[75]
РОЗДІЛ IV
ВАВИЛОН ПОКЛИКАНИЙ НА ВЕЛИКИЙ СУД
Цивільні, громадські та церковні влади Вавилону, християнства, важені сьогодні на вазі – Позов цивільних властей – Позов нинішньої суспільної системи – Позов церковних властей – Навіть сьогодні, коли випробування Вавилону ще не закінчилися, посеред його торжеств можна зауважити і виразно прочитати напис рукою про його засудження.

«Бог Господь прорік, покликав землю, від сходу сонця до його заходу. ...Він кличе згори небо [вищі, правлячі власті] й землю [маси людей] на суд народу Свого [тих, котрі сповідають віру, християнство]» (Хом.).
«Слухай народе мій, Я буду говорити: Ізраїлю [номінальний духовний Ізраїль – Вавилон, християнство], Я свідчитиму проти тебе...» (Хом.). «А до грішника Бог промовляє: «Чого про устави Мої розповідаєш, і чого заповіта Мого на устах своїх носиш? Ти ж науку зненавидів і поза себе слова Мої викинув. Як ти злодія бачив, то бігав із ним, і з перелюбниками накладав. Свої уста пускаєш на зло, і язик твій оману плете. Ти сидиш, проти брата свого [правдивих святих, класу «пшениці»] наговорюєш, поголоски пускаєш про сина своєї матері... Оце ти робив, Я ж мовчав, і ти думав, що Я такий самий, як ти. Тому буду картати тебе, і виложу все перед очі твої!»
«Зрозумійте ж це ви, що забуваєте Бога, щоб Я не схопив, – бо не буде кому рятувати!» (Пс. 50: 1, 4, 7, 16-22).
Логічним наслідком великого зростання всіх галузей знання, яке провидіння дозволило в цьому «дні приготування» до Тисячолітнього Христового царювання, є те, що цивільні та [76] церковні влади християнства, Вавилону, є важені тепер на терезах Справедливості – на очах всього світу. Прийшла година суду, і Суддя сидить на суддівській лаві; свідки – громадськість загально – також є присутні. На цьому етапі розгляду «існуючі влади» мають право вислухати обвинувачення і потім промовити від свого імені. Їхні справи розглядаються у відкритому суді, і весь світ приглядається до цього з пильним та гарячковим інтересом.
Мета цього розгляду не полягає в тому, щоб переконати великого Суддю у дійсному становищі цих властей; нас вже попереджено про їхнє засудження через «певніше слово пророче», і люди можуть прочитати на стінах їхніх бенкетних залів написаний рукою таємничий, фатальний напис «МЕНЕ, МЕНЕ, ТЕКЕЛ, УПАРСІН!». Теперішній розгляд, який містить в собі дискусію про правду та фальш, про вчення, про авторитети і т.п., має виявити всім людям справжній характер Вавилону, щоб люди, котрі довгий час були зведені його марними зазіханнями, могли врешті, через судовий процес, до кінця збагнути Божу справедливість його остаточного повалення. На порядок денний винесено розгляд його претендування мати більшу святість, божественний авторитет і повноваження керувати світом, а також численні потворні та суперечливі доктринальні постулати.
Перед лицем такого натовпу свідків цивільні та церковні влади з очевидним соромом та ніяковістю намагаються представити свої справи через своїх представників – правителів та духовенство. Ніколи досі в усіх літописах історії не було такого стану справ. Ніколи досі церковні, державні та цивільні правителі не потрапляли під таке детальне вивчення, перехресний допит та критику, як сьогодні, коли вони перебувають на громадській лаві підсудних, через яку Дух Господа, що досліджує серця, впливає на них, приводячи їх в велике заклопотання. Не дивлячись на їхню рішучість та зусилля уникнути [77] розпитування та перехресного допиту духом цього часу, вони змушені це стерпіти, а, отже, процес триває.

ВАВИЛОН ЗВАЖЕНИЙ НА ВАЗІ

Хоча маси людства сьогодні сміливо домагаються від цивільних та церковних властей християнства підтвердження їхніх претензій на божественне право володарювання, ані вони, ані правителі не бачать, що до закінчення «Часів Поган» Бог погодився, або краще сказати дозволив, на орендування влади* правителями – добрими чи поганими, – яких людство загально може обрати або просто стерпіти; що протягом цього часу Бог дозволив, щоб світ керувався переважно власними зусиллями і обрав власний шлях для самоврядування, щоб, поступаючи так, всі люди змогли навчитися, що в їхньому деградованому стані вони неспроможні керувати собою і що зовсім невигідно намагатися бути незалежним чи то від Бога, чи один від одного (Рим. 13: 1).
----------------
*Том II, стор. 76.
----------------
Правителі і правлячі класи світу, не розуміючи цього, але спостерігаючи для себе можливості використати маси менш удачливих людей, з дозволу і терпимості котрих – свідомо чи несвідомо – вони так довго трималися при владі, спробували підсунути безграмотним людям безглузде вчення про божественне призначення і «божественне право царів» – цивільних та церковних. Щоб увічнити це вчення, таке зручне для їхньої політики, на протязі багатьох століть між людьми насаджувалися та заохочувалися неуцтво та забобонність.
Лише зовсім недавно знання та освіта набули загального поширення. Однак це сталося силою обставин провидіння, а не зусиллями царів та [78] церковництва. Головними факторами, які цьому сприяли, були парові машини та друкарський верстат. Попередньо, ще перед божественним втручанням, маси людей, у великій мірі ізольовані одні від одних, були неспроможні навчитися чогось більшого поза власним досвідом. Але ці фактори виявились засобами в досягненні дивовижного зростання подорожування, в поширенні громадських та торгових зв’язків; і всі люди – кожного щабля та становища – можуть тепер використовувати досвід інших по всьому світі.
Нині широкі верстви людей багато читають, багато подорожують, багато думають і швидко стають незадоволеними та галасливими з малим пошануванням до царів та монархів, котрі разом тримали старий порядок речей, при якому вони тепер безперестанку нервують. Минуло лише триста п’ятдесят років, відколи законодавчий акт Парламенту Англії подбав про безграмотних з числа його членів: «...кожен Лорд або Лорди Парламенту, і кожен Пер або Пери Королівства, які володіють місцем або голосом в Парламенті, можуть на власне прохання або молитву домагатися для себе привілеїв на основі цього акту, навіть якщо вони не вміють читати». Про двадцятьох шістьох баронів, котрі підписали Велику хартію, сказано, що лише троє із них змогли написати свої імена, тоді як двадцять три інших поставили позначки.
Спостерігши, що тенденція загальної освіченості мас людей спричинює осуд правлячих властей і не сприяє їхній стабільності, російський міністр внутрішніх справ запропонував, як крок для стримування росту нігілізму, покласти край вищій освіті для будь-кого з-посеред бідних класів. В 1887 році він видав наказ, з якого пропонуємо витяг: «Гімназії, вищі школи та університети відтепер мають відмовляти приймати, як учнів або студентів, дітей домашніх слуг, селян, ремісників, дрібних торговців, дрібних поміщиків та [79] інших, які займають схоже становище, і чиї нащадки не повинні піднятися за межі того кола, до якого вони належать, щоб потім бути підштовхуваними, як показав тривалий досвід,... до незадоволення своєю долею і дратування неминучими несправедливостями існуючого суспільного становища».
Однак дотримуватися такої політики, як ця, сьогодні надто пізно – навіть в Росії. Це – політика, яку наслідувало папство за днів своєї влади, і яку ця хитра інституція сьогодні вважає невдалою, бо вона обов’язково повернеться проти влади, яка береться її впроваджувати. Розуми людей осяяло світло, і їх вже не повернути до попередньої темряви. Разом з поступовим зростанням знання з’явилися вимоги республіканських форм правління, тому, виходячи з потреби, монархічна влада суттєво видозмінилася і підштовхується такими прикладами і вимогами людей.
В зоріючому світлі нового дня люди починають усвідомлювати, що під прикриттям фальшивих тверджень, підтримуваних людьми в їхньому колишньому неуцтві, правлячі класи самолюбно вели торгівлю природними правами та привілеями решти людства. Отже, дивлячись і зважуючи претензії тих, хто перебуває при владі, люди швидко приходять до власних висновків, не звертаючи уваги на жалюгідні виправдання. Та оскільки самі люди, на відміну від правлячих класів, є спонукувані ніяк не вищими принципами праведності та правди, тому інша сторона даної справи полягає в тому, що людський суд також є далеким від справедливості, а людські нахили, замість спокійного та врівноваженого вивчення всебічних вимог справедливості в світлі Божого Слова, швидко переростають в ігнорування всякої законності та порядку.
В той самий час, як Вавилон, християнство, – нинішня організація та лад суспільства, репрезентовані його державними мужами та його духовенством – є важене на вазі громадської думки, його численні потворні зазіхання виявляються безпідставними [80] та абсурдними, а важкі звинувачення проти нього – в самолюбстві та недотриманні золотого правила Христа, чиє ім’я та повноваження він бере на себе – вже переважили шальки терезів і підняли їхнє коромисло настільки високо, що сьогодні світ має зовсім мало терпеливості вислуховувати подальші докази його справді антихристиянського характеру.
Його представники апелюють до світу звернути увагу на велич їхніх царств, на перемоги їхніх армій, на пишноту їхніх міст і палаців, на важливість та міць їхніх інституцій – політичних і релігійних. Вони прагнуть відродити древній дух кланового патріотизму та марновірства, який колись покірно схилявся і шанобливо поклонявся владаючим повагою та могутністю, який запопадливо вигукував: «Нехай навіки живе король!», і з благоговінням ставився до тих осіб, котрі вважали себе представниками Бога.
Але ці дні вже позаду: швидко зникають рештки минулого неуцтва та забобонності, а разом з ними – сентименти родового патріотизму та сліпе релігійне пошанування; на їхнє місце приходить незалежність, підозріння та одверта відмова коритися, яка обіцяє незабаром привести до всесвітнього заколоту – анархії. Мешканці різних держав, мов корабельні команди, з лютістю та погрозами волають до своїх капітанів та лоцманів, часом готові навіть до бунту. Вони твердять, що нинішня політика тих, хто володіє владою, має на меті звабити їх в майбутньому на ринок невільників, торгувати їхніми природними правами і запровадити їх у рабство їхніх батьків. Багато з них все пристрасніше наполягає усунути теперішніх капітанів та лоцманів, дозволивши кораблям плисти навмання – поки вони самі сперечатимуться за зверхність. Однак в боротьбі з цим дикунським і небезпечним галасуванням капітани та лоцмани, царі та державні мужі прагнуть зберегти своє владне становище, при цьому весь час гримаючи на людей: «Руки геть! Ви запровадите судно на скелі!» Далі з’являються релігійні вчителі і [81] радять людям підкоритися; при цьому вони, шукаючи як би то підкреслити, що їхній авторитет походить від Бога, потурають цивільним властям з наміром утримати людей в приборканні. Але вони також починають усвідомлювати, що їхня влада минає, і розглядаються за чимось, що б зміцнило її наново. Отож вони ведуть розмови про взаємну єдність та співпрацю, і ми чуємо їхні дебати з державою про більшу підтримку з її боку, де у відповідь вони обіцяють підтримати громадські інституції своєю (підупалою) владою. Але буря весь час міцніє; і хоч маси людей, які не можуть збагнути небезпеки, продовжують галасувати, серця тих, хто знаходиться біля стерна корабля, никнуть від страху перед тим, що, як вони бачать, має обов’язково статися.
Церковні влади, зокрема, відчувають на собі обов’язок представити власні думки, щоб створити якомога краще враження, а, отже, якщо можливо, стримати спрямовану проти них революційну хвилю громадських настроїв. Проте, намагаючись виправдати мізерність добрих наслідків свого багатовікового минулого панування, вони лише збільшують власне зніяковіння та стурбованість і звертають увагу інших на дійсний стан справ. Такі вибачення постійно з’являються на сторінках світської та релігійної преси. Видимою протилежністю до цього є безстрашна критика з боку світу всіх без винятку цивільних та церковних властей християнства. Прикладами можуть бути витяги з біжучих повідомлень преси.

ВСЕСВІТНІЙ ПОЗОВ ЦИВІЛЬНИХ ВЛАСТЕЙ

«Серед всіх дивних вірувань людського роду немає жодного дивнішого від того, яке примусило Всемогутнього Бога подбати про вибір деяких звичайнісіньких членів людства – часто хворобливих, порочних, з притупленим розумом, – щоб царювати під Його особливим доглядом, як Його земні представники, над великими спільнотами людей» (New York Evening Post).
[82] Інший журнал писав декілька років тому під заголовком «Незавидна доля царів»:
«Кажуть, з певною долею правди, що король Сербії Мілан є божевільним. Король Вюртемберґу є частково лунатиком. Останній король Баварії вчинив самогубство в приступі божевілля, а теперішній правитель цієї країни є ідіотом. Нинішній цар Росії займає це становище тільки тому, що його брата, справжнього наслідника, було визнано розумово неповноцінним; та й він, з часу свого коронування, терпить від меланхолії і покликав на допомогу лікарів-психіатрів з Німеччини та Франції. Король Іспанії постраждав від золотухи і, правдоподібно, не зможе бути повноцінним мужчиною. Імператор Німеччини має невиліковну пухлину в вусі, яка, в кінцевому рахунку, пошкодить його мозок. Король Данії передав через кров спадкові хвороби половині дюжини династій. Султан Туреччини хворіє меланхолією. В Європі немає престолу, де б гріхи батьків не перейшли видимим чином на дітей, і через одне або два покоління вже не буде ані Бурбонів, ані Гапсбурґів, ані Романових, ані Ґвельфів, які б надокучали світу своїм пануванням. Голуба кров такого сорту перестане бути в пошані після 1900-го року і сама по собі не становитиме проблеми в майбутньому».
Ще інший автор підрахував для щоденної преси кошти утримання королівських чинів:
«Угода, яку складено з королевою Вікторією і яка визначає її доходи, дає їй 385000 фунтів щороку з можливістю встановлення нових пенсій в розмірі до 1200 фунтів річних, що становить 19871 фунт ренти щороку. Загалом це становить 404871 фунт на рік для самої лише королеви, з яких 60000 фунтів знаходиться в її власному гаманці або, простіше кажучи, є для кишенькових витрат. Герцогство Ланкастера, яке все ще позостає під завідуванням корони, дає до її особистого гаманця ще 50000 фунтів щороку. Отже, королева має 110000 фунтів, щоб витратити їх на протязі року, оскільки інші витрати її дому є передбачені іншими статтями Цивільного Реєстру. Якщо королева повідомляє про свій дарунок на благодійні цілі в розмірі 50 чи 100 фунтів, нехай ніхто не думає, що ці гроші походять з її власного гаманця, бо для таких цілей є окрема стаття, де враховано 13200 фунтів щороку на королівську щедрість, на милостині та на добродійні справи. Серед призначених осіб королівського [83] оточення двадцять, як вважається, займаються політикою, загалом отримуючи платню в розмірі 21582 фунти на рік – при існуючому порядку, що один отримує платню, а інший виконує роботу. Лікарська служба включає 25 осіб – від тих, котрі лікують безпосередньо, до хіміків та аптекарів, – усі дбаючи, щоб королівська плоть була в доброму здоров’ї, – в той час як 36 постійних капеланів і 9 священиків пильнують королівську душу. Департамент лорда Чемберлена включає нудний перелік офіційних посад, серед яких упереміш є екзаменатор ігор, поет-лауреат, доглядач картин, вчитель веслування, доглядач за лебедями і доглядач коштовностей в Тауер. Найбільш курйозною посадою, що підпорядковується Королівському Єгерю, є традиційна посада великого сокольничого, яку займає герцог з Сент-Елбанс, отримуючи платню 1200 фунтів на рік. Цілком можливо, що герцог навіть не знає різниці між соколом і пінгвіном, бо ніколи нею не цікавився. Після свого вступу на престол королева Вікторія скасувала багато непотрібних посад, тим самим зберігши значну частину коштів, усі з яких потрапляють до її об’ємистого особистого гаманця.
Подбавши так щедро про королеву, британський народ мав би дати щось її чоловікові. Принц Альберт одержав окремим голосуванням 30000 фунтів на рік – крім щорічних 6000 фунтів як польовий маршал, 2933 фунти – як полковник двох полкових формувань, 1120 фунтів на рік – як губернатор замку Windsor і 1500 фунтів – як королівський лісничий Windsor Park та Home Park. Всього разом чоловік королеви коштував народу на протязі 21 року їхнього подружнього життя 790000 фунтів, і започаткував велику сім’ю, яка має оселитися скрізь в країні. Наступною йде імператриця Ауґуста з Німеччини, яка одержує 8000 фунтів на рік – крім 40000 фунтів посагу та 5000 фунтів на весільні приготування. Однак і цих щедрих кишенькових їй ніяк не вистачає на проїзд до Англії, щоб побачитися з мамою, бо кожен раз за такий проїзд платиться 40 фунтів. Коли Принц Уельський досягнув повноліття, він отримав в подарунок на день народження маленьку дрібничку за 601721 фунт, що становить суму зібраного досі загального річного прибутку герцогства Корнвол. Відтоді він отримує від цього герцогства в середньому 61232 фунти на рік. Народові довелось також потратити 44651 фунт на ремонт Marlborough House, резиденції принца з 1871 р.; народ платить йому 1350 фунтів на рік як [84] полковнику десятого полку гусар; він дав йому 23450 фунтів, щоб сплатити витрати на шлюб; щороку дає 10000 фунтів його дружині і сплатив 60000 фунтів, витрачених ним під час його подорожі до Індії в 1875 році. Загалом за період, що закінчився десять років тому, він витягнув з кишені простих англійців 2452200 фунтів (12000000 дол.) і відтоді продовжує брати регулярно.
Тепер згадаємо молодших синів та дочок. Принцеса Аліса отримала 30000 фунтів на своє весілля в 1862 р. і ще 6000 фунтів щорічної ренти аж до її смерті в 1878 р. Герцогу Едінбурґському даровано 15000 фунтів щороку до часу його повноліття в 1866 р., далі ще 10000 фунтів щороку до його весілля в 1874 р., і врешті 6883 фунти на весільні витрати і ремонт будинку. Все це він одержав нічого не роблячи – за сам лише титул принца. Перебуваючи в чині капітана, а останнім часом в чині адмірала морського відомства, він заробив ще 15000 фунтів. Принцеса Гелена отримала в 1866 р. на свій шлюб з принцом Крістіаном з Шлесвіґ-Хольштейн придане в сумі 30000 фунтів і дотацію – 7000 фунтів щороку – на життя, в той час як її чоловік щороку отримує 500 фунтів як лісничий Windsor Home Park. Принцеса Луїза отримала таке саме покровительство, що її сестра Гелена. Герцог з Коннат почав життя в 1871 р., маючи 15000 фунтів, дарованих йому народом, і ця сума зросла після його одруження в 1879 р. до 25000 фунтів. Зараз він командує армією штату Бомбей, маючи 6600 фунтів щороку і значні сторонні прибутки. Герцог Албані одержував з 1874 р. 15000 фунтів щороку – суму, яка збільшилась до 25000 фунтів після його шлюбу в 1882 р.; його вдова отримує 6000 фунтів на рік. Бідолашний герцог був найбільш геніальним з усієї рідні, і коли б народився звичайним мешканцем з загальнодоступними можливостями, то міг би заробити на задовільне прожиття як адвокат, оскільки був добрим оратором. Принцеса Беатрісе отримала на свій шлюб звичайний посаг в розмірі 30000 фунтів і річну ренту – 6000 фунтів. Отож народ – від вступу королеви на престол і до кінця 1886 року – заплатив 4766083 фунти за розкішне життя королівської сім’ї, п’яти принцес і чотирьох принців, не згадуючи при цьому особливих особистих видатків, безоплатних резиденцій і повного звільнення від податків.
Але і це ще не все. Народ був змушений підтримувати не тільки нащадків королеви, але й усіх її двоюрідних братів, сестер, а також тіток та дядьків. Я лише перерахую грошові суми, що їх отримали з 1837 року ці королівські пенсіонери. Леопольд І, король Бельгії, [85] отримував за те, що оженився з тіткою королеви, 50000 фунтів щороку аж до своєї смерті в 1865 р., тобто загально 1400000 фунтів протягом його царювання. Однак, він мав певну міру порядності, бо коли став королем Бельгії у 1834 р., передав свою пенсію довіреним особам, домагаючись лише щорічних виплат для своїх слуг і для догляду за Claremont House. Коли він помер, усі гроші були внесені в державну казну. Не так поступив король Ганноверу, дядько королеви. Він забрав все, що міг, і що нараховувало від 1837 р. до 1851 р. 294000 фунтів – в середньому 21000 фунтів на рік. Королева Аделаїда, вдова після Вільяма IV, одержувала протягом 12 років 100000 фунтів щороку, тобто загально 1200000 фунтів. Мати королеви, герцогиня Кенту, одержувала після коронування її дочки і до своєї смерті 30000 фунтів на рік, загально 720000 фунтів. Герцог Сесікс, ще один дядько, отримував 18000 фунтів протягом кожного з шести років, загально 108000 фунтів. Герцог Кембріджа, дядько №7, зужив за рік 24000 фунтів, або 312000 за весь час, тоді як вдова після нього, яка ще живе, отримала після його смерті загалом 222000 фунтів, або 6000 фунтів на рік. Принцеса Августа, ще одна тітка, отримала всього понад 18000 фунтів. Ландграфиня Гессе, тітка №3, змогла одержати біля 35000 фунтів. Герцогиня Ґлочестеру, тітка №4, забрала, зникнувши на 20 років, 280000 фунтів, тобто 14000 фунтів на рік. Ще інша тітка, принцеса Софія, одержала 167000 фунтів, а остання тітка – теж принцеса Софія з Ґлочестер, племінниця Джорджа III, – отримувала протягом 7 років по 7000 фунтів, тобто 49000 фунтів разом. Далі, герцогу Мекленбурґ-Стреліц, двоюрідному брату королеви, сплачувано 1788 фунтів на рік на протязі 23 років її перебування на троні, тобто 42124 фунти.
Герцог Кембріджський, Головнокомандуючий Британською армією, одержав, з усіма пенсіями, з платнею Головнокомандуючого, з винагородами за командування кількома полками в чині полковника і за титул лісничого кількох парків, більшу частину яких він перетворив у приватні заповідники для розваг, 625000 фунтів громадських коштів. Його сестра, герцогиня Мекленбурґ-Стреліц, отримала 132000 фунти, а інша сестра, «Товстуха Мері», герцогиня Тек взяла для себе 153000 фунтів. Загалом це творить величезну суму 4357124 фунти, які цей народ заплатив за підтримку різних дядьків, тіток і двоюрідних сестер та братів королеви під час її царювання.
Крім грошових сум, поданих у Цивільному Реєстрі королеви, у бюджет військово-морського відомства включено початкову вартість і кошти утримання чотирьох королівських [86] яхт, хоча на основі закону вони мають становити частину видатків королівської сім’ї. Початкова їх вартість становила 275528 фунтів, а повний кошт утримання і відповідних витрат – забезпечення екіпажів суден грішми і провізією на протязі десяти років – становив 346560 фунтів; отже загальна сума витрат цієї статті склала 622088 фунтів.
Підсумуймо: численні тьоті, дяді, брати та сестри королеви коштували 4357124 фунти; її чоловік, її сини та її дочки – 4766083 фунти; вона сама та її дім – 19838679 фунтів; її яхти – 622088 фунтів. Це складає загалом 29583974 фунти (майже сто п’ятдесят мільйонів доларів), які британський народ потратив на монархію під час її нинішнього панування (до 1888 року). Чи гра вартує свічок? Це, безумовно, надмірно висока ціна, щоб її платити за стабільність, бо вона означає, що людей обкладають податками понад їхню силу, лише б утримати неробами стількох осіб, котрі принесли б країні значно більше добра, заробляючи на чесний прожиток власними руками».
Видовищна коронація царя Росії сталася знаменною ілюстрацією воістину королівської екстравагантності, задуманою, як і всі показні витівки коронованих осіб, справити враження на людські маси, підсуваючи їм думку, що їхні правителі є настільки вище від них славою та гідністю, що повинні удостоюватися пошани як набагато вищі істоти, варті найбільш покірної та рабської послушності. Кажуть, що цього разу грандіозний показ царської величі коштував 25000000 дол.
Про це марнотратство, яке перебуває у прямій протилежності до убогого становища мільйонів селян, зі злиднями яких весь світ зіткнувся під час голоду 1893 року, ми наводимо уривок з коментаря англійського журналу «The Spectator»:
«Важко навіть переглянути рахунки приготування коронації в Росії; їх перечитують, мов витиснуті золотом на багряному шовку, без жодного відчуття огиди; і це в той самий час, коли читаємо описи про різню вірмен, котрих росіяни відмовились захистити, хоч мали таку владу. Ми можемо, при спробі, відобразити дивовижні сцени, представлені в Москві з її азіатською архітектурою і блискучими [87] куполами, з її вулицями, заповненими пишним європейським форменим одягом і ще більш строкатими азіатськими нарядами; з білими князями в червоному, з жовтими князями в голубому, з темношкірими князями в одязі з золота, з правителями племен Далекого Сходу, з диктатором Китаю і з засмаглим японським генералом, перед яким цей диктатор ще недавно лежав долілиць, з членами усіх правлячих династій Європи і представниками всіх відомих церков, за винятком мормонів; з усіх народів, послушних царю, яких, віримо, є біля вісімдесяти, і з кожної армії Заходу – всі з яких проходжувались посеред незліченного різнокольорового натовпу і повз мільйони вірнопідданих – наполовину азіатів, наполовину європейців – схвильованих і повних відданості своєму земному пану. Уявімо собі голосний гук безкрайнього натовпу, численні хори монахів, артилерійські залпи, які повторюються від міста до міста через весь північний світ – від Риги до Владивостоку, – щоб всі люди одночасно почули, що цар умістив на своїй голові корону. Англійці читатимуть про все це так, як читають поему Мура, і вважатимуть написане одночасно розкішним і нудотним. Чи не надто все це грандіозне для такої величної події? Чи не нагадує це більше оперу, аніж життя? Чи не є в такій імперії, як Росія, з її мільйонами страдників, чимось схожим на провину наважуватись на велетенські витрати заради такого пишного видовища? П’ять мільйонів фунтів стерлінгів на одну лише церемонію! Чи є принцип, на основі якого можна було б хоч якось пристойно виправдати такий видаток? Чи ж це не марнотратство Валтасара, вияв майже безумної пихи, розкидання багатств так, як ними інколи розкидаються царі Сходу, щоб лише збудити захоплення славою в чиємусь перенасиченому розумі? Ніщо не може спонукати англійця проголосувати потратити таку суму для такої цілі, навіть якщо Англія може мати в десять разів більше зайвих грошей, ніж Росія.
Можна побоюватись, що ті, хто править Росією, по-своєму розсудливі, і ця необачна трата зусиль та багатства гарантує наслідки, які, з їхньої точки зору, принесуть належну віддачу. Справжньою метою є поглибити враження росіян, що становище царя є якимось чином надприродним, що його засоби є такими ж невичерпними, як його влада, що його становище має деякий особливий стосунок до божественності, [88] що його коронування є настільки урочистим посвяченням і має таке велике значення для людства, що жодне зовнішнє намагання вчинити це явним не може здатися надмірним, що людство може бути зібране, щоб приглядатися до цього, без будь-якого відчуття приниження, що короткочасна мирна тиша, яку так дбайливо поширювали у всьому північному світі, не виникає з ладу, але з очікування певної рівнозначної події. В російських правлячих колах вірять, що результат досягнуто, і що по всій імперії враження від коронації дорівнює враженню від перемоги, яка коштуватиме стільки само грошей, скільки й сліз. Вони повторюють церемонію при кожній передачі престолу, з постійно зростаючою розкішшю і розмахом задуманого, які відображають зміцнення позиції Росії, що, як вважають, позначилося саме тепер – в результаті поступового занепаду Японії, упокорення Китаю та раболіпської улесливості правителя Константинополя. Вони навіть вірять, що коронація зміцнює їхній панівний престиж в Європі, що велич його імперії, численність його солдатів, наявність всіх атрибутів цивілізації, а також всіх засобів варварської влади набагато швидше опритомнює колективну думку Заходу, хоча і посилює неприязнь, яка раз по раз виникає до цієї могутньої держави Півночі. В Берліні, міркують вони, вже добряче тремтять на думку про вторгнення; в Парижі, на згадку про Альянс, очевидно панує загальне піднесення, а в Лондоні, мабуть, постала довга пауза, і його державні мужі дебатують, зрештою, як завжди, про те, як би то зупинити подальше сповзання льодовика або ж повернути його назад. Чи хтось може упевнено ствердити, що вони цілком помиляються; чи ж протягом року після свого всенародного фестивалю російська дипломатія не стане більш зухвалою, протидіючи тим, які все більш боязко чинять опір, оскільки побачили, щонайменше про себе, сцену, яку для стислості можна змалювати як перегляд імперії в межах її столичних мурів або парад решти Північної Європи та Азії на честь їхнього головнокомандуючого?
Можливо це не так, але ми чомусь впевнені, що сцени, на зразок запропонованих під час коронації, створюють певний риск для світу. Вони неминуче деморалізують його найбільш [89] владну особу. Про нинішнього царя ніхто нічого не знає, окрім того, що він – як сказав хтось, хто близько з ним спілкувався, – є «людиною глибоких емоційних переживань»; і все ж він повинен бути кимось більшим, ніж просто ординарною особою, якщо, як потомок Олександра I, котрий підписав Угоду з Тілсіт, він зумів на кілька днів відчути себе осередком всього видовища коронації, зумів на ділі стати об’єктом вшанування, мов би він, не поринаючи в сни, зацарював у Ніневії, – хоча цареві переважно сниться влада. Існує сп’яніння владним становищем, яке ми розуміємо, і сп’яніння владою; тому людина, на котру звернене всяке око, і перед котрою всі князі здаються малозначними, обов’язково має бути стриманого розуму, щоб вона ані на мить не надималася переконанням, що є першою серед людства. Правителі Росії, можливо, ще побачать, що хоч піднесення їхнього царя так високо зміцнило відданість та поглибило покору, воно знищило почуття стриманості, потрібне для захисту розуму».
Факт, що ці правителі так званих християнських царств загально є позбавлені істинних християнських почуттів і навіть звичайної людської співчутливості, однозначно підтверджує ще інша подія: в той час, як багатство марнується, мов та вода, на утримання королівської влади з її показною пишністю та парадністю, а в їхньому розпорядженні перебувають мільйони солдатів та матросів і найдивовижніше військове озброєння, вони залишаються глухими до благань нещасних вірменських християн, яких турки катують і вбивають десятками тисяч. Очевидно, що варті подиву армії є створені не для людей, а для самих лише егоїстичних намірів політичних та фінансових правителів цього світу – для загарбання земель, для захисту інтересів власників цінних паперів, а також для того, щоб в запалі убивчої люті хапати один одного за горло, коли тільки трапиться добра нагода поширити власні імперії або збільшити власне багатство.
Помітним контрастом усієї цієї королівської екстравагантності, яка в тій чи іншій мірі домінує в кожній країні, де утримують королівську сім’ю, є Величезна Заборгованість європейських країн.
[90] «Economiste Francais» опублікував детально опрацьовану статтю мосьє Рене Стурма про громадський борг Франції. Найбільш уживаний спосіб підрахунку боргу дає суму 6400000000 дол. Найпростіші підрахунки представляють цю суму на кілька мільйонів меншою. Мосьє Поль Лєру-Больє підраховує її на 6343573630 дол. Результати підрахунків мосьє Стурма дають загалом 5900800000 дол. з одночасним застереженням, що він не врахував 432000000 дол. довічних рент, які інші економісти потрактували як майнову частину боргу. Виходячи з загального боргу, щорічні витрати на сплату відсотків та підтримку амортизаційного фонду становлять, з врахуванням довічних рент, 258167083 дол. З довгострокових державних позик 2900000000 дол. припадає на безстрокові трьохпроцентні позики, 1357600000 дол. – на безстрокові 4, 5 процентні позики і 967906200 дол. – на підлягаючі сплаті різноманітні боргові зобов’язання. Отже, 477400000 дол. щорічних рент різним компаніям та корпораціям і 200000000 дол. поточного боргу якраз складають загальний баланс, представлений мосьє Стурмом. Це – найважча ноша, яку будь-коли ніс той чи інший народ на земній кулі. До нього найбільше наблизився борг Росії, який визначено на суму 3605600000 дол. Наступною є Англія з 3565800000 дол. та Італія з 2226200000 дол. Борг Австрії становить 1857600000, Угорщини – 635600000 дол. Іспанія заборгувала 1208400000 дол., а Прусія – 962800000 дол. Ось такі цифри наводить мосьє Стурм. Жоден з цих народів, окрім Англії та Прусії, не збільшив достатньо річного доходу, щоб гарантувати довгочасну рівновагу бюджету, і все ж з-посеред них Франція обтяжена найбільше; зростання її боргу в недалекому минулому було найбільш стрімким, і створює таку ж велику загрозу на майбутнє.
На завершення мосьє Стурм говорить: «Ми не будемо надто покладатися на ці тривожні міркування, до яких прийшли власними зусиллями. Як би ми не дивились на ці 29, 5 мільярдів – чи порівняно з заборгованістю інших країн, чи порівняно з нашою заборгованістю десять або двадцять років тому, – вони нагадують недосяжну вершину, яка перевищує все, що будь-хто з людей в світі в будь-яку епоху думав осягнути. Її справжньою подобою може бути Ейфелева Вежа; ми перевершили все, що довкола нас, і навіть нашу історію, височінню нашого боргу,... перед лицем якого прийшла пора, щоб наша країна відчула повний патріотизму переляк».
[91] «The London Telegraph» свого часу опублікував такий висновок про національне фінансове становище:
«Відсутність грошей нависла над народами Європи, мов темрява, мов безкрайня хмара. Для сильних цього світу прийшли дуже важкі часи, але ще гіршими вони стали для принижених. На Старому континенті важко знайти народ, баланс котрого за минулий рік не мав би такої похмурої картини; одночасно багато народів явно визнає власне банкрутство. Уважне вивчення фінансового становища різних країн свідчить про зусилля деяких державних скарбниць звести кінці з кінцями, що ніколи раніше не мало такого розмаху. Такий стан справ дійсно панує в усьому світі; бо якщо глянути за межі нашого власного континенту, то бачимо, що Сполучені Штати з одного боку, а Індія, Японія та їхні сусіди – з іншого – вже відчули існуючу скруту...
Велика Республіка є надто розлогою та багатою на всілякі ресурси, щоб померти від фінансової хвороби – навіть якщо вона є важко хворою. Великобританія також має дефіцит, який доведеться враховувати в майбутньому бюджеті; крім того, вона зазнала відчутних і, очевидно, непоправних збитків від несамовитої халепи зі страйком вугільників. Франція так само, як Америка та ми, є однією з країн, яку важко уявити банкрутом, – настільки багатими є її землі та працьовитими її люди. Проте її річний дохід є позначений частими дефіцитами; її національний борг набув величезних розмірів, а тягар збройних сил та військового флоту майже роздавлює промисловість країни. Також Німеччина мала б бути зарахована до категорії могутніх держав, надто міцних та дужих, щоб переносити щось більше від тимчасових труднощів. Однак підраховано, що протягом останнього року вона втратила 25000000 фунтів стерлінгів, які складають близько половини державних заощаджень. Більшість цих збитків постала внаслідок вкладання Німеччиною коштів в акції підприємств Португалії, Греції, Південної Америки, Мексики, Італії та Сербії; одночасно Німеччина гостро відчула нелад на ринку срібла. Тягар її збройного миру перетворився для народу в нестерпну ношу. Серед могутніх держав, які ми заносимо в когорту природно платоспроможних, незвично бачити Австро-Угорщину, яка може похвалитися найкращим та найбільш вдалим доробком...
Якщо полишимо цю велику когорту і звернемо погляд на Італію, то побачимо приклад «Великої держави», [92] яка задля власної величі ледь не почала старцювати. Її доходи рік за роком зменшувались, а витрати – зростали. Шість років тому об’єм зовнішньої торгівлі Італії становив 2600000000 франків; сьогодні він впав до 2100000000. Італія змушена платити 30000000 фунтів стерлінгів як відсотки від громадського боргу, не кажучи вже про обов’язкові надбавки внаслідок лажу. Її цінні папери сталися на ринку своєрідними наркотиками, а бездумна емісія банківських знаків привела до казкових цін на срібло та золото. Її мешканці потопають в майже неймовірних злиднях та безпорадності; тож коли нові міністри видумали нові податки, вибухнули криваві заколоти.
Що стосується Росії, її фінансові справи покриті такою таємницею, що ніхто не може сказати про них чогось певного; та немає найменшої підстави сумніватися, що від банкрутства її утримує тільки велич царської імперії. Населення поставлено у таке скрутне становище, що з промисловості видавлено майже останні краплі життєвих сил. Навіть безжалісний міністр фінансів, який нехтує усім, ніяк не наважиться підгвинтити податки хоча б на півоберту».
Один вітчизняний історик, відомий поміркованістю та акуратністю своєї мови, пише про ситуацію в Росії таким чином:
«Кожна копійка, яку селянину вдається заробити, витрачається не для влаштування власних справ, а для сплати залишків боргів... Гроші, які платять мешканці сіл під виглядом податків, становлять від двох третіх до трьох четвертих валового доходу з землі, включаючи також їхню наднормову працю в полі». Добра, здавалося б, репутація уряду підтримується штучними заходами. Отже близькі спостерігачі сподіваються одночасного краху суспільних і фінансових склепінь імперії. Також страхітний кошмар збройного миру в Європі в значній мірі сприяє паралічу торгівлі та сільського господарства. Ми залишаємо поза увагою приклад Португалії, бо хоча вона свого часу була могутнім королівством, однак її теперішнє непривабливе становище банкрута зовсім не виникає з мілітаристських амбіцій або гарячкових витрат. В свою чергу Греція, котра з двома мільйонами населення є маловпливовою серед великих держав, становить яскравий приклад того, до якої руїни може привести народ фінансове марнотратство та пихатість задумів. «Велика ідея» стала для маленької Греції прокляттям, і ми нещодавно бачили, як вона намагалась уникнути тягару свого громадського боргу [93] найбільш ганебним чином, який лише частково полишили перед лицем протестів усієї Європи. Гроші, змарновані на власну «армію та флот», так само можна було б викинути в море. Політичні ігри перетворились тут у справжню хворобу, заражуючи найкращих і найбільш здібних громадських мужів. Прості люди, котрі є надто освічені аби працювати; студенти університетів, котрих стало більше, ніж мулярів; громадські та приватні борги, які ніхто ніколи не збирається сплачувати; бутафорська армія та флот, які буквально поїдають кошти; нечесність, яку зроблено притулком в політичних баталіях, і, врешті, секретні плани, які мають означати або більші позики, або продажну і рисковану угоду з Росією – ось що характеризує нинішню Грецію.
Тому, оглядаючись довкола континенту, неможливо заперечити, що існуючий матеріальний добробут людей, а також державна фінансова рівновага є вкрай незадовільними. Звичайно, найголовнішою і найбільш очевидною причиною цього є збройний мир, який, мов нічне страхіття, повис над Європою і перетворив весь континент в один нерухомий табір. Погляньте лише на Німеччину! Її ще звуть серйозною та розсудливою імперією! Військовий бюджет тут зріс з 17500000 фунтів у 1880 році до 28500000 фунтів у 1893 році. Згідно з новим Законом про армію велетенський оборонний потенціал Німеччини має отримувати щороку додатково 3000000 фунтів стерлінгів.
Щоб протистояти могутньому супернику, Франція зростила свою міць до такого ж близького до краху стану. Немає потреби згадувати, яку жахливу частку у теперішньому загальному заклопотанні народів Європи мають страхування на випадок війни. Вони не тільки вилучають з платні та прибутків величезні суми, за які купується порох, патрони і будуються казарми, але насамперед вилучають з лав чоловічої частини виробників мільйони молодих осіб, які на цей період часу не тільки втрачаються для своїх сімей, але й перестають бути підмогою для населення. Світ ще не видумав кращого місця для взаємних розрахунків між банками, ніж схожий на привид і вартий великих грошей Храм війни».
Умілими статистами підраховано, що, попри велику заборгованість та фінансові труднощі народів, реальні кошти, які витрачає Європа на бюджетні видатки різних армій та морського флоту, на утримання гарнізонів і на збитки промисловості від втрати працюючих для [94] продуктивної частини економіки, можна без перебільшень прийняти в розмірі 1500000000 дол. щороку, не кажучи про величезні втрати людського життя, які за двадцять п’ять років минулого століття (від 1855 до 1880 року) становили 2188000 чол., – і все це посеред жахливих умов, які інакше, як жебрацтвом, не назвеш. Дуже вдало це спостеріг м-р Чарльз Діккенс:
«Ми повторюємо торжествуюче і навіть з певним натхненням: «чудова атака!», «блискуча атака!», і лише одиниці задумуються над усіма прихованими подробицями, які стоять за цими двома невимушеними словами. «Блискуча атака» це – нестримна навала верхи на дужих конях, з повного розгону, яка збиває з ніг і зминає піші ряди супротивника. Розум читача вже не сягає далі, а цілком задоволений з того, що бойовий порядок ворога «зламано» і «звільнено шлях». Однак цим неможливо заповнити усю картину. Коли «блискуча атака» зробить свою справу і помчить далі, очам відкриється щось дуже схоже на видовище жахливої залізничної катастрофи. Тут буде все – переламані надвоє спини, повиламувані руки, попроколювані власними багнетами тіла, поторощені на поліна ноги, порубані, мов яблука, і порозбивані залізними кінськими копитами на суцільне місиво голови, і, врешті, розтоптані обличчя, на яких не позостало нічого людського. Ось що приховується за «блискучою атакою». Це те, що настає потім, опісля, «коли наші хлопці налетіли на них завзято» і «порубали їх на славу».
«Уявіть собі – пише інший автор – мільйони людей по всьому обличчю Європи, обтяжених важкою працею, які з дня на день натовпами плетуться на свої робочі місця, трудячись безупинно від світанку до вечорової роси – обробляючи землю, обмінюючи товари, працюючи на фабриках, шахтах, заводах, в кузнях, доках, майстернях, товарних складах, на залізницях, річках, озерах, океанах, досліджуючи надра землі, підкоряючи упертість безжалісної матерії, приборкуючи елементи природи, чинячи їх уживаними заради добробуту та блага людини і творячи з їх допомогою безліч багатства, яке може принести достаток та комфорт в дім кожного з них. А тепер уявіть собі всесильну руку, яка залазить у кишеню і забирає щороку шість [95] сотень мільйонів з зароблених важкою працею грошей, кидаючи їх у прірву військових видатків».
Наступна цитата з «Harrisburg Telegram» також має відношення до згаданого:
«Християнські» народи Європи понесли певні кошти, щоб на ділі проілюструвати ідею «миру на землі і доброї волі між людьми». Власне кажучи, вони понесли певні кошти, щоб утримати повну готовність розбити вщент один одного. Статистика, опублікована в Берліні, показує розміри військових витрат великих держав за три роки – 1888, 1889, 1890 рр. Пропонуємо заокруглені суми цих витрат: Франція – 1270000000 дол. ; Росія – 813000000 дол.; Великобританія – 613000000; Німеччина – 607000000 дол.; Австро-Угорщина – 338000000 дол.; Італія – 313500000 дол. Ці шість держав за три роки витратили на військові цілі разом 3954500000 дол., тобто більш ніж 1318100000 дол. щороку. Загальна сума за три роки значно перевищує національний борг Великобританії і є достатньо великою, щоб тричі сплатити ту частину боргу Сполучених Штатів, від якої сплачуються відсотки. Відповідний видаток Сполучених Штатів, окрім пенсій, становив близько 145000000 дол. Якщо ж додамо також їх, тоді загальний видаток коливатиметься в межах 390000000 дол.
За підрахунками французьких та німецьких статистів за останні тридцять років у війнах загинуло 2500000 чоловік, тоді як на ці війни витрачено щонайменше 13000000000 дол. Німецький статист, д-р Енґель, пропонує приблизний підрахунок коштів головних воєн останніх тридцяти років: Кримська війна – 2000000000 дол.; Італійська війна 1859 року – 300000000 дол.; Прусько-Датська війна 1864 року – 35000000 дол.; Повстання Північних територій – 5100000000 дол.; Повстання Півдня – 2300000000 дол.; Прусько-Австрійська війна 1866 року – 330600000 дол.; Франко-Германська війна 1870 року – 2600000000 дол.; Російсько-Турецька війна – 125000000 дол.; Південно-Африканські війни – 8770000 дол.; Африканська війна – 13250000 дол.; Сербо-Болгарська війна – 176000000 дол.
Всі ці війни були надзвичайно кривавими. Кримська війна, яка нараховувала кілька битв, коштувала 750000 [96] людських існувань, всього лиш на 50000 менше, ніж було вбито або померло від ран під час повстанської війни між Північчю та Півднем. Мексиканські та Китайські походи коштували 200000000 дол. і життя 85000 чол. Під час Російсько-Турецької війни вбито і смертельно поранено 250000 чол., а в Італійській війні 1859 року та у війні між Прусією та Австрією було по 45000 жертв».
Шановний Джон Брайт, член Англійського Парламенту, нині покійний, в своєму листі до депутата Пассі, мешканця Парижа, писав:
«На сьогоднішній день усі європейські ресурси поглинаються гострими військовими потребами. Людські інтереси віддаються в жертву найбільш жалюгідним та злочинним ілюзіям іноземних політиків. Справжні інтереси мас розтоптуються ногами, лиш би захистити фальшиві поняття слави та національної гідності. Мене не покидає думка, що Європа марширує до якоїсь великої катастрофи небаченої сили. Мілітарну систему неможливо підтримувати безконечно з однаковою терпимістю, тому може статися, що населення, доведене до відчаю, незабаром змете геть королівську владу і правлячих від її імені лицемірних чиновників».
Ось так проходить суд цивільних властей. Про це йде мова не тільки в пресі, але й самі люди довкола голосно розмовляють і протестують проти існуючих властей. Цей неспокій є по всьому світу, і з кожним роком він стає більш і більш небезпечним.

ВСЕСВІТНІЙ ПОЗОВ НИНІШНЬОЇ СУСПІЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Суспільна система християнства також проходить огляд: її грошові відносини, її фінансові програми та інституції і похідна від них самолюбна політика бізнесу, її класові відмінності, основані переважно на майновому становищі, з усією несправедливістю та стражданнями, які вони спричиняють для мас людей, – усі вони трактуються на суді цього дня так само суворо, як громадські інституції. Тільки погляньте на нескінченні дискусії про срібло, про золоті гроші, на ці нескінченні суперечки між працею та капіталом. Мов хвилі моря, що здіймаються від сильнішого вітру, несеться [97] злагоджений гомін незліченних голосів проти нинішньої суспільної системи, – особливо коли стає видимою її невідповідність моральному кодексу, який знаходиться в Біблії, і про який християнство загально твердить, що воно його розуміє і підтримує.
Надзвичайно істотним є факт, що для судження християнства, навіть загально світом, за критерій прийнято Боже Слово. Язичники вказують на Біблію і зухвало говорять: «Ви не є такими хорошими як ваша книга». Вказуючи на її блаженного Христа, вони говорять: «Ви не йдете за даним вам прикладом». І язичники і маси християнства беруть для себе золоте правило і закон любові, щоб міряти ними вчення, правові норми, політику і загальний шлях християнства; і всі вони однаково свідчать про правдивість дивного напису рукою на його розкішних стінах: «Ти зважений на вазі і знайдений легеньким».
Свідчення світу проти нинішньої суспільної системи є чутне скрізь, в кожній землі. Про її невдачу говорять всі люди; опозиція до неї стає все більш енергійною, поширюючи по всьому світу сум’яття, чим «міцно потрясає» всяке довір’я до існуючих інституцій і раз у раз паралізує панікою, страйками і т.д. виробництво. В християнстві немає народу, де б не виникала і вперто не зростала опозиція, погрожуючи теперішнім суспільним формуванням.
Говорить м-р Карлайл: «Британська промисловість, мабуть, швидко йде до того, щоб перетворитися в одну велетенську затхлу драговину – у в’язницю фізичної та моральної пошесті, у потворну живу Голгофу душ та тіл, похованих живцем. Це – тридцять тисяч швачок, яких праця швидко заганяє в могилу. Це – також три мільйони злидарів, які, розкладаючись у вимушеному безробітті, допомагають цим швачкам умерти. Разом з тим це є тільки окремі приклади жахливого реєстру відчаю».
З іншого видання, під назвою «The Young Man», ми вибрали статтю під заголовком «Чи світ стає кращим?» В ній говориться:
[98] «Дужі чоловіки, охочі чесно попрацювати, переносять муки голоду та виставлення напоказ, а в багатьох випадках ще й сум від того, що дивляться, як страждають їхні сім’ї. З іншого боку, надмірне багатство часто супроводжується скупістю та неморальністю; в той самий час, як бідні поволі вмирають з голоду, багаті, як правило, ігнорують потреби своїх братів, бажаючи тільки, щоб ці Лазарі надто не виділялись і не створювали для них незручностей. Тисячі молодих людей є вимушені працювати, мов невільники, в душних майстернях і понурих пакгаузах по сімдесят і навіть вісімдесят годин на тиждень, ніколи не маючи перерви для фізичного чи розумового відпочинку. На східній окраїні жінки цілісінький день шиють сорочки або роблять сірникові коробки за платню, якої навіть недостатньо, щоб взяти внайми ліжко – не кажучи вже про окрему кімнату, – і часто змушені вибирати між голодною смертю і розпутним життям. На західному боці усіма вулицями заволоділи прикрашені, з щедрим фарбованим рум’янцем богині хтивості та гріха – кожна з них становлячи докір грішним пристрастям та злим нахилам людини. Якщо йдеться про молодь, тисячі з-посеред неї або ж ризикують і потрапляють у в’язницю, або ж спиваються до гробової дошки; водночас кожне пристойне видання уміщає довгі репортажі про кінні перегони, а християнський (?) уряд дозволяє, аби на розі кожної вулиці влаштовували будинки розпусти. Грішити стало легко, зло коштує дешево, в торгівлі панує шахрайство, в політиці – почуття гіркоти, а в релігії – апатія».
Нещодавно «The Philadelphia Press» опублікувала наступне:
«Попереду небезпека! Немає сумніву в тому, що Нью-Йорк поділений на два великих класи – дуже багатих і дуже бідних. Середні класи поважаних, працьовитих, чесних мешканців поступово зникають – піднімаючись до становища по-світськи заможних або опускаючись до убозтва та постійних клопотів. Здається незаперечним, що між цими класами існує і швидко зростає, при відвертому сприянні злих людей, особлива, явна, злобна ненависть. Є особи, які варті 10000000 дол. і навіть 20000000 дол., і про котрих ви нічогісінько не знаєте. Я знаю одну даму, котра проживає в розкішному домі і проводить таке тихе життя, яке повинен вести хіба що священнослужитель; котра за п’ять років роздала не менше 3000000 дол., пожертви котрої досягнуть перед її [99] смертю не менше 7000000 дол., котра має в своєму домі відомі картини, скульптури, брильянти, інші коштовні камені, вишукані вироби з золота і срібла разом з дорогими зразками усіляких видів мистецтва, неофіційна вартість яких дорівнює 1500000 дол., і при цьому вона не є такою багатою, як численні її сусіди з кількома мільйонами доларів. Є особи, які ще двадцять років тому продавали одяг на Чатам стріт, а сьогодні живуть, витрачаючи щороку 100000 дол., і одягають коштовності, які в недорогих магазинах варті щонайменше 2000 доларів.
Проїдемось разом в вагоні по Медісон авеню в будь-який день, в дощ чи сонце, між десятою ранку і п’ятою або шостою пополудні, і ви зауважите в одному за одним вагонах повнісінько дам з брильянтовими сережками вартими від 500 до 5000 дол. кожна, котрих оголені рожевуваті, пухкі руки аж поблискують фортуною. Прогуляйтесь зі мною коли-небудь від давньої крамниці Стюартів, що на розі Дев’ятої стріт та Бродвею, і аж до перетину Бродвею з Тридцятою стріт. Я не маю на увазі неділь, святкових днів, чи особливих урочистостей, а лише будні, і, квартал за кварталом, я покажу вам жінок, до п’ят закутаних у хутро котика, що коштує від 500 до 1000 доларів, прикрашених брильянтовими сережками, брильянтовими перснями та іншим коштовним камінням, з вишуканими гаманцями, набитими грішми. Вони репрезентують нових багатих, якими наповнюється Нью-Йорк.
В той же час на тій самій вулиці я можу показати вам чоловіків, для котрих навіть долар був би везінням, котрих штани ганебно подерті на лахміття, тримаються в поясі чи то на самій мотузці, чи на шпагаті, чи на шпильці; ноги котрих, взуті на босо, човгають, не відриваючись від бруківки; обличчя котрих вкриті плямами, рідкі бороди – видовжені, як саме волосся, а почервонілі руки стирчать кострубатими пальцями. Скільки часу ще мине, аж ці кострубаті пальці ухоплять новоявлених багатіїв? Не припустіться помилки, таке відчуття вже народжується, воно зростає, і, рано чи пізно, вирветься назовні.
Ось лише учора ввечері я проходжався Чотирнадцятою стріт, на якій залишилось всього декілька будинків, і перед одним з них між тротуаром і вхідними дверима було розвішано балдахін, під котрим чарівно одягнені дами в супроводі почету переходили від екіпажів до дверей, через [100] які проникали потоки світла і неслися звуки музики. Хвилину я стояв з натовпом, досить великим, і тоді в мене народилася ця думка про неминучий спалах гніву – хіба що для цього буде щось зроблено і то досить швидко, аби позбутися упереджень, які не лише існують, але й навмисне поширюються найбіднішими проти найбільш заможних. Я мимоволі здригнувся, почувши, про що розмовляють між собою жінки. Там було все – заздрість, ревнощі, злобна лють, – все, в чому сьогодні є потреба. Недостає тільки вождя».
У світі позначилося різке протистояння між жахливими умовами потогінної системи людського невільництва, між стражданнями мирної верстви безробітних та ще іншої верстви низькооплачуваних робітників і розкошами та марнотратством великого багатства – про що недавно написав один лондонський журнал:
«СКРОМНИЙ БУДИНОК МІЛЬЙОНЕРА. Ми прочули з Нью-Йорка, що м-р Корнеліус Вандербільт, король залізниць і мільйонер цього міста, дав грандіозний бал в честь відкриття свого нового палацу. Цей скромний будинок, який щороку має стати дахом для близько десяти осіб протягом шести місяців і має залишатися замкненим протягом інших шести місяців, стоїть на розі П’ятдесят сьомої стріт і П’ятої авеню, і коштував його власникові 1000000 фунтів. Запроектований в іспанському стилі, він збудований з сірого каменю, з червоним облицюванням фасаду, башт і зубців стін. Трьохповерховий будинок завершується високою мансардою. Танцювальний зал є найбільшим приватним залом такого роду в Нью-Йорку, маючи 75 футів довжини і 50 футів ширини, оздоблений білим та золотим кольором в стилі Людовіка XIV. Стеля вартує цілого маєтку; її виконано в формі подвійного конуса і розмальовано німфами та купідонами. Довкола карниза знаходяться старанно виліплені квіти, в центрі кожної з яких уміщено електричний світильник, а по самій середині залу звисає велетенська кришталева люстра. В ніч урочистого балу відкриття всі стіни від підлоги до стелі завішано живими квітами, вартими 1000 фунтів, а сама ця розвага, кажуть, коштувала господареві 5000 фунтів. Сад, розбитий поруч з особняком, є, задля своїх розмірів, найдорожчим в світі, бо хоча за розмірами він є звичайною міською ділянкою, однак за нього заплачено суму 70000 фунтів; при цьому ще зруйновано будинок вартістю 25000 фунтів для того, щоб створити місце для кількох святкових клумб».
[101] Журнал «Industry», Сан-Франциско, Каліфорнія, опублікував нижчеподане, щоб прокоментувати екстравагантність двох вельми заможних осіб цієї країни:
«Серед знаків часу можна згадати обіди, влаштовані Ванмейкером в Парижі і Вандербільтом в Ньюпорт, які разом коштували щонайменше 40000 доларів, а то й значно більше. Такі речі є передвістям змін в цій країні. Вони є типовими серед сотні інших схожих розкішних шоу, і їх можна порівняти з бенкетуванням в Римі перед його кінцем і розкошами Франції, що століття наперед стали провісником революції. Гроші, щороку витрачені американцями закордоном – переважно для насолоди, а то й ще гірше, – дорівнюють, як підраховано, третині нашого національного доходу».
Наступний вельми цікавий уривок зачерпнуто з «National View», і він походить від Ворда Макалістера, свого часу одного з відомих лідерів общини Нью-Йорка:
«Середньорічні витрати сім’ї середнього рівня респектабельності, що складається з чоловіка, дружини і трьох дітей, сягають 146945 дол. і становлять, по пунктах: оренда будинку в межах міста – 29000 дол.; в сільській місцевості – 14000 дол.; утримання дому в сільській місцевості – 6000 дол.; платня домашнім слугам – 8016 дол.; витрати, включаючи платню для решти слуг – 18954 дол.; одяг дружини – 10000 дол.; гардероб чоловіка – 2000 дол.; дитячий одяг і кишенькові гроші – 4500 дол.; шкільне навчання усіх трьох дітей – 3600 дол.; прийоми з танцювальними балами та вечірками – 7000 дол.; прийоми з обідами – 6600 дол.; ложа в опері – 4500 дол.; театр і вечірки з приятелями – 1200 дол.; газети і журнали – 100 дол.; поточний рахунок в ювеліра – 1000 дол.; канцелярське приладдя – 300 дол.; книги – 500 дол.; весільні та святкові подарунки – 1400 дол.; місця для сидіння в церкві – 300 дол.; членські внески в клубі – 425 дол.; рахунок в лікаря – 800 дол.; рахунок в стоматолога – 500 дол.; перевезення домашнього майна в сільську місцевість і назад – 250 дол.; подорож до Європи – 9000 дол.; утримання домашніх тварин – 17000 дол».
Наводимо слова Шансі М. Діпю, котрий сказав так:
«П’ятдесят осіб в Сполучених Штатах можуть, завдяки багатству, яке вони контролюють, з’їхатися разом на протязі двадцяти чотирьох годин і прийти до взаємної згоди, після якої може бути зупинений увесь механізм транспортних перевезень та комерції, заблокована кожна торгова артерія і беззвучно вимкнений кожний [102] електричний перемикач. Ці п’ятдесят осіб можуть контролювати весь обіг грошей, створюючи паніку, коли тільки цього забажають».

СУДЖЕННЯ СВІТОМ ЦЕРКОВНИХ ВЛАСТЕЙ

Критика церковництва є такою ж гострою, як критика монархії та аристократії, бо вважається, що вони мають спільні інтереси. Нижчеподане стане ілюстрацією цих настроїв.
Журнал «North American Review» помістив кілька років тому коротку статтю Джона Едґертона Реймонда під назвою «Занепад церковництва». Описуючи впливи, які противляться церкві і які остаточно приведуть до її повалення, він писав:
«Християнська церква опинилася посеред великого конфлікту. Ще ніколи від заснування християнства проти нього не виступило так багато сил. Те, що деякі теологи звикли називати «світською владою», ніколи не було сильнішим, ніж сьогодні. Церкві вже не протистоять варварські племена, забобонні філософи, жреці міфічних релігій, але найвищий рівень культури, найглибше знання і найпроникливіша мудрість просвічених народів. На всьому шляху свого прогресу вона переносить протистояння «світської влади», яка представляє найвищі досягнення і найкращі ідеали людського розуму».
«Та не всі опоненти перебувають за її межами. В тіні її похмурих склепінь, під облаченням широких ряс, в рядах тих, котрі повторюють її повчання і репрезентують її в світі, знаходиться багато таких, хто готовий покинути її авторитет і заперечити її верховенство. Натовпи, які все ще коряться її декретам, починають сумніватися, а сумнів – це перший крок до непокори та полишення. Світ ніколи не дізнається, скільки щирих душ в церкві зітхають в дусі і є в заклопотанні, тримаючи печать на своїх устах і сковуючи язик «заради сумління», щоб не «спокусити брата свого». Вони мовчать, але не зі страху перед докором, бо минув час, коли за вільне говорення треба було терпіти переслідування, а за натяк, що церква, [103] можливо, не є непомильною, – сподіваючись звинувачення в єресі».
Він каже, що є потрібне не нове євангеліє, а старе Євангеліє з новим змістом:
«Усюди чути вимоги більш точного і правдивого викладення заповідей засновника християнства. Для багатьох «нагірна проповідь» є коротким викладенням божественної філософії. «Проповідуйте! Проповідуйте!» – вигукують усюди реформатори всеможливих шкіл. «Не тільки проповідуйте, але й покажіть приклад! – лунає у відповідь, – Покажіть нам, що ваші вчинки погоджуються з тим, чого ви навчаєте, і ми вам повіримо! Йдіть за Христом, і ми підемо за вами!
Власне тут лежить протиріччя. Церква відверто заявляє, що вона навчає заповідей Христа, проголошує Його Євангеліє. Світ це слухає і каже: «Ви відступили від істини!» Тільки погляньте на це видовище: невіруючий світ вчить віруючу церкву справжніх принципів її релігії! Це, напевно, один з найбільш дивовижних та знаменних знаків століття. Це щось зовсім нове. Світу від самого початку відома репліка: «Лікарю, вздоровте самого себе». Але тільки останнього часу люди наважились сказати: «Лікарю, дозвольте дати вам лік!»
Коли вбогі, нужденні, пригноблені, засумовані і навчені споглядати в небо за майбутньою винагородою бачать священиків та привілейованих вельмож одягнених в порфіру та віссон, розкішно бенкетуючих щодня, і бачать як вони складають скарби на землі, не зважаючи на міль, іржу та злодіїв, з чистим сумлінням служачи Богу та мамоні, вони починають сумніватися в їхній щирості.
Сьогодні люди починають стверджувати, що не вся правда мешкає під церковними куполами, що церква є безсилою, що вона не може запобігти нещастям і не може вздоровити хворих, не може нагодувати голодних, одягнути нагих, не може воскресити мертвих і не може спасти душу. Далі, вони починають казати, що церква є настільки немічною, настільки земною, що ніяк не може бути божественною інституцією. Врешті, вони починають полишати її вівтарі, кажучи: «Заперечувати непомильність церкви, дієвість її декретів або суть її віровчень не означає заперечувати дієвість самої релігії. Ми боремось не з християнством, але [104] з церковним поясненням суті християнства. Пошана до божественної істини цілком сумісна з найбільш глибоким презирством до церковництва. Ми маємо шанобливість і любов до сповненого величі Чоловіка, Який ходив по землі, дотик Якого був життям, а посмішка – спасінням, але вже не маємо цього до інституції, яка вважає себе Його представником».
Церква засуджує своїх обвинувачувачів, як позбавлених віри, і далі йде власним шляхом, нагромаджуючи скарби, зводячи святині та палаци, роблячи угоди з царями і змови з тими, хто має владу, тоді як сили, що лаштуються проти неї, зростають числом та могутністю. Вона вже втратила своє верховенство і позбулася впливу. Залишився тільки слід, неясний обрис. Сьогодні вже неможливо відновити втрачене панування чи повернутися на престол. Мрії її всесвітнього володарювання – це тільки ілюзія. Її скіпетр зламано повік. Ми знаходимось в перехідному часі. Революційний рух століття став всесвітнім і непереборним. Престоли починають хитатися. Під палацами царів жевріє вогонь вулкану, і коли перевертатимуться престоли, падатимуть також кафедри.
Відродження релігії, в тому чи іншому місці, на той чи інший час, вже траплялися в минулому. Однак, має бути ще одне відродження релігії скрізь у світі – пробудження віри в Бога і любові до людини, – коли втіляться найсвітліші мрії всесвітнього братерства. Але воно прийде не через церкву, а всупереч їй – як протидія церковній тиранії, як протест проти відвертого формалізму і обрядовості».
В виданні «The Forum», жовтень 1890 р., у своїй статті «Суспільні проблеми і церква» єпископ Хантінґтон пропонує коментар одного знаменного і дуже важливого факту. Отже:
«Коли в одному з громадських залів Нью-Йорка численна різноголоса аудиторія оплесками привітала ім’я Ісуса Христа і освистала назву церкви, це не розв’язало жодного питання, не вирішило жодної справи, не принесло жодної пропозиції, не пояснило жодного тексту Писання, але за значенням дорівнювало половині проповідей, яких стільки виголошується довкола». Далі промовець згадав факт, що був час, [105] коли люди слухали слова «Христос і церква» з шанобливою тишею і навіть з благочестивим захопленням, і тоді зауважив: «Лише в цих останніх днях, коли робітники думають, читають, роблять висновки і відверто виражають свої думки, безладний натовп грубо, без жодної поштивості чинить поділ, вихваляючи одного і відкидаючи другого».
Пропонуємо інші важливі висловлювання преси про суд громадськістю:
«Catholic Review» та деякі інші газети наполягають, щоб запровадити «релігійне навчання у в’язницях». Цілком вірно. Але ми йдемо іще далі. Релігійне повчання повинно бути, крім в’язниць, ще в інших місцях – наприклад в домах і в Недільних школах. Звичайно, нас ніхто не перевершить в широті поглядів, якщо ми скажемо, що релігійні повчання бажано вести також в деяких церквах. Не можна мати надто багато чогось доброго, якщо його здобувати поміркованим чином.
Капелан однієї каторжної тюрми признався, що двадцять років тому лише п’ять відсотків ув’язнених були попередньо учнями Недільних шкіл, натомість сьогодні, серед дійсних злочинців і тих, хто є в підозрі, свого часу відвідували Недільні школи сімдесят п’ять відсотків. Один пастор наводить приклад притулку для алкоголіків, де ця цифра сягає вісімдесяти відсотків, а також іще одного притулку для розпусних жінок, з котрих всі ходили до Недільної школи. З газетного коментаря цих фактів виникало, що вираз «церковні ясла», який застосовували до цих шкіл, починає перетворюватися в жахливу іронію. Що поробиш?»
У недільних дискусіях, пов’язаних з відкриттям Всеамериканської виставки у Чикаго, видобуто на світ наступне:
«Якась утіха все-таки залишилась. Коли трапиться найгірше і ці ярмарки – театри та бари – відчинятимуться у Чикаго кожної неділі, все ще позостає втішна думка, що туди не зобов’язаний йти жоден американець. В цьому відношенні ніхто не є в такому скрутному становищі, як були апостоли та перші християни. Їм не дозволялося вживати поліцейських і римські легіони, щоб поширювати свої погляди і змушувати своїх ближніх бути більш побожними, аніж вони [106] собі бажали. І все ж первісне християнство, без жодної допомоги з боку держави – навіть більше, переслідуване і виставлене на терпіння, – насправді завоювало світ».
Посеред загального сум’яття цих часів багато осіб в церкві, як також у світі, є спантеличені і збентежені великим безладдям. Їхні почуття були дуже вірно виражені недавно в «New York Sun», де було сказано:
«Питання «Де ми є?», «Де ми є?» все більше набуває релігійного змісту. Професори сидять на своїх семінарських стільцях і навчають доктрин, досить далеких від первісних, змушуючи своїх попередників-жертводавців перевертатися в гробах; духовні особи під час висвячення заприсягають обітниці, в які, як вони очевидно здогадуються, не вірять навіть самі церковнослужителі; постулати в багатьох випадках є лише бакенами, що вказують, як далеко кораблі різних церков віддалились від накреслених фарватерів. Це – вік лозунгів: «Йдіть, куди вам подобається», «Дбайте кожен за себе» і всяке таке. Ніхто не знає, де кінець цього всього, а ті, хто зацікавлений найбільше, мабуть, дбають про це найменше».
Суворій критиці є піддані не лише поведінка та вплив церков, але й їхні найбільш відомі вчення. Зверніть, наприклад, увагу на те, як мисляча громадськість піддає сумніву блюзнірське вчення про вічні муки для переважної частини нашого роду, яке через страх довгий час тримало людей в підпорядкуванні. Власне на ньому духовенство починає бачити нагальну потребу зробити особливий наголос, щоб протидіяти зростаючим ліберальним настроям.
Шан. д-р Генсон з Чикаго недавно публічно висловив свої погляди на дану річ; коли ж репортери запитали про думку інших духовних осіб, то їхнє зухвале, безсердечне і насмішкувате ставлення до того, в чому вони, правдоподібно, нічого не тямлять, але що, як вони вірять, становить незмінний інтерес для мільйонів їхніх ближніх, було справді гідним гнобительського духа католицизму.
[107] Шан. д-р Генсон сказав: «Гадес» нового перекладу (New Version) це лише замасковане пекло; смерть є смертю, хоча ми звемо її сном, а пекло є пеклом, навіть коли ми звемо його «гадес»; пекло – реальність, до того ж пекельно жахлива. В пеклі ми матимемо тіла. Воскресіння тіла є натяком на певне місце і на фізичні катування. Однак фізичні муки не є найгіршими. Душевний біль, муки сумління, передчування, що змушують душу корчитися, як звивається черв’як на розжарених головешках, – ось що найгірше. І це повинні терпіти грішники. Жодної води, щоб вгасити спрагу, жодної їжі, щоб втамувати голод; ніж, встромлений у серце тільки для того, щоб потім встромити його знову – і так жахливо, до безконечності. Це є пекло, з яким ми маємо зустрітися. Смерть дає визволення від одноманітності життя, але в пеклі немає жодного полегшення».
Яке враження справила проповідь «доктора»? Очевидно про це можна судити з інтерв’ю, взятих наступного ранку в доповідачів та духовних осіб.
«Що ви думаєте про пекло, чи всі ми маємо перейти хрищення в озері розтопленої сірки і чавуну, якщо не виправимо наших вчинків?» – запитав репортер проф-а Свінґа, одного з найбільш відомих чикагських проповідників. Проф. Свінґ з усієї душі розреготався якимось кумедним сміхом, аж його шорсткі щоки стали рожевими, мов у школярки. Знаменитий проповідник почав вистукувати пальцями по краю інкрустованого стола, і скло його маленької настільної лампи задеренчало так, що здалося, ніби воно також дзвінко сміється. «По-перше – сказав він, – я думаю ви розумієте, що справа пекла і майбутнього покарання є чимось, про що ми насправді знаємо дуже мало. Мій метод добиватися повної гармонії Біблії підказує, що ми повинні це удуховнити. На мою думку покарання прямо залежатиме від гріхів; але так як наступний світ має бути духовним, то і нагороди та покарання теж треба брати в духовному значенні».
Шан. М.В.Б. Ван Осдейл розсміявся, коли прочитав відгук про промову д-ра Генсона і сказав: «Що ж, мабуть, він правий. Я знаю д-ра Генсона досить давно і можу голосувати за нього з закритими очима. Ми признаємо, всі з нас вірять в існування пекла, тобто місця відплати, і потверджуємо всі прикмети, приписані йому ­д-ром Генсоном.
Д-р Рей зіткнувся з проповіддю в пресі і гадає, що д-р [108] Генсон виразив ті самі погляди, які він сам представив би на дану тему.
«Проповідники конґреґаціоналістів, зібрані в «Grand Pacific» на регулярне засідання – при замкнених і надійно пильнованих дверях, – впустили кореспондента Evening News, який після закінчення зібрання подав запитання: «Чи ви читали або чули щось на тему проголошеної вчорашнього вечора проповіді д-ра Генсона про пекло?»
Зацікавленим спостерігачем на зібранні був д-р Г.Д. Портер з Пекіна, Китай. Піднявшись з самого ранку, він коротко переглянув проповідь д-ра Генсона в газетах. Ось що він сказав: «Я не знайомий з д-ром Генсоном, однак вважаю, що думки, які йому приписують, знаходяться близько істини. Ніде в Китаї я не проповідуватиму сірки і справжніх фізичних катувань, ані не казатиму, що пекло буде місцем, де всі страждання буквального характеру поступляться місцем сильним душевним мукам і стражданням самого лише розуму, але я оберу проміжний погляд, який змальовує пекло, як місце кари, що поєднує фізичні та моральні страждання і втілює принципи, загально прийняті сучасними проповідниками.
Інший добродій, шан. Спенсер Боннел з Клівленд, Огайо, погодився з д-ром Генсоном в кожній подробиці. «Надходить час – сказав він, – коли обов’язково потрібно буде висунути певні універсальні погляди про пекло, щоб привести всі розуми до стану рівноваги». Шан. Г.С. Вільсон був небагатослівний, однак відзначив, що погоджується з д-ром Генсоном. Такі самі думки висловив шан. В.А. Мур.
Шан. В.Г. Холмс писав: «Д-р Генсон – блискучий проповідник, який добре усвідомлює власну позицію і є в змозі виразити її чітко та зрозуміло. Цей короткий витяг свідчить, що він, як завжди, промовив до людей дуже цікаву проповідь. Його погляди були, в загальному, добре прийняті. А що до буквального тіла, то я не знаю...»
«Ви не знаєте?»
«Ні. Можливо, коли людина помре, вона довідається про це докладно».
Пастори баптистів вважають, що ортодоксальна проповідь д-ра Генсона на тему пекла була дуже доречною, і ті, хто обговорював її на ранковому зібранні, гаряче її похвалювали. [109] Кореспондент «Evening News» показав свій огляд проповіді цілій дюжині пасторів, і хоча всі з них сказали, що погоджуються з проповіддю, однак знайшлося четверо, котрі виразили бажання подискутувати над нею. Шан. Ч.Т. Еверетт, видавець «Sunday-School Herald», сказав, що проповідники з числа баптистів загально дотримуються поглядів, виражених д-ром Генсоном. «Ми навчаємо про вічне майбутнє покарання за гріхи цього світу – сказав він, – але що стосується справжнього пекла з вогню і сірки, то це є чимось, про що не ведеться широких розмов. Ми віримо в покарання і знаємо, що воно є суворе, але переважна більшість з нас усвідомлює, наскільки неможливо дізнатись, як це відбувається. Як сказав д-р Генсон, лише безглузді вважають, що пекло означає тільки фізичні покарання; душевні муки є набагато гіршими, і саме їх мають терпіти бідні грішники». Д-р Перрін висловився з явним натиском, що було б майже даремним заперечувати це, бо все виголошене д-ром Генсоном можна знайти в Біблії, до того ж майже дослівно.
Шан. м-р Емброуз, бувалий проповідник, був вельми задоволений проповіддю. Він вірить кожному слову, яке д-р Генсон сказав про майбутні муки для бідних грішників. «Пекло – це те, в що більшість баптистських проповідників щиро вірить – сказав він, – і, звичайно, проголошує».
Шан. м-р Вольфенден сказав, що він не бачив самої проповіді, але якщо була яка-небудь мова про пекло майбутнього покарання, то він погоджується з доктором, і, на його думку, всі баптистські проповідники тримаються того ж погляду, хоча були і такі, які не вірили в пекло в його суто ортодоксальному значенні.
З зібраного кореспондентом можна впевнено сказати, що коли б справу поставити на обговорення, то баптистські проповідники без вагань підтримали б всілякий аргумент на користь буквального, старомодного, ортодоксального пекла д-ра Генсона».
Ось так виражає свої погляди духовенство – мов би вічні катування їхніх ближніх були в кінцевому рахунку справою зовсім малозначущою, про яку можна вести розмову несерйозними жартами і сміхом, і приймати її за істину без крихти доказу або вивчення Біблії. Світ помічає цю зухвалу самовпевненість і робить власні висновки.
[110] «Globe Democrat» пише: «З Нью-Йорка приходять добрі новини, що «American Tract Society» пропонує вилучити з обігу харч, який воно пропонувало останні п’ятдесят років, і цілком відновити свою релігію. Справа в тому, що світ вже виріс зі смажених та гострих страв, які влаштовували останні покоління, і кільком поважним джентльменам ніяк не під силу щось заподіяти наперекір. Церкви приємно проходжаються з рештою світу, проголошуючи толерантність, гуманізм, прощення, добродійність і милостині. Все це може статися даремним, і люди можуть не потребувати і навіть не схотіти оцих, заяложених до краю провіщень, які ми вважаємо за властиве далі читати і вірити в них».
Інший журнал стверджує:
«Д-р Россітер В. Реймонд в своєму виступі проти посилання внесків «Американському Правлінню Закордонних Місій» досить енергійно зауважив: «Я вже зморений, і мені відверто набридло ходити в «Американське Правління», терпляче випрошуючи допомогу для підтримки місіонерів, котрі вірять в засудження всіх язичників і в цю варту осуду єресь, що Бог не любить язичників. Я втомився усім цим жалюгідним шахрайством і не маю наміру давати ані цента для розповсюдження звістки про засудження. Я б взагалі не хотів, щоб це вчення розповсюджувалося за мої гроші. Бог є любов – ось в чому полягає добра новина, але її перетворено у зношений, старий мотлох людьми, котрі тягнуть на язичників колесницю Джаґґернаута і хочуть, щоб ми годували запряжених в неї тварин. Я вважаю моїм християнським обов’язком не надавати жодної ваги усьому, що навчає язичників, ніби їхні батьки пішли до пекла».
Таким чином ми бачимо, що теперішній порядок речей важиться на терезах громадської думки. Настав призначений час на його повалення; Великий Суддя всієї землі піднімає мірило людської розсудливості, вказує на важливість правди та справедливості, і, збільшуючи світло зростаючого знання, запрошує світ випробувати і ствердити справедливість Його постанови засудити на знищення облудні насмішки фальшивих претензій християнства. Поступово, але досить швидко, світ затосовує це випробування, і остаточно всі прийдуть до однакового висновку; тоді Вавилон, [111] велике місто безладу, з усіма його хвалькуватими цивільними та церковними владами, з усією його удаваною поважністю, його багатством, титулами, впливом, почестями і усією марною славою, буде, мов великий жорновий камінь, вкинутий до моря (неспокійного моря невгамовних народів), щоб вже не піднятись (Об. 18: 21; Єр. 51: 61-64).
Його знищення буде довершене при кінці призначених «Часів Поган» – 1915 року1. До такої власне кризи і завершення швидко просуваються події. Хоча розгляд справи ще не завершено, однак, багато хто може прочитати написаний на стіні присуд: «Ти зважений на вазі і знайдений легеньким!», і поступово вдасться збагнути всю жахливість засудження Вавилону, християнства. Старі пересуди, які так довго його підтримували, швидко усуваються: бувалі релігійні віровчення і цивільні кодекси, яким досі віддавали пошану і які без вагань схвалювали, сьогодні відверто ставляться під сумнів – виявляється їхня непослідовність і висміюються їхні очевидні помилки. Однак думки в середовищі людських мас швидше прямують до невір’я, аніж до Біблійної правди і здорової логіки. Невір’я поширюється і в самій номінальній церкві і за її межами. Між визнавцями Христової Церкви Боже Слово вже не є критерієм віри і провідником в житті. Його місце займають філософські вчення та теорії людей, і навіть язичницькі примхи починають процвітати там, де раніше вони не мали доступу.
-------------------
1Про більш поступове позбавлення влади народів та встановлення Царства автор пише у своїй передмові (1916 р.) до книги «Надійшов Час» стор. 1.
-------------------
Тільки небагато у великій номінальній церкві достатньо пробудилися і є тверезими, щоб збагнути її злиденний стан – хіба що йдеться про її чисельність та фінансову міць; переважна більшість людей – на лавках і за кафедрами, – є настільки напоєна і притуплена духом цього світу, який дуже легко засвоюється, що навіть не може спостерегти її духовного занепаду. Однак втрата [112] нею чисельності та стійкого фінансового становища відчувається надзвичайно гостро, бо з довговічністю її інституцій пов’язані всі інтереси, перспективи та втіхи теперішнього життя; для того, щоб їх гарантувати, відчувається потреба хоча б зовні дотримуватись ввічливого виконання того, що на загальну думку є її божественним дорученням – навернути світ. Про успіх цих зусиль ми довідаємось в наступному розділі.
В той час, як Вавилон є покликаний дати відповідь в присутності зібраного світу, гляньте, з якою силою промовляє до розуму процитоване на початку розділу пророцтво псалмиста про цю подію! Хоча Бог беріг мовчання через усі століття, коли в Його імені зло святкувало тріумф, а Його святі терпіли усілякі переслідування, Він не був до всього цього байдужим; і ось настав час, коли Він промовляє через пророка, кажучи: «Тому буду картати тебе і виложу все перед очі твої!» Нехай усі, котрі думають не спати і бути на правильному боці в цих дивовижно важливих часах, добре розглянуться і побачать, як досконало відповідають одне одному пророцтво і його виконання.