими віршами, а тільки підтримував їхню теорію: доказати, що Христос став точнісінько на зразок “гріховної плоті” (Дерк.), а не на зразок плоті, що не згрішила – тобто як Адам до свого гріхопадіння. Але з вище перефразованих слів апостола бачимо, що його думка представлена читачеві досить ясно. Наш Господь залишив славу духовної природи і “став плоттю” (Дерк.), став такого ж виду природи, що й рід, який Він прийшов відкупити, – рід, природа якого, тобто плоть, потрапила в рабство гріха, була продана гріху через непослух свого прабатька, Адама. У цьому немає жодного натяку на те, що наш Господь був грішником (за винятком нотатки на полях, наведеної в перекладі). Справді, простіше простого здогадатись, що якби Він був грішником або якимось чином учасником прокляття, яке лежало на людській сім’ї, Він не зміг би бути нашою жертвою за гріх, тому що один грішник не може бути жертвою за іншого грішника. На основі божественного закону “карою за гріх є смерть”. Коли б наш Господь в якомусь значенні або якоюсь мірою був грішником, то втратив би власне життя і не мав би вартості як викупна ціна за Адама або за будь-якого іншого грішника.

“ВІН УЗЯВ НАШІ НЕМОЧІ”  (МТ. 8: 17)

“Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив... А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, – кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!” (Іс. 53: 4, 5).
Досконалість – протилежність немочі, і те, що наш Господь мав немочі, можна, зрозуміло, використати, як доказ, що Він не був досконалим – що він успадкував деякі вади деградованого роду. Слід пам’ятати, що в ніч Своєї агонії в Гетсиманському саду [123] піт нашого Господ був “як краплі крові”. І деякі медичні джерела описують це як хворобу, яка, хоч дуже рідко, трапляється серед людського роду. Це свідчило про велику нервову напругу і ослаблення. Крім того, передання говорить, що по дорозі на Голгофу нашого Господа змусили нести хрест, і що Він знесилів під ним. Тому нести хрест решту дороги змусили Симона Киринеянина (Мт. 27: 32). Далі стверджується, що причиною смерті нашого Господа на хресті, яка наступила набагато раніше, ніж буває зазвичай у таких випадках, був буквальний розрив серця, серцевого м’яза, на що вказує струмінь крові з водою із проколотої списом рани в Його боці після смерті. У всякому разі, наш Господь не проявляв тієї повноти енергії, яка проявлялась в Адамі, першій досконалій людині, який був настільки життєздатним, що прожив дев’ятсот тридцять років. Виникає питання: хіба ці докази немочі нашого Господа не свідчать про Його недосконалість (про те, що Йому спадково або іншим чином не вистачало сил досконалої людини, і Він був порочний)?
Зовні ця справа виглядає саме так, і лише під керівництвом божественного Слова ми можемо задовільно пояснити своєму розуму або іншим узгодженість цих фактів і біблійного твердження, що наш Відкупитель був “святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників”. Ключ до справи знаходиться у вірші під розглядом. Пророк каже, що нам або іншим може здатися, що наш Господь, як і решта людства, був вдарений поразами, що Він знаходився під вироком смерті, був покараний Богом і побитий – був під таким самим вироком смерті, як решта людства. Але потім він показує, що насправді все не так, як здається на перший погляд, пояснюючи, що Він страждав за наші гріхи, а не за власні. Його немочі були результатом того, що Він взяв нашу журбу і поніс тягар нашого горя. Його смерть настала внаслідок того, що Він зайняв наше місце [124] перед божественним законом, а також була наслідком страждання, “щоб привести нас до Бога, Праведний за неправедних”. Говорячи від імені тілесного Ізраїлю за часу першого приходу, пророк каже: “Ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив”. Пояснюючи, що такий погляд був помилковим, він стверджує: “А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини мучений був”: наш мир з Богом був здобутий через побиття за гріх, якого Він зазнав, наше зцілення було здобуте через покарання, яке Він отримав за нас.
Матвій звертає нашу увагу на виконання саме цього пророцтва, говорячи: “Привели багатьох біснуватих до Нього, – і Він словом Своїм вигнав духів, а недужих усіх уздоровив, щоб справдилося, що сказав був Ісая пророк, промовляючи: Він узяв наші немочі, і недуги поніс” (Мт. 8: 16, 17).
Зв’язок між зціленням хвороб нашим Господом і прийняттям Ним немочей не зовсім зрозумілий більшості тих, хто читає цей запис. Зазвичай вважають, що наш Господь використовував силу зцілення, яка нічого Йому не коштувала, – що в Нього була невичерпна сила від невидимого духовного джерела, що дозволяло чинити всілякі чудеса без найменшого ослаблення власних сил, власної енергії.
Ми не сумніваємось, що “сила Всевишнього”, дарована нашому Спасителю без міри, дозволила би Йому робити багато речей абсолютно надприродно, а, отже, без жодного само-виснаження. Ми також не сумніваємось, що наш Господь справді використовував цю надлюдську силу – наприклад, при перетворенні води на вино і при чудесному годуванні народу. Проте із запису в Святому Письмі дізнаємось, що зцілення хворих нашим Господом не було за допомогою надлюдської сили за Його наказом, а зовсім навпаки, Він, зцілюючи хворих, витрачав на них частину Своєї власної життєвої сили. Відповідно, чим більше людей було зцілено, тим більше життєвих сил, енергії втрачав наш Господь. На доказ того, що саме так було, [125] пригадаймо запис про нещасну жінку, яка “дванадцять років хворою на кровотечу була, що чимало натерпілася від багатьох лікарів, і витратила все добро своє, та ніякої помочі з того не мала, а прийшла ще до гіршого” і т. д. Пам’ятаєте, як вона з вірою протиснулася до Господа і доторкнулася до краю Його одежі, кажучи про себе: “Коли хоч доторкнусь до одежі Його, то одужаю”. Запис говорить, що “висохло хвилі тієї джерело кровотечі її, і тілом відчула вона, що видужала від недуги! І в ту мить Ісус вичув у Собі, що вийшла з Нього сила [енергія]. І Він до народу звернувся й спитав: «Хто доторкнувся до Моєї одежі?» І відказали Йому Його учні: «Ти бачиш, що тисне на Тебе народ, а питаєшся: Хто доторкнувся до Мене?» А Він навкруги поглядав, щоб побачити ту, що зробила оце... [І] Він їй сказав: «Твоя віра, о дочко, спасла тебе; іди з миром, і здоровою будь від своєї недуги!»” (Мр. 5: 25-34).
Зверніть увагу також на запис Луки (6:19), який говорить: “Увесь же народ намагався бодай доторкнутись до Нього, бо від Нього виходила сила [енергія] і всіх вздоровляла”. Ось в такому значенні наш дорогий Відкупитель брав немочі людства, несучи наші хвороби. І наслідком такої щоденної віддачі Його енергії для зцілення інших було ніщо інше, як виснаження Його власних сил, Його власної енергії. Ми повинні пам’ятати, що зцілення, які надмірно виснажували Його енергію, були пов’язані з Його проповідями та подорожами – майже безперервною працею нашого Господа протягом трьох з половиною років Його місії.
І це зовсім не здається дивним для нас, коли ми беремо до уваги наш власний досвід: хіба комусь з тих, хто має глибоко співчутливу вдачу, хоч зрідка, хоч до певної міри не доводилось бути свідком того, як один приятель може розділити клопоти іншого, і, співчуваючи, може принести трохи полегшення пригнобленому та дещо додати життєвих сил та бадьорого духа? Але такий корисний вплив і такі відчуття немочі інших залежать переважно від співчуття, яке надихає тих, які [126] відвідують хворих і засмучених. Окрім того, знаємо, що деякі тварини наділені різною мірою співчуття. Голуб, наприклад, як один з найбільш лагідних і співчутливих, був в епоху Мойсея одним з образних зображень нашого Відкупителя. Оскільки багато разів голуб виявлявся допоміжним, його часом приносять в палату до хворих, де він благотворно впливає на тих, які страждають. Можливо задля своєї співчутливої вдачі, голуб бере на себе частину захворювання і частково передає іншим власну життєву енергію. Від цього птахи починають хворіти (їхні кінцівки витягуються, як при ревматизмі), тоді як пацієнт, відповідно, поправляється.
Пам’ятаючи, що наша любов і співчуття – це те, що уціліло після шести тисяч років гріхопадіння, що наш дорогий Відкупитель був досконалим і що в Ньому риса співчутливої любові рясніла найбільшою мірою, ми можемо собі уявити, хоча тільки невиразно, як Він “міг... боліти серцем у немощах наших” (Кул.). Це проявлялося у Його співчутті, бо натурою Він був ніжним, досконалим, чутливим – не твердим, не шорсткуватим від самолюбства та гріха, отриманого спадково чи придбаного особисто. Крім того, читаємо про Нього, що Він “змилосердився” і “змилувався над ними”. А коли бачив, як плачуть юдеї, як плаче Марта та Марія, Він сповнився співчуттям і “просльозився”. Це співчуття зовсім не свідчило про слабкість характеру – якраз навпаки. Адже істинний характер людини (на образ і подобу Творця) не є грубим, бездушним і шорсткуватим, а чутливим, лагідним, люблячим, співчутливим. Тому все це має на меті показати нам, що Той, Хто говорив, як “чоловік ще ніколи так не промовляв”, також співчував, як жоден з деградованого роду не міг співчувати грішному стану, клопотам і нещастям людства.
Крім того, ми повинні пам’ятати саму мету, з якою наш Господь прийшов у світ. Ця мета не полягала в тому, щоб [127] лише продемонструвати силу, коли це не нічого коштує, але, як Він Сам пояснив, Син Людський прийшов служити іншим і життя Своє дати на викуп за багатьох. Правда, заплатою за гріх не було страждання, а смерть, тому саме страждання з боку нашого Господа не заплатило б за гріх за нас, і було абсолютно необхідно, щоб Він “смерть скуштував за всіх”. Тому читаємо: “Христос був умер ради наших гріхів за Писанням” (1 Кор. 15: 3). Тим не менше, було доречно, щоб наш Господь, займаючи місце грішника, відчув все, що має на увазі прокляття – покарання смерті. І оскільки людський рід помирав в процесі поступової втрати життя через слабкість, хвороби і немочі, відповідно було доречно, щоб наш дорогий Відкупитель також пройшов через цей досвід. А оскільки Сам Він не був грішником, то всі покарання за гріх, які могли впасти на Нього, повинні були стати результатом того, що Він зайняв місце грішника і був вдарений за нас Справедливістю.
Наш Господь робив це (коли мова йшла про хворобу, біль та слабкість) найкращим і найбільш корисним чином, тобто добровільно виливав Своє життя, день за днем, протягом трьох з половиною років Свого служіння, віддаючи Свою життєву енергію тим, які не оцінювали Його мотивів – Його милості, Його любові. Тому написано: Він “на смерть віддав душу Свою [істоту, існування]”, “душу Свою [істоту] покладе Він як жертву за гріх” (Іс. 53: 10, 12). І ми можемо виразно побачити, що від часу Свого посвячення (коли Йому було тридцять років, коли Іван христив Його в Йордані) і аж до Голгофи Він постійно виливав Свою душу: з Нього постійно виходила життєва енергія, щоб допомагати та зціляти тих, кому Він прислуговував. І хоча всього цього було би недостатньо як ціни за наші гріхи, однак все це було частиною процесу вмирання, через який пройшов наш дорогий Відкупитель і який досяг апогею на Голгофі, коли Він вигукнув: “Звершилося!” – коли вийшла остання іскра життя.
Виглядає, що жертвувати, витрачати Свої життєві сили і [128] стикатись з досвідом нашого процесу вмирання було для нашого Господа так само необхідним, як і те, що пізніше на хресті Він повинен був хоч на мить відчути становище грішника, повне відокремлення від Небесного Отця і позбавлення всякої надлюдської допомоги, коли вигукнув: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” Він, як заміна грішника, повинен був нести покарання грішника в усіх його подробицях, і лише тоді, коли все це виконалося, Його жертовна місія закінчилась. Тільки тоді, коли Господь вірно це зніс, Він пройшов усі випробування, які Отець вважав за потрібні, щоб Він став “Провідником нашого спасіння” і був звеличений над усіма ангелами, князівствами та силами, щоб бути разом з Отцем на престолі Всесвіту.
Всі ці труднощі, через які Небесний Отець спонукав пройти Свого Улюбленого Сина, перш ніж звеличити Його до становища правої руки Своєї величності і доручити Йому велику працю благословення всіх племен землі, були не тільки випробуваннями вірності Єдинородного, Логоса. Святе Письмо запевняє нас, що вони були потрібні також, щоб наш Господь міг співчувати тим, кого Він таким чином відкупив, щоб Він міг співчувати і “допомагати” тим, хто через Нього повертатиметься до повної сполуки з Богом (Церкві в цьому віці, і світу під час Тисячолітнього віку): “Щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих справах”, “випробуваним в усьому, подібно до нас”, “щоб міг співчувати недосвідченим та заблудженим, бо й сам він перейнятий слабістю”, “тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить”. “Отакий бо потрібний нам Первосвященик: святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників, що вищий над небеса” (Євр 2: 17, 18; 4: 15, 16; 5: 2; 7: 25, 26).