[383]
РОЗДІЛ XIII

НАДІЯ ВІЧНОГО ЖИТТЯ ТА БЕЗСМЕРТЯ, ЗАБЕЗПЕЧЕНА ПРИМИРЕННЯМ

Щирі сподівання й надії стогнучого створіння не є доказом – Обітниці й досягнення Примирення як докази – Відмінність і різниця – Чи людська душа безсмертна або чи є надія для неї стати безсмертною? – Чи безсмертні ангели? – Чи безсмертний сатана? – Життя і безсмертя, виведені на світло через Євангеліє – Грецькі слова, перекладені в Писанні як “безсмертний” і “безсмертя” – Чим відрізняється надія Церкви від надії спасенного світу?

 “Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!” (Йов. 14: 14).

“А тепер об’явилась через з’явлення Спасителя нашого Ісуса Христа, що й смерть зруйнував, і вивів на світло [вічне] життя та нетління Євангелією” (2 Тим. 1: 10).

ЛЮДИ плекають в собі надію, що смерть не є кінцем всього існування. Існує невизначена надія, що якось і десь почате зараз життя матиме продовження. У деяких ця надія перетворюється на страх. Розуміючи, що вони не гідні майбутніх благ, численні люди побоюються страшного майбутнього, і чим більше вони бояться за себе та інших, тим більше вони в нього вірять.
Безсумнівно, ця невиразна надія на майбутнє життя, а також її невід’ємна частина, страх, походять від Господнього осуду змія після потрапляння Адама в гріх і смерть, а саме: що остаточно насіння жінки зітре голову змія. З цього, безсумнівно, було зрозуміло, що, [384] по крайній мірі, частина Адамової сім’ї остаточно затріумфує над сатаною, над гріхом і смертю, в які він їх заманив. Звичайно, Бог підтримував таку надію, хоча й невиразно, промовляючи до Ноя і через нього, а також через Еноха, який пророкував: “Ось іде Господь зі своїми десятками тисяч святих”. Але, як видається, Євангеліє (блага вістка) спасіння від смерті, яке буде запропоноване всьому людству в призначений Богом час, було спочатку виразно викладене Аврааму. Апостол стверджує: “І Писання, передбачивши, що вірою Бог виправдає поган, благовістило Авраамові: – Благословляться в тобі всі народи!” (Гал. 3: 8). Це, щонайменше, було основою юдейських надій на воскресіння, бо якщо стільки племен землі померли й вмирали далі, то обіцяне благословення усіх означало майбутнє життя. І навіть століття по тому, коли під час Вавилонського полону Ізраїль був розсіяний серед народів, він, безсумнівно, ніс зі собою частинки Божих обітниць і своїх надій скрізь, куди би не пішов.
Одне вірно: чи то внаслідок домішки юдейських переконань, чи того, що надія є складовою людської природи, чи того і того, але весь світ вірить в майбутнє життя, і майже всі вірять, що воно буде вічним. Це апостол називає “чеканням створіння” – стогнучого створіння. Але такі надії не є доказом вчення, і обітниці Старого Завіту, дані юдеям, занадто розпливчасті, щоб скласти основу для ясної віри, а тим більше для “догматичної теології” на цю тему.
І лише коли ми знаходимо в Новому Завіті ясні, конкретні висловлювання нашого Господа, а потім настільки ж ясні висловлювання апостолів на цю важливу тему Вічного Життя, ми починаємо змінювати неясні надії на тверді переконання. Ми не тільки знаходимо в їхніх словах переконливі твердження про те, що можливості майбутнього життя передбачені для всіх, але в них, як ніде інше, викладена філософія цього і те, як його можна досягти й зберегти.
Багато хто не звернув уваги на ці речі і тому [385] “знемігся у вірі”. Давайте подивимося, чим є ця філософія, щоб ще більше переконатися, що майбутнє життя, вічне життя є можливим для кожного члена людського роду завдяки передбаченню нашого великого мудрого Творця.
Починаючи з основи цього Новозавітного запевнення у Вічному Житті, ми з подивом виявляємо наступне: у першу чергу воно нагадує нам про те, що в нас самих немає нічого, що дало би нам якусь надію на вічне життя – що життя нашого роду було втрачене через непослух нашого батька Адама; що хоча він був створений досконалим і був пристосований до того, щоб жити вічно, його гріх не тільки приніс кару за гріх – смерть, але його діти також народилися у вмираючому стані, успадкували смертоносні впливи. Закон Бога, як і Він Сам, досконалий, і таким було Його створіння (Адам) перед гріхом. Про Бога написано: “Діло Його досконале”. І Бог через Свій Закон схвалює тільки те, що досконале, і засуджує на знищення все недосконале. Тому рід Адама, “в беззаконні народжений і в гріху зачатий”, не має іншої надії на вічне життя, крім надії на умовах, викладених у Новому Завіті й названих Євангелієм – благою вісткою про те, що зворотній шлях від падіння до досконалості, до божественної милості та вічного життя був відкритий через Христа для всіх зі сім’ї Адама, хто ним скористається.
Лейтмотив цієї надії примирення з Богом, а, отже, нової надії на вічне життя, знаходиться у твердженнях, (1) що “Христос умер за наші гріхи” (Хом.) і (2) що Він “воскрес для виправдання нашого”, адже “людина Ісус Христос дав Самого Себе на викуп [як відповідна ціна] за всіх”. Адам і його рід, який, коли він згрішив, був ще в ньому і розділив його вирок природним шляхом, “відкуплений [куплений] був... дорогоцінною кров’ю [смертю] Христа” (1 Петр. 1: 19).
Але хоча цей дар Господа щедро передбачений для всіх, він не стосується кожного, хіба що на певних умовах, а саме: (1) якщо прийняти Христа як свого Відкупителя; (2) якщо старатись уникати гріха і відтоді жити в згоді з Богом та праведністю. Тому нам сказано, що [386] “Дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рим. 6: 23). Наступні Біблійні вислови є дуже переконливими щодо цього предмету:
“Хто вірує в Сина, той має вічне життя [право, привілей, дар життя, дарований Богом], а хто в Сина не вірує, той життя [досконалого] не побачить” (Ів. 3: 36; 1 Ів. 5: 12).
Вічне життя можна отримати тільки через Христа, Відкупителя і призначеного Життєдавця. Тому правда, яка дає нам привілей проявити віру та послух і, таким чином, “ухопитись за вічне життя”, називається “водою життя” і “хлібом життя” (Ів. 4: 14; 6: 40, 54).
Це вічне життя буде дароване тільки тим, хто, дізнавшись про нього та умови, на яких воно буде дане як дар, шукатиме його, провадячи життя у відповідності з духом святості. Вони пожнуть його як дар–винагороду (Рим. 6: 23; Гал. 6: 8).
Щоб отримати це вічне життя, ми повинні стати Господніми “вівцями” і йти за голосом, за радами Пастиря (Ів. 10: 26-28; 17: 2, 3).
Цей дар вічного життя не буде нікому нав’язаний. Навпаки, його потрібно бажати, шукати й за нього потрібно ухопитися всім, хто мав би його здобути (1 Тим. 6: 12, 19).
Сьогодні Бог дає нам швидше надію, ніж дійсне життя: надію на те, що ми в кінцевому підсумку зможемо його осягнути, бо Бог приготував спосіб, згідно з яким Він може одночасно бути і справедливим і Тим, Хто виправдовує всіх, хто справді вірує в Христа і приймає Його.
Завдяки Божій благодаті наш Господь Ісус не тільки купив нас жертвою Свого життя за наше, але й став нашим великим Первосвящеником, і, як такий, тепер “для всіх, хто слухняний Йому, спричинився [став джерелом] для вічного спасіння” (Євр. 5: 9). “А оце та обітниця, яку Він Сам обіцяв нам: вічне життя” (1 Ів. 2: 25).
“А це свідчення, що Бог життя вічне нам дав [тепер вірою і надією, опісля насправді, “коли з’явиться Христос, наше життя”], а життя це – у Сині Його. Той, хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя” (1 Ів. 5: 11, 12).
[387] Це вічне життя стало можливим для Адама та всього його роду завдяки нашому Творцю через нашого Відкупителя. Але воно призначене й приобіцяне тільки для вірних та слухняних і дане їм нині тільки як надія, а в дійсності буде дане вірним у “воскресінні”.
Слід зауважити, що ясні обітниці Божого Слова дуже відрізняються від світської філософії на цю тему. Вона стверджує, що людина повинна мати майбутнє вічне життя, тому що вона його сподівається, або в більшості випадків його боїться. Проте надії та побоювання не можуть бути розумною підставою віри в будь-яку річ. Також немає підстави твердити, що в людині є щось, що має жити і жити навіки. Про таку частинку людського організму не відомо, у ній не можна упевнитись, ані її не можна виявити.
Утім до Біблійного погляду на цей предмет не можна висунути жодних таких заперечень: цілком розумно вважати наше існування, душу, істоту тим, чим вона тут названа – “даром Божим”, а не чимось невід’ємним у нас. Крім того, він дозволяє уникнути великих і серйозних труднощів, з якими стикається ідея язичницької філософії. Бо коли язичницький філософ стверджує, що людина не може загинути, що вона повинна жити вічно, що вічне життя не є Божим даром (як стверджує Біблія), а природною якістю, якою володіє кожна людина, він стверджує занадто багато. Така філософія не тільки дає вічне існування тим, хто хотів би його використовувати на добре й для кого воно було би благословенням, але й іншим, хто не використовував би його для блага і для кого воно стало би прокляттям. Навпаки, Біблійне вчення, як ми вже показали, заявляє, що цей великий і неоціненний дар (Життя Вічне) буде даний тільки тим, хто вірить і кориться Відкупителю і Життєдавцю. Інші, кому б він пошкодив, не тільки не володіють ним тепер, але й ніколи не можуть його отримати. “Бо заплата за гріх – смерть, а дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рим. 6: 23). Усі злі (усі, хто, одержавши ясне пізнання правди, далі свідомо не будуть її слухатись) будуть витяті з-поміж Божого народу Другою Смертю. “І стануть вони, [388] немов їх не було”. “Вони... винищаться” (Гиж.). “Вічна погибель” буде їх доля – знищення, яке триватиме вічно, з якого не буде ніякого повернення, ніякого воскресіння. Вони втратять вічне життя та всі його привілеї, радощі й благословення – втратять все, що вірні здобудуть (Дії 3: 23; Пс. 37: 9, 20; Йов. 10: 19; 2 Сол. 1: 9).
Божий дар вічного життя є цінним для всього Його народу, і для добре збалансованого та послідовного життя надзвичайно істотно міцно вхопитися його рукою віри. Тільки ті, хто “ухопися за вічне життя” через прийняття Христа та посвячення себе для Його служби, здатні правильно та успішно змагатись з життєвими бурями, які тепер лютують.

ВІДМІННІСТЬ І РІЗНИЦЯ

Але тепер, розглянувши надію на безсмертя у звичайному розумінні цього слова (вічного життя) і дізнавшись, що вічне життя передбачене Богом для всіх з роду Адама, хто прийме його у “свій час” на умовах Нової Угоди, ми готові піти на крок далі й відзначити, що вічне життя та безсмертя не є синонімами, як загально вважають люди. Слово “безсмертний” означає більше, ніж силу жити вічно; і, згідно з Писанням, мільйони людей зможуть колись насолоджуватись вічним життям, проте тільки дуже нечисленна “Мала Черідка” стане безсмертною.
Безсмертя є елементом, властивістю божественної природи, але не людської чи ангельської, чи будь-якої іншої, окрім божественної. А оскільки Христос і Його “Мала Черідка”, Його “Наречена”, мають бути “учасниками Божественної природи” (Турк.), вони будуть винятком зі всіх інших істот чи то на небесах, чи на землі (2 Петр. 1: 4).

ЧИ БЕЗСМЕРТНА ЛЮДСЬКА ДУША? ЧИ МАЄ ВОНА НАДІЮ СТАТИ БЕЗСМЕРТНОЮ?

Ми зрозуміли, що людська душа (чуттєва істота) є наслідком [389] злиття дихання життя (ruach – pneuma) і людського організму, або тіла, саме так, як у випадку тваринних душ (чуттєвих істот), за тим лише винятком, що людина наділена вищим організмом, кращим тілом, яке має вищі властивості та якості. Тому ми запитуємо, чи всі тварини безсмертні? І якщо відповідь буде негативною, то ми повинні запитати: чим же більшим у порівнянні з тваринами володіє людина, що дає їй надію на безсмертя?
Слова Соломона, а також наші власні спостереження, свідчать, що людина, як і тварини, підлягає смерті – “як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один [вид дихання] подих [дух життя – ruach]” (Екл. 3: 19). На кожному кроці траур, труна, похорон, цвинтар, і все це свідчить про те, що людина справді вмирає і, відповідно, не є безсмертною, бо слово “безсмертний” означає “той, що не підлягає смерті, той, що не може померти”. Якою б не була надія людини на безсмертя, сьогодні воно їй недоступне; у кращому випадку це може бути надія на якісь божественні заходи в майбутньому.
Перш ніж ми продовжимо розгляд цього питання, буде корисно розглянути значення слів “смертний” і “безсмертний”, бо повсюдно існує відверте нерозуміння значення цих слів, що часто призводить до плутанини в думках.
Слово “безсмертний” означає той, що не є смертний – той, що не підлягає смерті, не псується, не нищиться, не гине. Будь-яка істота, чиє існування якимось чином залежить від когось іншого або від умов, таких як їжа, світло, повітря і т. д., не є безсмертна. Ця властивість спочатку була притаманна тільки Богу Єгові, як написано: “Має Отець життя Сам у Собі” (Ів. 5: 26). Тобто Його існування не походить від когось, ані не підтримується чимось. Він – Цар вічний, безсмертний, невидимий (1 Тим. 1: 17). Маючи ці вірші в якості вагомого доказу в цьому питанні, ми можемо не сумніватись, що люди, ангели, архангели або навіть Божий Син до того і під час того, як Він “став ?? тілом і перебував між нами”, не були безсмертними, а смертними.
[390] Але слово “смертний” не означає “той, хто вмирає”, а лише “той, хто може померти” – хто має життя, тривалість якого залежить від Бога. Наприклад, ангели не є безсмертними, а смертними і можуть померти, можуть бути знищені Богом, якщо збунтуються проти Його мудрого, справедливого і люблячого керівництва. У Ньому (у Його провидінні) вони живуть, рухаються й існують. Дійсно, про сатану, який був таким ангелом світла, але став бунтарем, виразно сказано, що свого часу він буде знищений (Євр. 2: 14). Це не тільки доказує, що сатана смертний, але й що ангельська природа є смертною – природою, яка може бути знищена її Творцем. Що стосується людини, то вона “мало менша від ангелів” (Пс. 8: 6), і, відповідно, також смертна, про що переконливо свідчить факт, що протягом шести тисячі років наш рід вмирав і що навіть святих у Христі закликають шукати безсмертя (Рим. 2: 7).
Загальноприйнятим визначенням слова “смертний” є “вмираючий”, а слова “безсмертний” – “вічний”, хоча обидва визначення неправильні. Щоб продемонструвати хибність цих загальних визначень, давайте розглянемо просте запитання:

АДАМ БУВ СТВОРЕНИЙ СМЕРТНИМ ЧИ БЕЗСМЕРТНИМ?

Якщо відповідь буде: “Адам був створений безсмертним”, тоді ми запитуємо, як же він міг бути під загрозою смерті, а потім ще й засудженим на смерть? Як він міг померти, якщо був непідвладний смерті? І чому Бог, караючи його, вигнав його з Едемського Саду – подалі від дерев життя, які підтримували життя, щоб він, харчуючись з них, не жив вічно? (1 М. 3: 22).
Якщо ж відповідь буде, що людина була створена смертною (вмираючою – відповідно до помилкового загального визначення), тоді ми запитаємо, як же Бог після непослуху людини міг засудити її на смерть, якщо вона вже була вмираючою істотою і ніколи не була іншою? І якщо Адам був створений вмираючим, то як Бог міг сказати, що його смерть наступила внаслідок його гріха?
[391] Плутанина тут неминуча, якщо не зрозуміти виразно правильного визначення слів “смертний” і “безсмертний”, а саме:
Безсмертний – стан, в якому смерть неможлива, стан непідвладності смерті.
Смертний – стан, в якому смерть можлива, стан, підвладний смерті, але не обов’язково стан вмирання, хіба що був винесений вирок смерті.
З цього погляду ми відразу можемо побачити, що Адам був створений смертним – у стані, в якому була можлива смерть і було можливе вічне життя, в залежності від того, подобався він чи не подобався своєму мудрому, справедливому і люблячому Творцеві. Якби він залишився слухняним, то продовжував би жити донині і навіть вічно, однак весь цей час був би смертним, підлягав би смерті у випадку непослуху. Такий стан зовсім не був би станом невизначеності, тому що Бог, з яким він мав справу, незмінний. Адаму цілковито було би запевнене вічне життя, коли б він залишався відданим і слухняним своєму Творцеві. Більше вимагати було би нерозсудливо.
Стан життя Адама перед його непослухом був подібним до того, який тепер мають святі ангели: він мав повноцінне, тривале життя, яке міг зберігати вічно, залишаючись слухняним Богу. Та оскільки він не був непідвладний смерті, не мав “життя в самому собі”, а його існування залежало від умов, які задовольняли б Творця, то Божа погроза, що у випадку непослуху він повинен померти, щось означала. Вона означала втрату іскри життя, “дихання життя”, без якої тіло перетвориться на порох, а жива душа, або чуттєва істота, перестане існувати. Якби Адам був безсмертним, невмираючим, не підлягав смерті, то Боже покарання було би марною погрозою. Та оскільки Адам був смертним, здатним померти, підлягав смерті (хіба що мав би підтримку засобами свого Творця), він помер “в день” свого непослуху, як і було сказано (див. 2 Петр. 3: 8).
[392] Для тих, хто думає, що Біблія рясніє такими виразами, як безсмертна душа, невмираюча душа, ніколи невмираюча душа і т. д., найкраще, що ми можемо порадити, це взяти Біблійну Конкорданцію і пошукати ці й аналогічні слова. Вони не знайдуть жодного. Тому щирі шукачі істини дуже швидко переконаються, що загалом християни впродовж століть багато добавили (принаймні у своїх думках) до Божого Слова, для власного ж замішання.
Згідно з Писанням, ангели мають вічне життя, але вони смертні. Тобто вічність їх ангельського існування не означає, що вони безсмертні або непідвладні смерті і тому не можуть бути знищені їхнім Творцем, але означає, що Він хоче, щоб вони жили так довго, доки будуть вести своє життя відповідно до Його справедливого та повного любові порядку. Це дуже легко продемонструвати: хіба не був сатана одним зі святих ангелів, перш ніж згрішив через гордість і амбіцію? І хіба він через те не став одним із нечестивих (які свідомо, навмисно противляться Богу), про яких написано: “А нечестивих Бог знищить” – “Вони кару приймуть – вічну погибель”? (Пс. 145: 20;. 2 Сол. 1: 9). Зверніть увагу на дуже ясне висловлювання стосовно знищення сатани, яке, в принципі, можна застосовувати до всіх, хто дотримується його злого шляху та свідомо, навмисно відкидає божественні порядки (Євр. 2: 14).
У той час як Писання говорить про смертність людини, і, по суті, майже у всіх деталях обмежується взаєминами між людиною і Богом, воно не менш виразно говорить іншим чином про смертність ангелів, заявляючи, що Христос “єдиний, що має безсмертя” (1 Тим. 6: 16), бо Отець, як завжди, є винятком (1 Кор. 15: 27). І, як ми вже переконались, наш Господь Ісус отримав безсмертя (яке є елементом, властивістю тільки “божественної природи”) при Своєму воскресінні, як нагороду за вірний послух волі Отця ціною самопожертви “до смерті, і то смерті хресної. Тому й Бог [393] повищив Його”. Хоча Він завжди був вищим від усіх як “Єдинородний”, це звеличення піднесло Його, як стверджує апостол, набагато вище ангелів, урядів, сил і всякого ймення, що назване в небі й на землі (Еф. 1: 21).
Тому стає ясним (з Божого власного об’явлення на цю тему), що тільки Він Сам і Його Єдинородний Син володіли цією прикметою безсмертя в той час, коли апостоли писали свої послання. Справді, коли б Єдинородний був безсмертним раніше, ніж у часі Свого вивищення, Він не міг би стати Спасителем світу, тому що не міг би померти. Адже згідно з божественною постановою, щоб бути нашим Відкупителем, Він повинен був померти. Написано: “Христос помер за наші гріхи” і після того був піднесений до безсмертя.
У Старому Завіті надії на майбутнє вічне життя представлені невиразно, а безсмертя, по суті, не згадується. Натхненний апостол говорить про нашого Господа Ісуса Христа, що Він “смерть зруйнував [зламав її владу над людиною] і вивів на світло життя та нетління Євангелією” (2 Тим. 1: 10). Це показує дві речі: (1) що життя в досконалості, вічне життя відрізняється від безсмертя, неможливості бути знищеним; (2) що жодне з цих великих благословень не було показане чи доступне раніше Євангелія – “велике спасіння”, яке “проповідувалося спочатку від Господа” (Євр. 2: 3).
Отже, що саме Євангеліє нашого Господа вивело на “світло” щодо цих двох великих благословень – життя й безсмертя?
(а) Воно показує, що по божественній благодаті наш Господь купив весь світ Адамових нащадків і тим самим забезпечив для кожного члена людського роду можливість повернутися зі смерті до життя. Іншими словами, воно говорить про грядущі часи реституції всього, про які “провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх”. Реституція в її найвищому й остаточному значенні буде виведенням відновлюваних людей не тільки з гробу, але й з різних ступенів смерті (представлених у хворобах і недосконалості) [394] до життя – вічного життя, яке мав Адам до свого непослуху. Євангеліє Христа запевняє нас, що повна можливість досягнення цього благословення життя буде дарована всім на розумних умовах Нової Угоди – “в свій час” (1 Тим. 2: 6).
(б) “Світло” Євангелія Христа показує особливий задум у божественному плані для особливого поклику, випробування та підготовки невеликого числа Його створінь до чогось більшого, ніж моральна й розумова подоба до Нього – запрошення, щоб так підпорядкувати себе волі Отця і доказати свій вірний послух Йому, щоб Він міг зробити їх “Новими Створіннями”, “образом істоти Його” та “учасниками Божественної природи” (Турк.) – важливим складовим елементом якої є безсмертя. Ось що саме наш Господь Ісус оголосив, вивів на світло у Своєму Євангелії Божої благодаті.
З подивом ми запитуємо: на кого з Божих святих – ангелів, херувимів або серафимів – поширюється такий високий поклик? Євангеліє Христа відповідає, що він взагалі не поширюється на ангелів, а лише на Сина Людського та Його “наречену”, яка повинна бути обрана з тих, кого Він відкупив Своєю дорогоцінною кров’ю.
Подумаймо про Того, Хто заради радості, яка була перед Ним, перетерпів хрест, знехтувавши соромом, і за це тепер сів по правиці (місце милості) престолу Бога. Він був багатим, але заради нас став бідним. Оскільки людина та рід, який треба було відкупити, був людським, Йому необхідно було стати людиною, щоб дати викуп, тобто відповідну ціну. Тому Він упокорився, прийнявши вигляд раба. А після того, як Він став на вигляд як людина, Він упокорив Себе навіть до смерті – навіть до самого ганебного виду смерті, смерті на хресті. “Тому й Бог повищив Його [до обіцяної божественної природи, при Його воскресінні], та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я [ім’я Єгови є винятком – 1 Кор. 15: 27]” (Євр. 12: 3, 2; 2 Кор. 8: 9; Фил. 2: 8, 9).
[395] “Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення!” (Об. 5: 9-12).
Багатство божественної милості могло б обмежитись піднесенням цієї великої та гідної Особи, але ні: Бог, Отець, постановив, щоб Ісус Христос, Вождь, привів громаду Божих Синів до “слави, честі і нетління” (Євр. 2: 10; Рим 2: 7), однак кожен з них повинен бути духовною “копією”, подобою “Первородного”. В якості величного уроку божественного володарства та виразного спростування всіх еволюційних теорій Бог вирішив покликати на це почесне місце (“нареченої, дружини Агнця та співспадкоємиці” – Об. 21: 2, 9; Рим. 8: 17) не ангелів і херувимів, а декого з грішників, викуплених дорогоцінною кров’ю Агнця. Бог обрав число, яке має бути звеличене таким чином (Об. 7: 4), і визначив наперед, якими повинні бути їхні характеристики, щоб вони зробили своє покликання та обрання певним до місця в цій громаді, щоб здобути таку велику честь. А все інше залишене Христу, Який нині діє так, як досі діяв Отець (Ів. 5: 17).
Євангельський вік, від П’ятидесятниці до встановлення Царства при другому приході, це час для вибору цього обраного класу Нареченої Христа, по-іншому названого “Церквою”, “Тілом Христовим”, “царським священством”, “насінням Авраама” (Гал. 3: 29) і т. д. А дозвіл зла є продовжений з метою розвитку цих “членів Тіла Христового” і для того, щоб дати їм можливість жертвувати своїм малим і всім відкупленим у службі Тому, Хто купив їх Своєю дорогоцінною кров’ю. Вони розвивають таким чином в своїх серцях Його духовну подобу, щоб, коли в кінці цього віку вони будуть представлені Отцю їхнім Господом і Відкупителем, Бог міг бачити в них “образ Сина Його” (Кол. 1: 22; Рим. 8: 29).
Як нагорода “слави, честі й безсмертя” та всіх властивостей божественної природи не була дана “Первородному”, поки Він не закінчив Свого шляху через [396] завершення Своєї жертви та слухняність у смерті, так буде і з Церквою, Його “нареченою”, яка вважається одним цілим і сприймається колективно. Наш Господь, Первородний і Вождь, “увійшов у славу Свою” при воскресінні: там Він повністю став учасником божественної природи, ставши “первістком з мертвих”, “народженим від Духа”; там Він був звеличений до престолу та найвищої ласки (“правиці” Бога). І Він пообіцяв, що Його Церква, Його “наречена”, також буде змінена у воскресінні божественною силою з людської природи до слави, честі та безсмертя божественної природи (Євр. 13: 20; 2 Петр. 1: 4).
Відносно цього “воскресіння” Церкви так і написано: “Сіється в тління, – в нетління [безсмертя] встає, сіється в неславу, – у славі встає, сіється в немочі, – у силі встає, сіється тіло звичайне [тваринне] – встає тіло духовне” (1 Кор. 15: 42-44, 49).
Умовами, які ставляться всім, хто бажав би зробити своє покликання та вибрання на це привілейоване становище певним, є дуже вимоглива, але “розумна служба”. І в якості відшкодування вірним обіцяна “слава, честь і безсмертя” “божественної природи”: вони будуть високо піднесені з Відкупителем “понад ангелів”, якщо розділяють Його ганьбу, йдучи Його слідами, дотримуючись Його прикладу в нинішній час, коли зло має дозвіл панувати.
Зверніть особливу увагу на той факт, що в Господньому Слові кожна обітниця чи пропозиція надії безсмертя звернена до цієї особливо обраної Церкви. Саме це невід’ємне життя мав на увазі наш Господь, кажучи: “Як має Отець життя Сам у Собі [життя, яке не потребує підтримки – безсмертя], так і Синові дав життя мати в Самому Собі [безсмертя]”, і Він має дати його тому, кому захоче – Своїй нареченій, Своїй Церкві – “членам Його Тіла” (Ів. 5: 26; Еф. 3: 6).
Два грецьких слова переведені як “безсмертя”:
(1) “Athanasia”, якому Стронг дає визначення “безсмертя”. Це [397] слово знайдено тільки в наступних віршах:
“Мусить бо тлінне оце зодягнутись в нетління [athanasia – безсмертя”] – відноситься до першого воскресіння, в якому має участь тільки Церква (1 Кор. 15: 53).
“Коли оце тлінне в нетління [athanasia – безсмертя] зодягнеться” – відноситься до цього ж першого воскресіння Церкви (1 Кор. 15: 54).
“Єдиний, що має безсмертя [athanasia]” – відноситься до нашого Господа Ісуса, виключаючи, як завжди, з порівняння Отця (1 Тим. 6: 16).
(2) “Aphtharsia” і “aphthartos” (від того ж кореня) двічі перекладаються (в англ. перекладі) як “безсмертя” і один раз – “безсмертний”, але було би правильніше, коли б вони перекладались як “нетління” і “нетлінний”, як у цілому їх перекладають лексикографи. Ось всі приклади цих слів у Біблії:
“Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і честі, і нетління [аphtharsia]” (Рим. 2: 7).
“Сіється в тління, в нетління [aphtharsia] встає” (1 Кор. 15: 42).
“Тіло і кров посісти Божого Царства не можуть, ані тління нетління [aphtharsia] не посяде” (1 Кор. 15: 50).
“Мусить бо тлінне оце зодягнутись в нетління [aphtharsia]” (1 Кор. 15: 53).
“Коли оце тлінне в нетління [aphtharsia] зодягнеться” (1 Кор. 15: 54).
“Благодать зо всіма, що незмінно [aphtharsia – нетлінно] люблять Господа нашого Ісуса Христа!” (Еф. 6: 24).
“Ісуса Христа, що й смерть зруйнував і вивів на світло життя та нетління [aphtharsia] Євангелією” (2 Тим. 1: 10).
“В учителюванні чистоту, поважність, неушкодженність [аphtharsia – нетління]” (Тит. 2: 7, Гиж.).
“Славу нетлінного [aphthartos] Бога” (Рим. 1: 23).
“Вони ж, щоб тлінний прийняти вінок, але ми – щоб нетлінний [aphthartos]” (1 Кор. 9: 25).
[398] “Мертві [Церква] воскреснуть нетлінними [aphthartos]” (1 Кор. 15: 52, Турк.)
“А Цареві віків, нетлінному [aphthartos], невидимому, єдиному Богові” (1 Тим. 1: 17).
“Спадщину нетлінну [aphthartos] й непорочну та нев’янучу, заховану в небі для вас” (1 Петр. 1: 4).
“Народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного [aphthartos]” (1 Петр. 1: 23).
“Захована людина серця в нетлінні [aphthartos] лагідного й мовчазного духа” (1 Петр. 3: 4).
У цьому слові криється думка про те, що насправді не може бути пошкоджене, не може зіпсуватись, не може втратити вартості. Тому “aphtharsia” у багатьох випадках є еквівалентом слова “athanasia”, тобто безсмертя, коли це стосується чуттєвих істот. Адже те, що, маючи життя, є непідвладне смерті, можна дійсно назвати нетлінним.

НАДІЯ ЛЮДСТВА НА ВІЧНЕ ЖИТТЯ

Найсміливіші й найздібніші вчені та еволюціоністи спробували доказати, що життя людини не було даром від Творця. Вони зробили теоретичний висновок, що людина та всі тварини (через еволюційний процес) походить з мікроскопічного зародка, з протоплазми, яку проф. Хексле (Huxley) назвав “фізичною основою життя”. Їм би хотілось якимсь чином проігнорувати Творця й Життєдавця повністю, але, по суті, вони не змогли запропонувати жодного способу, яким навіть протоплазма могла би отримати життя з інертної матерії. Отже, до такої міри вони змушені визнати велику першопричину життя. Але побожний дослідник Біблії не повинен мати найменших труднощів з прийняттям Біблійного твердження, що один Бог є Великою Першопричиною, джерелом життя, з Якого походить всяке життя на кожному рівні. Як каже апостол, все від Отця і все через Сина, і ми через Нього (1 Кор. 8: 6). Християнин знаходить доказ про Творця [399] не тільки в книзі Природи, але й бачить виразне та особливе об’явлення цього Творця й цього творіння у Біблії. Він приймає як факт твердження, що Бог створив наших прабатьків, наділив їх життям і передбачив продовження ними роду чуттєвих істот, душ, подібних до себе, так само, як Він передбачив аналогічний процес серед тварин.
Озираючись назад в Еден, ми бачимо Адама та Єву в їхній досконалості, коли вони володіли моральними та інтелектуальних здібностями на подобу свого Творця, і, отже, набагато перевершували своїх підвладних, диких тварин. Вони були душами більш високого рівня, завдяки вищому й більш витонченому організму. І ми запитуємо, якою була мета Бога в створенні людини? Бачимо, що коли йдеться про тварин, то Господь, очевидно, задумав, щоб вони жили декілька років, а потім помирали, поступаючись місцем іншим з їхнього роду; і щоб, таким чином, вони служили для радості й зручності людини, їхнього господаря, який у своїй досконалості був милостивим господарем. А як щодо людини? Чи людина народжується, щоб помирати як тварина? Ми тільки що переконались, що в неї не було такої властивості як невмирущість, натомість ми знаходимо численні свідчення про Боже передбачення для вічного життя всіх, хто дотримався би затверджених умов: це передбачення полягало не в наділенні людини безсмертними властивостями та прикметами, але в добрій волі й намірі її Творця, завдяки яким вона “живе, рухається і існує”.
Іноді, думаючи поверхово, дехто може стверджувати, що людина безсмертна, незнищенна, тому що наука встановила, що “матерія незнищенна”. Але, як уже зазначалося, матерія – не людина, не душа або істота, не предмет. Тіло – це матерія, але щоб бути тілом людини, матерія повинна мати особливу, своєрідну структуру, і перш ніж вона стане людиною, чи душею, повинен бути доданий дух життя. Ніхто не буде стверджувати, що організм незнищенний, і тому будь-хто, здатний мислити, може бачити, що істота, душа, яка заснована на організмі й залежить від нього, може бути знищена. Крім того, цьому абсурдному міркуванню, вірніше цій нездатності думати, доводиться за [400] аналогією стверджувати, що всі комахи та плазуни мають безсмертя й незнищенні. Існує величезна різниця між знищенням інертної матерії і знищенням істоти.
Згідно з написаним, Бог сказав нашому батьку Адаму, що йому забезпечене безперервне життя доти, доки він буде залишатись слухняним сином Бога, що тільки непослух принесе йому (істоті, душі) смерть. Те саме Писання говорить нам про непослух наших прабатьків і про божественне винесення смертного вироку як покарання за гріх. І ми повинні звернути особливу увагу на мову нашого Господа щодо цього вироку. Слова Бога не були звернені до бездиханного тіла, перед його оживленням, ані Бог не звертався до дихання, духа життя, який є лише оживляючою силою, не наділеною розумом. Він звертався до Адама, душі, розумної, чуттєвої істоти, після того як він вже був повністю створений. І ми всі згодні з тим, що це був розумний і єдино правильний шлях – звертатись тільки до душі, до істоти. Тепер зверніть увагу на слова Господа: “У день їди твоєї від нього ти напевно помреш”.
Коли Адам переступив божественний закон і попав під його вирок, згідно з яким його душа повинна померти, Господь міг виконати це покарання у вигляді миттєвої смерті, але замість цього Він просто позбавив його особливого засобу для продовження життя, тим самим дозволивши Адаму помирати поступово. Умовою життя, як нам сказано, був особливий гай дерев, які давали життя, і споживання плодів цих дерев підтримувало життя людини, поповнюючи щоденно її втрати і не даючи їй старітись. Як тільки людина стала порушником, вона була позбавлена доступу до цих дерев життя, до саду життя і, подібно до нижчих тварин, над якими мала панування, стала піддана смерті. Однак у випадку людини смерть названа “прокляттям”, тому що вона прийшла в результаті порушення божественних правил. І, до речі, через прокляття царя землі, прокляття лежить на всьому його володінні та на всіх його підлеглих, тваринах. [401] Оскільки цар втратив свою досконалість, то і все володіння геть занепало.
Крім того, діти Адама не могли отримати від нього, як їхнього прабатька, тих прав, привілеїв, фізичної досконалості, які він втратив і далі втрачав. Тому, як показує Святе Письмо, весь рід Адама потрапив разом із ним під прокляття – смерть. І тому ми, як створіння на подобу Бога, наділені інтелектуальними здібностями оцінювати вічне життя, дивимося на Бога, щоб побачити, чи дійсно безмежна мудрість, безмежна любов, безмежна справедливість і безмежна сила можуть разом створити план спасіння людини, відповідно до якого Бог може бути справедливим і одночасно може виправдовувати віруючого в Ісуса (Рим. 3: 26).
І ця надія не даремна. У Писанні об’явлений Божий задум через Христа щодо воскресіння мертвих, реституції людини до її колишнього стану. Щоправда, існують обмеження та умови, і не всі повернуться до божественної милості, але можливість повернутися буде надана всім. І ми вважаємо, що існує велика ймовірність того, що більшість нащадків Адама, пізнавши істину, з вдячністю приймуть Божу благодать через Христа і підпорядкують своє життя закону Нової Угоди через віру у Відкупителя.
Однак не нам чи кому-небудь відповідати на запитання, на яке наш Господь відмовився відповісти, а саме: “Хіба буде мало спасенних?” (Лк. 13: 23). Найбільше, на що ми упривілейовані, це вказати на “викуп за всіх”, даний нашим Господом, і на обітницю, що у “свій час” всі прийдуть до пізнання цієї великої істини та до можливості одержати вічне життя від Нього – великого Світла, Яке ще має “просвітити кожну людину, що приходить на світ” (1 Тим. 2: 4-6; Ів. 1: 9). Ми повинні повторювати і повторюємо протягом цього віку слова Учителя всім, хто має “вуха, щоб чути”: “Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми, бо кажу вам, багато хто будуть намагатися ввійти, та не зможуть! Як устане господар та двері замкне...” (Лк. 13: 24, 25). Іншими словами, поклик, єдиний поклик цього Євангельського віку – це [402] поклик на вузьку дорогу самопожертви. І не можна, щоб відволікання уваги сповільнило наш біг по велику нагороду безсмертя, запропоновану тепер. Коли число “обраних” повністю доповниться, а велика скорбота кінця цього віку дасть зрозуміти, що Церква зібрана й прославлена, буде багато таких, які по-іншому дивитимуться на світські дрібниці, які в даний час перешкоджають їм виконувати їхні обіти посвячення.
Божий план спасіння всього роду Адама полягає в тому, щоби під час Тисячоліття запропонувати кожному його члену вічне життя на умовах Нової Угоди, запечатаної для всіх дорогоцінною кров’ю Агнця. Але ніде немає жодних припущень, що безсмертя, Божественна Природа, буде коли-небудь запропонована чи дарована комусь, окрім “вибраної” Церкви Євангельського віку – “Малої Черідки”, “Нареченої, Дружини Агнця”. Іншим з Адамового роду буде запропонована “реституція” (Дії 3: 19-21) до життя, здоров’я та досконалості людської природи – до того, чим володів Адам (як земний образ Бога) до втрати ним благодаті й падіння в гріх та смерть. І коли наприкінці Тисячолітнього віку всі слухняні люди досягнуть того, що було втрачене в Адамі й відкуплене Христом, тоді всі, озброєні повним знанням і досвідом, і, отже, цілком в змозі витримати випробування, будуть суворо випробувані (як був випробуваний Адам), але вже індивідуально (Об. 20: 7-10). І тільки тим, хто всім серцем, а також поведінкою виявить згоду з Богом і Його праведними порядками, буде дозволено перейти із Тисячоліття у вічне майбутнє, тобто “на вічні віки”. Всі інші будуть знищені в Другій смерті – “знищені з народу” (Дії 3: 23).
Тоді вже не буде ні смерті, ні зітхання, ні плачу, та не тому, що переможці Тисячолітнього віку увінчаються безсмертям, а тому, що, навчившись розпізнавати між добром і злом та їхніми наслідками, вони матимуть сформовані характери у повній згоді з Богом і праведністю; тому що вони витримають випробування, які продемонструють, що вони не запрагнуть грішити, коли би для цього з’явилась можливість і не було би покарання. [403] Вони не матимуть життя в собі, а все ще будуть залежати від Божого забезпечення їжею і т. п. для підтримки життя. Порівняйте Об. 21: 4, 6, 8; 7: 16; Мт. 5: 6.
Оскільки прокляття принесло людству смерть, тому його усунення означає усунення всіх правових перешкод для повернення людини до всіх початкових благословень, дарованих їй в Едені. Але людина, нині деградована й недосконала розумово, морально та фізично, не придатна насолоджуватися, як Адам, досконалостями стану Едену, Раю. Тому божественна мета полягає в тому, щоби в “часи реституції”, під час Тисячолітнього віку, людство, за чиї гріхи було здійснено примирення смертю Господа Ісуса Христа, змогло повернутись з Його допомогою, як Життєдавця й Відкупителя, з рабства гріха та смерті до всієї повноти досконалості первісної подоби Бога. Крім того ми бачимо, що в божественному плані передбачено, щоб досвід людини з гріхом був уроком, який матиме вічний вплив на деяких, даючи їм знання (з особистого досвіду) про “надзвичайну гріховність гріха” та відплату за нього, тобто покарання, смерть. Так що коли під час Тисячолітнього віку вони будуть приведені до пізнання праведності, істини, добра, любові та всіх благодатей та прикмет божественного характеру, то охочі й слухняні будуть знати й оцінювати привілей вічного життя так, як батько Адам ніколи не міг цього знати та оцінити.
З цієї причини вмирання було поступовим процесом для всього людства, і з цієї ж причини воскресіння має буде поступовим процесом: людство буде, так би мовити, крок за кроком підніматись вище, вище й вище з багна гріха, з жахливої ями деградації та смерті до величних висот досконалості та життя, з яких воно впало в особі батька Адама. Єдиним винятком з цього загального задуму для світу, як було представлено нам у Святому Письмі, будуть деякі, які були приведені до згоди з Богом раніше – насіння Авраама, природне та духовне (Гал. 3: 29; Євр. 11: 39, 40).
У всьому цьому світло Писання щодо теми безсмертя сяє дивовижно. Воно прокладає яскравий шлях для [404] загального “Божого дару, вічного життя”, який пошириться на всіх, кого Спаситель знайде готовими прийняти його на єдиних умовах, на яких воно може бути благословенням. І воно піддає негідних справедливому покаранню, навіки проголошеному великим суддею всіх, а саме:
“Заплата за гріх – смерть” (Рим. 6: 23).
“Душа, що грішить, – вона помре” (Єз. 18: 4, 20).
“Хто в Сина не вірує, той життя не побачить, а гнів Божий [прокляття, смерть] на нім перебуває” (Ів. 3: 36).
Таким чином, у цьому питанні, як і в інших, ми бачимо, що філософія Божого Слова набагато глибша, ясніша і більш раціональна, ніж язичницькі системи та теорії. Слава Богу за Його Слово Правди і за серця, схильні прийняти його як об’явлення Божої мудрості та сили!
Але чи не вигукує сумнів: – Як Бог може повністю відтворити у воскресінні мільйони людей на землі так, щоб кожен з них упізнав себе й скористався спогадами про нинішній життєвий досвід? Ми відповідаємо, що на циліндрі фонографа навіть людина здатна зберегти свої власні слова і відтворити їх. Тим більше наш Творець в змозі відтворити для всього людства такі частини мозку, які прекрасно відтворять кожне почуття, думку та досвід. Здається слова Давида стосовно Божої сили можна застосувати як пророчо до воскресіння, так і до опису першого народження. Він каже:
“Прославляю Тебе, що я дивно утворений! Дивні діла Твої, і душа моя відає вельми про це! І кості [організм] мої не сховались від Тебе, бо я вчинений був в укритті, я витканий був у глибинах землі! Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені [поступово], коли жодного з них не було”