[47]
РОЗДІЛ ІІІ
ПОТРЕБА І СПРАВЕДЛИВІСТЬ ДНЯ ПОМСТИ
На цей рід, образний і позаобразний – Велике горе як логічний наслідок причин минулого – Численні зобов’язання «християнства» і його стосунок до них – Відповідальність цивільних властей, релігійних керівників і людей різного щабля в цивілізованих землях – Стосунок язичницьких народів до християнства і до горя – Божий Суд – «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь».

«Поправді кажу вам: Оце все спаде на рід цей!» (Мт. 23: 34-36; Лк. 11: 50, 51).
Тим, хто не звик розсуджувати принципові речі з точки зору безсторонньої моралі, можливо буде дивно, що наступне покоління людства має переносити покарання за нагромаджені злочини кількох попередніх; та оскільки такий вирок винесено Богом, Котрий не може помилятися, тому ми повинні сподіватися зваженого аргументування, яке б виявило справедливість Його постанови. У вищенаведених словах наш Господь сказав, що так має статися з поколінням тілесного Ізраїлю, до котрого Він адресував ці слова при закінченні образного Юдейського віку. На них мала впасти вся праведна кров, пролита на землі, – від крові праведного Авеля аж до крові Захарії, замордованого між храмом і жертовником (Мт. 23: 35).
Це було жахливе пророцтво, та воно потрапило до недбалих та зневірених вух. Коли йдеться про букву, це пророцтво виконалося [48] близько тридцяти семи років згодом, коли внутрішні суспільні негаразди та ворожі полчища загарбників довершили страшну відплату. Читаємо, що на той час мешканці Юдеї через заздрощі поділилися на багато ворогуючих груп, і ця взаємна недовіра сягнула найвищих меж. Приятелі стали чужинцями, порозпадалися сім’ї, і кожен кидав підозру на свого брата. Частими стали крадіжки, шахрайства, убивства, і ніхто не був безпечним за своє життя. Навіть храм не був безпечним місцем. Первосвященика вбито під час його публічної служби. Врешті, доведений до відчаю різнею своїх братів у Кесарії і свідомий наказу вбивства їх на кожному місці, весь народ з’єднався у повстанні. Отже Юдея опинилася у відкритому протистоянні Риму і кинула виклик всьому цивілізованому світу.
Для покарання послано Веспасіана і Титуса, які вчинили жорстоку розправу. Одне за одним стерто з лиця землі її міста, аж, врешті, Титус взяв в облогу сам Єрусалим. Навесні 70 р. н.е., коли місто юрбилося від прибулих на свято Пасхи, Титус підтягнув свої легіони до його стін і за короткий час ув’язнені мешканці впали жертвою голоду, меча загарбників і розбрату в суспільстві. Коли хтось намагався вислизнути з міста, такого римляни розпинали; голод був настільки жахливим, що батьки вбивали і поїдали своїх дітей. Кількість загиблих, як подано Йосифом Флавієм, перевищила мільйон осіб, а саме місто і храм перетворено в попелище.
Такими були факти виконання вищезгаданого пророцтва на бунтівничому тілесному Ізраїлі при кінці віку їхньої особливої ласки як вибраного Божого народу. Отож сьогодні, при кінці теперішнього Євангельського віку, має прийти, згідно з набагато ширшим змістом наведеного пророцтва, паралель цього горя для [49] номінального духовного Ізраїлю, яким, у найповнішому значенні, є християнство – має прийти «утиск, якого не було від існування люду аж до цього часу», і який в деякому відношенні буде ще більш жахливим від утиску, що прийшов на Юдею та Єрусалим. Ми навряд чи можемо уявити собі утиск більш суворий від змальованого попередньо, хіба що він буде більш загальним і більш поширеним, а, отже, більш нищівним, про що промовисто свідчить наявна сучасна військова техніка. Замість обмежитись одним народом або окремою околицею, він охопить весь світ, особливо цивілізований, – християнство, Вавилон.
Отже ми можемо вважати цей наступ гніву на тілесний Ізраїль провісником ще більшого обурення та гніву, який в кінці цього віку має бути вилитий на християнство. Хто схильний в своєму запалі вважати такий крок Всемогутнього в стосунку до цього роду несправедливим, той не спромігся збагнути досконалий закон відплати, який впевнено, хоча часто повільно, досягає своїх неминучих наслідків. Справедливість – особливо її потреба і її філософія – є найбільш очевидною для тих, хто вміє думати і виявляти пошану, і хто, замість звинувачень Бога в несправедливості, прихиляє своє серце до вказівок Його Слова.

ВЕЛИКЕ ГОРЕ ЯК ЛОГІЧНИЙ НАСЛІДОК ПРИЧИН МИНУЛОГО

Сьогодні ми знаходимось в періоді часу, який є кульмінацією багатовікового досвіду і який мав би принести, і в деяких відношеннях справді приніс, велику користь для світу – особливо для тієї його частини, яка прямо та посередньо була ласкаво обдарована світлом божественної правди, – для християнства, Вавилону, чия відповідальність за вживання цих привілеїв є, остаточно, дуже великою. Бог вважає людей відповідальними не тільки за те, що вони знають, але й за те, що вони могли б знати, коли б нахиляли серця до вказівок – до тих лекцій, [50] яких досвід (їхній власний та досвід інших) мав би їх навчити; і якщо люди не звертають увагу на лекції досвіду, або ж добровільно нехтують чи зневажливо відкидають його навчання, їм неминуче доводиться терпіти наслідки.
Перед так званим християнством знаходиться відкритою вся історія минулого, а також божественно натхнене об’явлення. Які лекції вони містять в собі?! Перш за все – лекції досвіду, мудрості, знання, милості і застереження. Врахувавши досвід попередніх поколінь в різних напрямках світового виробництва, політичної економії і т.д., світ зробив вартий похвали прогрес в осягненні матеріального добробуту. Численні вигоди та зручності теперішньої цивілізації прийшли до нас переважно внаслідок застосування уроків, взятих з вивчення здобутків минулих поколінь. Мистецтво друку донесло ці лекції до кожної людини. В цьому відношенні нинішнє покоління має всебічну перевагу: до власних здобутків є додана вся нагромаджена мудрість та досвід минулого. Однак великі моральні лекції, до яких люди мали б прислухатися і яких мали б навчитися, загально були знехтувані – навіть тоді, коли їх силоміць запропоновано громадськості. Для тих, чиї думки схиляються до чинення справедливості, історія пропонує багато таких лекцій; і люди сьогодення мають їх набагато більше, ніж будь-яке попереднє покоління. Час від часу мислячі люди зауважували цей факт і привертали до нього увагу. Так, наприклад, професор Фішер у передмові до своєї доповіді про повстання, розвиток і занепад імперій вірно зауважує: «Послідовність подій людства підлягає пануванню деякого закону; це є переконанням, яке підтверджується спостереженням фактів. Події не можуть статися окремо від тих, які привели до їхньої появи. Треба зрозуміти, що вони природно витікають з тих часів, які відійшли в минуле. Колишні події були тільки їхньою тінню».
[51] Це справді так: закон причин і наслідків ніде не позначився так виразно, як на сторінках історії. Згідно з цим законом, який є Божим законом, зерно, засіяне в минулому, повинно обов’язково прорости, розвинутися і принести плід; а, отже, в своєму часі неминучим є прихід жнив. В ІІ томі ми показали, що жнивна пора Євангельського віку вже прийшла, що вона почалася в 1874 році, коли настала пора присутності Пана жнив. В той час, як велика жнивна праця успішно просувалася від згаданої дати вперед, ми сьогодні швидко наближаємось до завершальної пори жнивного періоду, коли прийшла пора спалення куколю і зібрання та топтання повністю дозрілих грон «земної виноградини» (дозрілих плодів фальшивої виноградини – Вавилону) (Об. 14: 18-20).

ЧИСЛЕННІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ХРИСТИЯНСТВА І ЙОГО СТОСУНОК ДО НИХ

Вавилон, тобто християнство, мав довге випробування владою та багато можливостей навчитися справедливості і впровадити її в чин, а також мав численні застереження близького суду. На всьому протязі цього Євангельського віку в ньому знаходилися святі Бога – віддані, повні самопожертвування чоловіки та жінки Христової подоби, – «сіль землі». Вавилон чув послання спасіння з їхніх уст, бачив на прикладі їхнього життя вияви принципів правди та справедливості і чув від них про потребу поступати справедливо, а також про майбутній суд. Однак він знехтував цими живими листами Бога; більше того, його так звані християнські народи принесли в своїй жадобі здобутку сором Христовому імені між поганами, приносячи вслід за християнськими місіонерами прокляту всіма торгівлю спиртним та інші «цивілізовані» лиха; посеред нього і з його потурання терпів насильство справжній зародок Царства небес (який складався з самих лише святих, [52] імена котрих записані в небі). Він зненавидів їх і переслідував до самої смерті, через що тисячі з них в результаті його декретів запечатали впродовж століть своє свідоцтво власною кров’ю. Так само, як їхній Учитель, вони були зненавиджені без причини і були відкинуті задля своєї праведності, мов покидьки на цій землі; їхнє світло раз по раз було змушуване гаснути, щоб привілейована темрява могла панувати разом з можливістю чинити беззаконня. Яким справді темним є цей літопис християнства! Материнська система є «п’яною від крові святих і від крові мучеників Ісусових»; вона, а також її ще засліплені дочки, готові надалі переслідувати та стинати – тепер вже більш вишуканим чином – голови усіх (Об. 20: 4), хто є лояльним Богу та Його правді і хто відважується, до того ж якомога лагідніше, зрозуміло представляти їм Господнє Слово, яке приносить для них докір.
Цивільні влади християнства часто отримували перестороги, коли раз у раз імперії та царства падали під тягарем власного зіпсуття. І коли б навіть сьогодні існуючі влади нахилили своє вухо, вони почули б останню пересторогу натхненого Божого пророка, котрий говорить: «А тепер – помудрійте, царі, навчіться ви, судді землі. Служіть Господеві зо страхом, і радійте з тремтінням! Шануйте Сина, щоб Він не розгнівався, і щоб вам не загинути в дорозі, бо гнів Його незабаром запалиться... Чого то племена бунтують, а народи задумують марне? Земні царі повстають [щоб протистояти], і князі нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця: «Позриваймо ми їхні кайдани, і поскидаймо із себе їхні пута!» Та їхній опір буде марним, бо «Той, Хто на небесах пробуває – посміється, Владика їх висміє! Він тоді [як вони уперто відмовлятимуться зважати на Його перестороги] в Своїм гніві промовить до них, і настрашить їх Він у Своїм пересерді» (Пс. 2: 10-12, 1-5).
[53] Отже, прості і широко відомі сьогодні принципи Його святого закону показують, що: «Бог став у зібранні богів [посеред тих, хто є при владі], серед богів [правителів] Він судить [кажучи]: Доки ви будете судити несправедливо, позираючи на лице беззаконних? Судіть бідного та сироту, виправдайте вбогого та пригніченого. Рятуйте бідного і нужденного, визволяйте із руки нечестивих» (Пс. 82: 1-4, Дер.). Щоденна преса є постійним свідком того, як важливість та слушність такої ради – виходячи з гострої потреби сьогодення – постійно доводиться до відома всіх, хто має владу; численні голоси перестороги лунають також з боку мислячих людей, котрі бачать небезпеку повсюдного нехтування цією радою. Навіть світські люди, котрі споглядають в майбутнє лише з точки зору слушності, усвідомлюють потребу додержуватись шляху, вказаного пророками.
Спостеріг це також колишній Імператор Вільгельм, про що свідчать слова кореспондента «Observatore Romano», передані з Берліна (1880 р.):
«Коли Імператора Вільгельма повідомлено про останній жахливий замах на життя царя, він одразу набув усієї серйозності і після кількох хвилин мовчазної тиші промовив – з нотою меланхолії і певним притиском: «Якщо ми не змінимо напрямку нашої політики, якщо серйозно не подумаємо над тим, аби дати молоді правильні поради, якщо не дамо першості релігії, і якщо з дня на день будемо дбати лише про потреби сьогодення, наші трони будуть повалені, а суспільство стане жертвою найжахливіших подій. Ми не можемо втрачати часу, і буде великою невдачею, коли в цьому благодійному чині умиротворення всі уряди не прийдуть до згоди».
У розповсюдженій в Німеччині книзі, під заголовком «Реформа або революція», її автор Гер фон Массов, котрий не є ані соціалістом, ані радикалом, а лиш консерватором, займаючи посаду президента Центрального Комітету Трудових Колоній, звинувачує своїх земляків [54] у «страусовій політиці», тобто імітуванні ними звички страуса, що вже стала приказкою, коли страус, ховаючи голову в пісок, думає, що коли він нічого не бачить, то і його самого не видно. Фон Массов пише:
Ми можемо зігнорувати факти, але не можемо їх змінити. Немає сумніву, що ми знаходимось напередодні революції. Це повинні визнати всі, хто має очі бачити і вуха чути. Лише суспільство, обтяжене егоїзмом, самовдоволенням і пошуками розваг, може взагалі щось таке заперечити, і лише таке суспільство надалі веселитиметься на вулкані, нехтуючи написом «Мене-Текел» і продовжуючи довіряти силі багнетів.
Переважна більшість освічених людей навіть не здогадується про ту величезну ненависть, яка бродить в середовищі нижчих класів. Соціал-Демократична партія є на такому ж рахунку, як і інші партії, хоча вона не дбає ані про політичні права, ані про адміністративну реформу, ані про нове законодавство. Ця партія ґрунтується на бажанні нижчих класів втішатися життям, на бажанні скуштувати утіх, про які кожен, хто ніколи не тримав в руках стодоларової банкноти, має цілком спотворену уяву... Звичайно, незабаром порядок буде відновлено [після соціалістичного режиму], але в якому стані буде держава?! Незліченна кількість калік, вдів, сиріт; пограбовані державні та приватні банки; поруйновані залізниці, телеграф, шляхи, мости, житлові квартали, фабрики, монументи, і жодна спілка, жоден штат, жодне місто або цивільний округ не зможуть знайти потрібні мільйони, щоб за них відновити хоча б частину поруйнованого. Це майже неймовірно, але нічого не робиться аби відвернути небезпеку. Потрібні не добродійні заходи, а добре серце, охоче виявити хоч якусь турботу про нижчі класи. Тільки любов, всеохоплююча любов може подолати більшість цієї киплячої ненависті. Можливо багатьох доведеться втратити, і ніщо вже їх не поверне назад, та є мільйони, котрі далі можна здобути для ладу та законності – звичайно за умови, що їм буде дано доказ можливості здобуття прожитку, гідного людської істоти, і що вони не потребуватимуть, як це є сьогодні, бути гіршими від скотини, котра, принаймні, має стійло та харч».
Далі автор намагається відкрити очі мешканців Берліна на небезпеку, в якій вони перебувають. [55] «Берлінці – говорить він – уявляють себе безпечними під захистом гвардійців, приблизно 60000 дужих чоловіків. Марна надія! Восени, коли закінчується служба і приходить пора покидати свої формування, гарнізони – перш ніж прийдуть нові рекрути – нараховують заледве 7000 чоловік. Бунт, керований невдоволеним відставним офіцером, може зібрати за короткий час 100000 і навіть 160000 робітників. Всі вони служили в війську, є однаково вправними, як їхні противники, і добре розуміють потребу дисципліни. Всі телеграфні та телефонні сполучення будуть враз відтяті; залізниці будуть пошкоджені, щоб завадити прибуттю підкріплень; офіцери, які поспішатимуть на свої пости, будуть перехоплені. Революціонери повисаджують в повітря казарми, розстріляють імператора, міністрів, генералів, урядових осіб, – кожного, хто носить формену одіж, – перш ніж якийсь окремий підрозділ кавалерії або артилерійська батарея зможуть прийти їм на допомогу».
Та чи прислухаються ті, хто при владі, до застережень та переконливих лекцій цієї години? Ні. Пророк провістив про них: «Не пізнали та не зрозуміли, у темряві ходять вони. [Аж] усі основи землі [основи суспільства – досі тверді принципи законності та порядку] захитались» – були жахливо потрясені, щоб їх можна було усунути (Євр. 12: 27; Пс. 82: 5; Іс. 2: 19).
Покійний імператор Німеччини був украй недбалим до побоювань, виражених своїм дідом, про які ми щойно згадали. Передаючи принцу Бісмарку прегарний меч, вкладений в золоті піхви, імператор сказав:
«Ваша Ясновельможність, я прибув, щоб перед усім військом передати вам особистий дарунок. Я не знайшов нічого кращого від оцього меча, найбільш шанованої зброї германців, символу того знаряддя, яке ваша Вельможність допомогла, служачи моєму прадіду, викувати, вигострити і взяти до рук, символу величної споруди часу, яку збудовано кров’ю та залізом. Це – засіб, який ніколи не розчаровує, і який, знаходячись в руках королів та князів, збереже, якщо потрібно, єдність всередині Вітчизни, так само, як вжитий поза межами країни допровадив до такої єдності».
[56] Лондонський «Spectator», коментуючи ці слова, написав:
«Безперечно, це найбільш турбуючий і вартий здивування виступ. Якщо його пристосувати до біжучих подій в Німеччині, то для нього знайдеться два пояснення: по-перше, його скеровано проти намагань будь-якого німецького ланду відокремитися від імперії, і, по-друге, він свідчить про намір імператора та його конфедератів застосувати, при потребі, збройну силу проти соціалістів та анархістів. В обох випадках ці слова зайві і нетактовні. Ніхто не сумнівається, що Германська Імперія, яку насправді збудовано мечем в Ланґензальці, а також у війні з Францією, схвалить військову окупацію будь-якого ланду, який запрагне відокремитися; але от погрожувати тій чи іншій партії, навіть соціалістам, воєнним становищем, коли вони намагаються здобути перемогу шляхом голосування, фактично означає припинити дію Конституції і проголосити стан облоги. Ми не припускаємо, мов би імператор мав щось таке на увазі, та він, мабуть, надто драматизує ситуацію; відчуваючи опозицію соціалістів, він вже вирішив для себе: «Добре, добре, в мене ще є меч, а це – засіб, який ніколи не підводить». Багато царів приходило до такого висновку до імператора, але тільки одиниці просувалися настільки далеко, щоб вважати для себе розумним думати про це вголос. Це – погроза, і можемо її пояснювати як кому завгодно. Розумні монархи не погрожують, доки не прийде пора нанести удар; ще менше вони погрожують застосуванням військової сили, як засобу проти внутрішніх негараздів. «Меч як безвідмовний засіб» від внутрішнього лиха! Це те саме, що сказати, мов би хірургічний ніж є безвідмовним засобом від пропасниці. Принц Шварценбурґ – Торі над усіма Торі, – з непереможною армією за спиною, випробовував цей засіб в набагато сприятливіших умовах і після тривалого досвіду втілив свій висновок у найвлучніший з усіх політичних висловів, який належало б взяти до уваги німецькому імператору: «Багнетами можна робити все, але на них не можна сидіти.
Чи міг імператор Риму сказати про щось, що є міцнішим від «меча, як безвідмовного засобу»? Отже, сутністю такого виразу є тиранія; і якщо імператор справді промовив ці слова після детального обміркування, він не є тим вождем, якого бачить в ньому Німеччина, а є абсолютистом [57] відомого покрою, для якого відсутнє місце в сучасній історії. Звичайно, могло бути, що імператор сказав це поспішно, під впливом емоцій, дещо поетизуючи і надмірно підкреслюючи власну особистість, якій він вже не раз зраджував; але якщо його промова має бути сприйнята як маніфест до свого народу, тоді можна сказати: «Який жаль! Ще одне джерело надії зникло безслідно!»
Наступним підтвердженням невміння зважити на серйозні застереження цієї сприятливої пори, а також на застереження Божого Слова, сталася декларація нинішнього царя Росії про те, що він так само наполегливо захищатиме самодержавство, як його батько. Завважте, як її сприйняли люди, що знаходяться під його владою – попри офіційні спроби задушити свободу слова. Народницька партія Росії навіть опублікувала маніфест, який поширено по всій імперії.
Маніфест опубліковано в формі звернення до царя. Він відзначався стислою і переконливою мовою. Засудивши царя за його обстоювання абсолютизму, він говорив:
«Найбільш прогресивні земства жадали всього лиш згоди між царем та народом, свободи слова і верховенства закону над свавіллям губернських начальників. Вас обманули і налякали придворні і бюрократи. Суспільство одразу збагне, що вашими устами промовляє бюрократія, яка ревно захищає власну всемогутність. Бюрократія – починаючи з кабінету міністрів і закінчуючи найнижчим за рангом поліцейським – ненавидить будь-який суспільний чи особистий розвиток і активно протидіє безперешкодним стосункам монарха з представниками його народу, за винятком коли б до нього приходили в парадній одежі, з віншуваннями, іконами та підношеннями.
Ваш виступ підтвердив, що будь-яка спроба промовити перед престолом про нагальні потреби країни – навіть в найбільш лояльній формі, – наштовхується на різке, гостре заперечення. Суспільство чекало від вас заохочення та підтримки, а почуло лише нагадування про ваше всевладдя, що створило враження про повну відчуженість між царем і [58] народом. Ви самі знищили власну популярність і відвернули від себе ту частину суспільства, яка щосили намагається йти уперед мирним шляхом. Деякі особи тріумфують з нагоди вашої промови, та незабаром ви самі побачите їхню немічність.
Для іншої частини суспільства ваша промова принесла почуття образи та пригнічення; проте, найбільш передові сили суспільства, мабуть, швидко його подолають – перш ніж перейдуть до мирної і разом з тим впертої та безкомпромісної боротьби, необхідної для здобуття свободи. Посеред ще іншої частини суспільства ваші слова збудили рішучість боротися усіма засобами проти існуючого ненависного стану справ. Ви – перший, хто почав цю боротьбу. Незадовго її продовжать».
Отже всі народи «християнства» з неуваги спотикаються в темряві, якій довгий час давали перевагу. Винятком не стала навіть ця прекрасна земля з її всіма розхваленою свободою, щедро і всебічно обдарована милістю понад всі інші народи. Правду кажучи, вона теж мала численні попередження. Завважте майже пророчі слова її президента-мученика Авраама Лінкольна, написані ним до приятеля з Іллінойс незадовго до свого підступного вбивства. Він писав:
«Так, можемо привітати один одного, що ця жорстока війна наближається до свого закінчення. Вона коштувала багато грошей і крові. Щоб цей народ міг жити, на жертовник нашої країни добровільно принесено кров найкращих квітів американської молоді. Для Республіки це справді була година випробування. Та в близькому майбутньому я бачу кризу, яка надходить і яка позбавляє мене сил, змушуючи тремтіти за безпеку моєї країни. В результаті війни на трон зійшли корпорації; отже в верхах можна сподіватися ери корупції, коли влада грошей в країні прагнутиме утвердити своє панування, використовуючи людські упередження – аж, врешті, все багатство буде зосереджене в кількох руках, і Республіка зазнає краху. В цю мить я, більш ніж будь-коли, переживаю за безпеку моєї країни – хоча довкола ще йде війна».
Як повідомлялося в громадській пресі (1896 р.), Представник Хатч з штату Міссурі у своєму виступі в Конгресі торкнувся деяких фінансових та соціальних питань, кажучи:
[59] «Зважте на те, що я говорю! Коли б викреслити з законодавчої книги Всемогутнього невблаганний закон Причини та Наслідку і не сказати собі зупинитися, то можемо сподіватися побачити на власні очі весь жах перенесеної в американську дійсність Французької революції разом з усіма сучасними винаходами – і все це вже в наступному десятиріччі. Тут я не самотній. Відомий нам джентльмен Астор, котрий не так давно перебрався до Англії, придбавши на острові ділянку землі і ставши британським підлеглим, спостеріг близькі події так само виразно, як бачу їх я, і, скориставшись сприятливою нагодою, дременув, поки ще не було такої скрути з купейними місцями, як, можливо, буде згодом. Він добре збагнув, що коли справи йтимуть так само далі – свідками чого я і ви були нещодавно, – то недалеко час, коли натовп людей його кола з поспіхом сідатиме на кожен пароплав, який плистиме звідси, і от тоді людину можуть зіпхнути прямо зі сходень».
Шан. Г.Р. Герберт, Секретар Військово-Морських Сил США, виступаючи з промовою в Клівленд, Огайо, 30 квітня 1896 року, звернувся до ділових людей такими поміркованими словами:
«Ми вступаємо в еру численних винаходів, які загрожують заволодіти всіма без винятку традиційними шляхами людського прогресу. Оптиміст, можливо, скаже вам, що це потрібно для покращення умов життя людини, що велике виробництво здешевить продукцію і її перевезення. Скрізь з’являються велетенські магазини, в яких ви можете купити все, що забажаєте, та ще й за дешеву ціну. Промислові фабрики з мільйонним капіталом за собою швидко перехоплюють сферу, свого часу зайняту меншими підприємствами того ж напрямку.
Людська винахідливість вже, мабуть, неспроможна – уникаючи небезпеки урізати природні права громадян – видумати будь-який план, який би стримав ці монополії; тому величезне багатство зосереджується в кількох руках, звужуючи можливості багатьох інших і породжуючи невдоволення. Звідси бачимо, що конфлікти між працею та капіталом матимуть в майбутньому набагато більше значення, ніж в минулому.
Є розумні люди, які передбачають, що постійні антагонізми між капіталом та працею обов’язково приведуть до конфлікту, який матиме фатальні наслідки для нашої республіканської форми правління, і який виллється спершу в анархію і пролиття крові, [60] а потім – в монархію з геройським вождем, який зуміє з допомогою військової сили вивести лад з-посеред хаосу.
Інколи нам вказують на соціалізм, як на логічний наслідок теперішнього становища. Кажуть, що перші експерименти в цьому напрямку мають проводитися в містах, де боротьбу вестимуть передусім працедавці – з усіма необмеженими засобами в своєму розпорядженні, – і наймані робітники – з їхніми малими шансами на успіх, за винятком, коли б вони добилися цього голосуванням, – клас проти класу, щоб здобути контроль над муніципальними владами. Це одна з небезпек майбутнього... Свого часу вважалося, що американський фермер назавжди залишатиметься непохитною твердинею, але бачимо, що багатьма нашими фермерами заволодів цілком інший дух».
Церковні влади християнства мали всілякі вказівки та повчальні уроки. Застереженням для них сталося Боже провидіння над Його народом в минулому і присутність, час від часу, реформаторів. Однак, мало, дуже мало хто з них зумів прочитати написане на стіні, і сьогодні вони є безсилими здолати, чи, принаймні, стримати загальнолюдські тенденції. Це, мабуть, побачив і дещо зрозумів шан. Т. Де Віт Телмедж, бо в своєму, треба сказати, дуже своєчасному виступі він ствердив:
«Якщо Церква Ісуса Христа не підніметься і не стане приятелем людей, так як є приятелем Бога, і не виявить симпатії до широких мас, котрі, маючи за собою сім’ї, ведуть боротьбу за хліб, то вона, при нинішній її організації, стане мертвою інституцією, і Христові знову доведеться йти на берег покликувати простих щирих рибалок прийти до апостольства праведності – людської і Божої. Прийшов час, коли у великій боротьбі за засоби існування всі класи людей матимуть рівні права».
І все ж ця людина з її талантом та впливом, притаманним небагатьом, здається зовсім не поспішає дотримуватися виражених нею переконань щодо обов’язків впливових християн в цю годину скрути.
Звідусіль йдуть застереження, багатьом нав’язується свідомість обов’язків та привілеїв, та, на жаль, не допомагає [61] ніщо, все це проходить непомітно. В руках церковних чинів була і, до певної міри, все ще знаходиться велика влада, якою вони, в ім’я Христа і Його Євангелії, відтоді і дотепер самолюбно поводяться і зловживають: «Славу один від одного приймають», «люблять... передніші лавки в синагогах», «щоб звали їх люди: Учителю!», Докторе, Преподобний і т.д., а також шукають зиску «кожен з свого кінця [віровизнання]» (Ів. 5: 44; Мт. 23: 6-12; Іс. 56: 11) і «страху людини, який пастку дає», – ось що перешкоджає деяким справжнім слугам Бога зберегти вірність, хоча більшість пастирів нижчого рангу, мабуть, ніколи і не була зацікавлена Господнім стадом, хіба що задля золотого руна.
Хоча ми радо визнаємо, що серед духовенства усіх різних віровизнань номінальної церкви, яка через весь вік містила «пшеницю» та «кукіль» (Мт. 13: 30), знаходилося і знаходиться багато освічених, культурних, вишуканих та благочестивих джентльменів, однак, ми змушені визнати, що багато з тих, котрі належать до класу «куколю», потрапили до кафедр і взагалі до залу своїм власним шляхом. Справді, спокуси пихи і марної слави, а в багатьох випадках також полегшення та достатку, запропоновані молодим талановитим людям, що прагнули зайняти місце за кафедрою, були такими, які досить твердо переконували, що власне так має бути. З усіх професій посада християнського служителя пропонувала найшвидший і найлегший шлях до слави, до вигод і загальнолюдського достатку, а деколи й багатства. Скажемо, професія правознавця вимагає діловитості та щоденних затрат інтелектуальних сил і тягне за собою весь тягар невідкладних турбот. Те саме можна сказати про професію лікаря. І якщо люди цих професій здобули для себе багатство та становище, то це прийшло до них не завдяки їхньому дотепному розуму та жвавому язику, а завдяки чесно здобутій відзнаці шляхом пильної та наполегливої розумової праці і важких зусиль. З іншого боку, дивлячись на професію духовного, бачимо, що вишукані, приємні манери, вміння помірковано, [62] словами, взятими з Біблії, двічі на тиждень промовити до зібраних, а також достатня освіта і добрий моральний характер дають кожній молодій людині, яка входить в свої обов’язки, повагу і пошану своєї спільноти, задовільну платню і тихе, спокійне та зручне життя.
Якщо такий молодий чоловік має особливий талант, тоді люди, які захоплюються ораторством, швидко це зауважать, і мине небагато часу, як йому буде запропоновано більш вигідне становище. Ось так, не спостерігши, він стане знаменитим поміж тими, котрі не так вже й часто питатимуть, чи його благочестя – його віра, скромність, побожність – розвинулося так само швидко, як його інтелектуальні та ораторські здібності. Фактично, якщо останнє вірне, його прийматимуть менш охоче – особливо в заможніших товариствах, які, очевидно, частіше, ніж зовсім бідні, складаються переважно з «куколю». Якщо його благочестя стерпить натиск таких умов, він буде змушений – набагато частіше, ніж це потрібно для добра його репутації – діяти всупереч нахилам та упередженням своїх слухачів і незабаром відчує власну непопулярність і неприхильність до своєї особи. Такі обставини привели до кафедр велике число осіб, яких Писання називає «пастирями-наймитами» (Іс. 56: 11; Єз. 34: 2-16; Ів. 10: 11-14).
Відповідальність усіх, хто взяв на себе євангельську службу в ім’я Христа, є дуже великою. Вони займають перед людьми надзвичайно важливе становище представників Христа – особливих носіїв Його Духа і розголошувачів Його Правди. Як клас, вони отримали перевагу над всіма іншими людьми прийти до знання правди і вільно її проголошувати. Позбавлені тягарів наполегливої щоденної праці та турбот здобуття прожитку, які зв’язують інших людей, вони отримали для цього, разом з задоволенням тимчасових потреб, час для своєї праці, приємне дозвілля, окрему освіту, всебічну допомогу спільноти і т.д.
[63] З одного боку це чудова можливість здобуття побожної старанності і самовідданого пожертвування себе для правди та справедливості, а з другого боку – великі спокуси постійного самовдоволення або ж прагнення слави, багатства та влади. На превеликий жаль переважна більшість духовенства замість того, щоб оцінити та використати існуючі можливості і власне становище, відверто піддалась спокусі; як наслідок, такі особи сьогодні є «сліпими проводирями сліпих» і разом зі своїми стадами, спотикаючись, швидко прямують до ями скептицизму. Вони приховали правду (бо вона непопулярна), проштовхнули (популярний) обман і замість доктрин навчали людських заповідей (бо за це мали платню). Як наслідок, в своїй велемовності вони, замість спрямовувати людей «усе досліджувати» з допомогою божественно натхнених слів апостолів та пророків і «триматися» тільки «доброго», казали до них: «Вірте тому, що ми, авторитетні особи, вам говоримо». Довгі століття духовенство церкви Риму тримало Боже Слово похованим в мертвих мовах і не дозволяло перекладати його на рідну мову, щоб люди, бува, не дослідили Святе Письмо і не спостерегли марності її претензій. З бігом часу з-посеред її зіпсуття піднялося декілька побожних реформаторів, котрі врятували Біблію від забуття і принесли її до людей. Наслідком цього був великий протестантський рух – протест проти фальшивих вчень та згубних вчинків церкви Риму.
Незабаром зіпсувався також протестантизм, а його духовенство почало формулювати власні віровчення і навчати людей дивитися на них, як на стислі доктрини Біблії, що мають першочергове значення. Кожного охрищено і дано за нього відповідь ще в ранньому дитинстві, – ще раніше, ніж навчено думати; згодом, коли він став дорослим, його приспали, давши зрозуміти, що єдиним безпечним [64] шляхом в релігійних справах є довірити всі питання доктрин духовенству і йти за його вказівками, натякнувши, що лиш воно має достатню освіту і т.д., потрібну для розуміння божественної правди, а, отже, в усіх таких справах має вважатися авторитетом – без подальшого звертання до Божого Слова. Коли хто наважувався піддати сумніву цей вигаданий авторитет і думав по-іншому, його вважали єретиком та розкольником. Найбільш навчені та відомі з-посеред духовенства понаписували товстезні томи так званої «Систематичної Теології», котра, мов «Талмуд» у юдеїв, розрахована переважно на те, щоб позбавити змісту Боже Слово і навчити людських догм та постанов (Мт. 15: 6; Іс. 29: 12); ще інші з-посеред навчених та знаменитих прийняли почесні та вигідні посади професорів Теологічних Семінарій, заснованих, на перший погляд, для того, щоб навчати молодих людей богослужінню, а насправді – щоб прищепити ідеї так званої «Систематичної Теології» різних шкіл, щоб скувати свободу думки і щире, повне пошани дослідження Святого Писання з наміром здобути віру в його вчення незалежно від людських традицій. Ось так, покоління за поколінням, «духовенство» прямувало битим шляхом традиційних неправд. І лише час від часу одне з них достатньо прокидалося і виявляло прихильність до правди, викриваючи неправду і домагаючись реформи. Адже наскільки легше було пливти за популярною течією, особливо коли шлях вказували великі люди.
Отже, влада та вищі привілеї духовенства, як окремого класу, були вжиті неправильно, хоча в його лавах знаходилися (і далі є) щирі, віддані душі, котрі справді вважали, що, підтримуючи фальшиві системи, до яких їх приведено і неправдами яких в великій мірі осліплено, вони виконують службу для Бога.
Хоча такі розмірковування здаватимуться для багатьох [65] духовних осіб образливими – особливо для гордих і своєкорисливих, – проте ми зовсім не боїмось, що таке відверте подання заподіє будь-яку шкоду будь-кому з покірних, котрі, розпізнавши правду, будуть благословенні її скромним визнанням і з повною рішучістю ходитимуть в Божому світлі, яке сяє з Його Слова – незалежно від традицій людей. Ми радо розповідаємо, що протягом цього жнивного періоду ми познайомилися з кількома духовними особами цього класу, котрі, після того як їх осяяла правда жнив, покинули обман і пішли слідом за правдою, щоб їй служити. Та, на жаль, більшість духовенства не належить до цього класу покірних, і тому ми ще раз змушені усвідомити собі всю переконливість слів Учителя: «Як тяжко багатим увійти в Царство Боже!» – незалежно, чи цим багатством є репутація, слава, вченість, гроші чи просто почуття вдоволеності.
Отже, люди загально не повинні бути здивовані, що духовні чини християнства, які становлять окремий клас, є сліпими до правд часу жнив – так само як признані учителі та керівники при закінченні образного Юдейського віку були сліпими і чинили опір правдам, властивим для тогочасних жнив. Їхня сліпота є, очевидно, відплатою за неправильне уживання талантів та слушних нагод, а тому неможливо сподіватися з цього боку світла та правди. В кінці Юдейського віку релігійні провідники багатозначно підсовували людям питання: «Хіба хто з старших або з фарисеїв увірував в Нього?» (Ів. 7: 48); тому деякі, прислухаючись до їхніх натяків і сліпо підкоряючись їхньому керівництву, схибили в своєму привілеї і не зуміли досягти благословень нової епохи. Так буде зі схожим класом в останніх днях євангельської епохи: хто сліпо йтиме за вказівками духовенства, той потрапить з ним у прірву скептицизму; і лише той, хто вірно ходитиме з Богом, беручи для себе з Його духа і покірно довіряючи усім свідченням Його дорогоцінного Слова, зуміє [66] спостерегти і відкинути «солому» омани, що так довго була домішкою правди, і сміливо стоятиме в вірі Євангелії та в послуху серця для Бога, тоді як усі маси плистимуть геть за загальнодоступною течією в напрямку невір’я в його всеможливих формах – Еволюції, Вищої Критики, Теософії, Християнської науки, Спіритизму та інших теорій, що заперечують потребу і заслугу великої жертви Голгофи. Натомість усі, котрі успішно вистоять в цьому «злому дні» (Еф. 6: 13), зможуть власними вчинками показати міцність свого християнського характеру; ця течія настільки сильно напиратиме на них, що лише справжня християнська відданість Богу, ревність, відвага і мужність зможуть витерпіти все до кінця. Ці навальні хвилі невір’я напевно гнатимуть всіх інших попереду них. Написано: «...впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде! ...бо Господа, охорону мою, Всевишнього ти учинив за своє пристановище! ...Хто живе під покровом [в стані посвячення, в єдності та спільності] Всевишнього, той в тіні Всемогутнього мешкає... Він пером Своїм вкриє тебе, і під крильми Його заховаєшся ти! Щит та лук – Його правда» (Пс. 91).
Християнин не може ухилятися від особистої відповідальності, перекладаючи її на пастирів та учителів, а також на церковні собори і віровчення. Ми є суджені Господнім Словом (Ів. 12: 48-50; Об. 20: 12), а не поглядами або вчинками тих чи інших наших ближніх. Отже всі повинні наслідувати шляхетних Веріан, котрі «Писання досліджували день-у-день», щоб побачити, чи те, чого їх навчено, є правдивим (Дії 17: 11). Нашим обов’язком, як християн, є особисто вивчати все, що ми приймаємо, і твердо триматися доброго. «Звертайтесь до закону та до об’яву. А вони, – як не так говорять, як так сказано, то нема в них світла» (Дії 17: 11; 1 Сол. 5: 21; Іс. 8: 20, Кул.).
[67] Цей самий принцип є однаково добрий для земних і для духовних справ. В той час, коли різні державні структури, мов кораблі, є несені течією до знищення, усі, хто бачить попереду буруни хвиль і при цьому не може перешкодити загальному перебігу подій, мають змогу хоча б до певної міри розумно скористатися з нинішніх можливостей, щоб упорядкувати власну поведінку перед лицем неминучої катастрофи; вони мають змогу приготувати рятувальні човни та жилети, щоб зуміти, коли в вируючому морі анархії станеться крах суден всякого суспільного ладу, втриматись серед хвиль і знайти для себе відпочинок. Іншими словами, мудра поведінка, не кажучи вже про принцип, полягатиме в цих днях в справедливому, великодушному і привітному трактуванні своїх ближніх на різних щаблях і при різних життєвих обставинах; велике горе виникне з бурхливого гніву роздратованих народів – з обурення та незадоволення освічених мас людей правлячими класами, які є більш везучими та більш аристократичними. В даний час ведуться широкі дискусії над причинами незадоволеності; і сьогодні, перед сплеском лютого гніву, кожна особа має час, щоб визначитись у власних принципах – не тільки словами, але також власною поведінкою у стосунках з своїми ближніми. Сьогодні прийшла пора старанно завчити і застосувати принципи Золотого Правила – навчитись любити наших ближніх, як самих себе, і відповідно з ними поводитися. Коли б люди були настільки розумними, щоб збагнути, яким повинен бути в найближчому майбутньому наслідок перебігу нинішніх подій, вони ужили б не тільки розсудливості, але й принципу.
Розсудливо припустити, що в близькому утиску – навіть серед найбільш шаленого безладдя – буде ласкаве ставлення до тих, котрі виявлять себе справедливими, великодушними та привітними, і буде крайня лють до тих, котрі чинитимуть та похвалятимуть насилля. Власне так було серед жахливих подій Французької революції; рада Господнього Слова наштовхує на думку, що так буде знову, кажучи: «Шукайте правди, шукайте [68] смирення, – може будете сховані в день Господнього гніву!» «Відступися від злого і добре чини, миру шукай і женися за ним! Очі Господні на праведних, уші же Його – на їхній зойк, Господнє лице – на злочинців, щоб винищити їхню пам’ять з землі» (Соф. 2: 3; Пс. 33: 15-17). Ці слова мудрості та попередження звернені загально до світу. Що стосується «святих», «малої черідки», «переможців», то їм обіцяно, що вони будуть пораховані гідними уникнути всього того, що приходить на світ (Лк. 21: 36).

СТОСУНОК ЯЗИЧНИЦЬКИХ НАРОДІВ ДО ХРИСТИЯНСТВА І ДО ВЕЛИКОГО ГОРЯ

Хоча лютий гнів Господа має особливим чином навідати народи християнства, бо вони грішили проти більшого світла і більших можливостей, Святе Письмо виразно показує, що язичницькі народи також не були позбавлені відповідальності і не уникнуть покарання. На протязі багатьох століть і численних поколінь вони милувалися несправедливістю. В далекому минулому їхні батьки покинули Бога, оскільки не бажали мати в пам’яті Його справедливе володарювання: вони полюбили темряву більше від світла і добровільно пішли за безглуздими видумками власної уяви. Відтоді їхні нащадки незмінно прямували униз тим самим шляхом – і так є аж до нині.
Якщо говорити про відповідальність цих народів, апостол Павло (Рим. 1: 18-32) дуже зрозуміло передає думку Господа, кажучи: «Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою, тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. Бо Його невидиме [69] від створення світу, Його вічна сила і Божество, думанням про твори стає видиме. Так що [маючи це природне світло, тобто свідоцтво природи про існування, силу і доброту Бога, а також свідомість, яка вказує що є правильне і що хибне] нема їм виправдання [за те, що слідують в житті злим шляхом], бо, пізнавши Бога [принаймні до певної міри], не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце [як природній наслідок такого способу життя]. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої. Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки, амінь.»
«Через це Бог їх видав на ганебну пожадливість [тобто Бог не суперечив їм і не намагався їх переконати, але дозволив йти в обраному злому напрямку і навчитися з власного досвіду його гірких плодів]... А що вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, – щоб чинили непристойне. Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливості, злоби, повні заздрості, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, обмовники, наклепники, богоненавидники, напасники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадники, нелюбовні, немилостиві. Вони знають присуд Божий [що ті, хто чинить таке, варті смерті], а, проте, не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке».
[70] Хоча, як тут показано, язичницькі народи віддавна гамували знану від зарання світу правду про Бога та Його справедливість, віддавали перевагу темряві над світлом, бо їхні вчинки були злими, і творили зі своїх згубних та марнотних вигадок фальшиві релігії, які виправдовували їхні злі чини; хоча наступні покоління схвалювали і виправдовували зло своїх попередників, погоджуючись з їхніми вченнями та йдучи їхніми слідами, тим самим приймаючи на себе всю нагромаджену ними вину та осуд – на тій самій основі, на якій нинішні народи християнства теж приймають на себе зобов’язання попередніх поколінь, – однак язичницькі народи не були цілком позбавлені знання факту, що велике світло прийшло у світ через Ісуса Христа. Ще до приходу Христа величний Бог Ізраїлю був знаний багатьом язичницьким народам завдяки Його стосункам з цим народом, до того ж на протязі всього Євангельського віку святі Бога несли скрізь довкола радісну вістку.
Тут і там окремі особи звертали пильну увагу на правду, однак, загально народи нею знехтували, і ходили в темряві. Тому «Господній гнів на всі люди» (Іс. 34: 2). Язичницькі народи вважаються сьогодні – без Євангелії та її корисного впливу – негідними подальшого права утримувати владу, в той час як так звані християнські народи – зі світлом Євангелії та привілеями, які вони не використовували належним чином, – є суджені тим самим критерієм правди та праведності, як неварті подальшого панування.
Тому кожні уста змушені замовкнути, і весь світ стоїть винуватим перед Богом. Серед всіх народів «...немає, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би, – усі повідступали, разом стали непотрібні, нема доброчинця, немає ні одного!»
[71] Справедливість Бога в покаранні всіх народів є цілком очевидною; хоча язичницькі народи отримають справедливу заплату за свої вчинки, однак не треба забувати про набагато більшу відповідальність християнства, бо якщо юдеї мали користі «багато, на всякий спосіб» понад язичницькі народи – переважно тому, що їм були довірені Божі Слова (Рим. 3: 1, 2), – тоді що ми скажемо про народи християнства з їхньою набагато більшою користю від Закону та Євангелія? Однак про нинішнє християнство, як і про юдейський народ минулого, треба сказати правду, що саме через них ім’я Бога зазнало між язичниками найбільшої ганьби (Рим. 2: 24). Завважте, для прикладу, обкладання митом спиртного та опіуму в торгівлі з язичницькими народами, що виникає з жадоби християнських народів до золота.
Недавно до журналу «Voice», Нью-Йорк, надійшло варте довір’я свідоцтво, взяте з особистого досвіду:
«Згідно з моїми спостереженнями в Конго та на Західному узбережжі [Африки], а також зі слів багатьох місіонерів та інших осіб, пияцтво приносить місцевим жителям більше шкоди, ніж работоргівля тепер і колись. Воно полонить людей і нищить села; воно не тільки вбиває людей тисячами, але також розбещує і руйнує тіло та душу, нищить цілі племена, вимушує людей ставати батьками спотворених істот, народжених на їхню власну розпусну подобу... Щодня в полудень кожному робітнику дають велику склянку рому, а кожного суботнього вечора змушують брати щонайменше дві пляшки джину як платню за роботу; на багатьох фабриках, коли закінчується одно-, двох- чи трьохрічний контракт, робітників змушують брати додому барильце рому або кілька великих бутлів джину. Місцевих торговців змушують брати бочки спиртного взамін за місцеві продукти – навіть тоді, коли вони протестують і, не отримавши відшкодування, виливають спиртне у річку; торговцям кажуть: «Чорношкірі повинні пити ром, бо продаж їм тільки солі та сукна не дозволяє заробити стільки грошей, щоб задовольнити наші фірми вдома». Кожної неділі тутешні міста перетворюються [72] у кромішнє пекло від пиятики. Є села, де кожний чоловік, жінка і дитина є запеклими п’яницями, тому доводиться покидати колишні релігійні обряди. Вожді з сумом звертаються до місіонерів: «Чому ви, Божі люди, не прийшли до нас раніше від спиртного? Спиртне пожерло розуми наших людей і вчинило черствими їхні серця; вони нічого не тямлять і не дбають про ніщо добре».
Кажуть навіть, що деякі язичники беруть християнську Біблію і, тримаючи її перед ними, мовлять: «Ваші вчинки не відповідають вченням вашої священної книги». Один з брамінів, як твердять, написав до місіонера: «Ми вас зрозуміли. Ви не є такими добрими, як ваша Книга. Коли б ваші люди були такими добрими, як ваша Книга, ви завоювали б Індію за п’ять років» (Див. Єз. 22: 4).
Справді, якщо мешканці Ніневії і цариця з півдня встануть на суд з поколінням Ізраїлю, до якого безпосередньо звертався наш Господь (Мт. 12: 41, 42), тоді Ізраїль та кожне попереднє покоління, а також язичницькі народи, встануть з цим поколінням християнства, бо де багато було дано, там багато жадатиметься (Лк. 12: 48).
Однак, не вдаючись до аспекту справи, який говорить про моральний характер відплати, ми бачимо, виходячи з суті події, як саме язичницькі народи повинні потерпіти від падіння християнства, Вавилону. Через вплив Божого Слова – прямий та посередній – християнські народи зробили великий та всебічний поступ в цивілізованих відносинах та в матеріальному добробуті; що стосується багатства, полегшень, інтелектуального розвитку, освіти, громадського управління, науки, виробництва, торгівлі і кожної галузі людської діяльності, вони є далеко попереду язичницьких народів, котрі не були обдаровані таким привілеєм цивілізованих впливів Божих істин, але, навпаки, зазнали поступового занепаду і сьогодні виявляють лише рештки свого [73] минулого розквіту. Порівняйте, для прикладу, нинішню Грецію з античною, яка свого часу була осередком вченості та достатку. Зверніть також увагу на нинішні руїни величного древнього Єгипту – колись найвідомішого народу на всій землі.
Внаслідок занепаду язичницьких народів і розвитку цивілізації та добробуту народів християнства, перші в тій чи іншій мірі зобов’язані останнім багатьма отриманими користями – полегшенням в торгівлі, в міжнародному зв’язку і, остаточно, в нагромадженні ідей і т.д. Отже поступ прогресу останніх років зв’язав всі народи воєдино на основі різних спільних інтересів, котрі, якщо не отримають належного вирішення в межах одного чи більше народів, незабаром матимуть вплив на всіх. Коли Вавилон – християнство – несподівано впаде, це найбільш серйозним чином відіб’ється на всіх народах, які більше або менше від нього залежні, і які, як представлено символічною мовою Об’явлення, плакатимуть та голоситимуть над падінням цього великого міста Вавилону (Об. 18: 9-19).
Однак язичницькі народи постраждають не тільки від падіння Вавилону; наростаючі хвилі суспільних та політичних негараздів швидко вкриють все довкола, захоплюючи та поглинаючи усіх; таким чином вся земля буде виметена мітлою руйнувань, а людська високість буде понижена, як написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь» (Рим. 12: 19; 5 М. 32: 35). Отже, Господь судитиме християнство та язичництво на основі повної безсторонності.

*   *   *
[74]
Я давно-давно чекаю
На світліший, кращий день
З-поза хмар, тіней, темряви,
Що оточують мене,
На день радісний і світлий,
Що не знала ще земля,
Де побачим царювання
Справедливого Царя.

Всі пророки літ минулих
Сяйво бачили здаля
І у Слові прославляли
Славу й велич того дня.
Сплять вони у тих долинах,
По яких так тяжко йшли,
Скоро прийдуть із тріумфом
До Господньої гори.

Світ наповнений стражданням,
Чути стогін звідусіль,
Сльози в мене викликає
Смуток навкруги і біль.
Це ж бо ніч земна, де плачуть,
Де лиш зло й неправда є,
Та вже бачу, як зоріння
Дня нового промінь ллє.

Я з надією чекаю
На той славний, світлий день,
Справедливість запанує,
Правда всюди зацвіте.
Світ мене не переможе,
Як чекаю на той день.
Блиск його мене не звабить,
Як я бачу світло те.