[413]
РОЗДІЛ ІХ
НЕМИНУЧІСТЬ СУТИЧКИ. СВІДОЦТВА МУДРИХ ЦЬОГО СВІТУ
Загальне зростання свідомості, як новий фактор для врахування – Погляди сенатора Інґалса – Погляди шан. Лаймена Еббота – Погляди єпископа Ньюмена (Метод. Єп.) – Погляди відомого правознавця – Погляди полковн. Роберта Інґерсола – Шан. Дж. Л. Томас про трудове законодавство – Погляд Вендел Філіпс – Передбачення історика Макоулі – Сподівання Шан. Шансі Діпю – Відповідь єпископа Вортінґтона (Прот. Єп.) – Відповідь В.Дж. Брайяна – Погляди в Англії – Ситуація за словами Едварда Беллемі – Думка шан. Дж.Т. Макґліна – Точка зору проф. Ґрахама – Погляди члена Верховного Суду – Думка французького «Social Melee».
«Люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на весь світ [суспільство], бо сили небесні [уряд – церковний та цивільний] порушаться» (Лк. 21: 26).
Розумні люди у всіх закутках світу відчувають, що наближається великий суспільний конфлікт, що він неминучий і жодна річ не може його відвернути. Люди займались пошуками засобів проти нього, однак нічого адекватного хворобі не віднайшли і, втративши надію, дійшли до висновку, що припущення теорії еволюції є правильними – що «Ціла природа підпорядкована закону про виживання сильнішого, як більш здатного, і знищення слабшого, як непридатного до життя». Філософи кажуть їм, що «існуюче сьогодні вже було колись», що наша цивілізація – це тільки повторення цивілізацій Греції та Риму, і що вона, коли йдеться про людські маси, схожим чином перетвориться в руїни, натомість багатство [414] та влада знову перейдуть до рук небагатьох, тоді як самі маси лише вестимуть існування – щось на зразок первісних цивілізацій Сходу, .
Вони переважно не беруть до уваги новий елемент в конфлікті, який досі ніколи не враховувався, а саме – більш загальне, по всьому світі, і особливо серед християнства, поширення рівня свідомості. Річ, про яку багато людей забуває, береться під увагу тими, хто достатньо розумний, щоб шукати справжньої мудрості в джерелі – Божому Слові. Їм сказано, що в часі кінця «Багато бігатиме туди-сюди, і побільшає знання... То буде час клопотів, якого не бувало відтоді, як постали люди, і аж до того часу» (Дан. 12: 1-4, KJV). Вони бачать, яким вражаючим чином виконується пророцтво, що люди бігатимуть туди й сюди; вони також бачать загальний ріст знання, тому час горя, передбачений для цих обставин, означає для них не повторення історії, не підпорядкування мас декільком привілейованим особам, а грандіозну історичну переміну, спричинену вже згаданими новими обставинами. Пов’язані з цими подіями слова пророка, що «повстане того часу Михаїл [Христос]» і візьме свою славну владу та царювання, цілковито погоджуються з думкою, що близьке горе закінчить правління самолюбства під владою «князя цього світу» [сатани] і запровадить Царство Еммануїла з його благословеннями. Але послухаймо декотрих розумних людей цього світу і їхнього погляду на побачене довкола!
Шан. Дж.Дж. Інґалс, колишній сенатор Сполучених Штатів, людина з широким світоглядом, скромного маєтку, досить просторо та безсторонньо запропонував для преси своє бачення боротьби за багатство і, як наслідок, остаточного краху нижчих класів. Ми довільно взяли уривки, бо перед нами людина, яка в даному питанні дотримується досить поміркованих поглядів, а сказане нею наводить на думку, що навіть далекоглядні люди, вбачаючи існуючі труднощі, не знають засобу для лікування хвороби і врятування нещасних.
[415] Сенатор Інґалс пише:
«Вільність – це щось більше, ніж слово. Той, хто в справах житла, одягу та їжі залежить від волі іншого, не може бути вільною людиною в повному, широкому значенні слова. Людина, чий щоденний хліб для себе та своєї сім’ї залежить від платні, яку працедавець може дати або затримати за власним бажанням, не є вільною. Альтернатива між голодом і підпорядкуванням себе певним зобов’язанням є рабством».
«Свобода – це не саме лише визначення. Декларація про те, що життя, вільність та пошуки щастя є невід’ємним правом кожної людської істоти, ще не чинить людину незалежною. Право бути вільним є тільки пустою насмішкою та ілюзією, якщо для цього не існує можливостей. Свобода – це не тільки уникнення законних обмежень, дозвіл піти чи прийти. Потрібно додати ще здібності та можливості, які, однак, в змозі принести лише звільнення від нескінченної щоденної праці. Перефразовуючи Шекспіра, Вбогість та Вільність – погано підібрана пара. Неможливо поєднати свободу та залежність. Скасування злиднів з давніх-давен було сном замріяних і надією філантропів».
«Неоднакове багатство та відверта несправедливість в розподілі між людьми матеріальних благ завжди збивали з толку філософів. Це нерозв’язана загадка політекономії! Цивілізація не мала парадоксу більш таємничого, ніж існування голоду в часі, коли є надлишок їжі, – потреби серед достатку. Факт, що одна людина повинна володіти тим, що є крайністю навіть при марнотратстві, а інша, здібна та сповнена бажання працювати, повинна гинути без іскри вогню, лахміття і крихти хліба, свідчить про моральний розклад суспільства. Це чинить текст хартії прав людини клаптем паперу з незрозумілими знаками. Так довго, як існують згадані умови, ключ до шифру, яким написана доля, залишається таємницею – братерство людей залишається фразою, справедливість – формулою, а Божий кодекс – чимось неможливим для читання».
«Дратування бідних зухвалими хвастощами багатих привело до повалення імперій. Мета людських та Божого уставів полягала в тому, щоб полегшити життя нужденних. Скарги нещасних стали тягарем для історії. Йов був мільйонером. Ні з чим незрівнянний [416] опис, який носить його ім’я – чи є він приповістю, чи біографією, – в кожному випадку становить глибокий інтерес, бо доводить, що патріарх був пройнятий такими ж турботами, якими схвильовані ми сьогодні. Він, мов популіст, описує тих, хто забирає осла в сироти і вола у вдови, хто пересуває межі, жне поле і збирає виноград убогих, хто позбавляє одежі інших, кидаючи їх безпритульними в горах на дощ і криївку серед скал».
«Свої найбільш вишукані прокляття єврейські пророки скеровували проти здирства та розкоші багатих, а Мойсей видав настанови про скасування боргів, перерозподіл земель та обмеження особистого багатства. В Римі на протязі століть власність нерухомого майна обмежувалась 300 акрами землі на жителя, а чисельність худоби та рабів залежала від оброблюваної площі. Однак закони, які Всемогутній дав через Мойсея для юдеїв, були такими ж бездіяльними, як кодекси Лікурґуса та Ліцініуса, спрямовані проти нестримності людських поривань та вроджених станів її істоти».
«За часів Цезаря 2000 плутократів практично заволоділи Римською Імперією, в той час, як понад 100000 голів сімей просили милостиню, утримуючись за рахунок пожертвувань з державної скарбниці. Така боротьба тривала через всі Середні Віки до дев’ятнадцятого століття. Сьогодні вже не існує ліку, який не призначався б попередньо для безлічі пацієнтів і не виявився безрезультатним: сьогодні неможливо запропонувати якийсь новий, досі не випробуваний фінансовий чи політико-економічний експеримент, який не закінчився б безрезультатно – з особистими розчаруваннями і національною руїною».
«Врешті – після стількох сліпих пошуків та жорстоких, відчайдушних сутичок з царями та династіями, з привілеями, кастами, надзвичайними повноваженнями, зі старими пересудами, до неможливості консервативними порядками, з титулами, класами – була усвідомлена ідеальна форма правління, що понад всім цим має стояти людина. Сьогодні правлять вбогі і ті, для кого життя є нескінченною, непосильною працею. Вони творять закони і будують інституції. Людовик XIV сказав: «Держава – це я». Тепер же наймані робітники, фермери, ковалі, рибалки, майстрові твердять: «Держава – це ми». В минулому залишились конфіскації, пограбування, нагромадження багатств придворними улюбленцями. Кожна людина, незалежно від її походження, здібностей, рівня освіти та етики, має однакові можливості [417] для осягнення життєвих цілей. Законодавство, яке б добре або погане воно не було, сьогодні затверджується більшістю».
«Менш ніж століття тому суспільні відносини в Сполучених Штатах базувались на справжній рівності. В період першого перепису в країні не було ні мільйонерів, ні злидарів, ні волоцюг. Першим мешканцем Америки, що перетнув межу в один мільйон доларів, був відомий на той час Астор (близько 1806 року), який не так давно емігрував з Німеччини і, будучи сином м’ясника, привіз з собою в’язку виправлених шкір, як запоруку майбутньої фортуни. Найбільший маєток до нього належав Дж. Вашингтону і при смерті Вашинґтона, в 1799 році, нараховував близько 650000 доларів».
«В переважній більшості мешканці були фермерами та рибалками і в щоденному житті задовольнялися плодами своєї праці. Розвиток континенту завдяки прокладанню залізниць, впровадженню сільськогосподарської техніки та застосуванню наукових досягнень сучасного життя зробив нас найзаможнішим народом на землі. Сукупний продукт країни правдоподібно перевищив 100000000000 дол., половина з яких, як припускається, знаходиться під безпосереднім контролем менш ніж 30000 осіб та корпорацій. Найбільший капітал у світі, який знаходиться в руках приватних осіб, нагромаджено за останню половину століття саме в Сполучених Штатах».
«Та й наші матеріальні багатства майже недоторкані. Розорано менш, ніж одну четверту частину наших орних земель. Наші шахти приховують скарби, багатші, ніж скарби славнозвісних Офір та Потосу. Наше виробництво та торгівля переживають пору справжньої юності, хоча і вони вже створили аристократію достатку, яка не вкладає ні орденських підв’язок, ні не коронує себе вінцями і не заявляє про себе вголос, яку, однак, часто радо вітають в дворах князів і королівських палацах».
«Якщо нерівний розподіл тягарів та здобутків суспільства залежить від законодавства, державних інституцій та уряду, значить в такій системі, як наша, існує невідкладна потреба відновити рівновагу. Якщо багатство – це результат несправедливих законів, а бідність – наслідок деспотичного законодавства, – то лік знаходиться в руках скривджених. Якщо вони терплять, то лише від ран, завданих власноручно. В нас немає ні феодальних законів власності, ні первородства, ні виняткового права на спадщину, ані такої можливості, яка не була б відкритою для всіх. Підвалинами нашої держави є справедливість, рівність, вільність та братерство. Право тримати в своїх руках виборчий бюлетень належиться кожній людині. Школа пропонує освіту для всіх. Преса є вільною, а слово, думка та сумління – позбавлені пут».
[418] «Загальне виборче право не сталося панацеєю від хвороб суспільства. Злидні не скасовано. Хоч нагромаджене багатство перевищує всяке уявлення про жадібність, нерівність розподілу така ж велика, як за часів Йова, Соломона та Аґіса. Давню проблему не тільки не вирішено, але її умови стали ще більш заплутаними та напруженими. Ширша політична влада зосереджується в руках небагатьох, а дивовижні за своїми розмірами багатства набуто окремими особами саме при демократичному правлінні, а не при монархії».
«Величезна прірва між багатими та бідними з кожним днем простягається все ширше та ширше. Сили праці та капіталу, які мали б співпрацювати, допомагати собі та приятелювати, вишикувались один навпроти одного, мов ворожі війська на укріплених позиціях, готові до облоги або битви. Щорічно мільйони грошей губляться від різного роду виплат, руйнування майна, нищення фабрик, падіння прибутків внаслідок страйків та локаутів, які стали звичними у війні між тими, хто дає роботу і тими, хто наймається».
«Утопія надалі залишається країною незнаного. Мов пустинне марево, ідеал досконалого суспільства віддаляється від нас з кожним нашим кроком. Людська природа в кожному оточенні залишається незмінною».
«З розвитком цивілізації незрівнянно покращилися умови життя мас. Сьогодні найубогіший ремісник може вільно користуватись зручностями та вигодами, які п’ять століть тому монархи не могли купити навіть за свої багатства. Однак Де Токвіль зауважив дивну аномалію, що в міру того, як умови мас покращуються, маси вважають їх ще більш неприязними, і це викликає ріст незадоволення. Хотіння та бажання намножуються швидше, ніж шляхи їхнього задоволення. Освіта, щоденна преса, подорожування, бібліотеки, парки, галереї та вітрини магазинів розширили горизонти зайнятих працею чоловіків та жінок, поглибили їхні можливості здобуття користі з вищезгаданого, зазнайомили з розкошами та перевагами достатку. Ріст політичної грамотності вказав на потребу існування рівних прав і усвідомив могутність виборчого голосу. Однак фальшиві вчителі змогли їх переконати, що все багатство досягається важкою працею, і що кожна людина, яка має більше, ніж вона в змозі запрацювати власними руками на денний заробіток, є злодієм; що капіталіст – це неприятель, а мільйонер – [419] ворог суспільства, якого потрібно поставити поза законом і при першій можливості застрелити».
«Величезні приватні маєтки становлять невід’ємну частку високо розвинутої цивілізації. На даний час найзаможнішою спільнотою в світі, per capita, є індійське плем’я Осай. Його загальний маєток в десять раз перевищує відповідне багатство Сполучених Штатів і є власністю спільноти. Спільне майно не мусить бути ознакою варварства. В кожній державі, де існують передумови для соціальної та економічної рівності і де багатство «створено працею» без участі капіталу, як, наприклад, в Індії та Китаї, заробітки є надзвичайно низькі, сам працюючий в значній мірі деградований, а будь-який прогрес є неможливий. Коли б багатство Сполучених Штатів однаково розподілити поміж жителями країни, то, згідно з переписом, кожному припала б сума близько 1000 доларів».
«Очевидно, що, продовжуючи таке вирівнювання, буде зупинено всякий прогрес. Коли б таке становище збереглося від початку, ми не зробили б жодного кроку вперед. Можливість підкорити природу, а її сили поставити на службу цивілізації, з’являється лише тоді, коли вдається зосередити багатство. Доки капітал за допомогою техніки не приборкає пару, електрику, силу тяжіння і не звільнить людину від необхідності постійної праці для забезпечення власного існування, все людство тупцюватиме на місці або ж відступатиме назад. Залізниці, телеграф, морський транспорт, міські агломерації, бібліотеки, музеї, університети, кафедри, лікарні – всі великі починання, які підносять та служать окрасою існування, які полегшують умови буття людей – постали внаслідок зосередження коштів в руках декількох осіб».
«Коли б навіть виникло прагнення обмежити набуття багатств, то суспільство для цього не володіє жодними засобами. Розум виділяється своєю впертістю. Для людей характерні глибокі, докорінні відмінності. Вони надані декретами Всевишнього і не можуть бути анульовані постановами Конгресу. В суперництві розуму та кількості завжди перемагав і перемагатиме розум».
«Суспільна хвороба є поважною та загрозливою, проте саме захворювання не становить такої небезпеки, як ті, хто його лікує та їхні медикаменти. Політичні зцілителі з їхніми примочками, пластирами та пілюлями лікують симптоми, а не хворобу. Вільне карбування срібних монет, ріст валового продукту на душу населення, обмеження імміграції, таємне голосування та [420] голосування кваліфікованою кількістю голосів є важливими питаннями, та всі вони можуть бути впроваджені без найменшого впливу на покращення умов величезних мас заробітчан Сполучених Штатів. Замість того, щоб позбавляти несвідому бідноту приналежних їй прав, краще було б підняти її добробут, підвищити рівень свідомості і вчинити її здібною до голосування. Поставлений поза законом клас неминуче перейде на нелегальне становище. З цього виникає, що подбати про власну безпеку вільні інституції можуть лише шляхом надання освіти, задоволення матеріальних та моральних потреб тих, від кого залежить їхнє існування».
Це факти; а де ж ліки? Немає жодного. На наш погляд автор сказаного не надто симпатизує згаданим фактам: при можливості він прагнув би вказати на шлях уникнення того, що на його думку є неминучим. І так вчинили б усі, хто за виглядом та природою гідний називати себе людиною. Що стосується м-ра Інґалса особисто, то це видно з наступних уривків його промов у Сенаті Сполучених Штатів.* Ось його слова:
«Ми не можемо приховувати правди, що над нами нависла загроза революції. Припинилися давні суперечки. Люди шикуються по обидва боки зловіще налаштованих учасників сутички. Один бік займає капітал, міцно укріплений привілеями, зухвалий від постійних тріумфів, консервативний, вірний старим теоріям, потребуючий нових концесій, збагачений оподаткуванням власних громадян та прибутками з торгівлі за кордоном, прагнучий підігнати всі цінності під власний золотий стандарт. На другому боці знаходиться праця, зацікавлена новими робочими місцями, сповнена прагнення розвивати вітчизняну промисловість, воююча з силами природи і підкоряюча пустині. Голодна і понура серед вулиць великих міст, вона твердо вирішила для себе повалити систему, при якій багаті стають ще багатшими, а бідні ще біднішими, – систему, яка дає для Вандербільта та Ґулда достаток понад всякі межі переситу, а бідняка засуджує на злидні, від яких єдиною втечею або схованкою є гріб. Прагнення справедливості наштовхуються на байдужість та погорду. Ті в країні, хто вміє працювати і хто шукає місця роботи, є трактовані як необачні жебраки, що благають шматка хліба».
-------------------
*Звіт Конгресу, том 7, стор. 1054-1055.
-------------------
[421] Таким чином м-р Інґалс чітко наголошує, що не бачить жодної надії і не знає жодного ліку для такої жахливої хвороби як самолюбство.
ШАН. Д-Р ЛАЙМЕН ЕББОТ ПРО ІСНУЮЧУ СИТУАЦІЮ
В давній підшивці «Literary Digest» знаходимо наступний короткий запис поглядів д-ра Еббота, відомого проповідника, співпрацівника Теодора Рузвельта та редактора, сказаних на тему взаємостосунків між Працею та Капіталом:
«Д-р Еббот твердить, що питання про те, чи система з виплатами заробітку є кращою від феодалізму або рабства, вже знайшло своє вирішення. Однак проти нинішньої індустріальної системи, яка б вже мала бути остаточною і найбільш реальною, він висуває такі застереження: (1) Для всіх, хто охочий працювати, вона не дає постійної і тривалої зайнятості. (2) Вона також не може дати всім зайнятим заробіток, необхідний для утримання нормального рівня життя. (3) Вона є недостатньо освіченою і не може виділити вільній час для освітянської діяльності. (4) В багатьох випадках бездоганні, гостинні доми є сьогодні річчю неможливою. Д-р Еббот вірить, що настанови Ісуса Христа і принципи розумної політичної економії співпадають; він наполягає на думці, що експлуатація чоловіків, жінок та дітей ради дешевизни товарів, є річчю згубною. За його словами праця не є «предметом споживання». Наведемо уривок:
«Я вірю, що система, яка ділить суспільство на два класи – капіталістів та робітників – не може існувати довго, і що промисловий неспокій нашого часу – це наслідок сліпого воювання за демократизацію багатства, в якій користувачі засобів виробництва набувають на них право власності, в якій праця наймає капітал, а не навпаки – капітал працю, – і в якій, як сьогодні це відбувається в урядових справах, люди, а не гроші, здійснюють контроль над економікою. Однак, теорія, що праця – це товар, – а сам капітал треба купувати на найдешевшому ринку, ані на мить не здається розумною. В економічному плані це фальш, до того ще й етично невиправдана».
«Немає товару під назвою праця, його просто не існує. Коли в понеділок вранці робітник приходить на фабрику, він приходить з порожніми руками – в нього немає нічого для продажі. Він приходить, щоб, приклавши зусилля, щось виготовити, і це «щось», коли є виготовлене, має бути продане, а йому, як тому, хто [422] допомагав у виготовленні, повинна належати законна частка вирученого від продажу. І як немає жодної, в сенсі товару, праці для продажу, так і не існує жодного ринку праці для неї. Вільний ринок приймає всіляких продавців з різноманіттям їхніх товарів і всіляких покупців з різними потребами; продавець має повну свободу продавати або ні, а покупець – повну свободу купувати або ж не купувати. Такого ринку праці немає. В переважній більшості робітники так міцно пов’язані зі своїм містом різними пересудами, незнанням навколишнього світу та його потреб, домашніми міркуваннями, дрібною власністю (будинком і присадибним наділом) та релігійними узами, що виглядає, мов би вони приросли до землі. Вибір їхніх професій надзвичайно обмежений; як правило, робітник добре знає як зробити лише якусь одну річ, добре володіє лише одним інструментом і він мусить знайти власника такого інструменту, котрий, в свою чергу, мав би намір запропонувати йому роботу. В іншому випадку він залишиться безробітним. «Торговець, – говорить Фредерік Ґаріссон, – сидить в своїй конторі і, розсилаючи певну кількість листів або повідомлень, залагоджує справи цілого міста навіть в межах кількох континентів. В іншому випадку, беручи за приклад власника магазину, бачимо, що, проходячи поряд і відвідуючи його магазин, люди таким чином забезпечують необхідний рух його товару. В даному випадку товар за допомогою покупців пересувається в його інтересах. Це і є справжній ринок. Конкуренція тут діє швидко, просто, доступно, ефективно. Зовсім інша справа з поденним робітником, в якого немає товару для продажу. Він мусить бути на кожному ринку особисто, а це, як відомо, тягне за собою деякі кошти. Він не в змозі листуватися зі своїм працедавцем, не є в стані передати йому зразок своїх можливостей, ані працедавець не застукає в двері його дому». Немає ані праці, як товару для продажу, ані ринку праці, щоб цей товар продати. Обидва є видумкою політекономії. Справжні факти виглядають так:
«Більшість товарів сьогодні – а під цю категорію поступово підпадає і продукція сільського господарства – виробляється організованими групами працюючих, які виконують роботу під наглядом «промислових магнатів», з використанням дорогого обладнання. Це вимагає співпраці трьох класів: власників обладнання – капіталістів, тих, хто контролює виконання робіт, а саме – менеджерів, і, врешті, працюючих з обладнанням, тобто робітників. Наслідком є спільний продукт їхнього виробництва, бо сам по собі інструмент є лише збереженим продуктом, а тому [423] належить всім. Це вже завдання політичної економії встановити, як порівну розділити вартість між партнерами такого спільного підприємства. Так, в скороченні, виглядає проблема праці. Неправда, що робітник уповноважений до всього, і неправда, що він такого домагається – як деякі заповзяті захисники його інтересів прагнуть подати замість нього. Керівник має право вимагати своєї частки і при тому значної. Управляти таким виробництвом, знати, яка продукція користується в світі попитом, знайти покупця, згідного заплатити ціну, що принесла б достатній прибуток за вкладену працю, вимагає великого вміння і варте щедрої оплати. Власник засобів виробництва теж заслуговує на винагороду. Цілком ймовірно, що він сам, або хтось інший, хто передав йому такі засоби, заощадив трохи грошей, в той час, як його приятелі видали свої гроші на щоденний комфорт або сумнівні задоволення, і тому за свою економію та бережливість він вартий винагороди, хоч інколи виникає запитання, чи наша сучасна економічна система не занадто щедро винагороджує вміння придбати і не перетворює це на ваду. Робітник теж вартий винагороди. З часу, як знесли невільництво, ніхто не може відмовити йому в такому праві. Однак вирішити, як саме розділити продукт спільного виробництва, надзвичайно важко. Проте є певним, що таку річ не повинна робити система, яка домагається від капіталіста виплати якомога меншого заробітку за надані послуги, а робітникові пропонує якнайменше послуг за отриману винагороду. Якщо й існує правильний шлях, то не такий, як вище згаданий».
Д-р Еббот, як нам здається, має щире, повне симпатії до всіх людей серце і чітко усвідомив ситуацію. За його діагнозом – це політико-соціально-фінансова хвороба, проте ліку від неї він не має. Фактично він натякає на такий лік за умови, що той вдасться здобути, однак не пропонує жодного шляху для його здобуття, тобто вважає, що той знаходиться на дорозі прогресу, в
«Сліпому воюванні за демократизацію багатства, в якому користувачі засобів виробництва набувають на них право власності, і в якому праця наймає капітал».
Сказане звучить так, мов би автор щойно прочитав казку про лампу Алладіна з «Тисяча і однієї ночі» і [424] забажав віднайти та скористатись «чарівною паличкою». Така річ свідчить, що ця людина або недостатньо орієнтується в питанні фінансів, або ж сподівається революції, в якій ті, хто працює з засобами виробництва, заберуть їх силою в капіталу, ламаючи тим всі існуючі в суспільстві закони. Коли б такий перехід засобів виробництва з-під контролю теперішніх власників у власність тих, хто має з ними справу, якимось чином відбувся, то чи не було б для всіх очевидним, що нові власники, внаслідок приналежності їм згаданих засобів, в швидкому часі теж стануть капіталістами? Чи є для нас якась підстава сподіватись, що нові власники засобів виробництва будуть більш щедрими та менш самолюбними, ніж теперішні? Чи є підстава сподіватись, що звичайні людські серця тих, хто володіє засобами виробництва, змінились в більшій мірі, ніж тих, хто користується такими засобами, або що всі працюючі будуть схожим чином запрошені новими власниками до рівного поділу прибутків від впровадженої механізації? Весь досвід спілкування з людською природою говорить: Ні! Очевидною є і хвороба і потреба її негайного лікування, проте жодний лік не в змозі вилікувати «стогнуче створіння». Його стогін і клопоти мають тривати і збільшуватись, як говорить апостол, до часу відкриття Божих синів – до Божого Царства (Рим. 8: 22, 19).
Заперечення труднощів не сприятиме лікуванню. Ствердження, що «не існує товару під назвою праця», в жодній мірі не виправить, ані не змінить сумного факту, що праця є товаром і не може бути нічим іншим при теперішніх суспільних умовах та законах. Під пануванням добрих та розсудливих правителів, невільництво в деякому часі і для деяких народів могло принести деяку користь. Кріпацтво при напівцивілізованій феодальній системі теж могло мати деякі добрі сторони, що відповідали тодішньому часу та обставинам. Так є і з системою, в якій існує заробітна плата. Праця, як товар, як предмет купівлі-продажу, має свої чудові особливості. Вона багато вчинила для розвитку фізичних та розумових здібностей і, без сумніву, була справжнім добродійством для Праці в минулому. Було б нерозумно навіть сьогодні руйнувати цю характерну ознаку товару, бо робітники, які [425] мають і використовують свої розумові здібності, майстерність та зусилля, варті кращого до себе відношення і повинні мати можливість розпоряджатися своєю працею, як більш вартісною від праці невправних та неосвічених. Це також корисно для спонукання безтолкових та лінивих. Постає потреба в справедливому, розумному, по-батьківськи дбайливому уряді, що постійно підтримував би і доповнював розумні обмеження та стимули, водночас захищаючи кожний клас працюючих від зухвальства вищестоячого класу і заслоняючи всіх перед геркулесовою силою сучасного Капіталу з його велетенським, постійно зростаючим військом механізованих невільників. Остаточно, після повних, всеохоплюючих практичних навчань в справедливості, під законом любові, він знищить все, що симпатизує самолюбству та гріху. Такий уряд не згаданий ніде, за винятком Біблії. В ній він детально змальований, знаходить для себе тверді запевнення і очікує вибору Божої Церкви – тих, котрі будуть царями та священиками, як співспадкоємці з Еммануїлом (Об. 5: 10; 20: 6).
ПОГЛЯДИ ПОКІЙНОГО ЄПИСКОПА ДЖ.П. НЬЮМЕНА
Своє бачення неминучості конфлікту між Капіталом та Працею висказав єпископ методистської єпископальної церкви Ньюмен. Обидві сторони проблеми, на його погляд, мають свої переваги і свої недоліки. В статті, опублікованій в одному з номерів журналу його віросповідання, він пропонує наступні думки та пропозиції:
«Чи є безбожністю бути багатим? Чи вбогість є істотною, щоб осягнути благочестя? Чи всі святі лише жебраки? Чи небо – це притулок для бідних? Як в такому випадку бути з Авраамом, котрий був надзвичайно багатий на худобу, срібло, золото? Як бути з Йовом, в котрого було 7000 овець, 3000 верблюдів, 4000 волів, 500 ослів, котрий мав 30000 акрів землі та 3000 домашніх слуг?...»
«Здобуття багатства є даром від Бога. Виробництво та заощадливість є законами заможності. Нагромадження великих маєтків – це справжній талант. Як народжуються поетами, філософами, ораторами, так і фінансист є генієм збагачення. [426] Він інтуїтивно усвідомлює закони попиту та пропозиції. На перший погляд здається, що його наділено даром бачити близькі зміни на ринку, він знає коли купити, коли продати, а коли товар затримати. Він передбачає наплив людей і те, як це відіб’ється на його нерухомому майні. Як поет не може не співати, коли до нього приходить муза, так і фінансист зобов’язаний робити гроші. Цьому нема як зарадити. Про надання такого дару записано в Святому Письмі: «Бо то Він (Бог) дає тобі силу на здобуття цих благ» (5 М. 8: 18, Хом.). І всі ці обітниці проілюстровані в сучасному фінансовому становищі християнських народів, які контролюють фінанси цілого світу».
«Голос піднято саме проти таких природних та законних прав володіти майном і в підтримку розподілу власності між тими, хто не набув її ані в спадщину, ані вмінням, ані працьовитістю. Це – комунізм, що не має опори ані в природі, ані в суспільному порядку людства. Це шалений, позбавлений розуму крик Праці проти Капіталу, між якими – і в економіці природи і в політичній економіці – не повинно бути жодного загальноприйнятого антагонізму».
Єпископ наголошує, що «той, хто наймає, і той, хто наймається, – обидва мають недоторкані права; перший має право наймати, кого він хоче і за будь-яку ціну, натомість другий – дати на це згоду, коли в нього з’явиться бажання». Єпископ відстоює думку, що заздрість та підозрілість робітничого класу спрямована не проти тих, хто володіє величезними маєтками, а проти крайньої бездіяльності та байдужості багатих. Він продовжує:
«Багатство має найблагороднішу місію. Воно дане не для нагромадження та задоволення потреб і не для прояву пихи та всевладдя. Багаті послані Всемогутнім, щоб роздавати милостиню. Вони, мов Його агенти по виплаті грошей. Це вартові бідних. Їм належить обов’язок великих починань, що принесуть масам благополуччя – не найбільші дивіденди, а найбільше процвітання. Капітал створює для працюючого можливість радіти щасливим очікуванням чесного виробництва. Саме багатому належить обов’язок дбати про доми вбогих, хоча досить часто хлів багатого [427] нагадує палац в порівнянні з житлом чесного та розумного механіка».
«Якщо багаті патронують громадські реформи, що підносять суспільство, то вони отримають благословення бідних. Їм належить давати законодавцям вказівки, суттєві для захисту всіх прав та інтересів спільноти. Коли з їхньої ініціативи будуються наукові бібліотеки, музеї мистецтва, святині набожності, то за такі вчинки вони вважаються добродіями. Коли багатство Капіталу змикається для спільного добра з багатством інтелекту, силою м’язів та багатством доброчинності, тоді Праця та Капітал рахуються рівноправними елементами в гарантуванні кожній людині життя, вільності та пошуків щастя».
Єпископ, очевидно, намагався представити безстороннє бачення обох сторін сучасної полеміки та близької сутички, однак зв’язок з багатством та залежність від нього, хоч зовсім несвідомо, взяли верх в його судженнях. Факт полягає в тому, що багато людей в давніх часах було надзвичайно заможними, як, наприклад, Авраам. Історія замешкання Авраама, Ісака та Якова в землі Ханаан доводить, що хоч земля перебувала на той час у власності, проте була позбавленою будь-яких огорож і була вільною для користування. На протязі близько двох століть ці три патріархи разом зі своїми слугами, стадами та отарами вільно подорожували землею ханаанських народів, не прагнучи привласнити її собі навіть на стопу (Дії 7: 5). Також в образному Божому царстві, Ізраїлі, кодекс законів дбав про вбогих, народжених серед народу та приходьків. Ніхто не був зобов’язаний голодувати; було заборонено забирати з поля весь врожай, щоб вбога людина могла скористатись з полишеного. Голодний міг зайти в садок, виноградник чи на поле і на місці наїстися досхочу. І навіть коли землю Палестини розділили між поколіннями та родами Ізраїлю, було дане особливе розпорядження про скасування кожного п’ятдесятого року всіх земельних та інших боргів, що, в свою чергу, запобігало загальному зубожінню та прямому поневоленню інших небагатьма заможними особами.
[428] Єпископ, здається, забув, що закони та урядження християнства не є кодексом, даним Богом, і цим законам, як усім задумам недосконалих розумів та сердець, також властиво помилятись. І хоч свого часу не було можливим придумати щось краще, проте заміна соціальних та фінансових умов принесла в минулому потрібні зміни; сьогодні існує потреба в зовсім інших змінах, які свого часу були неможливими з причини егоїзму та запеклого консерватизму. Якщо ж теперішні наші закони вважати за звичайні людські, які підлягають помилкам, і в які внесено зміни та поправки в стосунку до щораз нових умов, то чи ж не є непослідовним з боку єпископа трактувати їх як священні, незаперечні та незмінні і твердити, що один раз надані права є «природними», «непохитними» і не підлягають дискусії, «чи то в природному оточенні, чи в устрої людства»; і чи сама думка модифікувати закони і суспільні регулятори, щоб ті краще пасували до сучасних умов, не є «надуманою» та «ірраціональною»?
Варто завважити, що єпископ, піднімаючи питання праці як товару, що підлягає умовам попиту та пропозиції, виступає з зовсім інших позицій, ніж д-р Еббот. Він вбачає в цьому закон нашої теперішньої суспільної системи і говорить, що так повинно тривати далі. Він мав рацію, зауваживши, що Праця постійно повинна бути товаром (купленим настільки дешево, як Капітал в змозі його придбати, і проданим за таку високу ціну, яку Праця може за нього виручити) доки триває нинішня суспільна система. Це, однак, не займе багато років, на що вказують пророцтва і розпізнає кожний здібний розум, який може ближче придивитись до людей та їхнього неспокою.
Згідно з точкою зору єпископа, єдиною надією мирного врегулювання розбіжностей між Працею та Капіталом є: (1) навернення всіх власників багатств до сповнених любов’ю та сердечністю відносин, які були детально висвітлені в обох наведених абзацах; і (2) навернення всіх з-посеред бідного та середнього [429] класів до такої набожності та вдоволення, де вони могли б з подякою прийняти все, що багаті дозволять їм мати на землі, і все, чим вона здатна їх наділити, і могли б з радістю вигукувати: «Ми, бідні, благословенні!» Зі свого боку визнаємо, що така річ розв’язала б Проблему Праці швидко і цілковито, проте жодна тверезомисляча людина не покладає надії на таке вирішення в близькому майбутньому, ані Святе Письмо не наштовхує на подібну думку. Не можемо також допустити, щоб цей освічений єпископ справді пропонував свої міркування, як лік. Швидше вважатимемо, що він не бачить жодного іншого окрім цього нереального розв’язання, а, отже, цивілізація незабаром буде захоплена прокляттям Анархії. Нехай би ця людина змогла побачити Божий засіб, про який наш Господь вчив нас надіятись та молитись – «Нехай прийде Царство Твоє», – і шлях, яким Царство має бути утверджене в силі та пануванні (Дан. 2: 44, 45; 7: 22, 27; Об. 2: 27).
ПОГЛЯДИ ВІДОМОГО ЮРИСТА
Як подає «Journal», Канзас Сіті, адресуючи свої слова студентам-випускникам відділу права відомого в Сполучених Штатах коледжу, один зі знаменитих у всьому світі правознавців висловився так:
«Історія зарозумілого та ненаситного роду, до якого ми належимо, є нотуванням безперервних та кривавих сутичок за особисту свободу. Військові баталії, повалення династій та обезглавлення монархів не велись для перемог, амбіцій та слави, а для того, щоб людина могла бути вільною. На протязі кривавих століть привілеї та виключне право вперто і без будь-якого бажання відступали перед наполегливим прагненням до особистої свободи. Між Великою Хартією [1215 року] та Appomattox проіснував довжелезний шлях, проте за всі пройдені 652 роки наш рід ані на хвилину не зупинився і не завагався в своїй рішучості та непохитній боротьбі за рівність людей перед законом. Саме по тій причині барони виступили з погрозами на адресу короля Джона; по тій же причині згорів Латимер, втратив владу Гемпден, підписано угоду в домі Мейфлауера, проголошено декларацію незалежності, віддав життя Джон Браун з Осеветомі; по тій же причині [430] йшли та здобували перемогу легіони Ґранта і Шерідана, вважаючи за краще віддати життя та маєтки, ніж позбутися привілеїв свободи».
«Чого варті життя та земля,
Орний плуг та стерно корабля,
Якщо волі для серця немає?»
«Та врешті здійснилася мрія століть. З брутального та кривавого сум’яття історії постала, як господар власної долі, людина. Проте залишилась незрозумілою загадка віри. Люди є рівні, а рівності немає. Право голосу належить всім, а політичну владу творять одиниці. Злидні не скасовано. Тягарі та привілеї в суспільстві розподілені неоднаково. Багатство деяких не вкладається в рамки крайнього марнотратства, тоді як інші даремно молять шматка щоденного хліба. Збиті з пуття та заплутані такою недоречністю, роздратовані стражданнями та нестатком, розчаровані наслідками впливу політичної свободи на особисте щастя та добробут, численні люди піддалися такому глибокому та проникливому неспокою, що це вказує на потребу активного єднання консервативних сил нашого суспільства».
«Еволюційний рух, в якому опинилося суспільство Сполучених Штатів, не має історичних аналогів, оскільки умови тут є аномальними і не підлягають жодному науковому обґрунтуванню. Хоч суспільний прогрес, застосування науки в виробництві і винайдення новітньої техніки незрівнянно покращили становище людей в цілому, однак не підлягає сумніву, що бідність є набагато більш неприязною для суспільства і небезпечною для інституцій самоврядування та особистої, здобутої після стількох вікових конфліктів свободи, ніж коли-небудь досі. Причини цього очевидні. Робітник є вільним, йому належить право голосу, зростає почуття його власної гідності, загострилась пильність, його потреби намножились набагато швидше, ніж засоби їх вдоволення, а освіта піднесла робітника понад рівень звичної чорнової роботи. Щоденна преса познайомила його з вигодами, які багатство дає своїм власникам. Його навчили, що всіх людей створено рівними, і зараз він вірить, що хоч права людей справді стали рівними, проте можливості – ще ні. Сучасна наука [431] дала йому в руки грізну зброю, і коли надходить голод, немає для нього речі більш священної, ніж потреби його дружини та дітей».
«Суспільна криза, яка охопила всі цивілізовані країни, а особливо нашу, стає щораз важчою для подолання. З години на годину, мов відлуння далекої громовиці, зростає зловіще незадоволення. І хоч я вірю, що спокійний та непорушний геній роду англосаксів проявить в цьому випадку стриманість, як чинив це в кожній іншій крайності, і не поступиться набутими ціною неймовірних жертв володіннями, однак є очевидним, що битву ще не завершено, що людина більше не вдоволена рівністю прав та рівністю можливостей, але домагатиметься також рівності умов, як закону ідеальної державної структури».
«Очевидно також, що соціальна деградація суперечить самоврядуванню, що безнадійні і безпорадні злидні не погоджуються з особистою вільністю. Людина, яка в пошуках засобів існування для себе та своєї сім’ї цілком покладається на іншу людину, і в якої ці засоби, при бажанні працедавця, можуть бути відібрані, в жодному сенсі не є вільною. На протязі ста років ми стали найбагатшим зі всіх народів. Наші запаси велетенські. Статистика наших прибутків і нагромаджень вражає навіть легковірних. Грошей є в надлишку, їжі – під достатком, фабрики та праця мають широке забезпечення, однак, не дивлячись на весь цей достаток, в нашій цивілізації продовжує існувати парадокс: більшість людей бореться за існування, а частина з них пробуває в нужденному, жалюгідному убозтві».
«Якщо такі умови мали бути обов’язковими, то це, на наш погляд, кидає тінь на Всевишню Мудрість. Коли нестатки, бідність та неуцтво вважати неминучою спадщиною, то братні стосунки між людьми стають глузливою іронією, а кодекс людської моралі чимось малозрозумілим. Породжене цим розчарування поглиблюється в напрямку недовір’я до принципів, на яких побудоване суспільство, і веде до перегляду самих його основ. Вашим найбільш важливим завданням є послабити таке розчарування, а найбільш важливим обов’язком – перешкодити можливості вибуху революції».
«Популярні заходи, запропоновані для реформування вад, недоліків та слабостей сучасного суспільства загально можна [432] класифікувати у дві групи, перша з яких пропонує усунення всяких причин незадоволення шляхом заміни політичних інституцій. Такий метод неминуче буде помилковий і приречений на невдачу, бо основується на хибному припущенні, що матеріальний добробут є наслідком свободи, тоді як істина полягає в тому, що політична вільність виводиться з матеріального прогресу, а не передує йому. Поети та фантасти доволі розхвалювали бідність, а любов до грошей засуджували, як корінь всякого зла; проте, залишається фактом, що коли вони є набуті чесно та вжиті розумно, то немає іншої форми влади, такої суттєвої, певної та відчутної, як влада, що стимулює таке надбання грошей».
«Немає стану більш плачевного, більш прикрого та згубного для всього найблагороднішого в людині, для всього, що підтримує її в домашньому оточенні та заохочує в житті, ніж безнадія, опущеність, беззахисна вбогість, нестатки, голод, мізерні гроші за працю в поті чола, ледь тліючий вогонь в печі, лахміття та крихти хліба. Якщо ваш вихований інтелект є спрямований на вивчення проблем сьогодення, то ви напевно не зможете не зауважити, що цей елемент життя нашого суспільства продовжує посилюватись».
Перед нами чітке та вміле викладення фактів, з якими всі, бідні чи багаті, мусять погодитись. Проте воно не містить жодного ліку, ані навіть натяку, що нове покоління правознавців та політологів повинно такий лік шукати. Єдиною радою для них є позбавити невіри інших, якою б великою не була їхня власна, і протистояти всякій зміні теперішньої системи, навіть боячись самим потрапити між її жорна.
Для чого така рада? Чи тому, що ця здібна людина цурається свого більш приниженого брата? Зовсім ні. Але тому, що зауважує неминучу спадщину свободи – «індивідуалізм», самолюбство – з закладеним в ньому простором для конкуренції і намаганням кожного чинити те, що для нього особисто є найкращим. Дивлячись в минуле, така людина скаже: «Що було, те і буде». Вона не бачить, що ми знаходимось при закінченні теперішнього віку – на зорінні Тисячоліття; і що тільки влада помазаного Господом Царя всієї землі є в змозі навести лад серед всього цього замішання; що через [433] мудре Боже провидіння людина сьогодні зіткнулася лицем до лиця з такими клопіткими проблемами, які жодна людська мудрість не може вирішити, і з такими розпачливими умовами, які жодна людська завбачливість або політика не в змозі відвернути або яких не в змозі позбутися. Тому у належному часі в своєму відчаї та безвихідному становищі люди будуть раді розгледіти божественне втручання і, підпорядкувавшись йому, залишити власні вчинки, щоб бути навченими Богом. Той, Кому по праву належить Царство, повинен незабаром «взяти для себе велику владу та царювання», щоб навести лад серед хаосу, прославити свою Церкву, як Свою «наречену», щоб разом з нею та через неї покласти край лихам обтяженого гріхом, стогнучого створіння і благословити всі роди землі. Тільки ті, котрі мають «справжнє світло», можуть побачити повний слави наслідок теперішнього часу темряви, що приводить в замішання розумних людей.
М-Р РОБРЕТ Ґ. ІНГЕРСОЛ, ЯК І РЕШТА, ЗАУВАЖИВ СТАН РЕЧЕЙ, ЗРОЗУМІВ ЙОГО ЖАЛЮГІДНІСТЬ, ПРОТЕ НЕ ЗАПРОПОНУВАВ ЖОДНОГО ЛІКУ
Полковника Інґерсола знають як розумну людину за мудрістю цього світу. Відвертий недовірок, він був особою виняткових здібностей та непересічного вміння розсуджувати справи, за винятком релігійних справ, де жодні людські погляди не є правильними, хіба що вони є наповнені і керовані Словом та Господнім Духом. Поради м-ра Інґерсола, як знавця права, цінилися настільки високо, що, кажуть, він одержував за кожні тридцять хвилин консультацій 250 доларів. Його активний розум теж був зайнятий великими та складними для розв’язання проблемами цього неспокійного часу, проте і в нього не знайшлося жодної пропозиції ліку. Свої погляди на ситуацію він подав в просторій статті на сторінках «Twentieth Century», з якої візьмемо короткий уривок. Він пише:
«Винахідництво наповнило світ конкурентами, при тому не лише робітниками, але й тими, хто трудиться біля машин – працівниками найвищої кваліфікації. Сьогодні звичайний робітник є всього лиш [434] зубом шестерні. Він працює невтомно і кормить ненаситний механізм. Коли цей монстр зупиняється, людина залишається без заняття – без хліба. Вона нічого не заощадила. Машина, яку кормив робітник, не накормила його самого – винахід виявився не на його користь. Іншого дня мені довелось почути, як одна особа сказала, що для тисяч добрих механіків майже неможливо знайти заняття, і що на його думку роботу для цих людей повинен знайти уряд. Кілька хвилин згодом довелось почути іншого, що продавав патент на розкрій сукна; за його словами одна з машин може виконувати роботу двадцяти швей, і лише тиждень тому він продав дві таких машини для великої фірми в Нью-Йорку, що призвело до звільнення сорока розкрійників. Капіталіст йде вперед найбільш вигідним для себе шляхом. Він говорить працюючому, що зобов’язаний дотримуватись економії, однак при сучасній системі така економія лише зменшує заробіток. Під великим законом попиту та пропозиції кожний економний, ощадний, самовідданий робітник несвідомо чинить те мале, що він в силі зробити для зменшення власної та своїх товаришів винагороди. Водночас ощадний механік є мов би сертифікатом достатньо високих заробітків».
«Капітал завжди твердив і далі твердить про своє право об’єднуватись. Промисловці, збираючись разом, встановлюють свої ціни, нехтуючи при цьому великим законом попиту та пропозиції. Та чи мають робітники таке саме право радитись та об’єднуватись? Багаті зустрічаються в банках, ділових клубах, кабінетах. Робітники, щоб об’єднатись, збираються на вулиці. Навпроти них виступають всі організовані сили суспільства. Капітал має армію, військово-морський флот, законодавство, суддівські та виконавчі органи. Коли об’єднуються багаті, то це робиться для «обміну думками». Коли об’єднуються бідні, то це називають «конспірацією». Якщо останні діють дружно, якщо взагалі мають щось на меті, їх називають «натовпом». Коли ж вони захищаються, то це зветься «бунтом». Як це так, що багаті контролюють всі підрозділи уряду? Бувають часи, коли жебраки стають революціонерами, – коли лахміття стає прапором, під яким найблагородніші та найвідважніші воюють за свої права».
«Як нам врегулювати цю нерівну сутичку між людиною та машиною? Чи машини врешті стануть партнерами робітників? Чи можливо контролювати сили природи [435] з користю для її терплячих дітей? Чи екстравагантність може йти крок у крок з простодушністю? Чи зможуть робітники бути настільки кмітливими та енергійними, щоб стати власниками машин? Чи може людина набути достатньо інтелігенції, щоб стати доброю і справедливою; чи, можливо, нею керує той самий закон та обставини, що керують рослинним або тваринним світом? В часах канібалізму сильний поїдав слабшого – тобто з’їдав його тіло. Нехтуючи всіма створеними людиною законами, нехтуючи всіма науковими досягненнями сильний та безсердечний далі наживається за рахунок слабшого, невдахи та безпорадного. Коли я починаю задумуватись над агонією цивілізованого життя – над невдачами, неспокоєм, сльозами, загубленими надіями, гіркими реаліями, голодом, злочинністю, приниженням, соромом, – то майже змушений сказати, що канібалізм, попри все, є найбільш співчутливою формою серед усіх будь-коли наявних форм співіснування людини з своїм ближнім».
«Для людини з добрим серцем неможливо задовольнятись тим світом, який сьогодні існує. Жодна людина навіть не може по-справжньому бути задоволена своїм заробітком – хоч знає, що він їй належиться, – пам’ятаючи, що мільйони її ближніх знаходяться в злиднях та нестатку. Коли думаємо про знеможених голодом, то відчуваємо, що їда – це майже безсердечність. Хтось гарно і тепло зодягнений напевно засоромиться, зустрівши закутану в лахміття та тремтячу від холоду людину – відчувши власне серце таким же холодним, як тіло цього вбогого».
«Чи ж не потрібно жодної зміни? Чи повинні «закони попиту та пропозиції», винаходи та наука, монополія та конкуренція, капітал та законодавство завжди бути ворогами тих, хто важко працює? Чи завжди робітники будуть настільки несвідомими і настільки недоладними, щоб витрачати свої заробітки на безвартісні речі? Чи завжди вони піддержуватимуть мільйони солдат ради вбивства дітей інших робітників? Чи завжди вони будуватимуть храми, а самі мешкатимуть в халупах та притулках? Чи назавжди вони дозволять, щоб всілякі паразити та вампіри наживались на їхній крові? Чи залишаться вони невільниками жебраків, котрих самі утримують? Чи перестануть врешті чесні люди знімати капелюх перед вдалим шахрайством? Чи завжди в присутності коронованого ледарства промисловість падатиме на коліна? Чи врешті вони зрозуміють, що жебраки не можуть бути великодушними, і що кожна повноцінна людина повинна заслужити собі на право жити? Чи скажуть вони врешті, що людина, яка має однакові зі всіма [436] привілеї, не має права скаржитися, чи підуть за прикладом, який їм виставили їхні гнобителі? Чи навчаться вони, що сила, для того щоб осягнути мету, повинна мати за собою розум, і все, що робиться і мало б тривати довгий час, повинно спиратися на наріжний камінь справедливості?»
Наведений аргумент є вбогий, кволий і позбавлений всякої надії та ради. Походячи від розумної, добре мислячої людини, він доводить просту річ, що розумні люди цього світу вбачають хворобу, та не вбачають жодного ліку. Цей вчений джентльмен достатньо чітко усвідомлює причини труднощів та їхню неминучість, звертаючись до робітників приблизно так: «Не дозвольте їм (винаходам, науці, конкуренції і т.д.) утискувати вас та вам шкодити!» Проте, він не підказує жодного шляху визволення, за винятком, коли б той знаходився в запитанні: «Чи зможуть робітники бути настільки кмітливими та енергійними, щоб стати власниками машин?»
Та, припустимо, що в них є машини і достатньо капіталу для їхнього обслуговування! Чи такі фабрики та машини будуть функціонувати більш вдало, ніж інші? Як довго з успіхом працюватимуть вони на добродійні цілі, а не для прибутку? Чи не докладуть вони своєї частки до збільшення «надпродукції» і не стануть причетними до «закриття» підприємств, позбавляючи роботи своїх власних та інших працівників? Хіба ми не знаємо, що в випадку, коли фабрика або магазин діятимуть на засадах рівної платні для всіх зайнятих, то в короткому часі вони або збанкрутують, бо видаватимуть забагато грошей на оплату праці, або більш кваліфіковані з-посеред робітників використають пропозицію кращої платні і перейдуть на нове місце роботи, чи займуться власним підприємництвом, покладаючись тільки на себе? Одним словом, самолюбство, вищість особистих інтересів настільки міцно вкоренилися в деградованій людській природі і перетворились в частку нинішнього суспільного устрою, що кожен, хто з цим не рахується, швидко усвідомлює свою помилку.
Заключне речення виглядає дуже привабливо, однак в нашому крайньому становищі його суть цілком непридатна. Воно, мов підкинуте в гніздо для приманки скляне яйце, виглядає як справжнє, доки його не розбити і не спробувати з’їсти. «Чи навчаться вони [робітники], що сила, [437] для того щоб досягти мети, повинна мати за собою розум?» Звичайно, про це знають всі; знають, що для думок потрібен мозок, і що мозок має бути належного складу та властивостей. Всі можуть спостерегти, що коли б будова людського мозку та його можливості були у всіх однакові, то боротьба людини з людиною була б такою рівною, що швидко привела б до згоди і подбала про інтереси та права один одного; або, що більш ймовірно, сутичка спалахнула б ще швидше і була б ще запеклішою. Проте ніхто не може знати краще, ніж м-р Інґерсол, що жодна влада на землі не є здібною подбати про такі умови для розумової рівності.
Найбільше честі для цієї великої людини робить процитований нами четвертий параграф. Він, немов луна, знаходить відгук в кожній шляхетній душі, яких, віримо, є багато. Проте інші в більш поміркованих умовах і навіть в достатках, як, скажемо, м-р Інґерсол, вирішують, як вирішив він, що, навіть вкладаючи власні гроші та вплив, в них зовсім мало сил спростувати або змінити наявну, задіяну через морально деградовану людську природу, суспільну тенденцію, і що це нагадуватиме спробу зупинити Ніагарський водоспад, кидаючись у його глибини. В одному і в другому випадку це викликало б лише бризки та легке хвилювання води.
ШАН. ДЖ.Л. ТОМАС ПРО ТРУДОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО
Часто висувають твердження, що Працю поставлено в невигідне становище саме законодавством, прихильним до багатих і образливим до інтересів бідних, і що зворотний порядок був би ліком від всіх хвороб. Немає речі більш далекої від правди, і ми раді, що в нас є під руками короткий виклад трудового законодавства Сполучених Штатів, написаний такою кваліфікованою людиною, як колишній заступник міністра юстиції Сполучених Штатів м-р Томас, та опублікований 17 жовтня 1896 р. виданням «Tribune», Нью-Йорк. Читаємо:
«Написання історії законодавства останніх п’ятдесяти років, спрямованого на покращення умов найбіднішого та працюючого класів, вимагало б цілих томів, проте стисло її можна представити так:
[438] «Скасовано ув’язнення за несплату боргів».
«Прийнято закони про увільнення поселенців та значної частини їхнього особистого майна від виконання судових розпоряджень за умови, що боржниками є голови сімей, вдови після чоловіків та сироти».
«Для робітників та працюючих біля машин законом впроваджено застави на землю та всяку іншу річ, в яку вони вклали працю заради отримання заробітку».
«Бідним особам дозволено звертатися за захистом в місцеві судові органи, в суди окремих штатів та державний суд безкоштовно або з наданням їм гарантій».
«Бідним особам при розгляді кримінальних, а в деяких випадках і цивільних справ, місцеві суди, суди штатів та державний суд безкоштовно призначають адвокатів для захисту».
«В багатьох випадках судам дається вказівка вирішувати справу на користь робітника, який змушений був внести позов для поновлення розміру заробітку або ж має намір скористатися правом змусити корпорацію виплатити відшкодування для покриття коштів найму адвоката».
«Для громадської служби та громадських робіт законом визначено в одних випадках сім годин, а в інших вісім чи навіть дев’ять годин робочого дня».
«При розгляді майнових справ в випадку банкрутства беруться до уваги претензії робітника щодо заробітку, а в деяких випадках такі претензії взагалі мають першість».
«Прийнято закони, які регулюють вартість пасажирських та вантажних перевезень залізницею та іншими транспортними лініями, а також користування громадськими складськими приміщеннями та елеваторами. Створено державну комісію та комісії штатів по нагляду за рухом залізничного транспорту, в результаті чого ціни зменшилися на дві треті або й більше».
«Майже у всіх штатах прийнято закони, які понижують процентні ставки, і продовжено термін виплати по закладних та актах довіреної власності».
«Від залізниць вимагають будівництва огорож для її колій, або ж, при їх відсутності, сплати подвійної вартості відшкодувань при нещасних випадках; від неї також вимагають надання для своїх працівників безпечних місць, обладнаних для виробничих потреб».
«Від фабрикантів та власників шахт вимагають надання відповідної кількості місць та обладнання для безпеки та вигод найнятих ними робітників».
«Робітничим організаціям надано законне право об’єднуватись».
«День Праці визнано національним святом».
[439] «Повноважні представники Праці – на рівні штатів та держави – мають за завдання збирати статистичні дані і по мірі можливостей дбати про покращення умов робітничого класу».
«Засновано департамент сільського господарства, а його керуючий увійшов до складу уряду».
«Щорічно людям безкоштовно роздається насіннєвий матеріал на суму 150000 доларів».
«Закони багатьох штатів переслідують занесення в чорний список тих бідняків, яких звільнено з роботи або які неспроможні сплатити власні борги; переслідується також висилка на адресу боржника поштових листів з погрозами судової розправи або ж всякий інший злий намір очорнити іншу особу».
«Для захисту необачних та надто довірливих відмовлено в користуванні такою поштою тим особам, які б через неї займались всякого роду обманом та шахрайством».
«Зменшено платню за поштові послуги, внаслідок чого уряд щороку несе збитки в розмірі 8000000 дол., безкоштовно надсилаючи газети жителям сільських місцевостей; найпопулярніші журнали та іншу періодику зроблено настільки дешевими, що вони стали доступними навіть бідним».
«У випадку несплати в визначений час страхових премій або членських внесків, поліси для страхування життя та акції будівельних та позикових компаній не втрачають своєї вартості».
«Банки окремих штатів та державний банк підлягають громадському нагляду, а їхні рахунки – громадській інспекції».
«Зайнятим в громадській сфері в деяких випадках надається платна відпустка тривалістю тридцять днів і п’ятнадцять днів – в інших випадках, а також додатково тридцять днів у випадку хвороби працівника або когось з його сім’ї».
«Законом заборонено: наймати вуличних робітників з країн Азії, контрактну доставку робітників з-за кордону, найми засуджених за законами Сполучених Штатів, подальшу імміграцію з Китаю, імпорт товарів, виготовлених підпільно, примусова праця».
«Створено державний арбітражний суд та арбітражні суди окремих штатів для вирішення трудових спорів».
«Зайнятим на громадській службі оплачуються дні державних свят – 1-е січня, 22-е лютого, День Пам’яті, 4-е липня, День Праці, День Вдячності та 25-е грудня».
[440] «Тим, хто бажає оселитися, запропоновано фермерські наділи; ще інші наділи дано тим, хто насаджуватиме та вирощуватиме на них дерева».
«Прийнято закон про таємне голосування, а також закон про захист права людини голосувати без будь-яких побоювань та тиску на неї збоку».
«Звільнено чотири мільйони невільників, що спричинило зубожіння сотень тисяч власників».
«На громадські кошти створено публічні бібліотеки».
«Збільшено кількість громадських лікарень для надання допомоги хворим та бідним».
«Сто сорок мільйонів доларів виплачується щороку з державної скарбниці ветеранам воєн, вдовам та сиротам».
«Останньою, хоч немаловажною річчю, є відкриття безкоштовних державних шкіл, щорічні видатки на навчання в яких становлять понад 160000000 дол., а утримання будівель, виплата процентів з позик та інші витрати потребують подальшої квоти в розмірі 40000000 дол. або й більше».
«Конгресом та законодавчими органами різних штатів прийнято масу інших, менш значущих законів, які покликані діяти в тому ж напрямку і враховувати найменші деталі взаємовідносин між працедавцями – корпораціями, компаніями та окремими особами – і працівниками».
«Всі ці закони та доброчинні міри приймалися одночасно багатими і бідними. Справді, історія цієї держави за останню чверть століття показує, що жінки та чоловіки з-посеред усіх класів перш за все спрямовували свою винахідливість, щоб збудувати закони для користі, освічення та піднесення мас людей. Цей процес сягнув так далеко, що численні мислячі люди бачать в збереженні існуючого становища небезпеку його переростання в державний соціалізм. Немає сумніву, що протягом довгого часу загальна тенденція громадської думки нашого народу керувалася саме в такому напрямку».
Отже, якщо законодавство зробило все від нього залежне, і неспокій далі зростає, то, очевидно, є безнадійною [441] річчю споглядати в цей бік за якимось ліком. Судячи зі сказаного, м-р Томас теж дійшов висновку, що конфлікту не уникнути.
Зауважте слова, якими така здібна та шанована людина, як
ВЕНДЕЛ ФІЛІПС ВИСЛОВЛЮЄ СВОЮ ДУМКУ
«Жодна моральна чи інтелектуальна реформа не вийшла від вищих класів суспільства. Кожна зокрема і всі разом вони виникли з протесту жертв та тих, хто переносив терпіння. Емансипація робітничих мас повинна стати надбанням самих робітників».
Дуже правильно; дуже розумно, проте, навіть м-р Філіпс не дає жодної практичної ради, яким чином робітничі маси мають увільнити себе від неминучого наслідку егоїстичних проявів закону попиту та пропозиції (підкріпленого розумовою та фізичною нерівністю) – невблаганного, мов закон гравітації. Він просто не знає, що радити. Як всім відомо, революція може спричинити локальні, тимчасові зміни – корисні, або ж ні; але що може вдіяти революція проти скрізь існуючих умов та конкуренції? Це те саме, що кинути виклик морському припливу, намагаючись віником позмітати воду, а надмір позбирати в посуд.
ПЕРЕДБАЧЕННЯ МАКОУЛІ
Паризька «Figaro» наводить наступні уривки з листа, написаного в 1857 році відомим англійським істориком м-ром Макоулі до свого приятеля в Сполучених Штатах:
«Для мене є ясним, як день, що ваш уряд ніколи не буде в змозі утримати під контролем терплячу, розгнівану більшість, бо у вашій державі уряд перебуває в руках мас, і багаті, які є меншістю, абсолютно залежать від їхньої милості. Одного дня в штаті Нью-Йорк між сніданком та очікуваним обідом маси оберуть вам законодавців. [442] Чи можна мати якісь сумніви щодо прикмет обраних?»
«Ви будете зобов’язані чинити речі, які зроблять неможливим подальший добробут. Одного дня якийсь Цезар чи Наполеон прибере до рук уряд. Ваша республіка буде пограбованою та спустошеною в двадцятому столітті так, як Римська імперія – варварами в п’ятому столітті, з тією лише різницею, що нищителі Римської імперії – гунни та вандали – прийшли з-поза її меж, а ваші варвари постануть у вашій власній країні, будуть породженням ваших власних інституцій».
Ця людина, добре знайома з вдачею бідних та багатих, не піддалася ілюзіям, мов би багаті можуть погодитися несамолюбно підтримувати прагнення більшості і мовчки дати згоду на впровадження великих та доброчинних уставів, які поступово піднімуть рівень свідомості мас і вчинять неможливим для будь-кого нагромадити більше половини мільйона доларів маєтку. Ні, м-р Макоулі знає, що така пропозиція не варта уваги, і звідси його передбачення, яке є в руслі Божих свідчень щодо наслідків самолюбства – часу великого горя.
Більше того, коли він писав це, краяни м-ра Макоулі – британська громадськість – домагалися виборчого права і добилися своїх вимог. Такого ж домагалися мешканці Бельгії та Німеччини і цю можливість їм надано. Такого домагалися і силою здобули мешканці Франції. Така річ була предметом вимог в Австро-Угорщині і незабаром схожого можна очікувати від мешканців Італії. Отже катастрофа, якої так упевнено сподівалися для Сполучених Штатів, поволі нависає над усім «християнством». Макоулі не живить надії і не має що запропонувати, за винятком вже запропонованого іншими – щоб впливові та багаті силою захопили контроль і можливо якнайдовше осілись на запобіжній засувці, доки не трапиться вибух.
[443]
СПОДІВАННЯ М-РА ШАНСІ М. ДІПЮ
Між здібними та широко мислячими людьми сучасної доби знаходить своє місце також шан. Шансі М. Діпю, доктор правознавства. Розумна людина, він часто дає добрі поради, і ми раді скористатися з його поглядів на сьогоднішню ситуацію. Звертаючись до випускників університету в Чикаго та всіх присутніх, він, як один з промовців університетської Ради десятого скликання, сказав:
«Освіта не тільки зробила можливим всебічний розвиток нашої країни і надала чудову можливість влаштування на роботу та здобуття багатства, але теж підняла наш народ з призвичаєнь та навиків минулого, і ми не можемо далі жити так, як жили наші батьки».
«Загальна та вища школа з усіма її перевагами прищепила нам думку, що вишуканість у житті чинить чоловіків більш інтелігентними та широко мислячими, а жінок – більш великодушними, сповненими внутрішньої краси та світла. Вона підняли їх понад загальний рівень сільського населення Європи. Вчинивши американців надзвичайним народом, освіта та вільність у великій мірі підняли рівень життя та потреб в більш старих країнах Європи. Робітник-індієць може жити під солом’яним дахом одинокої кімнатки в казенному лахмітті замість одягу і з мискою рису. В той самий час грамотний американський робітник вимагає для себе житла з кількома кімнатами. Він та його діти навчились цінувати твори мистецтва. Вони познайомились з кращою їжею, кращим одягом і, взагалі, з кращим життям, яке містить в собі не розкіш, а вигоди, і яке виховує і надалі повинно виховувати громадян нашої Республіки».
«Владні особи з притаманною їм завбачливістю та відвагою скористались з доступних в Америці можливостей нагромадити величезні багатства. Решта мас, яким не поталанило в такій мірі, споглядають на них і говорять: «Наша частка в цих можливостях не є однаковою». В мене немає часу та й тут не місце пропонувати розв’язання цих труднощів та вирішення цих проблем. Напевне ніхто не сумнівається, що між нами є генії, які, при потребі, можуть добитися цього – чи то з допомогою законодавства, чи якимось іншим шляхом. Сьогодні [444] ми потребуємо ширшої освіти, більшого числа студентів коледжів та більших можливостей для них. Кожна молода людина, яка робить кроки в світ саме з таких позицій, вважатиметься місіонером світла та знання. На кожному місці в суспільстві вона займатиме міцну позицію завдяки розумному, ясному та патріотичному розумінню ситуації в країні та за її межами. Випускники чотирьохсот університетів країни є лейтенантами, капітанами, полковниками, бригадними генералами та генерал-майорами армії американського прогресу, до якої всі ми належимо».
«Світ, в який сьогодні ступає наша молода людина, у великій мірі різниться від того, про який мав уяву її батько, дід або ще хтось з предків столітньої давності. Ще п’ятдесят років тому така людина закінчила б коледж, утримуваний одним з віровизнань, відвідувала б церкву своїх батьків і займалась своїми уподобаннями. П’ятдесят років тому така особа приєдналась би до партії, членом якої був її батько. Від сільського пастора вона перейняла б для себе релігійні погляди, а від національної платформи партії, до якої належав її батько, – політичні настрої. Натомість сьогодні така людина, закінчивши коледж без певного релігійного напрямку, зауважує для себе, що члени її сім’ї відвідують різні церкви і визнають відмінні віровчення. Для себе вона змушена обрати якусь одну церкву, де знайшла б свій дім, і якесь одне вчення, щоб оперти на ньому свою віру. Вона зауважує, що через фальшивих та некомпетентних лідерів, а також внаслідок безпорадності партійних осередків перед лицем гострих державних проблем та приголомшливого розвитку подій, внутріпартійні зв’язки втратили свою міць. Ті, котрі б мали стати її дорадниками, кажуть: «Сину, думай про себе та про свою країну». Отже така людина з самого початку потребує речей, яких її батько не потребував ані для виконання своїх громадських обов’язків, ані для утвердження власної віри та переконань. Під кінець вартого подиву дев’ятнадцятого століття вона вирушає в життя, щоб почути з трибун, підмостків, щоденної преси, щоб зауважити з особистих спостережень, що в політичному, фінансовому та промисловому світі постають революційні умови, які загрожують стабільності держави, позиції церкви, основам суспільства та безпечному збереженню власності. І хоча всілякі припущення та пророкування нагадують їй про [445] лихо, вона не повинна впадати у відчай. Кожна молода людина повинна бути оптимістом. Кожна молода людина повинна вірити, що завтра буде краще, ніж сьогодні, і, сумлінно виконуючи обов’язки, з непохитною надією споглядати в завтрашній день».
«Ми всі розуміємо, що проблеми є важкими і ситуація стоїть надзвичайно гостро. Але ж саме освіта повинна розв’язувати проблеми та усувати гострі відносини. Наш період часу – парадокс цивілізації. Досі наш шлях був справою довільного трактування і спокійного плавання під стерном книг минулого. Але від двадцятого століття нас ділить лише п’ять років і ми зійшлися лицем до лиця з обставинами, які чимось схожі на новелу, мов би гігантське потрясіння жбурнуло нас крізь простір, і ми побачили себе сидячими на узбіччі одного з марсіанських кратерів».
«Пара та електрика позбавили значення всю дотеперішню еру християнства з усіма її століттями. Вони об’єднали виробництво та ринки збуту, чим перекреслили всі попередні обрахунки та методи діяльності. Вони об’єднали весь світ в єдиний комунікаційний вузол, який повалив усілякі обмеження, досі контрольовані часом та відстанню або стережені законодавством. Ранкові ціни бавовнику на берегах Гангу та Амазонки, ціни пшениці на Гімалайських плато, в дельті Нілу чи в Аргентині – з усіма факторами грошового обігу, клімату та рівня заробітної платні, від яких залежать кошти продукції, – того ж вечора позначаються на ситуації в Ліверпулі, Новому Орлеані, в Саванах, Мобіле, Чикаго та Нью-Йорку. З ними летять вістки, що кидають у розпач або холодять думки працюючих на плантаціях Півдня та в фермерських господарствах Заходу. Фермери Європи та Америки справедливо нарікають на своє становище. Сільське населення поривається до міст, чим створює нескінченні труднощі для муніципальних властей. Капіталісти прагнуть створити таку форму об’єднань, яка дозволила б їм утриматись і за течією і проти неї; також робітничі організації, хоч з обмеженим успіхом, намагаються створити ситуацію, яка б, на їхню думку, була для них найкращою. Величезний прогрес останніх п’ятдесяти років, революційні зміни за участю пари, електрики та інших винаходів, співвідношення [446] між силами, які важко працюють на одному боці земної кулі і добиваються швидких результатів на іншому, настільки змінили відносини між людиною та виробництвом, що світ досі не може до цього звикнути. Зв’язок між теперішнім та майбутнім має ґрунтуватися на освіті, щоб вища інтелігенція могла навести лад серед хаосу, посталого в дев’ятнадцятому столітті землетрусу можливостей та реальних нагод».
«Кризи у світі були завжди. Зусилля і прагнення людства здобути щось краще та більш високе остаточно знаходили свій вияв у котромусь з грандіозних визвольних рухів. Ці революції супроводжувались неможливими для опису стражданнями, вбивством мільйонів людей, спустошенням провінцій і навіть цілих королівств. Хрестові походи підняли Європу з неволі феодалізму, а французька революція зірвала кастові пута. Наполеон був правителем і вмілим, хоч і трохи самолюбним, творцем нинішнього загального виборчого права та парламентського устрою. Через всі століття єдиним прагненням була свобода і ще раз свобода. Всі сподівались, що, здобувши таку свободу, люди здобудуть загальне щастя та мир. В найбільш повному значенні свободу здобуто в англомовних країнах, тобто свободу, при якій люди є для себе правителями, законодавцями і панами. Але весь парадокс в тому, що разом зі свободою, яку всі ми вважаємо найбільшим благословенням, прийшло найбільше з усіх відомих світу проявів незадоволення. Соціалістичний рух в Німеччині виріс зі ста тисяч голосів десять років тому до декількох мільйонів у 1894 році. У Франції республіканські елементи стали ще більш радикальними і небезпека з їхнього боку зростає з місяця на місяць. Посталі в аграрному та виробничому секторах Великобританії труднощі є понад можливості її державних мужів, за винятком, коли б з дня на день застосовувати паліативні засоби. В Чикаго виник анархістичний бунт, і лише невеликий корпус дисциплінованих та відважних поліцейських зміг врятувати місто від страхіття грабежів та плюндрування. За декілька місяців одна людина створила таку міцну організацію працівників залізниці, що, керуючи нею, паралізувала двадцять мільйонів задіяних в виробничій сфері та просто переїжджих людей, змусивши тимчасово зупинити всі підрозділи, відповідальні за утримання процесів життєдіяльності. Заколот був настільки могутній, що двоє губернаторів [447] відразу ж подали у відставку, а управляючий Західної метрополії навіть приймав розпорядження від заводія бунту. Неможливих для підрахунку виробничих та торговельних збитків вдалось запобігти лише міцною рукою федерального уряду».
«Інший парадокс нашої чверті століття полягає в тому, що сьогодні кожен ремісник, механік та працівник будь-якої галузі, працюючи меншу кількість годин, отримує на двадцять п’ять, а в багатьох випадках і на п’ятдесят відсотків більше, ніж отримував би тридцять років тому. Отримуючи на третину більше, ніж тридцять років назад, він за свій долар здатний купити вдвічі більше їди та одягу, ніж колись. Хтось подумає, що робітник повинен відчувати приплив щастя, порівнюючи день минулий з днем сьогоднішнім, а щоденний надлишок він повинен класти до банку, щоб той швидко зробив його капіталістом. Однак робітник відчуває незадоволення, якого не знав його батько, хоч тридцять років тому той мав лише третину нинішньої платні і за свого долара міг купити вдвічі менше. Отже, все це прийшло зі знанням!»
[М-р Діпю зовсім випустив з уваги факт, що тридцять років тому роботи було під достатком. Пропозиція вмілих та сильних людських рук була набагато меншою, ніж потреба в них; на залізниці, на заводах та фабриках людей вмовляли працювати «у дві зміни»; іммігранти, які приїжджали мільйонами, швидко знаходили для себе роботу. Сьогодні в кожному напрямку пропозиція праці значно перевищує існуючі потреби, бо самих робітників замінено машинами. Хоча нинішні заробітки не є поганими, однак люди, маси не здатні подбати про сталий попит і зайнятість для своїх навиків, а тому платня неминуче падає.]
«Ми ведемо не тільки бій сьогодення, але й бій на всі часи; ми дбаємо про розвиток країни не тільки у власних інтересах, але й в інтересах нащадків. Ми перемогли невільництво, викорінили багатошлюбність і нашим єдиним ворогом є неуцтво».
[Якщо неможливе для перерахунку зло і усіляке незадоволення виникло внаслідок часткового знесення освітою безграмотності, то якої анархії та страшного горя [448] коштуватиме повна освіта! М-р Діпю відверто заявляє, що він зовсім не дискутує над ліком від усіх цих нещасть та незадоволень, однак, без сумніву, був би радий таку річ вчинити, коли б знав про такий лік; він лише згадує, що все можна вилікувати «тим, чи іншим шляхом», тобто мовчки визнає, що не може запропонувати нічого особливого.]
«Невдоволені – це ті, хто сьогодні рядить та панує, і їм самим належить розв’язати власні проблеми. Для себе можна обрати власні конгреси та власних президентів, та неможливо збунтуватися проти себе, ані підрізати собі горло. Рано чи пізно, тим, чи іншим шляхом, вони вирішать власні проблеми і зроблять це згідно з законом і з допомогою закону. Станеться це або деструктивним або конструктивним методом».
«Природно виникає запитання: «Чому разом з добробутом та світовим прогресом існує незадоволення?» За останні двадцять п’ять років швидкі темпи винахідництва та можливості, запропоновані використанням електрики та пари, знищили шістдесят відсотків загальносвітового капіталу і позбавили роботи сорок відсотків зайнятих. Збільшення втроє потужності двигуна, створення нових видів машин, подвоєння можливостей внаслідок застосування новітньої техніки чинить все старе непридатним. Більше того, це змушує кваліфікованого ремісника, що втрачає знаряддя, якими він заробляв на прожиття і які тепер стали непотрібними, назад повернутися до численного загону звичайних робітників. Одночасно згадані сили, які вже отак зруйнували більшість того, що становить вартість, і позбавили зайнятості стількох людей, створили нові умови, які понад всяку можливість підрахунку намножили для світу багатства, а для його мешканців – сприятливі умови для задоволення щоденних потреб, здобуття вигод та почуття щасливості. Та щоб скористатись з таких можливостей, таких розкошів та щастя, потрібен кращий рівень освіти».
Цілком очевидно, що м-р Діпю добре познайомлений з питаннями праці і ретельно дослідив обставини, які привели до існуючого у світі становища конфронтації. Та що за лік він пропонує? Очевидно, що цей джентльмен керувався лише чемністю та певною долею ввічливості, бо, адресуючи свої слова до випускників коледжу, він підсунув думку, що неосвіченість є тим «ворогом», який спричиняє нинішнє лихо і загрожує майбутньому. [449] Однак хто, крім самого м-ра Діпю, повинен краще знати, що освіта такого ліку запропонувати не може? Навіть освіту на рівні коледжу здобула дуже мала кількість сьогоднішніх мільйонерів. Корнеліус Вандербільт був неуком, перевізником на переправі, і лише гостре відчуття бізнесу привело його до багатства. Передбачивши ріст подорожування, він інвестував кошти в будівництво пароплавів та залізниць. Знаменитий Джон Джейкоб Астор теж був неуком, торговцем хутром та шкірами. Передбачивши розширення меж Нью-Йорк Сіті, він вклав кошти в нерухоме майно і таким чином заклав основу для маєтків нинішнього роду Асторів.
Сторінки преси обійшов наведений нижче перелік американських мільйонерів, які передали коледжам мільйон та більше доларів, з приміткою, що жоден з цих заможних та розумних людей ніколи не вчився в коледжі:
«Стефан Жірард передав для Жірард Коледж 8000000 дол.; Джон Д. Рокфеллер для Університету в Чікаґо 7000000 дол.; Джордж Пібоді на різні фундації – 6000000 дол.; Лейленд Стенфорд для Університету Стенфорд – 5000000 дол.; Ейзе Паркер для Університету Легай – 3500000 дол.; Поль Тюлейн для Університету Тюлейн, Новий Орлеан – 2500000 дол.; Айзіек Річ для Університету в Бостон – 2000000 дол.; Джоунес Дж. Кларк для Університету Кларка, Уочестер, Масс., – 2000000 дол.; родина Вандербільтів для Університету Вандербільт – щонайменше 1775000 дол.; Джеймс Лік для Університету Каліфорнії – 1600000 дол.; Джон К. Ґрін для Прінстон – 1500000 дол.; Вільям С. Де Пайв для Університету Осбюрі, сьогодні Де Пайв, – 1500000 дол.; А.Дж. Дрексел для Промислової Школи Дрексела – 1500000 дол.; Леонард Кейз для Школи прикладних наук в Клівленд – 1500000 дол.; Пітер Купер для Спілки Купера – 1200000 дол.; Езра Корнел і Генрі В. Сейдж для Університету Корнел – кожен 1000000 дол.; Чарльз Пратт для Інституту Пратта в Брукліні – 2700000 дол».
Мов би на доказ, що в цьому правилі існує виняток, м-р Сет Лоу, випускник коледжу та його президент, свого часу пожертвував мільйон доларів для бібліотеки Колумбія Коледж.
Хоч здобуття освіти в коледжі є вартісною річчю, однак в жодному випадку воно не становить ліку для нинішніх умов. Справді, коли б сьогодні кожна людина [450] в Європі та Америці володіла дипломом коледжу, то умови були б не кращі, а ще гірші, ніж тепер. М-р Діпю згадує про це в наведеній цитаті, де говорить, що «в механіка панує незадоволення, якого не знав його батько, хоч тридцять років тому він мав лише третину нинішньої платні і за свого долара міг купити вдвічі менше. І все це прийшло з освітою». Так, справді, чим доступнішою стає освіта, тим ширшим стає незадоволення. Освіта – це чудово, її потрібно дуже прагнути, проте вона не є ліком. Хоча відомо, що деякі справедливі, шановані люди були багатими, проте відомо також, що деякі з найбільш зіпсутих людей були особами освіченими, а деякі з найбільш святих людей були «неграмотними», як, наприклад, апостоли. Чим більша освіта, тим більше незадоволення виявляє зіпсута людина і більший її потяг до зла. Світ потребує нових сердець – «Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови!» (Пс. 51: 12). Ось так пророчо накреслено потребу світу. Щораз ближче до нас є докази, а остаточно це зрозуміють всі, що для миру та щастя потрібно щось більше, ніж просто освіта та розумові здібності. «Побожність з вдоволенням – великий здобуток»; і тільки коли закласти такий фундамент, можна бути певним, що освіченість стане великим благословенням. Самолюбні серця та дух цього світу є у незгоді з духом любові, і тут не зарадить жоден компроміс. Освіта, «побільшене знання» мас тягнуть за собою соціальну кризу з її остаточним наслідком – анархією.
ВИСЛОВЛЮВАННЯ ЄПИСКОПА ВОРТІНГТОНА
Присутній на зборах Протестантської Єпископальної Церкви в Нью-Йорк Сіті єпископ Вортінґтон висловив свої думки щодо існуючого соціального замішання. Вони відразу ж були занотовані кореспондентом і 25 жовтня 1896 року опубліковані в газеті. Він сказав:
[451] «На мою думку весь клопіт з фермерами виникає з того, що ми занадто далеко зайшли з нашою вільною системою навчання. Звичайно, я знаю, що моя думка вважатиметься певним проявом єресі, проте я в це вірю. Діти фермерів – принаймні більшість з них, – які не мають абсолютно жодної можливості для росту, скуштувавши освіти, вже не перестають тягнутися до неї. Вони ніколи не осягнуть чогось вартісного – принаймні більшість з них, – і знеохочені йти в своєму житті дорогою, якою Бог мав намір, щоб вони йшли, неминуче переїдуть до міст. Саме надлишок освіти серед тих, хто не має здібностей її засвоїти, є причиною перенаселення наших міст, в той час, як фермерські господарства стоять без ужитку».
Єпископ займає цілком протилежну позицію до тієї, яку захищав м-р Діпю. Можна сказати, що його думки співпадають з поглядами головного директора до справ освіти в Росії, звернення котрого про недопустимість надання освіти більш вбогим класам ми вже згадували. Ми погоджуємось з обома щодо факту, що освіта загально загострила амбіції та невгамовне незадоволення. Безперечно, єпископ повинен визнати, що в цій країні вільності та освіти справи зайшли надто далеко, щоб надіятись позбутися зростаючого незадоволення лише згасивши світильника знань. Добре це чи погано, однак освіта та незадоволення є присутні, і вони не можуть і не будуть зігноровані.
ВІДПОВІДЬ ШАН. В.ДЖ. БРАЯНА
Що стосується справедливості тверджень єпископа, то дамо відповісти на це м-ру В.Дж. Браяну, процитувавши слова його інтерв’ю:
«На мою думку говорити про надто велику освіченість дітей фермерів і приписувати труднощі, які нас оточують, лише такому надмірному знанню, є однією з найбільш жорстоких речей, коли-небудь сказаних людиною. Що це за ідея казати, що діти фермерів, які не можуть в житті твердо піднятись на ноги, скуштувавши освіти, радіють нею, наполегливо її шукають і, водночас, цілковито розчарувавшись в фермерстві, переселяються до міст?! Що за думка про надмір освіченості дітей наших фермерів?! Друзі, чи знаєте ви, про що свідчить така мова?! [452] Це означає регрес цивілізації і кроки знову в темні часи середньовіччя».
«Як ви можете сказати, яка дитина фермера стане в своєму часі великою людиною, наперед не давши цим дітям освіти? А може потрібно створити комісію, щоб розглянутись навколо і вибрати тих, кого варто наділити знанням?»
«Друзі, існує зовсім інша причина, чому люди йдуть до міст і залишають землю. Діється це тому, що ваше законодавство позбавило можливості викупу прострочених закладних на фермерів та їхні господарства. Діється так, бо ваше законодавство вчинило для фермера його фермерське життя нестерпним; діється це тому, що існують класи, які замість виробництва займаються творенням законів, придатних більше для ризикованого підприємництва з наявними плодами фермерської праці, ніж для створення таких плодів».
«Що за ідея звалювати вину за існуючі умови на фермера?! Звідки ця думка лікувати людське незадоволення замиканням шкіл?! Що вам сказати? Невдоволення існуватиме так довго, як існуватиме для нього причина. Замість намагань відвернути людей від усвідомлення їхнього стану, чи не варто було б таким критикам подбати про покращення в цій країні умов для фермерів?»
Англійський журнал «The Rock», шукаючи відповіді, не знайшов жодної. Цитуємо:
«Весь світ охоплений неспокоєм, конфліктами інтересів, а різні перехресні течії розвитку подій утримують цивілізоване людство у постійному хвилюванні. Майже з кожним тижнем збільшується нервове та розумове напруження; через короткі проміжки часу ті чи інші приголомшливі події з нечуваною силою потрясають світом політики та економіки, і люди починають усвідомлювати собі розміри нагромаджених та прихованих під поверхнею суспільства елементів лиха. Намагаючись модифікувати напрям цих сил, політики відверто визнають, що їм не під силу утримати їх під повним контролем або ж, принаймні, передбачити наслідки».
«В круговерті нескінченних теорій, пропозицій, експериментів та передбачень великі мислителі погоджуються у двох речах. По один бік перед ними вимальовується загрозливих розмірів катастрофа, яка захитає цілим світом і перетворить в руїни сучасну будівлю політичного та суспільного життя; при цьому деструктивні сили [453] вичерпають себе ще перш ніж творчі елементи зможуть реконструювати суспільний лад на більш міцному фундаменті. З другого боку, вони погоджуються, що ніколи досі народи так не прагнули миру, ані так виразно не відчували обов’язку і привілеїв культивування єдності та братньої згоди, як в даний момент».
Так діється в усьому цивілізованому світі. Всі розумні люди більш-менш чітко усвідомлюють собі існуючу дилему, проте дуже мало з них можуть запропонувати лікуючий засіб. Однак, не всі: деякі добре думаючі особи вважають, що вони здатні розв’язати проблему, та в дійсності їм не під силу чітко оцінити ситуацію, що вимальовується перед їхнім розумом. Про них ми поговоримо в наступному розділі.
ПОГЛЯД НА СИТУАЦІЮ М-РА БЕЛЛЕМІ
Думаємо, буде цікаво прочитати уривки з виголошеної в Бостоні промови м-ра Едварда Беллемі. Він сказав:
«Якщо ви маєте намір сформулювати чітке поняття про економічне безглуздя конкурентної системи промисловості, то зверніть всього-на-всього увагу на факт, що єдиним шляхом покращення якості та зменшення цін на товари є їхнє надвиробництво. Іншими словами, дешевизна в умовах конкуренції походить з кількісного подвоєння продукції та надлишку вкладених зусиль. Однак речі, створені з надміром вкладених зусиль, насправді вартують дорого, незалежно від того, як ми їх назвемо. Тому товари, вироблені в умовах конкуренції, стають дешевими лише внаслідок високих коштів продукції. Ось таке reductio ad absurdum системи. Є фактом, притому достатньо справдженим, що товари, за які ми платимо найменше, в кінцевому рахунку, внаслідок марнотної конкуренції, яка утримує низькі ціни, обходяться державі найдорожче. Всяке зайве зусилля остаточно свідчить про збитковість, і принаймні один раз на сім років держава змушена опинитися на грані банкрутства, що є наслідком системи, яка штовхає трьох людей боротися за одне робоче місце».
«Говорити про моральну несправедливість конкуренції означало б ввійти в тему, на даний час надто широку, тому, згадуючи про неї, я звертаюсь лише до однієї з ознак нашої сучасної індустріальної системи, про яку навіть важко сказати, чи [454] в ній взяла верх нелюдяність, чи економічне безглуздя, і говорю про абсурдність, з якою ведеться розподіл тягаря обов’язків. Загін промислових вербувальників не гребує ні старим, ні малим, забираючи від сімейного вогнища матерів та дружин, позбавляючи старечих віком їхнього затишного домашнього закутка, в той час як сотні тисяч сповнених енергії чоловіків заполонили країну вимогами дати їм можливість працювати. Жінки та діти переходять під нагляд працедавців, тоді як чоловіки не в змозі підшукати для себе заняття. Для батьків роботи немає, зате для малих дітей її знаходиться під достатком».
«Отже, в чому таємниця цього сполоху над близьким засудженням системи, в якій ніщо не можна зробити як слід, якщо цього не зробити двічі; в якій жодний бізнес є неможливий без надлишку вкладених зусиль; в якій ніщо не постає без надпродукції; при якій в державі, сповненій потреб, неможливо знайти зайнятості для сильних та енергійних рук, і яка, зрештою, існує лише коштом загального занепаду кожних кілька років, за котрими йде період повільного одужання?»
«Коли люди оплакують свого поганого царя, то це значить, що наступник його трону ще гірший. На факті це може бути поясненням нинішнього занепокоєння розкладом існуючої системи конкуренції. Існує страх потрапити з поганого в ще гірше, де мізинець комбінаторства стане більшим за кулак конкурентності; і якщо попередня система шмагала людей батогом, то нинішні трести каратимуть їх скорпіонами. Ця нова, незвичайна небезпека змушує полохливих із зітханням згадувати, як згадували діти Ізраїлю в пустині, навіть залізну палицю фараона. Погляньмо, чи й тут немає обіцяної землі, краєвид якої потішив би боязкі серця».
«Перш за все запитаймо, чи можливо повернутися до старого порядку речей, до системи вільної конкуренції. Короткий перегляд причин, які привели до нинішнього всесвітнього руху з метою заміни об’єднавчої тенденції в бізнесі на конкурентність, безперечно переконає всякого, що з усіх революцій, ця найменш схожа на таку, яка б повернула назад. Все це є наслідком зростання рентабельності обігу великих сум капіталу і випливає з рівня технічного прогресу попереднього та нинішнього поколінь. В минулі епохи масштаби та [455] межі підприємництва підлягали природним обмеженням. Існували обмеження для суми капіталу, які суб’єкт міг використати для одержання прибутку. Сьогодні для масштабів ведення підприємницької діяльності не існує жодних обмежень – крім величини земельних ділянок; немає не лише обмежень для величини капіталу, що може бути вжитий для якоїсь однієї справи, але ріст ефективності та надійності вкладень є пропорційним величині задіяного капіталу. Економність управління, яка виникає з консолідації, а також контроль за ринком внаслідок монополії на основні предмети торгівлі, також є вагомими причинами появи трестів. Однак не треба думати, що тенденція об’єднання поширилась лише на ті види підприємництва, які називають себе трестами. Це було б великою недооцінкою руху. Існує багато форм об’єднань менш закритого типу, ніж трести, і зовсім мало справ сьогодні ведеться без того чи іншого розуміння потреби співпраці зі своїми попередніми конкурентами – тобто тенденція співпраці стає щораз тіснішою».
«Від того часу, як почали переважати нові умови, малі інтереси поступилися місцем більшим; цей процес не був таким швидким, як його собі уявляли люди, увагу яких було звернено до цього лише нещодавно. На протязі останніх двадцяти років великі корпорації вели нищівну війну проти зграйки малих промислових підприємств, які є червоними кров’яними тільцями системи вільної конкуренції, і зі знищенням яких все відмирає. В той час, як економісти з розумним виглядом дебатували про те, чи в бізнесі ми можемо обійтися без особистої ініціативи, цей принцип своє віджив і тепер належить історії. За винятком кількох темних закутків світу бізнесу, сьогодні не існує жодної можливості особистої ділової ініціативи, хіба що за нею стоїть великий капітал; а розміри потрібного капіталу швидко зростають. Водночас це загальне зростання активності капіталу, який знищив малі підприємства, змусило гігантів, які зруйнували ці підприємства, визнати необхідність пошуків обопільної згоди. Як в фантастичному оповіданні Бульвера Луттона про прийдешнє покоління, де люди з Уріл-Я змушені були відмовитись [456] від війни, бо їхня зброя стала такою нищівною, що загрожувала взаємному знищенню, так і сучасний світ бізнесу починає розуміти, що зростання розмірів та могутності структур капіталу вимагає, ради власного збереження, відмови від взаємної конкуренції».
«Перша група суб’єктів бізнесу, що прийняла принцип об’єднання замість конкуренції, вчинила для кожної іншої групи необхідним рано чи пізно зробити те ж саме, або загинути. Бо як корпорація є більш могутньою, ніж окрема особа, так і синдикат має перевагу над корпорацією. Спроби урядів зупинити таку продиктовану логікою необхідність економічної еволюції творять не більше, ніж водоверті посеред течії, якої ніщо вже не може зупинити. Кожен тиждень відкриває якийсь новий пейзаж того, що свого часу було великим відкритим морем конкуренції, в якому авантюристи від торгівлі, рушаючи уплав, мали, крім власної хоробрості, лише малий капітал і повертались додому з набитими кишенями. Отже кожен тиждень відкриває новий краєвид на колись просторе море, яке тепер є обгороджене, запруджене і перетворене в приватний рибний ставок синдикату. Твердження, що з огляду на сьогоднішній стан речей існує можливість в найближчі п’ятнадцять років (1889-1905) реально консолідувати різні групи виробництва в країні у деяке обмежене число синдикатів, не треба вважати цілком непродуманим».
«Така шалена економічна зміна, як позбавлення народу права керувати державними галузями промисловості і концентрація такого керівництва в руках декількох великих трестів, безперечно, не може залишитись без поважної реакції з боку суспільства, і, напевне, найбільше торкнеться тих, кого звуть класом середняків. Як бути з зайнятістю сьогодні турбує не лише бідних та неосвічених, але також навчених та процвітаючих, тобто існує проблема де знайти для себе вигідну справу і куди вкладати інвестиції. В міру того, як один за одним краєвиди досі вільного поля конкуренції є оточені загородою нового синдикату, згадані труднощі не можуть не зростати. Середній клас, клас ділових людей поступово перетворюється у клас пролетарів».
«Якщо все відбуватиметься у вказаних тепер напрямках, то не важко передбачити остаточний наслідок концентрації виробництва. [457] Врешті, в недалекому часі, суспільство має поділитись: на одному боці буде кількасот сімей з величезними маєтками, а на другому – клас тих, хто досконало володіє своїм фахом, але залежний від їхньої милості, позбавлений можливості рівного з ними поділу і приведений до стану лакейства. Під ними знаходитимуться широкі верстви працюючих чоловіків та жінок, які позбавлені будь-якої надії покращити власні умови і рік за роком все безнадійніше потрапляють в рабство. Це – неприваблива картина, однак, вірю, що мої слова не є надто великим перебільшенням соціальних наслідків існування системи, в якій домінують синдикати».
Для лікування всього зла м-р Беллемі пропонує націоналізм. Про це ми поговоримо пізніше.
ПОГЛЯД ШАН. Д-РА ЕДВАРДА МАКГЛІНА
Варто пригадати, що декілька років тому д-р Макґлін, захищаючи трудову реформу, і особливо концепцію окремого оподаткування, потрапив у конфлікт зі своїми зверхниками з римсько-католицької церкви. Навіть примирившись з католицькою церквою, він, однак, залишився прихильником такого оподаткування. Наступні уривки статті, що вийшла з-під його пера, надруковано в «Donahoe’s Magazine» (Бостон, липень 1895 року). Висвітлюючи предмет «Запобігання зростанню великих особистих нагромаджень і підняття життєвого рівня працюючих», він сказав:
«Маючи на увазі сьогоднішнє прагнення у світі вести порядний бізнес, для людини цілком можливо надбати чесним шляхом маєтки, які надбали Вандербільти чи Астори і які нараховують сотні мільйонів доларів. Їхні маєтки зростають не тому, що вони є непорядними людьми, а тому, що людські проводирі перебувають або в незнанні, або їм байдуже, якими шляхами багатство пливе від окремого працюючого і потрапляє у спільну скарбницю. Неправильним є сам механізм розподілу. Отже коли праця зробила свій денний внесок у загальносвітове нагромадження засобів існування, то при дбайливому вивченні процесів такого нагромадження – з моменту, коли працівник бере в руки сировину, яку він має перетворити у частинку багатства, і до часу, коли готовий продукт віддано в руки [458] його користувача, – можна зауважити, що творці колосальних достатків набувають свій маєток під покровом законів та звичаїв на кожному більш-менш важливому етапі загального процесу, і перетворюють майно, яке б мало наповнити скарбницю мільйонів людей, у своє власне».
Д-р Макґлін прагне переконати нас, що в пошуках причин існування великих маєтків та низьких заробітків потрібно уважно дослідити три принципові речі: (1) землю та інші природні багатства, на яких людина виконує свою діяльність; (2) засоби транспортування; (3) гроші, як засіб, що полегшує обмін виробами. При цьому стане зрозуміло, говорить він, що люди стали байдужими саме до тих речей, до яких усі, хто вміє робити гроші, проявили надзвичайну увагу. Цитуємо:
«Від самого початку метою кожного, хто вміє робити гроші, було заволодіти цими природними багатствами, монополізувати їх під прикриттям законів та звичаїв і змусити всіх людей, котрі б ними користувалися, платити наперед за такий привілей. Надзвичайно легко здобути фортуну в сотню мільйонів доларів, коли ти можеш на протязі двох, трьох десятиліть брати податок з мільйонів людей, котрі повинні купувати хліб та м’ясо, ліс та вугілля, бавовник та вовну, тобто все, що зросло на землі. Саме так трапилося в країнах Європи, де, як скажемо, у Великобританії та Ірландії, мільйони акрів були під прикриттям закону захоплені кількома особами, і людей змушували насамперед платити за дозвіл набути цю землю, а пізніше за право продовжувати на ній працювати».
«Те саме посередньо трапилося також в цій країні, де мільйони акрів віддано під будівництво великих залізниць, а мільйони інших дозволено, шляхом різних махінацій, захопити капіталістам. Все це міцно утримувалось в руках, доки хвиля імміграції не надала цим об’єктам власності нечуваної вартості, коли їх розпродували за ціну, яка зробила мільйонерів у цій країні та в країнах Європи таким же звичним явищем, як рицарів в Англії. Читачі газет добре ознайомлені з кар’єрою та методами діяльності вугільних магнатів Пенсільванії та інших місць, які під прикриттям закону заволоділи великими та багатими на вугілля районами і на протязі сорока років збирали однакову данину зі споживачів та з самих шахтарів, вигадуючи при цьому [459] все, на що тільки була здатна людська винахідливість без огляду на почуття справедливості...»
«Згадані особи здобули не тільки майже повний контроль над природними багатствами, але й почали контролювати транспортні засоби країни. Зміст цього найкраще зрозуміти зі слів, що суспільство не робить поступу, якщо не проводить належного обміну товарами. Щоб цивілізація у всіх відношеннях рухалась вперед, люди повинні мати найкращі можливості для обміну того, що створено їхніми руками. ...Тому зручність транспортних перевезень є для працівника так само життєво необхідною, як доступність природних багатств; і як всі люди є трудівниками в повному значенні цього слова, так і нечисленні особи, котрі взяли на себе відповідальність за транспортне забезпечення народу, в дуже короткому часі набули неймовірні багатства, бо вони більш ретельно та докладно, ніж це робить уряд, оподатковують кожну людську істоту, що потрапляє в сферу їхнього впливу».
«Припускається, що сьогодні маєток Вандербільтів вартий третину мільярда. Яким чином вони його здобули? Важкою працею? Ні. Вони використали привілеї, які необдумано віддали їм нерозсудливі люди: право контролювати проїзд територією штату Нью-Йорк, право встановлювати розміри оплати вантажних перевезень та кошти, які громадяни держави повинні платити за користування своїми власними дорогами, право утримувати величезні державні володіння, створені немов своїми власними руками. ...Жодна особа чи корпорація не повинна мати права брати мільярди з того, що становить громадське майно...»
«Те саме можна сказати про посередника обміну – гроші. Щодо елементарних сторін цієї проблеми, то світ, мабуть, знову опинився в повній розгубленості; і тільки лихварі мають чіткі, корисні для них самих принципи, що дають змогу оподатковувати кожну людську істоту, яка користується грішми, – задля свого теперішнього і подальшого вжитку. Вони розташувались між людьми та посередником обміну так само, як інші розташувалися між людьми та природними багатствами, між людьми та зручним заняттям постачати товари на ринок. Як можуть вони, за прикладом Ротшільдів, допомогти згромадити мільйони, які повинні в переважній більшості потрапити до скарбниці суспільства?»
Свої висновки д-р Макґлін підсумовує наступним чином:
[460] «Організація має ту добру сторону, що вона підтримує тверду ціну на працю, гарантує здорове законодавство, змушує працедавців дбати про влаштування побутових умов робітників, а власників – перш ніж здавати житлові приміщення внайми, – дбати про їхній добрий стан і т.д. Проте корінь всіх наших труднощів, усвідомлення наших нерівних соціальних умов і причин появи величезних маєтків та вбогих заробітків потрібно шукати в загальній байдужості до цих трьох вимог суспільного, цивілізованого життя. Перш, ніж ми прийдемо до тривалого підвищення платні і зробимо багатства Вандербільта та Карнеґі такими ж неможливими, як вони є сьогодні непотрібними, ми повинні навчитись того, яким шляхом зберегти природні багатства, засоби обміну та посередника обміну вільними від спекулятивного оподаткування, від його втручань та його тиранії».
Лікуючим засобом з точки зору д-ра Макґліна є «Окреме оподаткування», про яке ми поговоримо в наступному розділі. Тут буде властивим звернути увагу на факт, що Астори та Вандербільти здобули свої багатства під тими самими законами, які контролюють життя їхніх співвітчизників і про які досі згадувалось, як про найбільш справедливі і гарантуючі найбільшу рівноправність, що її коли-небудь знав світ. Варто зазначити, що мільйонні нагромадження Вандербільтів є пов’язані з великими послугами та великою користю для суспільства, хоча їхнім інспіруючим мотивом були особисті інтереси, а не турбота про громадський добробут. Важлива річ, яку варто взяти до уваги, полягає в тому, що наука та винахідництво вчинили у суспільній рівновазі справжню революцію, яка через надбання землі, техніки та багатства знецінила розум та мускульну силу. Потрібен новий, чітко відрегульований кодекс законів, що відповідатиме новим умовам. Однак, тут лежить істотна трудність: задовільне врегулювання неможливе з причини суперечливих інтересів сторін – Праці та Капіталу, – жодна з яких не спроможна помірковано та логічно глянути на ситуацію. Справді, можна сказати, що жодна сторона не в змозі глянути на дану річ справедливо, бо обидві є керовані самолюбством, яке загально є цілком сліпе до рівності, аж доки обставини не змусять звернути на неї увагу. Нові умови вимагають перегляду справ на фундаменті любові; та оскільки ця [461] властивість притаманна лише незначній меншості кожної з полемізуючих сторін, то повинні прийти труднощі, які не тільки перетворять в руїну нинішній утверджений на самолюбстві суспільний порядок, але й, через труднощі, приготують всі класи до визнання нового суспільного ладу, «нових небес і нової землі», що будуть встановлені під пануванням Месії.
ПОГЛЯД ПРОФЕСОРА В. ҐРАХАМА
Інший автор, проф. В. Ґрахам, в журналі «The Nineteenth Century» (лютий, 1895 р.) провів дискусію над важливою соціальною проблемою, відомою в Англії як «колективізм», – над вченням, згідно з яким люди загально повинні перейняти або хоча б утримувати контроль над сировиною та засобами виробництва – на відміну від індивідуалізму. Проф. Ґрахам зробив висновок, що, оскільки важко сподіватися переміни людських серць, метод можна впровадити лише до певної міри і після тривалого часу. Він сказав:
«Це, зрештою, неможливо, за винятком, коли б людська природа в своїй фундаментальній суті та прагненнях – закладених одвічно, чи глибоко вкорінених в результаті тисячоліть повільної соціальної еволюції, що мала намір їх зміцнити, – була в якийсь чудовий спосіб змінена одночасно у більшості людей. Далі, я вірю, що коли б в країні була спроба утвердити щось схоже на колективізм в його найповнішому значенні – навіть з допомогою уявної більшості в якомусь новому, «несамовитому» Парламенті з його представництвом переважної більшості виборців, – то це викликало б відвертий опір з боку меншості, яка, при найсміливіших припущеннях, ніколи не була б такою вже й малою. Це був би опір проти неминучої конфіскації, а також проти політичної, економічної та суспільної революції. Коли б, зрештою, таке трапилось через надзвичайне, у відповідний момент, поєднання випадковостей, як, уявімо собі, це можливо у такій країні як Франція – з наявними в неї передумовами та існуючими колективістськими настроями, – цей опір, гадаю, не тривав би довго. Його неможливо було б навіть впровадити в чин, хіба що умовно, посилаючись на притаманну йому непрактичність, хоча за весь час свого існування – чи частково, чи умовно, – він, [462] після першого ж великого та загального поділу, складові якого б швидко розпорошились, призвів би, в додатку, до загального суспільного хаосу, до згубних наслідків, включаючи зубожіння всіх класів, та більш крайньої, ніж тепер, бідності».
Професор намагався представити доказ правильності таких поглядів і тому запитав: «Чи колективізм діяв би так само успішно, коли б його якось запровадити і ввести в дію?» І, заперечуючи, каже:
«Коли б не існувало стимулів у вигляді високих винагород для заохочення до найбільших та найкращих зусиль, то усюди – серед винахідників, організаторів, майстрів і навіть серед передового класу працюючих, – наступила б млявість зусиль; одним словом, якщо усунути, або в значній мірі зменшити нинішні величезні та далекосяжні стимули приватної ініціативи, то неминучим наслідком буде значно менша кількісно та гірша якісно продукція. Принаймні мали б бути виділені кошти для «стимулювання якісної праці», і так довго, як люди є такими, якими вони є, а такими вони, напевне, будуть ще довгий час, ці стимули мали б коливатись у довільних межах – тобто, що стосується найвищих категорій працівників, то, скажемо так, було б потрібно відійти від однакової винагороди. В іншому випадку постануть злидні, в яких всі матимуть однакову частку, і в яких убогі робітники зможуть виставити проти власної бідності лише примітивне задоволення тим, що попередньо багаті класи також змушені розділити з ними виниклі труднощі».
Щоб запобігти занепаду цивілізації та сповзанню в епоху варварства, продовжує професор, необхідно в короткому часі наново запровадити нерівність в оплаті та приватному підприємництві. Поступово треба дозволити конкуренцію, приватні позики, обмін, відсотки, і в кінці кінців виявиться, що нова система в дуже малій мірі різниться від сучасного стану речей. На завершення він сказав:
«Речі щораз більше та більше змінювалися б в попередньому напрямку, аж остаточно неминуче постала б контрреволюція, хоча, мабуть, без нової громадянської війни, до якої керуючий клас перед лицем скорочення числа власних прихильників та їх [463] слабнучого фанатизму, просто кажучи, не мав би бажання. Постало б грандіозне відродження – не династії, але Суспільної Системи; стара система, утверджена на приватній власності та контрактних відносинах, що прийшла до нас через повільну еволюцію на протязі існування всіх цивілізацій, є системою, що найбільше відповідає людській природі в її цілісності і яка все ще є найбільш відповідною і найбільш потрібною в соціальних та фізичних умовах нашої складної сучасної цивілізації».
Віримо, що колективізм зробив для людей багато, як, наприклад, в системі громадських шкіл Сполучених Штатів, у всесвітній системі поштового зв’язку, в муніципальній власності на системи водопостачання і т.д., і що в згаданих напрямках можна зробити ще більше. Проте, всі розсудливі люди змушені визнати аргумент, що коли б перерізати мускули егоїзму, які маніпулюють сьогодні світом, ставлячи всіх людей на одному рівні, то виникла б потреба впровадити на їхнє місце нову рушійну силу (Любов), або ж світовий бізнес раптом опинився б у стані бездіяльності: місце виробництва зайняли б лінощі, а добробут та багатство замінили б злидні та нужда.
Ми вказуємо на ці труднощі не тому, що маємо власну «теорію-патент», яку думаємо захищати, а тому, що кожен, хто споглядає за мудрістю згори, може, завдяки Біблії, більш ясно побачити безпорадність людства в нинішній кризі і з більшим довір’ям та більшою впевненістю покладатися вірою на Господа і на ті лікуючі засоби, які Він застосує у властивому часі.
ПОГЛЯДИ ЧЛЕНА ВЕРХОВНОГО СУДУ
Суддя Генрі Б. Браун, звертаючись до колишніх вихованців Відділу Права «Yale College», обрав собі тему під назвою «Двадцяте століття». В своєму виступі він наголосив, що зміни в двадцятому столітті обіцяють набути швидше соціального, ніж політичного та правового характеру, і трохи далі назвав три найбільш характерні небезпеки, які в найближчому майбутньому загрожують Сполученим Штатам: [464] (1) корупція на муніципальному рівні, (2) ненаситність корпорацій і (3) тиранія Праці. Щодо решти, він сказав:
«Можливо в жодній країні світу вплив багатства не є більш могутнім, ніж у цій, і в жодному періоді нашої історії він не був сильнішим, ніж тепер. Натовп ніколи не керується логікою, а тому, виливаючи свою помсту на всі класи суспільства, він схильний швидше задовольнятись зачіпкою, аніж безпосередньою причиною. Напевно ніколи не було більш пустої відмовки щодо велетенських розрух, ніж вартий співчуття страйк останнього літа [1895], за яким стояли істотні кривди. Якщо багатство, користаючи зі своєї влади, не респектуватиме правил загальноприйнятої порядності, то воно не матиме підстави надіятись на помірковане та розважливе ставлення з боку тих, хто чинитиме опір його насильному вторгненню».
«Я згадав ненаситність корпорацій, як ще одне джерело небезпеки для держави. Простота, з якою можна одержати концесію, породила значні зловживання. Корпорації створюються на законних підставах в одному штаті з єдиною метою, щоб займатися бізнесом в зовсім іншому, а тому залізниці в Каліфорнії будувалися при підтримці концесій, наданих штатами, що лежать на схід від Міссісіпі, – з метою уникнення позову федерального суду. Найбільші шахрайства при будівництві таких доріг роблять самі ж директори з відома будівельної компанії або інших корпорацій, до яких повертаються всі боргові зобов’язання, закладні та інші цінні папери, незалежно від дійсних коштів будівництва залізниці. Схоже постачає обладнання корпорація, сформована з директорів, які закуповують рухомий парк, орендують його залізниці, натомість в момент неминучого позбавлення прав викупу прострочених закладних виявляється, що користувачі парком є обмануті на користь кредиторів, а ті, в свою чергу, на користь директорів. Отже власність, здобута всупереч поняттю про порядність та моральність, опиняється в несприятливому становищі, коли потрібно вжити закон для її захисту».
«Ще гіршим є об’єднання корпорацій у так звані трести – з метою обмежити виробництво, придушити конкуренцію та монополізувати все те, що найбільш життєво необхідне. Межа, якої це сягнуло, є тривожною; а якої ще може сягнути опісля, – справді революційною. [465] Правда полягає в тому, що всі законодавчі документи, які стосуються корпорацій, вимагають докладного перегляду, однак труднощі подолання одночасної протидії з боку сорока чотирьох штатів є, мабуть, непереборними».
«Цілком з іншого боку постає третя, найбільш пряма небезпека, на яку мені вже доводилось звертати вашу увагу – тиранія праці. Вона виникає з очевидної неспроможності працюючої людини усвідомити собі, що правами, яких вона так домагалася, також потрібно поступитися. Робітники можуть знехтувати закони держави, можуть зруйнувати дах над власною головою і над головою тих, хто дає їм роботу, проте вони безсилі контролювати закони природи – великий закон попиту та пропозиції, слухаючись якого виникають різні галузі промисловості, деякий час перебувають у стані розквіту і остаточно занепадають, а капітал та праця одержують свою відповідну винагороду».
Суддя Браун не бачить жодної надії на примирення між Капіталом та Працею, бо володіє надто логічним мисленням, щоб припускати, що два тіла, які рухаються в протилежних напрямках, могли б коли-небудь зійтися разом. Він говорить:
«Конфлікт між ними триває і набирає гіркоти вже на протязі декількох тисяч років, а до розв’язання здається далі, ніж коли-небудь досі. Термін «примусове вирішення» є терміном неправильним – є мовним протиріччям. З таким самим успіхом можна згадати про доброзичливе вбивство або приязну війну. Цілком ймовірно, що в кінцевому наслідку є можливість прийти до компромісу на основі кооперації чи розподілу прибутків, при яких кожен працюючий стане до певної міри капіталістом. Можливо навіть, що разом із більшою освіченістю, ширшим досвідом та масштабнішим мисленням працююча людина двадцятого століття зможе сягнути вершини своїх амбіцій та можливості розпоряджатися всіма здобутками своєї праці».
Говорячи про соціальне занепокоєння, яке виникає з поєднання згаданих вже корпоративних лих, він пропонує, як паліатив, але не як лікуючий засіб, громадську власність на те, що звуть «природними монополіями». На його думку такі привілеї мали б належати штатам або безпосередньо муніципальній владі, замість того, щоб корпорації вели конкурентну боротьбу або суперечки за потрібні їм полегшення шляхом підкупу. Він говорить:
[466] «Здається немає жодного розсудливого доказу, чому б згадані привілеї, які, як вважається, є користю для громадськості, не мали б спрямовуватись безпосередньо зусиллями громадськості. Такою, у всякому випадку, є сучасна тенденція в законодавстві майже всіх високоцивілізованих країн, за винятком нашої власної. В ній великі корпоративні інтереси, виставляючи напоказ уявну небезпеку надмірної батьківської опіки або соціалізму, встигли подбати про привілеї, що властиво належаться громадськості».
Цей джентльмен без побоювань виражає свої щирі переконання, адже членство в Верховному Суді Сполучених Штатів є довічним. Тому він міг і, гадаємо, висловив все відоме йому про природу оздоровчого ліку для умов, що викликають в нього заклопотаність. Що пропонують для тимчасового полегшення? Лише соціалізм (громадська власність на «природні монополії»), про який усі, крім банкірів та власників основних фондів корпорацій, думають, як про тимчасову користь – і не більше; і навіть це, визнає він зі сумнівом, навряд чи вдасться здійснити, настільки владно утвердився Капітал.
«SOCIAL MELEE» М-РА М. КЛЕМЕНСО
Редактор «La Justice», Париж, недавно опублікував книгу «La Melee Sociale», яка, завдяки популярності її автора – знавця права та редактора видання, – привернула до себе значну увагу. Звертаючись з належною серйозністю до згаданого соціального питання, автор обстоює погляд, що жорстока, безжалісна боротьба за існування є характерною однаково людського суспільства і мешканців тваринного та рослинного світу, і що так звана цивілізація є лише тонким полиском, що приховує справжню людську брутальність. Всю історію суспільства він бачить представленою в Каїні, першому злочинцю, і переконує, що хоч сучасний Каїн не вбиває свого брата безпосередньо, однак він постійно намагається його розторощити, шляхом підступу здобувши над ним зверхність влади. Пропонуємо кілька вартих наголошення уривків з цієї книги, а саме:
[467] «Мені здається знаменним, що людству треба було б задуматись над перебігом століть та дослідити з допомогою своїх найбільших умів простий, очевидний факт, що людина завжди протистояла людині, і що така сутичка триває від започаткування людського роду. Навряд чи фантазії під силу викликати в уяві такий жахливий образ – криваву, повсюдну різанину, що ходить по землі відтоді, коли вона зринула з хаосу».
«Обоє – важкий труд закованих у кайдани невільників і вільна праця платних робітників – ґрунтуються на спільному фундаменті краху слабшого і його експлуатації сильнішим. Еволюція змінила умови сутички, та за цією достатньо спокійною зовнішністю продовжується смертельна боротьба. Заволодіти тілом та душею других і вжити їх для власних потреб – ось мета і постійне прагнення більшості людей, починаючи від дикуна-людожера, магната-феодала, рабовласника і до сьогоднішнього працедавця».
Тому основна проблема цивілізації з позиції М. Клеменсо виглядає так:
«Голод є ворогом людського роду. Так довго, як людина не поборе цього жорстокого та руйнівного ворога, наукові досягнення будуть тільки іронією над її сумною долею. Це так, мов би дати людині предмети розкоші, коли їй одночасно недостає найбільш життєво необхідного. Так виглядає закон природи – найбільш жорстокий зі всіх законів. Природа змушує людину йти на хитрощі, знущатися над собою, руйнувати себе, щоб якоюсь ціною зберегти те найвище добро, або й зло, яке звуть життям».
«Над правом людини до життя ведуть дискусії інші. Вона захищається, організовуючись в спільноти. До першої причини її поразки – фізичних слабостей – сьогодні приєдналась ще соціальна незахищеність. Можна поставити питання: «Чи ми вже прийшли до такого рівня цивілізації, що можемо собі уявити і реально заснувати суспільний лад, де не буде можливою смерть від злиднів та голоду?» Економісти не вагаються з відповіддю і відверто заявляють, що ні».
[468] На думку М. Клеменсо обов’язком держави та заможних членів суспільства є знесення голоду і визнання «права на життя». Суспільство повинно, не лише з точки зору правильності, але й з позиції доцільності, подбати про невдах та безпорадних. Цитуємо далі:
«Чи не є обов’язком багатих підтримувати невдах? Надійде день, коли видовище [голодної] смерті – в той час, коли хтось не знає, що робити з нагромадженими власноруч мільйонами, – стане нестерпним для всякого цивілізованого суспільства, як, фактично, були б нестерпними для нинішнього суспільства інституції рабства. Проблеми пролетаріату в жодному випадку не обмежуються лише Європою. Вони такі ж кепські у «вільній» Америці, де по другий бік Атлантики знаходиться рай для кожного бідолахи».
Вищезгаданий погляд належить французам. Можна лише гадати, чи це означає, що у Франції справи є гіршими, ніж у Сполучених Штатах. Принаймні за одну річ ми є вдячні – що тут, внаслідок ліберального оподаткування та щедрих внесків, смерть від голодування не є обов’язковою. Предметом бажань є щось більше, ніж просто формальне існування. Та щоб існування вчинити бажаним, потрібне щастя.
М. Клеменсо бачить і засуджує помилки сучасної суспільної системи, та не пропонує для них жодного розумного вирішення, від чого його книга стає мов би запаленою головешкою і бунтівним кличем. Адже так легко позбавити себе самого та інших почуття спокою та вдоволення; тому всілякі книги чи статті, що не приносять з собою ані цілющого бальзаму, ані теорії, ані надії уникнення труднощів, є найкращими лише тоді, коли їх не написано і не надруковано. Дякуючи Богу, Святе Письмо дає не лише втішаючий бальзам, але володіє також єдиним та бездоганним ліком від хвороби світу, від гріху, від самолюбної розбещеності, від смерті, який знаходиться в руках великого Посередника, Доброго Лікаря та Життєдавця. Цей том, власне, має намір звернути увагу на згадані небесні вказівки. Одночасно ми розкриваємо розпачливий характер захворювання та безпорадність всіх доступних в світі засобів.